• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Адміністративно-територіальний поділ (устрій)

Всі держави, за винятком хіба що карликових, заради організації внутрішнього управління поділені на менші територіальні одиниці. Як правило, ці територіальні одиниці мають сувору ієрархію підпорядкування, а кожному рівню ієрархії притаманні певні управлінські функції:

· забезпечення контролю центральної влади над країною, що передбачає збір і передачу інформації «знизу доверху» та наказів центру «згори донизу», доступність організаційних центрів території зі столиці і регіональних центрів;

· забезпечення мобілізації сил і засобів у разі воєнних дій або надзвичайних ситуацій; протидія сепаратистським силам;

· забезпечення збору податків;

· розміщення органів влади, яке відповідало б найкращому виконанню вищезазначених функцій;

· забезпечення державного регулювання життєдіяльності різних сфер суспільства, у тому числі його економічної діяльності та освоєння програм регіонального розвитку;

· територіальна організація державних служб (санітарної, поштової, пожежної та інших).

Історично склалося так, що за адміністративно-територіальним устроєм держави поділяються на прості і складні.

Прості або унітарні (тобто цілісні) держави чисельно значно переважають, їх 167. В унітарних державах діють єдині для всієї країни конституція, громадянство, система права, органів влади тощо. Унітарна держава керується з одного центру і не має у своєму складі самоврядних утворень.

Але існує низка держав, які конституційно визначились як унітарні, однак при цьому вони мають деякі ознаки федерацій завдяки наявності у їх складі автономних утворень: Україна (Крим), Іспанія (Каталонія, Країна Басків і Галісія), Данія (Фарерські острови, Гренландія), Франція (Корсика), Великобританія (Шотландія, Уельс, Північна Ірландія), Італія (Валле-д’Аоста, Трентіно-Альто-Адідже, Фріулі-Венеція-Джулія, Сардинія), Азербайджан (Нахічевань), Танзанія (Занзібар), Китай (Внутрішня Монголія, Тибет, Сіньцзян-Уйгурський, Нінся-Хуейський і Гуансі-Чжуанський автономні райони).

Складні держави (їх всього 27: в Європі – 6, в Азії – 7, в Африці – 5, в Америці – 7, в Австралії та Океанії – 2) можуть бути союзними (федерація), союзом держав (конфедерація) або об’єднанням декількох держав під скіпетром одного монарха (унія).

Чисельність складних держав можна було б збільшити до 40, якщо врахувати вищенаведені приклади унітарних за конституціями держав, що мають автономії у своєму складі (неофіційно такі держави інколи називають напів- або квазіфедераціями). Власне, не всі федеративні за конституцією держави відповідають всім критеріям федерації на практиці.

Як бачимо, відсутня чітка межа між федераціями і не-федераціями. Набагато легше сказати, які держави не є федеративними, ніж дати вичерпне визначення «справжньої» федерації. Різноманітність форм адміністративно-територі­ального поділу являє собою своєрідний континуум.

В сучасних умовах серед складних за адміністративно-територіальним устроєм держав зустрічаються лише федерації – тобто союзні держави, до складу яких входять самоврядні території, що мають певну політичну та економічну самостійність (землі у ФРН, кантони в Швейцарії, штати у США, провінції в Канаді, емірати в Об’єднаних Арабських Еміратах, республіки в Росії). При цьому питання оборони, зовнішньої політики, фінансової діяльності тощо перебувають у компетенції федеральної (центральної) влади. Отже, суб’єкти федерації не є суверенними утвореннями і не є суб’єктами міжнародного права.

Суб’єкти федерації можуть бути або етнічними автономіями, тоді кожен з них стає органом самоврядування певного народу (як в Швейцарії, Бельгії, Індії, Росії тощо), або територіальними автономіями, у яких немає суттєвих відмінностей за етнічними, мовними чи релігійними ознаками (так у ФРН, Австрії, США, Австралії).

