• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Класифікація кредитів, що застосовуються у зовнішньоторговельні практиці

Комерційні, банківські та державні кредити, як правило, є товарними кредитами, тобто слугують для забезпечення товарної угоди з метою купівлі (продажу) конкретних товарів. Надаються такі кредити в основному експортерам. Зовнішньоторгові кредити практично ніколи не покривають усю вартість товару, що експортується. Певна їх частина сплачується покупцем готівкою (при отриманні товаросупровідних документів) і авансовими платежами.

На міжнародному ринку позичкових капіталів практикою вироблені певні звичаї в оформленні й порядку виконання кредитних операцій. Знання процесу кредитування (види кредиту, етапи й умови його надання) як для продавців, так і для покупців є ключовим моментом у здійсненні експортно-імпортних операцій. Це пов’язано насамперед із тим, що в наш час практично жодна зовнішньоторговельна операція не обходиться без кредиту в тій або іншій формі.

Комерційний (фірмовий) кредит може надаватися за двома напрямками: експортером імпортеру — у формі відстрочення платежу за проданий товар; імпортером експортеру — у вигляді авансу.

Відстрочення платежу передбачає взаємозв’язок торгової і кредитної угоди. Закінчення торгової операції тут збігається з початком кредитної угоди, яка у свою чергу буде завершена при погашенні підприємством-позичальником заборгованості за позикою. Особливість відстрочення платежу полягає в тому, що угода позики не є головною метою. Вона лише «супроводжує» угоду купівлі-продажу, сприяючи реалізації товару.

Для експортера комерційна вигода кредитування поставки товару визначається, по-перше, тим, наскільки це сприяє збільшенню збуту його товарів, а по-друге, вартістю експортних кредитів і можливістю покрити витрати на кредитування з виторгу за проданий товар.

Саме з цієї причини експортери, хоча вони і змушені під тиском конкуренції йти на певні поступки покупцям щодо термінів і деяких інших умов наданих ними кредитів, у питанні вартості цих кредитів займають жорстку позицію.

Імпортери ж досить часто за прийнятний варіант визнають зовнішньоторговельні операції, які поєднують покупки за готівку й у кредит. Покупець з ряду причин більше схильний вдатися до розстрочки платежу, ніж отримати банківський кредит для негайної оплати поставленого товару. Це поясню­ється тим, що банківський кредит ускладнений безліччю формальностей, часто дорогий і не завжди доступний. Досягти взаємної домовленості з партнером завжди простіше, особли­во за наявності позитивного досвіду співпраці. Прагнення покупця платити в розстрочку обумовлене його бажанням негайно отримати право власності на товар, на його використання у процесі виробництва або перепродажу, у той час як платіж в погашення заборгованості він може провести пізніше. Що ж до авансового платежу, який сплачує імпортер, то відповідно до світової практики він виступає лише як платіжний механізм, як двостороння угода партнерів і не має чітко вираженої кредитної спрямованості. Тому зазвичай термін «комерційний кредит» використовується лише стосовно розстрочки платежу. Крім того, до фірмових кредитів слід відносити лише ті, що надаються за рахунок власних коштів під­приємства. Але часто сюди залучаються і позичкові кошти (особливо при середньо- і довгостроковому кредитуванні). Тому, часто межа між комерційним і банківським кредитом розмита.

При наданні комерційного кредиту контрактом визначається його вид, термін і ціна, валюта погашення, спосіб погашення основного боргу, умови нарахування і виплати процентів, гарантії тощо. Крім того в контракті визначається графік погашення основного боргу і виплати процентів.

У світовій практиці розрізняють короткострокові (до 1 року), середньострокові (до 5 років) і довгострокові (5-10 років) комерційні кредити.

Термін конкретного кредиту визначається, по-перше, тим, яка стадія руху товару покривається кредитом. Так, кредити пов’язані з процесом обігу, як правило, короткострокові, а кредити, призначені для використання імпортованого товару в процесі виробництва, — середньострокові; по-друге, на термін кредиту безпосередньо впливає характер товару, який поставляється. Так, короткострокові кредити надаються при поставках товарів широкого вжитку, а при імпорті обладнання — середньострокові. Якщо ж контракт передбачає поставку комплектного, складного обладнання, то мова йде про довгострокові кредити під гарантію уряду або комерційного банку.

