• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Наукова систематизація об’єктів політичної карти світу

Ватикан, Італія, Росія та Китай – держави, але перша є лише кварталом в межах столиці другої, а за розмірами державної території і чисельністю населення поступається двом останнім у мільйони разів. Отже, виникає нагальна потреба у впорядкуванні різноманітної кількісної та якісної інформації про певні об’єкти політичної карти світу. Реалізується ця потреба через використання систематизації, як важливої складової порівняльно-географічного методу.

Сутність цього традиційного методу досліджень полягає у виявленні рис спільності і розбіжності процесів, властивостей і станів декількох географічних об’єктів. Особлива цінність названого методу полягає в тому, що він допомагає краще з’ясувати всю багатоманітність географічних типів людської діяльності в різних природних і соціально-економічних умовах.

Систематизація – система методичних прийомів поділу (розчленування, групування тощо) досліджуваних явищ на такі сукупності[8], кожна з яких мала б певні ознаки спільності і, водночас, істотно відрізнялася б від інших сукупностей. Систематизація може бути як вертикальною (тобто ознаковою), так і горизонтальною (тобто територіальною) (див. рис. 3.1.).

1 – розуміння класифікації і типізації як однопорядкових явищ;

2 – розуміння типізації як часткового випадку класифікації;

І, ІІ, ІІІ, ІV – ієрархічний[9] рівень (порядок).

Рис. 3.1. Поняттєво-термінологічна система «Географічна систематизація»

Часто терміни «класифікація» й «типізація» («типологія») вживаються як синоніми. Тим не менше у сучасній суспільній географії простежується виникнення наступної традиції: до класифікацій відносять переважно кількісні градації, що відбивають певну стадію розвитку явищ (наприклад, класифікація поселень за людністю або класифікація країн світу за чисельністю населення). За типізацією закріплюється фіксація таких сукупностей, що стійко розрізняються якісними ознаками.

Класифікації завжди суворо формалізовані, вони прості, чіткі і конкретні; типізації (типології) являють собою більш високий рівень узагальнення географічної інформації, у тому числі й такої, що не піддається формальному опису числом, тому вони більш розмиті.

Перехід явищ з одного класу в інший або з одного типу в інший є функцією часу. Але у першому випадку достатньо перетнути визначений кількісний рубіж, а у другому – потрібна кардинальна внутрішня перебудова явища (об’єкта) із зміною його функції. Отже, можна стверджувати, що зміна класу більш ймовірна, аніж зміна типу. З врахуванням вказаних нюансів спробуємо подати основні визначення.

Класифікація – вертикальна систематизація об’єктів дослідження найчастіше на основі одного кількісного критерію.

Типізація – вертикальна систематизація об’єктів на основі набору кількох якісних ознак. За іншою точкою зору типізація розглядається як випадок класифікації об’єктів з використанням якісних ознак (див. ієрархічний рівень ІV на рис. 3.1). Названі відмінності не вважаються надто принциповими, адже перехід кількості в якість – це закон діалектики.

Типологія – практичний результат застосування типізації, певне групування об’єктів, яке вже не дискутується і подається як закінчена схема для вивчення. Слід чітко розуміти, що по відношенню до самого методу дослідження краще вживати термін «типізація», а по відношенню до його результату – можна говорити і «типологія».

Концентризація – методичний прийом дослідження складних географічних об’єктів (систем), який передбачає або ускладнення відкритої системи (розгортання концентрів), або її спрощення (згортання концентрів). При переході від нижньої ступені до наступної неначебто описуються навколо вихідної точки концентричні кола (концентри), кожне з яких обов’язково включає в себе коло меншого радіусу (ось чому не можна ці ступені-концентри назвати класами або типами – адже останні взаємно виключають один одного).

В географічних систематизаціях часто вживається термін «хіатус», яким позначають розрив, стрибок у ряду показників чи ознак. Наявність хіатусу дозволяє більш чітко визначити межі об’єктів систематизації – класів, типів, таксонів[10]. Відсутність хіатусу свідчить про те, що дослідник має справу з континуальним (неперервним) явищем.

Добре відомо, що розміри і географічне положення батьківщини становлять ті базові відомості із сфери усієї географічної науки, які національна (етнічна) свідомість засвоює першими. Відчувати масштаб, ранг своєї країни в ряду інших – природна потреба громадянина. Але суб’єктивні відчуття не завжди співпадають з об’єктивним науковим знанням[11].

Отже, для суворих наукових класифікацій країн треба обирати такі кількісні параметри, які найбільш ґрунтовно їх (країни) характеризують (площа і чисельність населення, валовий національний продукт, середня або очікувана тривалість життя, індекс розвитку людського потенціалу тощо).

Диференціація країн за площею відображена у таблиці 3.1.

