• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Основні інститути цивільного права країн англо-аліериканської правової сім'ї

Суб'єкти цивільного права

Зміни у правовому становищі суб'єктів цивільного права в зарубіжних краї­нах, значною мірою залежали від радикалізму перетворень, що відбувались внаслідок революційних подій. Англо-американське право суб'єктами цивіль­ного права визнало як громадян, так і юридичних осіб.

Фізична особа як суб'єкт цивільного права. Незважаючи на проголошення принципу юридичної рівності, правоздатність деяких категорій фізичних осіб (заміжніх жінок, іноземців) була обмеженою. У США особливістю статусу фі­зичних осіб було те, що темношкіре населення, іменоване в Конституції 1787 р. «іншими особами», включно до громадянської війни 1864-1865 pp. вза­галі не мало правосуб'єктності. У другій половині XIX — першій половині XX ст. формальне визволення негрів та надання їм прав громадянства, ще не означало ліквідації їх дискримінаційного статусу (в тому числі й у сфері май­нового обігу). Відомим є рішення Верховного суду кінця XIX ст., котрий під­тримав систему сегрегації білих і чорних на основі доктрини «роздільних, але рівних прав», до відкритого обмеження цивільної правосуб'єктності негрів. І тільки у другій половині XX ст. завдяки серії рішень Верховного суду США, що переглянув свою колишню позицію, а потім і деяким законам Конгресу про цивільні права (60-70-і pp.) для американського суспільства проблема встанов­лення рівності темношкірих американців та реалізації ними цивільних (у тому числі майнових) прав в основному була вирішена.

Середина XX ст. характеризувалася подальшою демократизацією законодавст­ва, спрямованого на пом'якшення обмежень, що не давали повною мірою «рівного захисту законів» (XIV поправка до Конституції), у тому числі в цивільному обігу для заміжніх жінок, іноземців. Був знижений також вік, з досягненням якого пов'язувалося набуття повної цивільної правоздатності і дієздатності.

Юридична особа як суб'єкт цивільного права.Характерною рисою цивіль­ного права нової епохи є поява юридичної особияк суб'єкта цивільно-правових відносин. В Англії та США немає особливої загальнотеоретичної конструкції «юридична особа»: нею виступає корпорація (компанія).

Виникнення в Англії першої компанії датується кінцем XV ст., коли в 1496 р. Генріх VII надав їй монополію на торгівлю з зарубіжними країнами. Ця монополістична компанія мала успіх, проте невдовзі виникли труднощі у зв'язку з браком коштів. На початку XVI ст. королева Єлизавета надала ком­панії права корпорації та різні привілеї пов'язані з ввезенням та вивезенням товарів. Про внутрішню організацію компанії уряд питання не порушував, роз­важливо надавши компанії вирішувати його самостійно.

У XVII ст. поширення набула практика утворення компанії шляхом випус­ку акцій. Почалася біржова спекуляція ними. Англійський уряд тих часів не залишався осторонь діяльності корпорацій: ним був встановлений обов'язок ре­єструвати акціонерні товариства, введено попередню й остаточну відповідаль­ність, вимогу позначати у статуті місце знаходження юридичної особи, мету її діяльності, статутний капітал, дозволялося вводити лише іменні акції, вимага­лося складати списки акціонерів з виставленням їх для загального ознайом­лення, допускалося відчуження акцій лише за договором, а після їх реєстрації існував обов'язок скликати збори не рідше одного разу на рік і вести протокол засідання.

В англійському законодавстві XIX ст. виразно простежується проблема ме­ханізму ліквідації компаній, яка вирішувалася в добровільному або судовому порядку. Акти про компанію 1856 і 1857 pp., хоч були суперечливими, проте, на відміну від попередніх законів, несли на собі прагнення законодавців до за­охочення приватної ініціативи. Англійці одні з перших вдалися до таких ново­введень у галузі корпоративного права як привілейовані акції, а також акції на пред'явника.

Досвід корпорацій, як форми організації капіталу США був запозичений в Англії, але використання його відбувалося з певними видозмінами. За визна­ченням Верховного Суду 1819 p., корпорація є «штучним утворенням, яке не можна побачити, яке існує тільки у припущенні правил закону; вона має ті можливості, що їх надає їй установчий устав або які притаманні самому її іс­нуванню ».