На термін кредиту впливають також обсяг угоди, фінансовий стан покупця і продавця, ціна кредиту, наявність тривалих зв’язків між покупцем і продавцем, стан конкурентного середовища на конкретному сегменті ринку тощо.

Для постачальника комерційний кредит не тільки прискорює реалізацію продукції, але й приносить додатковий прибуток у формі процента, який включається до контрактної ціни. Розмір процента залежить від багатьох чинників, в першу чергу від становища грошового ринку країни-кредитора на момент надання кредиту. Він відображає співвідношення попиту і пропозиції позичкового капіталу, але залежить у кінцевому результаті від економічної кон’юнктури, а також валютного і банківського законодавства країни-кредитора.

Розмір процента залежить також від розміру кредиту, його тривалості, типу валюти, ризику неплатежу і виду забезпечення (банківська гарантія, акредитив тощо). Зокрема, чим триваліший термін кредиту, тим, звичайно, вища ставка річного процента. Крім того, якщо валюта кредиту сильна і стійка, кредитні проценти будуть нижчими, ніж у разі використання слабких валют, курс яких може зазнавати значних коливань.

При визначенні показників процентних ставок у міжнародній торговій практиці враховуються також такі чинники, як економічні і політичні умови країни-імпортера, які визначають характер ринку збуту. Зокрема, нестабільні політичні й економічні умови, ризиковий характер ринку зумовлюють збільшення плати за кредит.

Доцільність зовнішньоторговельних операцій на умовах фірмового кредитування визначається реальною економічною ефективністю отримуваної продукції порівняно з ціною кредиту. Ціна кредиту не обмежується лише величиною нарахованих процентів, а комплексно відображає всі витрати імпортера, пов’язані з отриманням розстрочки платежу. Вона складається з основних і додаткових витрат. До основних належать ті витрати, які надходять як дохід кредитору; до додаткових — усі ті, які, будучи витратами для позичальника, не складають доходу для кредитора, а йдуть третім особам, залученим до розрахункової операції — банкам та ін. До додаткових витрат, наприклад, належить комісія, яку сплачує імпортер банку, який гарантує експортеру своєчасне погашення боргу. Ці витрати за кредитом належать до розряду одночасних і прихованих. Загальна сума витрат з кредиту може бути також представлена у процентах річних. Для цього треба, перш за все, відобразити величину всіх додаткових витрат за кредитом у вигляді річної процентної ставки. Сума основних і додаткових витрат за кредитом, виражених у процентах річних, відображає загальні витрати за кредитом у процентах річних.

В умовах посилення конкуренції на ринку товаровиробників постачальники, надаючи розстрочку платежу, часто погоджуються на невелику плату за кредит або не беруть ніякої. Однак у таких випадках покупець повинен знати, що далеко не завжди незначна процентна ставка відповідає його фактичним витратам за кредит. У більшості випадків друга частина плати за кредит береться постачальником у вигляді «прихованого процента», шляхом відповідного підвищення ціни товару. При цьому ступінь підвищення ціни, особливо при поставках дорогого обладнання індивідуального виготовлення, визначити досить важко. Включення плати за кредит повністю чи частково в ціну товару зумовлюється, в першу чергу, прагненням постачальника зробити умови свого кредиту більш привабливими для покупця порівняно з конкурентами.

Вибір типу нарахування і виплати процентів — важлива умова контракту, особливо в умовах інфляції. У світовій практиці використовують такі способи нарахування і виплати процентів: прогресивний (лінійний), регресивний і пропорційний (змішаний).

При прогресивному способі проценти нараховують з суми наступної тратти від дати її виставлення до дати оплати, тобто для кожної частини кредиту окремо від дати його надання. При цьому сума процентів, яка виплачується з першої тратти, буде найменшою, далі сума виплачених процентів буде збільшуватися.