Парламент у федеративних державах зазвичай має двопалатну структуру. Нижня палата представляє інтереси всього суспільства (кількість депутатів еквівалентна кількості населення адміністративно-територіальних одиниць), а верхня – презентує інтереси суб’єктів федерації (представництво депутатів від різних самоврядних територій може бути однаковим).

Конфедерації відомі в політичній історії як союзи незалежних держав, що об’єднуються для розв’язання певних політичних або військових цілей, зберігаючи при цьому свою самостійність (США з 1776 р. по 1787 р., Швейцарія за Конституцією і зараз так називається, хоча фактично давно перетворилася у федерацію). Перспективним є використання цієї форми адміністративно-тери­торіального поділу при можливому об’єднанні Північної і Південної Кореї, Китаю і Тайваню, при вирішенні проблем територіальної цілісності деяких пострадянських держав (Молдова, Грузія, Азербайджан).

Уній в сучасному світі теж немає. Найвідоміша в історії унія – польсько-литовська (1386-1568), до складу якої входила й територія України.

Стосовно британської Співдружності націй (БСН) або Союзу Незалежних Держав (СНД) слід зауважити, що вони не є унією чи конфедерацією в силу того, що не мають достатнього для цього рівня інтеграції.

Ключову роль у системі адміністративно-територіального поділу будь-якої держави відіграє столичний регіон. У федеративній державі він об’єднує політичне життя самоврядних територій, а в унітарній державі на ньому зосереджені всі адміністративно-управлінські зв’язки адміністративно-територіальних одиниць держави.

Столиця – це головне місто держави, адміністративно-політичний центр країни. В ній розташовуються вищі органи державної влади і державного управління, судових, стратегічних військових та інших установ. У більшості випадків столиця або весь столичний регіон є основним економічним осередком країни. Столиця має широкі міжнародні зв’язки, це місце перебування дипломатичних представництв іноземних держав, а часом і впливових міжнародних організацій, офісів транснаціональних корпорацій та банків.

Найважливішим для столиці є виконання управлінської політичної діяльності для країни в цілому, і це є або однією з провідних, або й основною функцією столичного міста. При цьому столичне місто має забезпечити виконання як внутрішніх. так і зовнішніх політичних функцій столиці держави. Для цього бажано, щоб воно мало кращу оснащеність системами інфраструктури, ніж інші міста держави. Для забезпечення внутрішніх потреб управління державою місто повинне мати хорошу транспортну доступність до регіонів країни, посилені комунікації ліній зв’язку, підвищений рівень управлінської інфраструктури, інфраструктури гостинності та сервісу, зрештою – якісний житловий фонд і відповідні системи комунального господарства. Для забезпечення зовнішніх потреб, тобто потреб у комунікаціях із зовнішнім світом, сьогодні потрібен сучасний міжнародний аеропорт, засоби зовнішніх електронних комунікацій та доступ до міжнародних інформаційних систем, які надавали б державі, а особливо її столиці, доступ до інформації і контактів в усіх куточках планети.

За генезисом набуття столичних функцій в історичному контексті виділяють різні типи столичних міст.

Родові столиці. У феодальні часи численний, а нині майже відсутній тип столичного поселення, статус якого пов’язаний з його володінням певною особою (королем, князем, гетьманом тощо). Такими були, наприклад, Краків у Польщі, Толедо в Іспанії, в Україні – Чигирин за Богдана Хмельницького, Батурин – за Івана Мазепи.

Столиці – історичні міста. Вони, як правило, виросли як управлінські і політичні центри, що мали вигідне географічне положення і виражали загальнонаціональні інтереси як ядра «серцевинних» територій національних держав, що зароджувалися. У Європі такими є Париж, Лондон, Рим, Відень, Будапешт, Стокгольм, Копенгаген, Прага, Київ, Москва.

Ситуативні столиці. Їх виникнення пов’язано з екстремальними ситуаціями політичного або природного характеру, коли основна столиця не може виконувати свої функції. Це, наприклад, у часи Другої світової війни Віші у Франції або Чунцін в Китаї. В Україні – це Кам’янець-Подільський в часи революційних подій початку 20-х років ХХ століття.

