Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Державне регулювання аграрного сектору.

Типові ознаки сільських депресивних територій:

Складна демографічна ситуація, низькі доходи населення та високий рівень безробіття.

Пасивність і неготовність сільських мешканців до змін у життєдіяльності своїх громад, зневіра в результатах будь-яких реформ.

Погіршення умов життя людей не окремих сільських поселень, а цілих спільнот.

Посилення неоднорідності сільської місцевості (приміські райони, периферійні території, сільські райони навколо столиці).

Ущільнення економічного простору, зокрема зростання концентрації виробництва сільськогосподарської продукції у найбільш вигідних за агрокліматичними умовами регіонах і приміських районах.

Низький рівень фінансової самодостатності сільських територіальних громад, зменшення, насамперед, їх людського потенціалу.

Сьогодні фактично єдиним джерелом їх фінансування є державний бюджет країни.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів» на дані цілі передбачається щороку виділяти не менше 0,2% державного бюджету. У «Державній цільовій програмі розвитку українського села на період до 2015р.» на подолання депресивності сільських територій заплановано виділити 526,6 млн. грн. (на 2008-2015рр.) крім того, фінансування окремих заходів щодо стимулювання розвитку сільських територій здійснюється через державні цільові програми, субвенції з державного та місцевих бюджетів на реалізацію окремих проектів з будівництва на селі об’єктів інфраструктури, сфери послуг тощо.

На сьогоднішній день механізм бюджетного фінансування галузі здатен забезпечити не більше 10-20% загальної потреби. Відтак постійне недофінансування галузі на рівні 80-90% призводить до суттєвого зниження ефективності використання бюджетних коштів та не призводить до стрімкого

Основу багатофункціонального розвитку становить, перш за все, місцеве підприємництво, яке спрямовано на різні форми залучення капіталу, з одного боку, розширення аграрної діяльності, розвиток перевиробництва на селі та розвиток нових сільськогосподарських напрямів виробництва, а з іншого – становлення бізнесу, не пов’язаного з аграрним сектором місцевої економіки.

Підприємництво в аграрній сфері характеризується розвитком виробництва основних продуктів сільського господарства, нетрадиційної (альтернативної) продукції рільництва, її переробки, виробничим обслуговуванням сільського господарства. Несільськогосподарська сфера включає розвиток комунальних послуг, торгівлю, промислове виробництво на місцевій сировині, а також обслуговування соціально-культурної та туристичної інфраструктури.

Отже, багатофункціональний розвиток полягає у диференціації сільської економіки, вмілому впровадженню у сільський простір дедалі більше функцій несільськогосподарського призначення.

Створення нових робочих місць на сільських територіях є основною умовою підвищення суспільно-виробничого потенціалу країни. При цьому проблеми села і сільського господарства мають розглядатися комплексно, оскільки існують залежності між модернізацією сільського господарства і багатофункціональним розвитком сільських територій. Створення можливостей та умов праці для тих, хто бажає відмовитись від ведення сільськогосподарської діяльності, але має наміри постійно проживати на селі, потрібно розглядати у національній стратегії окремо, а на вирішення таких завдань мають виділятися бюджетні кошти.

Ефективність підприємницької діяльності у сільській місцевості залежить від ряду чинників, зокрема, організаційно-економічного, фінансового, соціального, психологічного та демографічного фактору. Побудова регіональної політики щодо розвитку малого і середнього бізнесу залишається складним завданням на фоні загального кризового стану у сільському господарстві, що є гальмівним чинником підвищення соціальної функції підприємництва та розвитку сільських територій[21].

Розвиток сільських територій відбувається під впливом дії певних факторів, які є спільними для кожної сільської території, відмінним буде лише пріоритетність того чи іншого фактора для кожної конкретної території. Зовнішні та внутрішні фактори розвитку сільських територій представлено на рис. 3.2

Рис. 3.2 Фактори розвитку сільських територій.