При регресивному способі нарахування процентів здійснюється із залишкової суми заборгованості від дати останнього платежу. При цьому з першим платежем виплачується найбільша сума процентів, потім вони поступово зменшуються.

Пропорційний (змішаний) спосіб нарахування процентів полягає у підрахуванні загальної суми процентів за кредит і її поділі на число платежів (траншів). При такому способі проценти сплачуються рівними внесками. Проценти за фірмовим кредитом зазвичай починають нараховувати з моменту закінчення поставки, а їх виплату здійснюють регулярними внесками одночасно з оплатою кожної частини платежу за контрактом.

Поширеною є практика виставлення векселів на частину основного боргу, що підлягає сплаті, і нарахованих процентів. У контракті, а також у рахунку-фактурі зазвичай чітко фіксується графік оплати основного боргу і нарахованих процентів.

Оскільки при фірмовому кредитуванні експортер передає покупцеві товаророзпорядчі документи до того, як останній оплачує товар, він втрачає контроль над відвантаженим товаром і зобов’язаний у зв’язку з цим визначити форми і засоби гарантії оплати товару в належному обсязі й у погоджені терміни. Без цієї неодмінної умови будь-яка кредитна угода не тільки не буде економічно ефективною, але й може бути зовсім збитковою.

Визначення ступеня ризику, пов’язаного з конкретним позичальником та з видом кредиту, має здійснюватись до моменту видачі кредиту та впродовж усього терміну дії кредиту (ступінь ризику часто змінюється з часом). Оцінка кредитної пропозиції, представленої потенційним позичальником, є, в кінцевому підсумку, оцінкою різних видів ризику, які виникають при наданні кредиту.

Кредитний ризик, або ризик неповернення боргу, може бути визначений як невпевненість кредитора в тому, що позичальник буде здатний і матиме бажання виконати свої зобов’язання відповідно до термінів та умов кредитної угоди.

Ситуація неповернення боргу може бути викликана:

1) непередбаченими несприятливими змінами в діловому, економічному та політичному середовищі, у якому працює позичальник;

2) нездатністю позичальника створити адекватний майбутній грошовий потік;

3) невпевненістю в майбутній вартості та якості (ліквідності та можливості продажу на ринку) застави під кредит;

4) недоліками в діловій репутації позичальника тощо. Кредиторові слід отримати інформацію щодо призначення, суми кредиту та графіка обслуговування боргу (виплати процентів та основної суми боргу), а також інформацію про фінансове становище позичальника. Крім того, варто детально вивчити фінансові звіти, включаючи баланси, декларацію про доходи, звіт про прибутки і збитки та звіт про рух грошових коштів позичальника.

Аналіз кредитного ризику підприємства-позичальника передбачає два основних напрями: оцінку бізнес-ризику і аналіз фінансово-майнового стану позичальника.

З метою оцінки бізнес-ризику доцільно проаналізувати такі чинники:

• зовнішнє ринкове середовище підприємства-позичальника;

• якість управління підприємством;

• характер взаємовідносин підприємства з клієнтами.

Знання ринку, на якому функціонує клієнт, необхідне не тільки для оцінки результатів минулої діяльності, але й для розуміння усіх припущень, що лежать в основі фінансових прогнозів. Наявні та потенційні ринки підприємства мають бути чітко визначені як клієнтом, так і кредитором. Привабливішими галузями є такі, які вирізняються стабільно високим рівнем попиту та порівняно невисокою конкуренцією.

Для оцінки частки ринку клієнта необхідно прослідкувати тенденції протягом кількох останніх років, виявити основних конкурентів та оцінити їх вплив на ринок, порівняти становище на ринку з ринковою стратегією компанії клієнта. Але слід пам’ятати, що розмір ніші на ринку, яку займає клієнт, не завжди є показником його фінансового добробуту.