До середини XIX ст. тут діяли дозвільні правила утворення корпорацій. Але збільшення числа корпорацій у результаті промислового перевороту з його фа­брично-заводською формою виробництва призвело до необхідності скасування чинного дозвільного порядку й заміни його реєстраційним. Спочатку це було зроблено лише щодо деяких галузей, а згодом окремі штати своїми законами встановили реєстраційний порядок.

В історії розвитку корпорацій у СІЛА чимала роль належить Верховному суду СІЛА, судам штатів, котрі широко застосували норми загального права, створювали нові прецеденти. Розумно користуючись наданим їм правом тлума­чити закон, суди наполегливо втілювали в життя політику держави, спрямова­ну на заохочення корпоративної форми виробництва. Це знайшло відображен­ня й у спробах дати нові уявлення про корпорацію. У визначенні, запропонованому Верховним Судом США в судовому прецеденті «Дартмуд ко­ледж проти Вудворда», корпорація розглядається як юридична особа, що «іс­нує особисто, відокремлена від її учасників, наділена здатністю безперервного правонаступництва незалежно від змін, які відбуваються в складі її членів, на певний термін, або безстроково, і діє як організація або окрема особа у спра­вах, котрі відносяться до загальної мети асоціації, в межах влади і повнова­жень, покладених на таких осіб законом». Згідно з правовою доктриною аме­риканській корпорації були притаманні 5 «критеріїв»: 1) статус юридичної особи; 2) обмежена відповідальність; 3) безстроковість існування; 4) вільна передача акцій; 5) централізоване управління корпорацією.

Зростання великих корпорацій призвело до негативного явища — монополі­зму. Це змусило американських економістів та юристів «винайти» антимоно-польне законодавство і стати лідерами в цій справі. Першим федеральним ак­том у цій галузі став Закон Шермана 1890 p., котрий з посиланням на норми загального права оголосив незаконними об'єднання, які переслідують ціль мо­нополізувати міжштатну й зовнішню торгівлю США. Закон Шермана, що за­лишається основою антитрестівського законодавства в США, був доповнений у 1914 р. настільки ж важливими для цієї галузі Законом Клейтона та Законом про федеральну торгову комісію, які забороняли спроби монополізації інших сфер економічної діяльності.

XX століття ознаменувалося подальшим розвитком законодавства про юри­дичну особу як організаційну структуру, що має, насамперед, власну право-суб'єктність і майнову відокремленість. Зберігається розходження між юриди­чними особами приватного права та юридичними особами публічного права. До першого виду відносяться різні банківсько-комерційні, промислові й інші структури (організації), створювані приватними особами, що на підставі юри­дичного акту визначають завдання організації, створюють її матеріальну базу. їх статус фіксується нормами цивільного права і має здебільшого диспозитив­ний характер.

До юридичних осіб публічного права належать державні органи, державні підприємства й організації, держава в цілому. Вони створюються на основі пу­блічно-правового акту, що має імперативний характер. їм притаманна публічна природа поставлених перед ними цілей, наявність владних правових повнова­жень, особливий характер членства.

Найбільш помітні національні особливості у класифікації зводяться до тако­го. У США закони федерації і штатів як юридичних осіб розглядають, насам­перед, корпорації (компанії), що поділяються на публічні (урядові), підприєм­ницькі, а також закриті підприємницькі та непідприємницькі. Характерними в цьому плані є Закон про підприємницькі корпорації штату Нью-Йорк 1963 р. і штату Делавер 1967 року. Особлива увага, приділена в них акціонерному то­вариству, багато в чому пояснюється тим, що юридичні особи такого роду ста­ли найбільш ефективним інструментом централізації та концентрації капіталу. Значного поширення набула властива їм «система участі», що дає можливість великим транснаціональним, багатогалузевим компаніям створювати в різних країнах контрольовані дочірні товариства, котрі мають статус юридичної особи країни перебування. Ці дочірні підприємства зазвичай створюються також у формі акціонерних товариств.

Організаційно-структурна форма об'єднання обирається його учасниками (акціонерами-засновниками), які володіють власною правосуб'єктністю, наді­леною майновою відокремленістю, що несе виключну майнову відповідальність за своїми обов'язками тільки в межах свого майна. Основний (статутний) капі­тал утворюються, головним чином, за рахунок продажу випущених цінних па­перів — акцій. Він є матеріальною базою функціонування товариства і разом з тим грошовою гарантією, в межах якої акціонерні товариства зобов'язуються нести відповідальність за своїми обов'язками. У разі зменшення основного ка­піталу в результаті понесених збитків прибутки, отримані в наступному фінан­совому році, спрямовуються передусім на його відновлення до статутних роз­мірів.