Усвідомлення сутності сільського розвитку базується по-перше, на визнанні багатофункціональності сільського господарства як виду економічної діяльності і багатофункціональності села як соціально-територіальної підсистеми суспільства; по-друге, на визнанні людино центристського характеру цього розвитку, тобто такого, головним рушієм і головною метою якого є сільський житель

Багатофункціональність сільського господарства полягає в тому, що його результат – виробництво не лише продовольства, сировини для харчової та переробної промисловості, а останнім часом – енергетичної сировини, а й ряд важливих суспільних благ, які також користуються в сучасному світі зростаючим попитом. До таких благ належать:

· продовольча безпека країни, що розглядається як вільний фізичний та економічний доступ населення до безпечного продовольства в достатній кількості для задоволення своїх потреб й уподобань в обсягах, необхідних для здорового активного життя;

· вплив на навколишнє середовище;

· підтримання життєдіяльності населення на сільських територіях через використання їх природних ресурсів для економічної діяльності;

· відтворення і розвиток селянства як носія національної ідентичності, хліборобської культури і духовності.

Щоб прослідкувати основні тенденції процесів регулювання що відбуваються у такому специфічному секторі ринкової економіки, як аграрний сектор у сучасних розвинутих країнах, можна розглянути існуючий досвід до економіки України. Аграрний сектор, як ніякий інший в економіці, володіє поєднанням і найбільшою тривалістю регулювання і найбільшим ступенем інтенсивності регулювання з боку держави.

Особливий акцент при розгляді питання доцільно зробити на аналізі еволюції державного регулювання сільського господарства у провідній аграрній країні світу — США. Сільське господарство США є нині високо конкурентною і динамічною галуззю американської економіки, зразком для вдосконалення сільського господарства в інших країнах. Значною мірою це обумовлено державною політикою регулювання сільського господарства, яка проводиться у США впродовж останніх 70-ти років.

Державне регулювання сільського господарства є важливим фактором розвитку американського агробізнесу, створює сприятливе зовнішнє економічне середовище для діяльності фермерів і фірм агробізнесу. Еволюція державного регулювання в сфері агробізнесу в США за останніх 70 років полягає в переході від державної підтримки національного сільськогоспо-дарського виробництва до проведення політики дерегулювання, що найповніше відобразилося у прийнятті Farm Bill у 1996 р., в переході від захисту фермерів до забезпечення інтересів споживачів продовольчої продукції[40].

Державне регулювання сільського господарства для європейських країн явище не випадкове, оскільки ефективність агропромислового комплексу — незмінна передумова процвітання всього суспільства.

В межах державного регулювання розв’язуються найрізноманітніші завдання: підтримка цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників, цілеспрямоване формування належних умов збуту та виробництва, ресурсозбереження, природоохоронна діяльність, соціальна підтримка виробників та інфраструктурна політика щодо сільської місцевості. Відповідно застосовується й різноманітний арсенал методів і засобів.

Аналіз вітчизняного та іноземного досвіду переконливо свідчить про те, що формування конкурентних ринків і подолання монополістичних тенденцій в економіці є можливим лише в результаті цілеспрямованої діяльності інститутів державного управління. Динаміка цін є таким результативним показником стану господарства, в якому знаходять відображення всі без винятку економічні процеси. Саме тому система цін є найважливішим об’єктом державного регулювання[11].

Процес державного регулювання складається з правил, що вводяться державними органами для заохочення або обмеження економічної діяльності, шляхом встановлення цін, призначення стандартів продукції і встановлення умов, за яких нові фірми можуть увійти в галузь, а також — з комплексу заходів, що забезпечують їх виконання. Отже, держава, впливаючи на економічні суб'єкти, заміщує тим самим координацію економіки за допомогою ринку, координацією економіки за допомогою держави.