Підприємство повинне гарантувати, що його продукція не застаріває. Необхідно оцінити частоту випадків повернення продукції і рекламацій, а також політику щодо контролю якості. Також слід перевірити страхування відповідальності за якість продукції, оцінити ризик, пов’язаний зі зміною технології або втратою час-тини кваліфікованого персоналу. Підприємства, пов’язані з високими технологіями, є особливо вразливими щодо мінливих потреб ринку. Керівництво об’єкта кредитування повинне бути досвідченим та компетентним, особливо у сферах торгівлі, виробництва і фінансів. Високоякісний підбір складу працівників управління є вирішальним чинником для досягнення успіху і, відповідно, кредитоспроможності підприємства. Успіхи та прорахунки в діяльності в минулому дають інформацію про якість управління та мають бути ретельно проаналізовані. Вид та термін кредиту мають відповідати меті кредитування, можливості погашення боргу та джерелу погашення. Якщо початковий розмір позики є завеликим, то необхідно реструктурувати його до прийнятної величини. Водночас потрібно звести до мінімуму ймовірність вимушеного звернення компанії за додатковими коштами. Сума кредиту, що надається, має відповідати власним ресурсам компанії. Частка фінансової участі клієнта у проекті також має бути значною. Природно, що прибуток, який передбачається отримати від кредитування, має бути виправданий з огляду на розмір капіталу, яким ризикує кредитор. Якщо оцінка бізнес-ризику позичальника була задовільною, доцільно провести фінансово-майновий аналіз його діяльності, який включає:

• компаративний комплексний аналіз фінансового становища, рентабельності та ділової активності підприємства;

• аналіз грошового потоку підприємства;

• визначення якості майна під заставу.

На стадії надання кредиту дуже важливим є аналіз бухгалтерської звітності та фінансового становища позичальника. Форми звітності, що надходять, можуть бути різними, але кредитор повинен уніфікувати ці дані.

Комерційні кредити оформлюються у вигляді боргового зобов’язання, що має дві форми: вексельний кредит і кредит за відкритим рахунком.

Вексельний кредит зазвичай виписується експортером на ім’я імпортера. Найбільш поширена його форма — тратта — перевідний вексель. Сума боргу за векселем включає і проценти за користування кредитом.

Сторонами вексельного кредиту виступають: векселедавець (експортер), векселедержатель (кредитор або ремітент), платник, що має оплатити вексель (імпортер).

Надання вексельного кредиту має певні етапи:

1 - поставка товару;

2 - передача векселя;

3 - акцепт векселя в банку;

4 - передача платіжних доручень банку експортера;

5 - облік векселя (з наданням кредиту);

6 - пред’явлення векселя до оплати;

7 - отримання платежу.

Важливе значення має акцепт (згода на оплату). Платник дає акцепт лише на частину суми тратти, основна ж сума боргу акцептується банком-акцептантом (часто на прохання експортера).

При цьому банк-акцептант не є кредитором, ним стане банк, який здійснить облік цього векселя (банк-акцептант — гарант векселя, а акцепт — засіб отримання кредиту).

Акцептовані тратти — основна форма зобов’язань за середньо- та довгостроковими кредитами у ЗЕД. Вони вільно обертаються на фінансовому ринку і є (внаслідок надійності банку-акцептанта) досить надійним засобом платежу.

Кредит за відкритим рахунком використовується партнерами, які добре знають один одного, при регулярних поставках. При настанні строку платежу банк імпортера перераховує суму боргу і проценти за кредит банку експортера навіть без надання експортером платіжних документів. Використовується рідко внаслідок високого комерційного ризику.

Зазвичай фінансування зовнішньоторговельних операцій прямо або опосередковано здійснюється комерційними банками, а експортер (або імпортер) виступає ініціатором і є особою, яка відповідає за своєчасне погашення кредиту і пов’язаних із цим витрат. Найпоширенішими формами банківського кредитування ЗЕД є факторинг та форфейтинг.

Факторинг — це комісійно-посередницька діяльніcть, пов’язана з поступленням банкові клієнтом-постачальником несплачених платежів-вимог (рахунків-фактур) за поставлені товари, виконані роботи, послуги і, відповідно, права одержання платежу за ними, тобто з інкасуванням дебіторської заборгованості клієнта (одержанням коштів за платіжними документами).