Штучні столиці. До їх числа можна віднести значну частину тих столиць, які були штучно створені як адміністративні центри колоніальних володінь, що згодом здобули незалежність. Але іноді вони виникали і як центри імперського впливу на певних самоврядних територіях (в Україні – Глухів часів Гетьманщини або Харків часів Радянського Союзу).

Політичні столиці. Створюються заради підтримання рівноваги політичних впливів регіональних політичних сил (Вашингтон – у США, Канберра – в Австралії, Оттава – в Канаді) або планомірно розбудовуються заради організації більш ефективного управління країною, наприклад Анкара в Туреччині, Бразиліа в Бразилії, Астана в Казахстані, Абуджа в Нігерії, Додома в Танзанії, Путраджая в Малайзії тощо.

За характером географічного положення столичне місто може займати центральне або периферійне (як варіант – приморське) положення. Географічне положення столиці відтворює сукупність важливих для її функціонування просторових відношень щодо інших суспільно-географічних об’єктів на території країни та навколишнього світу. Воно визначає місце столичного міста в ієрархії адміністративно-територіального поділу держави, його роль у географічному поділі праці та характер і геопросторовий каркас всіх суспільно-географічних зв’язків у країні.

Згідно з гіпотезою Д.І. Менделєєва, нині популярною в геополітиці, оптимальне місце для столиці держави слід шукати на рівній відстані між географічним центром (геоцентром) країни та центром поля розміщення населення (демоцентром) країни. Ідеальний випадок – це повне їхнє збігання.

Центральне положення характерне для столиць, які знаходяться в зонах перетину природних або суспільно-географічних комунікацій. Крім Києва, подібна ситуація властива Будапешту, Празі, Варшаві, Ризі. Розташування близьке до географічного центру країни мають Мінськ, Мадрид, Анкара, Багдад та інші.

Периферійне положення столиці може бути пов’язане або зі зміною конфігурації державної території протягом історичного розвитку, або з орієнтацією столичного міста на забезпечення міжнародних зв’язків держави. У першому випадку – це Відень, Єреван, Сеул та інші; у другому – Монтевідео, Буенос-Айрес, Лісабон, Копенгаген, Афіни.

За функціональними ознаками столичні міста можуть бути монофункціональні або поліфункціональні.

Монофункціональні столиці виконують лише політичну функцію (управління правовим полем і політичним життям держави). Таких міст порівняно небагато: Оттава, Канберра, Абуджа, Астана, Ямусукро тощо. Певний час монофункціональними столицями були Вашингтон та Бразиліа, але тепер в них розвинені різноманітні функції.

Поліфункціональні столиці разом з політичними функціями концентрують економічні, фінансові, культурні, наукові, освітні, а також, як правило, є провідними духовними, релігійними та історичними центрами, що посилює значення їхніх туристсько-рекреаційних функцій. Це можуть бути:

а) поліфункціональні столиці моноцентричних держав з багатомільйонним населенням (Париж, Лондон, Москва, Київ, Мінськ, Будапешт, Токіо, Мехіко, Буенос-Айрес та інші);

б) поліфункціональні столиці складних або великих держав, які є великими містами, але не одноосібними лідерами в країні (Пекін в Китаї поступається Шанхаю, Рим в Італії поступається Мілану, Нью-Делі в Індії менший за Калькутту і Бомбей (Мумбай));

в) поліфункціональні столиці слаборозвинених або невеликих за чисельністю населення держав, у яких столиця – найбільше місто, де зосереджується левова частка економічної активності держави (Бриджтаун у Барбадосі, Банжул у Гамбії, Вадуц у Ліхтенштейні, Далап-Уліга-Дарріт (Маджуро) на Маршаллових Островах тощо).

Групування залежних територій.