Рис. 3 Дерево цілей державного регулювання економіки агропромислового комплексу

На противагу цьому, державним дерегулюванням є процес зменшення контролю над цінами, обсягами виробництва, умовами входження в галузь. Історично вважалося, що сільське господарство є тією галуззю, яка регулюється державою оскільки, по-перше, на ринках аграрної продукції найбільшою мірою проявляється «фіаско ринку»; по-друге, діють зовнішні ефекти від економічної діяльності; по-третє, існує суспільна вигода. Остання, наприклад, характеризується тим, що гарантування безпеки їжі і добре навколишнє середовище високо оцінюються людьми, але забезпечити їх – справа держави. Тільки в результаті регулюючої ролі держави в агробізнесі (тобто, в сільському господарстві та пов'язаних з ним галузях) можна досягти збереження і підвищення рівня конкуренції, ефективного захисту прав власності та свободи вибору.

Саме держава в розвинутих країнах гарантує чесність і справедливість для фермерів. Так, для того, щоб досягнути мети забезпечення фермерів засобами існування приблизно на тому ж рівні, що і мешканців міста, у США субсидується державою надання електроенергії в сільських районах. Особливо активно держава регулює використання основного фактора виробництва в сільському господарстві – землі. Метою регулювання у даному випадку є збереження і посилення конкуренції в галузі. Для досягнення цього держава встановлює вимоги до власника земельної ділянки – бути не тільки власником землі, але й безпосереднім виробником сільськогосподарської продукції – з одного боку, а з другого – надає різні пільги для фермерів – власників землі[35].

Всі розвинуті країни, а особливо Великобританія та Японія, почали проводити економічну політику, що реалізує прагнення країни до самозабезпечення продуктами харчування. Крім очевидної політичної мети — жодна країна не хоче бути залежною від поставок продуктів ззовні, оскільки це породжує її слабкі захисні позиції у випадку війни або загрози останньої, або просто погіршення політичної обстановки, є дуже важлива і дуже чітка економічна причина для субсидування свого (національного) сільськогосподарського виробництва: значний мультиплікативний ефект, що впливає на розвиток інших секторів національної економіки. Майже всі грошові засоби, які отримуються у формі підтримки, фермери витрачають на продукти і послуги всередині країни, допомагаючи тим самим створенню робочих місць в інших галузях агробізнесу; в той же час грошові засоби, витрачені на імпорт продовольства, є втратою для країни, оскільки йдуть з неї назавжди.

Таким чином, політика імпортозаміщення продовольства, будучи дещо затратною для країни в короткотерміновому періоді виявляється ефективною для економіки країни в довготривалому періоді.

Витрати на здійснення державного регулювання аграрної сфери — це нормальна плата, яку суспільство (держава) несе за стабільне і повне забезпечення населення продовольством, це для агросфери спосіб вистояти в цілому у міжгалузевій конкуренції[4].

Досвід низки розвинутих країн, таких як США, Канада, Японія, країни Європи (Данія, Швеція, Німеччина, Франція, Угорщина, Польща та ін.) свідчить, що держава всебічно підтримує аграрний сектор економіки країни та галузі, які з ним щільно пов’язані. Так, у США, незважаючи на загальну ідеологію вільного ринкового господарства, держава здійснює активну аграрну політику регулюючого та підтримуючого характеру, що реалізується шляхом: прямої державної підтримки: допомога сільському господарству складає близько 70,0 млрд. дол. на рік, або 324 дол./га; лобіювання продажу сільськогосподарської продукції на світовому ринку. Нині вивозиться до 25 % продукції, що виготовляється (у 1950 р. – 7,0 %), що формує близько 20,0 % суми експортних надходжень країни; контролю за дотриманням паритетних засад у взаєминах сільського господарства й промисловості, що забезпечується у США за рахунок підтримки рівня цін на продукцію фермерів, державних закупівель, квотування виробництва тощо.

Загалом, у будь-якій країні за будь-якої соціально-економічної системи економіка регулюється певним втручанням держави. При цьому державні заходи впливу включають: прямий вплив шляхом директивних, адміністративних, економічних методів регулювання; опосередкований вплив, який забезпечується ціновим, кредитно-фінансовим, податковим, інвестиційним механізмами.