Мета факторингу — усунення ризику, що є невід’ємною частиною будь-якої кредитної операції. Факторинг уперше виник у США наприкінці XIX ст., потім він набув поширення в промислово розвинених країнах Західної Європи. Особливо широко факторинг почав застосовуватися у практиці комерційних банків в останні десятиліття. Банк стає власником неcплачених платіжних вимог і бере на себе ризик їх несплати, хоча кредитоспроможність боржників попередньо перевіряється. Відповідно до договору банк зобов’язується сплатити суму переданих йому платіжних вимог незалежно від того, чи сплатили свої борги контрагенти-постачальники. В цьому і полягає відмінність між факторингом та банківською гарантією.

При банківському гарантуванні банк зобов’язується у разі несплати клієнтом у термін належних сум здійснити платіж за свій рахунок. Метою ж факторингового обслуговування є негайне інкасування коштів (або одержання їх на визначену у факторинговому договорі дату) незалежно від платоспроможності платника. Вартість факторингу вища на 5-20 % за звичайну банківську позику чи банківську гарантію, оскільки включає не тільки cплату кредиту, але і ціну інших послуг. Джерелами формування коштів для факторингу є власні кошти банку (прибуток, фонди), залучені і позичкові кошти.

Факторингові компанії, які зазвичай є структурними підрозділами комерційних банків, крім власне факторингу, надають ще низку сервісних послуг, таких як ведення бухгалтерського обліку для підприємств-клієнтів, аудит, підготовка статистичних звітів тощо. Слід також враховувати, що факторинговому обслуговуванню не підлягають:

• підприємства з великою кількістю дебіторів, заборгованість кожного з яких виражається невеликою сумою;

• підприємства, що займаються виробництвом нестандартної або вузькоспеціалізованої продукції;

• будівельні й інші фірми, що працюють із субпідрядниками;

• підприємства, що укладають зі своїми клієнтами довгострокові контракти і виставляють рахунок після завершення відповідних етапів робіт або до здійснення поставки (авансові платежі);

• підприємства, що реалізують свою продукцію на умовах післяпродажного обслуговування, або практикують компенсаційні (бартерні) угоди;

• приватні особи.

Факторинг передбачає постійні відносини між банком і постачальником, оскільки вимагає нагляду і контролю за фінансо­вим становищем постачальника, а також платоспроможністю покупців.

Як правило, у факторингових операціях беруть участь чотири сторони:

1) експорт-фактор, тобто факторингова компанія (або факторинговий відділ банку), що купує рахунки-фактури в експортерів;

2) імпорт-фактор, тобто факторингова компанія (або факторинговий відділ банку) в країні імпортера;

3) клієнт (постачальник товару, кредитор) — промислове або торгове підприємство, що уклало угоду з факторинговою компанією;

4) покупець — імпортер товару.

У міжнародній торгівлі застосовуються чотири моделі факторингу: двофакторний; прямий імпортний; прямий експортний; «бек-ту-бек» (back-to-back) (рис. 4.3.).

Двофакторна модель дозволяє розділити функції і ризики між імпорт-фактором, розташованим у країні імпортера, і експорт-фактором, розташованим у країні експортера.

Головна мета цієї моделі — зменшити ризики кредитування підприємства-імпортера, передавши частину робіт імпорт-фактору, зменшивши накладні витрати в адміністративній сфері.

Рис. 4.3. Моделі факторинг.

Друга модель міжнародного факторингу — прямий імпортний факторинг. Його головна мета — забезпечення платежів через імпорт-фактора, тобто факторингову компанію в країні імпортера.

Прямий імпортний факторинг має сенс лише в тому випадку, коли експорт здійснюється в одну або дві країни. Якщо експортер має контрагентів у багатьох країнах, то укладання однієї угоди з факторинговою компанією своєї країни буде зручнішим, ніж значна кількість прямих угод із факторинговими компаніями інших держав. У випадку прямого імпортного факторингу факторингова компанія країни-імпортера укладає угоду з експортером про переступлення їй боргових вимог по цій країні, здійснюючи страхування кредитного ризику, облік та інкасування вимог, які є для неї внутрішніми.