Таблиця 3.1.

Класифікація країн світу за розмірами території

Найбільшою країною світу за площею є Росія – 17,1 млн. км² (це 11,5% суходолу Землі), найменшою – Ватикан (0,44 км² або 44 га). Україна займає 43 місце в світі за розмірами державної території.

Середні і малі країни мають свої переваги: компактність та згуртованість суспільства, економію на «фіктивних сферах» – армії, бюрократії. Натомість у них гостріше стоять проблеми залежності, зовнішнього економічного та етнокультурного «тиску», відпливу найкращих кадрів при напливі іммігрантів. У гігантів все навпаки, хоча їх окремі райони мають ті ж проблеми. Великий простір породжує проблему «тертя» і внутрішніх зв’язків, котрі на околицях конкурують із зовнішніми (наприклад, як в Канаді, чия «ойкумена» тягнеться вздовж кордону із США. А у США можливість «добігти» до канадського або мексиканського кордону є благом для злочинців і злом для правосуддя).

Національна економіка гігантських і великих країн схильна до універсалізму, автаркії, мілітаризації, розвиток вглиб часто підмінюється банальним розширенням (освоєнням нових територій – своєрідною внутрішньою колонізацією). Економікам гігантських країн не вдається пропускати певні стадії розвитку або проходити їх за прискореною програмою (слон більш неповороткий та менш вправний, ніж миша). На великих територіях національній економіці часто загрожує розпилення.

Важливою характеристикою країн є чисельність їх населення, тому за цією ознакою також проводять класифікацію (виділяються країни найбільші, значні, середні, дрібні).

До найбільших відносять країни, що мають більше 100 млн. осіб населення, зараз в світі таких налічується 11: Китай, Індія, США, Індонезія, Бразилія, Пакистан, Росія, Бангладеш, Японія, Нігерія, Мексика.

Значні країни мають від 40 до 100 млн. осіб населення: серед них знаходиться Україна, а також ФРН, Великобританія, Франція, Італія, Туреччина, Єгипет, Таїланд та інші.

Середні країни налічують від 1 до 40 млн. осіб. До них відносяться Алжир, Аргентина, Канада, Непал, Польща, Румунія, Танзанія, Уганда і т.д.

Дрібні мають менше 1 млн. осіб населення: Соломонові Острови, Барбадос, Бахрейн, Бруней, Вануату, Гренада, Джібуті, Домініка, Науру, Палау, Тонга, Тувалу та інші.

Абсолютно найбільшою державою світу за чисельністю населення є Китай (1,335 млрд. мешканців). Найменшою державою світу є Ватикан (менше 1 тис. громадян), найменшою країною світу є британське володіння Піткерн (72 мешканці), що «загубилося» у південно-східній частині Тихого океану.

Однозначно оцінити значення цього показника неможливо. З одного боку, більше населення – більше трудових ресурсів, більше можливостей здійснювати потужні господарські і політичні проекти; з іншого боку – з великим населенням часто пов’язані проблеми поєднання національної, регіональної і локальної ідентичності, а також соціальної політки. У найбільших країнах важко позбавитися контрастів: навіть якщо багатолюдна країна у середньому багатша, все рівно в ній більше число незаможних.

Для оцінки рівня економічного розвитку можна використовувати такі показники як валовий внутрішній продукт або валовий національний продукт. З метою порівняння різних за чисельністю населення країн ці показники розраховуються на 1 особу. Національний доход (НД) відбиває ефективність функціонування національної економіки, тому використовується з дещо іншою метою.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) – макропоказник економіки, який розраховується як сукупна вартість кінцевої продукції підприємств, галузей виробничої сфери і сфери послуг, вироблена на території країни, у т.ч. і тих підприємств, які належать іноземним власникам.

Валовий національний продукт (ВНП) – вартість товарів і послуг, вироблених національними суб’єктами підприємництва (заводами, фабриками, організаціями і приватними особами) за рік, незалежно від їх територіального місцезнаходження. Різниця між показниками ВВП і ВНП незначна (1-2%).

І хоча прийнято говорити, що «ВВП або ВНП на хліб не намажеш» (адже в них не закладений такий фактор, як соціальна справедливість), саме ці показники разом з НД визначають рівень та якість життя населення в країні.

Світовий банк реконструкції і розвитку (СБРР) спільно з Міжнародним Валютним Фондом (МВФ) розробили методику класифікації країн за рівнем економічного розвитку (див. таблицю 3.2) на основі показника ВНП на душу населення. Інколи цю класифікаційну схему так і називають «класифікацією Світового Банку», адже залежно від положення в ній країни можуть розраховувати на певні обсяги кредитів, різні терміни їх повертання, визначені розміри відсоткової ставки, деякі пільги тощо.

Таблиця 3.2.

Переглядів: 725