У сучасному законодавстві все більше уваги приділяється акціям та їх пра­вовому режимові. Наділені за законом властивостями цінних паперів, акції є об'єктом права власності. На сьогодні отримали поширення акції різних видів:

— іменні — їх власники занесені у реєстраційну книгу AT, їх прізвище за­значене на самій акції, перехід права власності на таку акцію здійснюється шляхом трансферту, що передбачає передатний напис на акції і запис у реєст­раційній книзі;

— на пред'явника — для пред'явлення таких акцій в обіг необхідна їх по­вна оплата, а в деяких країнах (наприклад, у Великобританії) потрібна ще зго­да казначейства; перехід права власності на них здійснюється шляхом передачі документа;

— привілейовані, що дають їх власникам певні переваги (підвищений розмір дивіденду, першочерговість отримання прибутку, право на фіксований відсоток прибутку тощо);

— звичайні, позбавлені будь яких переваг.

Крім акцій, поширеними були облігації, котрі є різновидом цінних паперів, випускаються акціонерними товариствами і є борговими зобов'язаннями.

У зв'язку з комп'ютеризацією операцій у галузі цінних паперів намітилася тенденція до їх «дематеріалізації». Замість випуску акцій за традиційною — документованою — формою, все частіше практикується їх фіксація, так само як і угоди з ними, в пам'яті комп'ютера. У США, наприклад, контроль за всі­ма акціонерними структурами покладений на Федеральну комісію з цінних па­перів і фондового ринку. Таким чином, один з основних початків акціонерного товариства — його «анонімність» — власне кажучи, втрачає колишнє значе­ння.

В останні десятиліття інтенсивно розвивається й законодавство про товари­ства з обмеженою відповідальністю, оскільки йому властиві майже всі ознаки акціонерного товариства, його правове регулювання в разі прогалин у спеціа­льному законодавстві здійснюється на основі акціонерного права. Але у Вели­кобританії товариство з обмеженою відповідальністю певною мірою відповідає так званій приватній компанії, а в США — закритій корпорації.

Що стосується юридичних осіб публічного права, то провідною тенденцією розвитку їх правового статусу є підпорядкування приватному праву, коли вони беруть участь у майновому обігу: йдеться, насамперед, про державні підприєм­ства. Організаційно-правове оформлення останніх різноманітне, проте найчас­тіше в США, Великобританії використовуються форми акціонерних товариств, публічної корпорації, казенного підприємства.

Форми акціонерних товариств і навіть товариств з обмеженою відповідаль­ністю сьогодні виявилися найбільш оптимальними для поєднання державного і приватного капіталів, а також їх можливої приватизації шляхом розпродажу акцій, пайових свідоцтв. Державні підприємства такої форми підлягають зви­чайному оподатковуванню. Переважна більшість осіб, зайнятих у них, не має статусу державних службовців (виняток становить директорат).

Казенні підприємства є повною власністю держави. Ці підприємства ви­конують від імені й за дорученням держави різні економічні, наукові та со­ціальні функції (наприклад, Британська радіомовна корпорація Бі-бі-сі).

Вони відповідальні за свою діяльність перед державою, безпосередньо перед урядом, але мають у своєму розпорядженні відокремлене майно у зв'язку з цим наділені правами комерційної організації. Як правило, їм надаються податкові пільги.

Ці підприємства входять до системи державного управління, перебувають цілком на державному бюджеті й позбавлені будь-якої господарської, фінансо­вої та юридичної автономії (це, насамперед, пошта, телеграф, засоби геліокос-мічного зв'язку, порохові заводи й королівські доки у Великобританії тощо). Останнім часом розширилася спеціальна правоздатність такого роду підпри­ємств, так само як і присутність приватного капіталу в названих сферах.

Інститут власності

Право власності в Англії.У цивільному праві Англії, яка раніше від інших країн вступила на шлях капіталістичного розвитку, ще в дореволюційний пері­од домінували, незважаючи на зовнішню середньовічну оболонку, більш гнучкі підходи до регулювання власності, договорів та інших сторін майнового обігу. Підприємницькі кола Англії, котрі не мали в XVII—XVIII ст. своєї власної правової програми, цілком задовольняючись компромісами й традиційними конструкціями «загального права» і «права справедливості».