Третя модель міжнародних факторингових операцій — прямий експортний факторинг, при якому факторингова компанія в країні імпортера не задіяна. Недоліком цієї моделі є труднощі в оцінці кредитоспроможності підприємств-імпортерів, які знаходяться в іншій країні. Тому для оцінки ризику або для перестрахування експорт-фактор може підключити товариство зі страхування кредитів у країні імпортера або підстрахувати себе гарантіями відповідної державної організації. При використанні цього варіанта факторингу можна отримати вигідні умови фінансування експортних поставок при покритті з боку державної страхової компанії.

Останній тип міжнародного факторингу — «бек-ту-бек». У трьох розглянутих вище моделях міжнародних факторингових операцій фінансування вимог концернів не передбачається. Цю функцію виконує факторинг «бек-ту-бек». Реалізація угоди за цією технологією схожа на комбінацію двофакторної схеми і звичайного внутрішнього факторингу. Здійсненню факторингової угоди передує серйозна аналітична робота. Отримавши заявку від підприємства, факторингова компанія вивчає економічне і фінансове становище потенційного клієнта, характер його ділових зв’язків. Якщо підприємство стало клієнтом факторингової компанії, то клієнт направляє останній усі рахунки-фактури, виставлені на покупців. За кожним документом клієнт повинен дістати згоду на оплату (за аналогією з акцептом платіжних вимог). Факторингова компанія вивчає всі рахунки-фактури, визначаючи при цьому платоспроможність покупців. Факторингова компанія може оплатити рахунок у момент настання терміну платежу або достроково. В останньому випадку вона виконує функції банку, тому що дострокове надання коштів клієнтові рівноцінне видачі йому кредиту. Найважливішою послугою тут є гарантія платежу клієнтові. Ця гарантія охоплює повний обсяг внутрішніх і міжнародних операцій: факторингова компанія зобов’язана сплатити клієнтові всі акцептовані рахунки-фактури, навіть у випадку неплатоспроможності боржників. При цьому банк визначає максимальну суму за операціями факторингу, у межах якої постачання товару або надання послуг може проводитися без ризику неотримання платежу.

Основою факторингових операцій є договір факторингу, який фіксує умови здійснення таких операцій: реквізити платіжних вимог, частки сум платежу від суми за операціями факторингу, розмір компенсаційної винагороди, умови розриву факторингового договору та інші умови за домовленістю сторін. Також у ньому визначається відповідальність кожної зі сторін у випадку невиконання або неналежного виконання взятих на себе зобов’язань. При цьому обидві сторони відповідальні одна перед одною. Якщо факторинговий відділ не може виконати прийняті зобов’язання, то майнову відповідальність несе банк, при якому він створений. Але сам відділ не несе відповідальності за невиконання договірних зобов’язань за поставками.

Розрізняють два види факторингу — конвенційний (широкий) і конфіденційний (обмежений).

Історично першим виник конвенційний факторинг. У сучасних умовах це універсальна система фінансового обслуговування клієнтів, що включає бухгалтерський облік, розрахунки з постачальниками і покупцями, страхове кредитування, представництво тощо.

За клієнтом зберігається тільки виробнича функція. Така система дає змогу підприємству-клієнту скорочувати витрати виробництва і реалізації продукції. Таке факторингове обслуговування звичайно здійснюється з «дисконтуванням фактур». Це означає, що банк купує у свого клієнта право на одержання грошей від покупців, при цьому відразу ж зараховує на його рахунок близько 80 % вартості відвантаженого товару, а іншу частину суми — в обумовлений термін незалежно від надходження грошей від дебітора. По суті це кредит під відвантажені товари, за які клієнт сплачує визначений процент.

В останні роки значного поширення набув конфіденційний факторинг,що обмежується виконанням тільки деяких операцій: поступка права на одержання грошей, оплата боргів тощо. Він є формою надання постачальникові — клієнту факторингу — кредиту під відвантажені товари, а покупцеві — клієнту факторингу — платіжного кредиту. За проведення факторингових операцій клієнти вносять передбачену в договорі на обслуговування плату, що за своїм економічним змістом є процентом за кредит.