Агропромисловий комплекс як синтез галузей національної економіки включає виробництво засобів виробництва для сільського господарства (І сфера); власне сільськогосподарське виробництво (ІІ сфера); переробку та реалізацію сільсько-гоподарської сировини та продукції (ІІІ сфера). Останнім часом пропонується виокремити четверту сферу АПК – виробничу й соціальну інфраструктури, які забезпечують загальні умови виробництва продукції та життєдіяльність працівників АПК. Провідну роль в агропромисловому комплексі відіграє сільськогосподарське виробництво, оскільки забезпечує виробництво продуктів харчування та сільськогосподарської сировини для переробних підприємств.

Відносно сільського господарства використовуються різні методи державного регулювання. Зокрема: податкове регулювання; грошово-кредитне регулювання; бюджетне регулювання; регулювання шляхом державного замовлення; цінове регулювання; соціальне регулювання; регулювання трудових відносин та оплати праці; регулювання охорони та відновлення навколишнього середовища; регулювання за допомогою обмежень; безпосереднє управління сільськогосподарськими підприємствами, що є державною чи муніципальною власністю.

Досвід країн світу переконливо засвідчує, що в умовах ринкової економіки життєдіяльність сільськогосподарських підприємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери у сільській місцевості значною мірою зумовлені державним регулюванням.

Головним завданням державного регулювання у країнах з ринковою економікою в аграрні сфері є: підвищення прибутковості сільського господарства і розширення експорту основних видів продовольчих товарів; обмеження виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції; обмеження монополізму у суміжних із сільським господарством галузях економіки.

Особливістю державного регулювання економіки в Японії є використання системи соціально-економічних планів і науково-технічних програм як інструментів регулювання. Планування має тут індикативний характер. Плани соціально-економічного розвитку являють собою сукупність державних програм, що орієнтують структурні ланки економіки на досягнення загальнонаціональних цілей. Плани розробляють на основі завдань уряду, у них сформульовано лише найважливіші стратегічні цілі.

В Японії основним засобом досягнення соціально-економічних цілей є технологічний розвиток, орієнтований на галузеву структуру виробництва залежно від конкурентоспроможності на світовому ринку. Особливий інтерес для України має використання економічних важелів і стимулів у цій сфері. Уряд стимулює дослідження і розробки за допомогою податкових пільг і прискореної амортизації. Основне джерело фінансових ресурсів для технологічного оновлення – пільгове довготермінове кредитування[31].

На зламі 80-90-х років постсоціалістичні країни Східної Європи та колишнього Радянського Союзу розпочали реформування економічної та політичної систем. Незважаючи на дещо подібні стартові умови реформування, Польща, яка першою стала на шлях радикальних суспільно-економічних трансформацій, досягла за останні двадцять років набагато вагоміших успіхів порівняно з Україною.

За відносно невеликий період польським реформаторам удалося досить швидко стати на шлях нарощування валового національного продукту, підвищити конкурентоздатність продукції на світовому ринку, досягнути значного зростання іноземних інвестицій та ін. Якщо порівняти динаміку даних показників в економічних системах Польщі та України, то стає очевидним, що Польща значно (на 7-10 років) випереджає Україну у реформуванні народного господарства та становленні соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Вітчизняний аграрний сектор відстає, і досить суттєво, за показниками продуктивності праці, урожайності зернових і зернобобових культур, цукрових буряків та продуктивності виробництва м’яса всіх видів. Виробництво валової доданої вартості (ВДВ) у розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь дорівнює 158 тис. євро, або на 41,1% від досягнутого польськими аграріями, і 18,6% від середнього по країнах Євросоюзу.

Отже, Польща є вдалим прикладом для України щодо запровадження системи регулювання ринкового обігу сільськогосподарських угідь. Цю систему підпорядковано досягненню таких цілей: а) рівномірному розвиткові сільських територій; б) збереженню привабливості сільського укладу життя, особливо для молоді; в) конкурентному ро

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Критерії функціонування приватого секторру.	\|	Регуляторна політика у сфері малого та середнього підприємництва.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.