Речове право, як один із основних розділів буржуазного цивільного права в Англії, тлумачилося найбільш широко, оскільки до речей відносять деякі аб­солютні права: авторське, винахідницьке тощо. Англійське право, на відміну від французького, поділяло речі на реальні та персональні. До реальних речей належали земля, будівлі, документи, що встановлювали право на земельні ді­лянки й речі, пов'язані з землею. Персональні речі охоплювали інші предмети і права, у свою чергу поділяючись на два види об'єктів: речі, що перебували у володінні, — тілесні речі; позови — права, що не мають речового субстрату (авторське право, патентне право тощо). Такий специфічний середньовічний розподіл майна на «реальну» і «персональну» власність був пов'язаний зі спе­цифічними формами захисту майнових інтересів — «реальними» і «особисти­ми» позовами, котрі історично склалися в Англії.

У XIX ст. розпорядження реальною власністю було пов'язано хоча і з мен­шими, ніж раніше, проте з цілком визначеними формальностями й обмежен­нями. При спадкуванні такої власності діяло збережене від середньовічного пе­ріоду правило майорату, що перешкоджало дробленню родового майна, виключало жінок з числа спадкоємців тощо.

Тривале збереження середньовічних за формою атрибутів права власності, що оновлювалися поступово, мало й певні позитивні наслідки. По-перше, тра­диційні англійські конструкції права власності забезпечили унікальну стабіль­ність самих майнових відносин. По-друге, еволюційний шлях розвитку англій­ського права власності дозволив уникнути в цій країні крайнощів буржуазного індивідуалізму й затвердити погляд на право власності, як на соціальний ін­ститут, що корегує й самі правомочності власника.

У британському сучасному праві використовується поняття рухоме та неру­хоме майно. Але система речових прав в Англії продовжує залишатися неви-значеною. Чимало юридичних понять у цій галузі несуть на собі відбиток епо­хи середньовіччя. Усі речові права розглядаються як різновиди права власності. Крім того, серед видів речових прав можна виділити: речове право оренди нерухомості в різних формах (сервітути, в тому числі персональні, довірчу власність), різноманітні речові права, що мають забезпечувальний статус (наприклад, іпотека).

Своєрідність права власності на землю обумовлена тим, що до цих пір вся земля в Англії визнається власністю короля, а окремі особи розглядаються як утримувачі землі. Однак практично право утримування приватних осіб нічим не відрізняється за своїм змістом від права власності: воно є безстроковим і встановлює можливість користуватися ділянкою й відчужувати її без будь яко­го дозволу. Але передача права на неї вимагає виконання складних формально­стей. Суттєво розрізняється й порядок успадкування земельних ділянок і пер­сональної відповідальності.

Оригінальним інститутом англійського права є довірча власність (траст) — форма власності, при якій одна особа (довірчий власник) керує, розпоря­джається майном, переданим їй іншою особою (засновником) на користь третіх осіб (бенефіціантів). Довірчий власник розпоряджається означеним майном не зовсім вільно, а лише у відповідності до цілей, які були визначені засновни­ком.

Інститут довірчої власності застосовується для охорони майнових інтересів недієздатних, для оформлення відносин, що виникають у зв'язку з утворенням благодійних фондів і т.ін.

Право власностіу США.Суттєві зміни у праві власності Сполучених шта­тів Америкивідбувалися з розвитком корпоративної форми підприємництва. Дрібні й середні фірми, які до закінчення громадянської війни відігравали ви­рішальну роль в економіці США, уособлювали ту стадію розвитку капіталізму, для котрої характерною була, насамперед, індивідуальна приватна власність.

Швидкий індустріальний розвиток країни у другій половині XIX ст. та у XX ст. не означав зникнення малого бізнесу, що й зараз відіграє не останню роль як в економіці країни, так і в повсякденному житті американців. Але сам розвиток сучасного капіталізму привів до затвердження й домінування асоці­йованої корпоративної форми власності: ця форма власності тісно пов'язана не тільки з приватними, але і з суспільними інтересами.