Розрізняють відкритий і закритий факторинг. При відкритому факторингу покупця повідомляють про те, що в угоді бере участь фактор (посередник). У випадку ж закритого факторингу покупцю не повідомляють про наявність факторингового договору.

У світовій практиці вартість факторингових послуг складається з двох елементів: плати за обслуговування (комісії) і плати за надані в кредит кошти.

Плата за обслуговування стягується за звільнення від необхідності вести облік, за страхування від появи сумнівних боргів і розраховується як певний процент від суми рахунків-фактур. Розмір цієї плати може варіювати залежно від масштабів виробничої діяльності постачальника і надійності його контрактів, а також від експертної оцінки факторинговим відділом ступеня ризику неплатежу і складності стягнення коштів з покупців і становить у середньому 0,5-3 % від вартості рахунків-фактур. Розмір плати за обслуговування може визначатися не тільки у процентах від суми платіжних вимог, але і шляхом встановлення фіксованої суми. Наприкінці кожного місяця банк підраховує належні йому комісійні проценти, а також виявляє залишок неінкасованих фактур, на який виписується рахунок, що передається клієнтові.

Плата за надані у кредит кошти. Якщо проводиться попередня оплата, то розмір її розраховується за період між викупом платіжної вимоги і датою інкасування. Плата за кредит у більшості країн зазвичай на кілька відсоткових пунктів перевищує ставки, що застосовуються банками при короткостроковому кредитуванні підприємств. Це пов’язано з необхідністю компенсації додаткових витрат і ризику факторингового відділу банку. Існує ряд причин, з яких факторинговому відділу невигідно попередньо сплачувати повну вартість боргових зобов’язань. Насамперед можливі спірні моменти і помилки у рахунках. Якщо постачальник припиняє свою діяльність або з будь-яких причин порушує умови факторингового договору, то факторинговий відділ не має іншого страхового покриття попередньо сплачених сум, окрім самих платіжних вимог.

Таким чином, різниця в 10-20 % від вартості рахунків-фактур потрібна для того, щоб за необхідності можна було компенсувати попередньо оплачені суми. Це цілком відповідає факторинговій практиці країн з розвиненою ринковою економікою.

Отже, факторинг — це особливо вигідна для підприємств дрібного і середнього бізнесу форма фінансування, що дає змогу експортерам сконцентруватися на виробничих проблемах. Вона прискорює одержання більшої частини платежів, гарантує повне погашення заборгованості і знижує витрати на ведення рахунків. Факторинг дає гарантію платежу і звільняє постачальників від необхідності брати додаткові і дуже дорогі кредити в банку. Все це сприятливо впливає на фінансове становище підприємств. Операцією, подібною до факторингу, є форфейтинг.

Форфейтинг — одна з форм короткострокового й середньострокового кредитування зовнішньоторговельних угод у формі придбання банком платіжних зобов'язань, поданих у формі векселів, без права зворотної вимоги до продавця.

На відміну від факторингу форфейтинг виключає регрес до експортера. Основними учасниками такої угоди є продавець (експортер, який приймає векселі в оплату вартості поставлених товарів і звільняється від усіх ризиків, пов’язаних з отриманням платежу за векселями), а також покупець (імпортер), форфейтер (покупець векселя чи той, хто здійснює плату за векселем при кредитуванні у формі форфейтинга) і гарант.

При форфейтуванні продавець вимоги, наприклад, переказного векселя, захищає себе від будь-якого регресу (регрес — зворотна вимога відшкодування сплаченої суми) включенням до індосаменту слів «без обороту». Продавцем векселя, що форфейтується, зазвичай є експортер; він акцептує його як платіж за товари чи послуги і прагне передати всі ризики і відповідальність за інкасування форфейтера (тобто банк, що обліковує векселі) в обмін на негайну оплату готівкою. Форфейтер, придбавши платіжні зобов’язання, відмовляється від свого права висувати зворотні вимоги до будь-якого з попередніх власників зобов’язання.