Державний лад для колоній, напівколоній, протекторатів, окупованих і підопічних територій не визначається, оскільки названі об’єкти політичної карти не володіють ознаками держави, зокрема не мають суверенітету. Тому замість форми правління вказується статус залежності та від кого залежить (чиїм володінням є) дана територія. Наприклад: Бермудські Острови – володіння Великобританії; Західна Сахара – територія, що окупована Марокко; Фолклендські (Мальвінські) Острови – спірні між Великобританією та Аргентиною; Нова Каледонія – заморська територія Франції і т.д. З тієї ж причини залежні території не мають столиць (оскільки не мають власного уряду, парламенту), для них прийнято користуватися поняттям «адміністративний центр».

На початку ХХІ століття залишилося близько трьох з половиною десятків залежних територій, разом вони займають площу у 2,6 млн. км² (з них 2,2 млн. км² припадає на Гренландію) та мають заледве 13 млн. населення (найбільшими за людністю є Пуерто-Рико – майже 4 млн. осіб та Західний берег Йордану і Сектор Газа – 3,3 млн. осіб). Це становить 1,6% площі суходолу та 0,25% населення Землі. Частка залежних територій в світовій економіці є ще меншою. Найчастіше вони мають лише військово-стратегічне значення.

У відповідності до специфіки статусу залежних територій, їх поділяють на три групи.

Перша група: колонії, які офіційно включені до списку ООН на деколонізацію (Гібралтар, Бермудські Острови, Фолклендські Острови, Східне Самоа, Гуам, Північні Маріанські Острови, Віргінські Острови, Західна Сахара та ін.).

Друга група: території, по яким є угоди про припинення іноземного володіння з чітко визначеною датою отримання незалежності (Намібія у 1991 р., Східний Тімор у 2002 р.) або входження до складу певної держави (Гонконг-Сянган у 1997 р., Макао-Аоминь у 1999 р. повернені Китаю, зона Панамського каналу у 1999 р. остаточно передана під юрисдикцію Панами). Друга група завжди є найменшою за чисельністю, оскільки з неї країни поступово вибувають. У даний момент ця група взагалі є пустою, тому що всі попередні угоди виконані[7], а нових немає.

Третя група: території з невизначеним статусом. Вони не включені до списку ООН на деколонізацію з різних причин. У деяких випадках країни-метрополії вважають їх своїми невід’ємними частинами (зокрема Франція проголосила Гваделупу, Мартініку, Гвіану, Сен-Пьєр і Мікелон, Реюньйон та інші колонії своїми заморськими департаментами; Австралія вважає Кокосові Острови, а Нова Зеландія Острови Кука продовженням основної території). Спірний статус з точки зору Марокко мають іспанські міста Сеута і Мелілья на африканському континенті. Але всіх перевершила Пуерто-Рико, проголосивши себе державою, що вільно приєдналася до США.

Висновки:

1. В політичній географії досліджується 2 аспекти державного ладу: форма правління і адміністративно-територіальний устрій.

2. Найпоширенішою формою правління в сучасному світі є республіка (149 із 194 держав); зустрічаються також монархії (30), Королівства Співдружності (14) і джамахирія (1).

3. За адміністративно-територіальним поділом переважають прості (унітарні) держави, разом з квазіфедераціями їх у світі 167. Складних (федеративних або конфедеративних за діючими Конституціями) держав на політичній кар­ті світу всього 27.

4. Головне місто держави, її адміністративно-політичний центр – це столиця. Згідно генетичної типології виділяються столиці родові, історичні, ситуативні, штучні й політичні. За функціональними ознаками столиці бувають моно- і поліфункціональними.

5. Державний лад для колоній, протекторатів, окупованих і підопічних територій, нейтральних зон, а також інших несуверенних об’єктів політичної карти світу – не визначається. Спільна назва для цієї групи країн – залежні території.

6. Залежні території не мають столиць, у них є тільки адміністративні центри, в яких розташовуються органи колоніальної влади або органи місцевого самоврядування, що не виконують законодавчих функцій.

Ррр Лекція № 3.

Переглядів: 2018