Інститут трасту (довірчої власності).В останній чверті XIX ст. в умовах бу­рхливого промислового розвитку зі встановленням складних відносин у під­приємницькому світі нове життя одержав інститут трасту (довірчої власно­сті). У зв'язку з набуттям трастами величезної ринкової влади сам термін «траст» став синонімом монополії, маючи однак, і спеціальний, більш вузький правовий зміст, узятий з англійської конструкції довірчої власності.

У цей час правова форма довірчої власності використовувалася для створен­ня об'єднань декількох корпорацій (супероб'єднань), яким вхідні його фірми передавали всі свої цінні папери з правом голосу спеціальним довіреним осо­бам. Лава довірених осіб ставала вищим органом управління для всіх фірм. Акціонери корпорацій, котрі увійшли до трасту, замість старих акцій отриму­вали у визначеній пропорції сертифікати трасту.

Обмін акцій на сертифікати дозволяв організаторам контролювати всі фір­ми, що увійшли до трасту, провадити єдину виробничу й ринкову політику, встановлювати монопольні ціни й вести більш «тверду» війну проти конкурен­тів, які залишилися поза трестівським об'єднанням.

Корпоративна революція XX ст., в основі якої лежать науково-технічна й інформаційна революції, привела не тільки до зміни співвідношення індивіду­альної й асоційованої приватної власності: вона викликала саму модифікацію приватної власності, її дифузію, більш тісний зв'язок із суспільними інтересами. Подальша соціалізація виробництва і праці додали приватній власності більш яскраво вираженого суспільного характеру. Це означає, що право влас­ності як право суб'єктивне втрачає свій абсолютний характер. Виключні пра­вомочності (правомочия — рус.) власника піддаються значно більшим, ніж у минулому, юридичним обмеженням. Ці обмеження стосуються, закріплених законами, примусових, але порівняно компенсованих, відчужень деяких видів приватної власності, або обов'язкового порядку їх експлуатації, або інших об­межувальних заходів для їх цивільно-правової реалізації. Найбільший прояв це знайшло передусім у праві власності на землю. У США все більшого поши­рення набуває так зване зонування — регульоване законами чи постановами місцевої влади обов'язкове для земельних власників розміщення житлових, то­ргових, промислових зон, зон відпочинку тощо. «Зонування», яке розпочалося ще у 20-х pp. XIX ст. минулого століття з міських земель, тепер поширилося й на сільськогосподарські землі і проводиться з урахуванням збереження навко­лишнього середовища, боротьби з сільськогосподарськими шкідниками тощо. Зразком у цій сфері вважається законодавство штату Вермонт, де встановлений дозвільний порядок не тільки для землекористування, але й для продажу. Вла­сне кажучи, визнано конституційний примусовий продаж землі однієї особи іншій при наявності «справедливої компенсації та суспільної необхідності». Продовжується розпочате ще в XIX ст. обмеження прав земельних власників на надра й повітряний простір. Детально розроблений адміністративно-правовий режим виробничої експлуатації надр, що передбачає придбання в державі концесії на розвідку й видобуток корисних копалин.

Усі ці зміни багато в чому зумовлюються ускладненням виробничо-економічного життя суспільства, необхідністю підтримки його нормального функціонування. Захист навколишнього середовища відповідає інтересам усіх. Разом із тим, у соціальному плані від більшості названих змін у праві, найбі­льші переваги отримують великі компанії, котрі в таких умовах фактично зві­льняються від необхідності ділитися частиною своїх прибутків з дрібними й середніми власниками використовуваних земель.

Мало місце й поширення такої крайньої міри вторгнення у відносини при­ватної власності, як націоналізація. Законодавство визнає можливість ком­пенсованого вилучення землі у приватних осіб у власність держави, наприклад, для будівництва військових чи цивільних об'єктів. При націоналізації підпри­ємств установлюється пільгове відшкодування понесених колишніми власни­ками збитків з державного бюджету. Прикладом такої форми соціалізації влас­ності, скажімо, в Англії було прийняття відразу після закінчення другої світової війни лейбористським урядом принципово нового для англійського права законодавства про націоналізацію життєво важливих галузей промисло­вості та інфраструктури. Відповідно до актів парламенту, націоналізовані галу­зі набули форми публічних корпорацій. Націоналізація, таким чином, здійс­нювалася на основі соціального компромісу, оскільки колишнім власникам була надана компенсація, і в такий спосіб вони отримали можливість зробити капіталовкладення в технічно більш розвинуті й прибуткові галузі економіки.