Предметом угоди форфейтування є дебіторська заборгованість покупців товарів, як правило, у формі переказних чи простих векселів. Використання векселів як форфетованих платіжних зобов’язань зумовлене їх широким застосуванням у кредитуванні торговельних операцій, простотою оформлення, уніфікованістю й стандартизованістю вексельного обігу в більшості країн світу. Рахунки дебіторів і розстрочки платежів, які використовуються при акредитивній формі розрахунків, також можуть бути предметом угоди форфейтування, але ці документи застосовуються значно рідше.

Якщо імпортер не є першокласним позичальником, який користується безсумнівною репутацією, будь-яка заборгованість, що форфейтується, обов’язково має гарантуватися у формі авалю або безумовної безвідкличної банківської гарантії, прийнятної для форфейтера. Виконання цієї умови є особливо важливим, якщо розглядати угоду як незворотну, тому що у випадку неплатежу з боку боржника форфейтер може покластися тільки на цю форму банківської гарантії як на свою єдину гарантію.

Форфейтування зазвичай є середньостроковою угодою на термін від шести місяців до 5-6 років. Проте кожен форфейтер установлює свої часові межі, виходячи, головним чином, із рин-кових умов для визначеної угоди. При форфейтуванні купівля векселів здійснюється з відрахуванням (дисконтом) процентів авансом за весь термін кредиту. Експортер, таким чином, фактично перетворює свою кредитну операцію з торгової угоди на операцію з готівкою. У цьому випадку він відповідає одноразово лише за задовільне виготовлення і постачання товарів, а також за правильне оформлення документів за зобов’язаннями. Ця остання обставина разом із наявністю фіксованої процентної ставки, стягнутої за всю операцію на самому її початку, робить форфейтування цілком прийнятною послугою для експортера і порівняно недорогою альтернативою іншим сучасним формам комерційного рефінансування (погашення заборгованості за рахунок нових кредитів).

Процес оформлення угоди форфейтування має кілька етапів. На першому з них експортер звертається до форфейтера, бо не має можливості надати імпортеру відстрочення платежу. Форфейтер збирає й аналізує інформацію про учасників угоди, вивчає фінансовий стан імпортера. На другому етапі експортер має короткий проміжок від часу отримання пропозиції форфейтера про надання кредиту до прийняття кінцевого рішення про укладення договору. Після його підписання учасники угоди повинні виконати взаємні зобов’язання: форфейтер — придбати векселі за фіксованою процентною ставкою, а експортер — надати такі векселі. Таким чином, у результаті цієї угоди складається така ситуація:

1) форфейтер втрачає право регресу до експортера і отримує вкладені кошти в міру погашення покупцем простих чи переказних векселів;

2) покупець отримує кредит строком до 5 років;

3) експортер відразу отримує кошти від обліку простих чи переказних векселів.

Оскільки договір про форфейтування підписується задовго до фактичного відвантаження товару, між укладанням договір на купівлю векселів і фактичним здійсненням угоди може мину ти досить тривалий період. Експортер виплачує форфейтеру в цей період комісійні за зобов’язанням, які становлять певний процент від суми угоди (від 0,075 до 0,125 % щомісячно). Комісійні щомісяця сплачуються авансом. Це викликано тим, що форфейтер зобов’язаний у цей період у будь-який момент виконати свої зобов’язання і неможливістю використати кошти на інші інвестування. Крім того, форфейтер несе валютний і процентний ризики, оскільки повинен залучати кошти із грошового або валютного ринку для фактичного обліку векселів.

Форфейтування з погляду ризикованості кредиту передбачає для експортера і переваги,і недоліки.

Основним недоліком форфейтингу є його вартість — це досить дорогий вид банківських послуг, що пояснюється ризикованістю цієї операції для форфейтера. Але, використовуючи форфейтування, підприємство-експортер керується стратегічними міркуваннями, згідно з якими форфейтування може виявитись дуже вигідним для нього.

Таблиця 4.9.

Переглядів: 436