Розвитку Японії

Японія – високорозвинена країна. За післявоєнні 50 років вона досягла значних успіхів у галузі розвитку народного господарства. Не має аналогів – ні з погляду динаміки росту, ні інструментарію керування, ні мотивації економічної діяльності, «японський феномен»
дозволив країні пройти шлях від практично нульового циклу до фази інформаційно-індустріального суспільства.

За низкою макроекономічних показників ця країна обійшла інші держави. Це, зокрема, належить до таких досягнень, як розмір позитивного сальдо балансу поточних платежів, золотовалютних резервів, перевищення закордонних активів над зобов’язаннями, лідерство у виробництві багатьох видів промислової продукції (чорні метали, автомобілі, судна, верстати, побутова електроніка й електронні компоненти й ін.). Японія уступає тільки США за масштабами фінансування НДДКР.

Найчастіше серед факторів, що пояснюють економічні досягнення Японії, фігурують: високі темпи росту продуктивності праці, ретельність японських трудящих, висока норма нагромадження капіталу, низький рівень військових витрат й ін. Позитивний вплив цих факторів на динамічний розвиток післявоєнної економіки Японії безперечний. І все-таки їх правомірно вважати не першопричиною, а продуктами феномена, що зріс на японському ґрунті та не вписується ні в які відомі політекономічні межі.

Ефективність японської економіки є особливим чинником світового господарства і має свої національні й історичні корені.

1. Японія займає не велику за розмірами територію (372 тис. км²), має обмежені природні ресурси і досить високу чисельність населення (127 млн осіб). Японія – конституційна монархія, головою держави є імператор, а законодавчу владу здійснює двопалатний парламент.

2. З кінця ХІІ сторіччя і до 1867 р. у державі панували феодальні відносини, державна влада знаходилася в руках сегунів (сегуни – це військово-феодальні правителі, за яких імператор не мав реальної влади). Капіталістичні відносини почали розвиватися після революції 1867-1868 рр., коли до влади прийшов імператор з династії Мейдзі (Мутсу Хіто), тому 1868 р. називають – роком Відродження Мейдзі та вважають початком періоду розвитку Японії як сучасної промислової країни. У той час за підтримкою аристократії, торгових домів і армії імператорові вдається здійснити незвичайно широку економічну конверсію. В Японію запрошують іноземних фахівців, одночасно молоді японці виїжджають за кордон учитися західним технологіям. В Європі та США Японія закуповує залізниці, флот, індустріальне устаткування та ін. Імпорт фінансується за рахунок засобів від експорту, в основному, чаю і шовку. Японія сама фінансує капіталовкладення, використовуючи кошти земельних податків, що сплачувалися державі. Ці податки майже 30 років складали 80% від оподатковування в державі.

Економічний підйом фінансувався імператором і стимулювався державною адміністрацією, яка взяла на себе ініціативу щодо будівництва заводів та інших підприємств. Після того, як підприємства ставали рентабельними, державна адміністрація продавала їх приватним підприємцям (найчастіше родинам феодальної знаті), а отримані кошти використовувалися для створення нових підприємств.

Фінансова і монетарна база економіки була закладена в 1882 р. з утворенням державного банку Японії.

Ще однією рисою того часу є мілітаризація процесу економічного розвитку. Державою фінансувалися витрати на військові арсенали, верфі, кораблі та ін.

3. Особливою рисою японського капіталізму була концентрація економічних потужностей у формі промислових синдикатів, відомих як «зайбацу» (дзайбацу). Кожен синдикат складався з 20-30 великих фірм, зосереджених навколо могутнього банку. Ці великі фірми були представниками усіх важливих промислових секторів економіки, так що кожна група могла мати у своєму складі судноплавну, сталеливарну, страхову компанії та ін. Ці синдикати були більшими, ніж кожна з корпорацій США, і контролювалися вони декількома родинними династіями.

Іншою істотною рисою японського капіталізму вважаються особливості формування ринку робочої сили. Наприкінці ХІХ ст. Японія була країною з переважно сільським населенням, яке наймалося на промислові підприємства відповідно до сезонного характеру робіт на селі. Під час проведення сільськогосподарських робіт ті, хто працював на промислових підприємствах, залишали виробництво і поверталися до своїх будинків у село. У містах склалися дві групи трудових ресурсів:

1) кваліфіковані робітники, об’єднані в торгові доми – це була організована і контрольована частина трудових ресурсів;

2) некваліфіковані або низькокваліфіковані працівники, що групувалися навколо так званих босів.

Боси домовлялися з підприємцями про умови роботи, одержували винагороду і самостійно розраховувалися з робітниками. Вони виконували роль посередника між власниками та працівниками фабрик. Боси являли собою специфічний тип капіталіста, що був хазяїном сукупної робочої сили групи працівників, і завдяки цьому положенню вони визначали доступ до цього специфічного товару та можливості його споживання представниками інших форм капіталу, переважно промислового. Сезонні коливання і система найму робочої сили через босів сприяли появі різних видів заохочень, що використовували промислові підприємства. Це – виплати за ритмічний вихід на роботу, за сумлінне ставлення до роботи в цілому, використання резерву
робочої сили (родичів робітників), організація шкіл та інших видів навчання при підприємстві, переведення з одного місця роботи на інше. Ці особливості ринку робочої сили одержали подальший розвиток у післявоєнний період та відіграють значну роль і сьогодні. Вони стали основою специфічного сучасного японського менеджменту.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Японія в системі міжнародних економічних відносин	\|	Розвиток Японії після другої світової війни

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.