З початку історії американського суспільства для захисту прав індивідуаль­них власників та власницьких інтересів підприємницьких корпорацій викорис­товувалися законодавства штатів і традиційні форми позовів за загальним пра­вом. Але з початком промислового буму з затвердженням політики економічного лібералізму виникла необхідність у конституційних засобах захи­сту власницьких прав.

Оскільки, сам текст Конституції 1787 р. не передбачав спеціальних механі­змів захисту приватної власності, Верховний суд США поступово поширив на індивідуальну й корпоративну власність V і XIV поправки до Конституції, кот­рі в загальній формі встановлювали, що жодна особа не повинна позбавлятися життя, волі або власності «без належної правової процедури». Це положення, яке мало спочатку суто процесуальний зміст, набуло в конституційному та в цивільному праві матеріально-правового характеру. Воно перетворилося на ва­жливий засіб захисту права власності (доктрина «матеріальної належної про­цедури»). Суть цієї доктрини полягала в захисті прав приватних власників від надмірних обтяжувань з боку державної влади (федерації і штатів).

Зобов'язальне право

В англо-американському праві відсутнє загальне поняття зобов'язання. Окремими підгалузями цивільного права є договірне право й зобов'язання, які виникають з правопорушень. Норми англійського права, що відносяться до до­говорів і правопорушень, складалися в казуїстичній манері на базі традицій­них позовів та понять, характерних для дореволюційної епохи. Зокрема, сама сучасна концепція договору сформувалася шляхом судової адаптації ряду сере­дньовічних позовів, у тому числі позову про невиконання чи неналежне вико­нання боржником прийнятого на себе обов'язку.

У США найбільший розвиток отримало договірне право. Зростаюча роль до­говору стала особливо очевидною після громадянської війни в період стрімкого промислового розвитку США й формування динамічної ринкової системи. Удо­сконаленню договірного права сприяла політика економічного лібералізму, за якої склалася майже необмежена свобода укладання всіляких угод, котрі ма­ють юридичну чинність. У свою чергу свобода договору була у принципі не зв'язана власницькими інтересами й відкривала шлях для індивідуальної та корпоративної підприємницької діяльності. До кінця XIX ст. тут повністю сформувалася характерна для договірного права конструкція зустрічного задо­волення, заснована на обіцянці зробити очікувані дії. При такому широкому розумінні договору ринкові відносини отримали своє юридичне вираження са­ме в договірному праві та праві, заснованому на договорі правопорядку

З аграрною і промисловою революціями договір став основною правовою фо­рмою, в якій виражалися відносини щодо наймання робочої сили, обміну това­рами, надання послуг. У зв'язку з цим у традиційні доктрини англійського права судовою практикою були впроваджені загальновизнані принципи догово­ру (рівність сторін, визнання в них «свободи волі і вибору», непорушність ви­конання зобов'язання тощо). У XIX ст. була скасована особиста відповідаль­ність боржника за невиконання зобов'язання, що могла спричинити його поміщення до боргової в'язниці. Одержують розвиток і врегульовуються в за­конодавстві нові види договірних зв'язків: договір публічного перевезення ван­тажів і пасажирів, договір страхування.

З'являються нові види договорів, поява яких обумовлена зростанням ліцен­зійних угод (власник винаходу технологічних знань дає своєму контрагентові ліцензію на використання у визначених межах: своїх прав на патенти («ноу-хау»), лізингу (особливої форми продажу — довгострокової оренди машин, устаткування, підприємств), диференціацією банківських операцій тощо. Отримують розвиток бартерні угоди (безвалютний, але оцінений і збалансова­ний обмін товарами, оформлений єдиним договором).

Намітився відхід від класичних принципів договору: свободи договору, рів­ності сторін у договорі, його юридичної непорушності.

Відхід від принципу свободи договору відзначався ще в XIX ст., але повсю­дним це явище стало у XX ст., коли великі компанії одержали від держави лі­цензії на право однобічного складання договору-приєднання, що не може бути змінений контрагентом. Поява таких договорів була обумовлена вимогами гос­подарського життя, зокрема, необхідністю удосконалення, інтенсифікації знач­ної частини ринку товарів та послуг. Подібні договори значною мірою зводили нанівець юридичну рівність сторін у договорі.

Прагнення запобігти надмірному зловживанню цим правом викликало до життя нормативні акти, що забороняють включення у договори-приєднання умов, які не можуть бути прийнятими (наприклад, виключення відповіда­льності продавця або постачальника за неналежне виконання договору). У цьому плані характерним є британський закон 1977 р. про «несправедливі умови договору». Під тиском рядових громадян-виборців були прийняті за­кони, покликані захистити інтереси осіб, котрі здобувають товари й послуги для особистого, сімейного використання. Тут варто також згадати законо­давство США — як загальнофедеральне, так і окремих штатів (тільки у штаті Нью-Йорк зараз діє близько ста законів такого роду). Загальнофеде-ральний закон Магнуссона-Мосса 1975 р. передбачає заходи, що ускладню­ють можливість економічно сильній стороні включати в договір односторон-ньо вигідні їй умови. Покупець одержує додаткові гарантії проти можли­вих зловживань, у тому числі й право на повну інформацію про зроблений товар. Підсилюється відповідальність за несумлінне виконання договору.

Суттєвих змін зазнають договірні відносини при уведенні державного регу­лювання, надто ж масштабного в часи світових воєн та економічних криз. Лі­мітування й розподіл багатьох видів сировини, напівфабрикатів особливо впли­нуло на порядок укладення та зміст договорів, і насамперед договорів постачання. Вони могли відбуватися лише відповідно до спеціальних дозволів уповноважених на те державних органів. Аналогічним чином змінилися зовні-шньо-торгівельні договори, банківські операції тощо.

Сьогодні форми державного регулювання зазнають важливих змін: усе бі­льшого значення набувають заходи грошово-кредитного регулювання. Найваж­ливішими засобами цього впливу стають бюджет, податкова політика, регулю­вання рівня банківського позичкового відсотку тощо. Відповідає цьому й нове нормативне закріплення такого курсу.

Помітно змінився погляд на принцип непорушності договору. Вже в ході першої світової війни стала очевидною неможливість дотримання багатьох договорів, і насамперед договорів про великі поставки. Подорожчання сиро­вини, її транспортування припускало різкий стрибок цін і збільшення тер­мінів поставок. У таких умовах неминучою стала відмова від принципу не­порушності спочатку закріплених у договорі статей або навіть розірвання договору.

Об'єктивної значимості набули й інші причини відмови, точніше, помітного відступу від принципу обов'язкового виконання договору. Це знайшло свій прояв у теорії цивільного права, зокрема у вченні про «непередбачені обстави­ни», яке обґрунтовує правомірність розірвання та зміни договору, якщо обста­вини своєчасного виконання договору змінилися радикально порівняно з тим, якими вони були в момент його укладення. Виникнувщи в середні віки, це вчення широко застосувалось в судовій практиці періоду світових війн й еко­номічних криз.

Рух до визнання «про непередбачені обставини в договорі» в цивільному праві Великобританії і США почався з майже діаметрально протилежної уста­новки: подальша можливість виконання не звільняє боржника від відповідаль­ності. Чималу роль у цьому відігравало традиційне для «загального права» по­ложення: неможливість виконання договору не звільняє боржника від відповідальності, але при дійсній неможливості реального виконання договору обов'язкова заміна, найчастіше — грошова компенсація. Разом із тим реалії XX ст. змушували шукати рішення, котрі допускають звільнення боржника від виконання договору за умови наявності визначених обставин. Вони втілилися в нових судових прецедентах. У праві отримало визнання вчення про «безплід­ність» договору, що обґрунтовує звільнення від договірних зобов'язань борж­ника в разі загибелі об'єкта договору; втрати значимості мети, заради якої до­говір був укладений, радикальної зміни умов до моменту виконання договору, що об'єктивно не могло бути передбачено сторонами та унеможливлювало його реальне виконання.

Утім, як і раніше, продовжують зберігати законну силу і прецеденти, що зобов'язують до виконання договору. Як наслідок судам надано можливість при розв'язанні такого роду справ більшою мірою враховувати конкретну ситу­ацію й аналогічні справи вирішувати по-різному. На сьогодні Верховний суд США при розгляді аналогічних справ досить виразно випливає з учення про «наявність умов», відповідно до якого передбачається, що сторони, укладаючи договір, нібито домовилися: боржник не буде нести відповідальності за невчас­не виконання договору за обставин, що виникли, й таких, що зробили його ви­конання неможливим. Рішення головного питання про те, чи реальною є мож­ливість передбачати виникнення такого роду обставин, а відповідно, і сама проблема виконання договору цілком довіряється суду.

Особливо складними й архаїчними тривалий час залишалися норми англій­ського права, що стосуються деліктів. У XVIII—XIX ст. широко використову­валися позови, вироблені ще в середньовічну епоху на випадок: вторгнення в чужі земельні володіння; позбавлення земельного володіння, злобливих дій тощо, а також особливі позови з порушення «особистої» власності — при неза­конному привласненні речі, незаконному її утриманні.

З розвитком капіталістичного суспільства деякі аспекти деліктних відносин були ретельніше розроблені (наприклад, поняття недбалості), але в цілому в деліктному праві багато загальних понять і принципів лишалися несформульо-ваними. Ряд деліктів, як і раніше, будувалися на принципі «суворої відповіда­льності»: достатній вважався сам факт заподіяння шкоди й не було потреби встановлювати суб'єктивну провину правопорушника.

Варто зазначити, що у сфері деліктного права більшою мірою, ніж в ін­ших інститутах цивільного права Англії, зберігало й продовжує зберігати дотепер свою дію прецедентне право. Але архаїзм деліктного права не зава­жає йому поповнюватися й новими, сучасними правопорушеннями, напри­клад, розголошення або інше несанкціоноване використання бази комп'ю­терних даних тощо.

Відзначені зміни в цивільному праві, зрозуміло, не призводять до відмінен-ня норм, заснованих на класичних принципах права XIX століття. Вони, як і раніше, домінують у правовому регулюванні дрібного, середнього підприємниц­тва й особливо побутових майнових відносин.

Шлюбно-сімейне право

Англія (Великобританія).Як і в багатьох інших сферах, в англійському сімейному праві довго зберігалися феодальні пережитки: церковна форма шлюбу, побудова особистих відносин подружжя на визнанні головування чоловіка, обмеженість майнових прав жінки, належність права розпоряджа­тися подружнім (спільним) майном виключно чоловікові, відсутність інсти­туту розлучення, належність судових справ про шлюб компетенції церков­ного суду.

Процес демократизації в регулюванні сімейно-шлюбних відносин в Англії розпочинається з другої половини XIX ст., коли було прийнято низку законів, у яких визнавався цивільний шлюб, при збереженні за бажанням і його церко­вної форми (1836 p.), розлучення (1857 p.), право заміжньої жінки розпоря­джатися своєю власністю в майновому обігу (1882 p.).

У XX ст. у шлюбно-сімейному законодавстві Англії звертає на себе особливу увагу вирівнювання прав чоловіка і дружини. Жінка, яка вступає у шлюб, має право на нове ім'я, нове громадянство (якщо чоловік іноземець), самостійне місце проживання — домиціль (раніше місце проживання дружини визначав чоловік. — Л. Б., С Б.), самостійний банківський рахунок тощо. Шлюб, за анг­лійським правом, являє собою різновид контракту, але суди не реалізують до­говірні відносини між чоловіком та дружиною. До суду можна звертатися тіль­ки тоді, коли подружжя починають правові дії, що випливають з використання або поділу майна.

В англійському праві, як і раніше, зберігаються такі правові інститути, як фактичний поділ родини. У випадку однобічного залишення дружини чолові­ком (при відсутності розлучення) за нею визнаються додаткові житлові й фі­нансові можливості за рахунок чоловіка. Але основною і єдиною формою при­пинення шлюбу сьогодні є розлучення.

Самі формальності і процедури розлучення спростилися. Так, було скасова­но раніше встановлений порядок, відповідно до котрого церковний шлюб може бути розірваний тільки спеціальним окремим актом парламенту. У 1937 р. був прийнятий акт парламенту, що практично зрівняв права на розлучення дру­жини та чоловіка, зокрема, в разі подружньої зради. У 1969 р. прийнято пар­ламентом Акт про реформу розлучення. У випадку розлучення через подружню невірність дружини або чоловіка закон вимагає не тільки доказів адюльтеру, але й того, щоб сторона, яка домагається розлучення, довела, що життя з чо­ловіком, який зрадив, є для неї нестерпним.

У законодавстві останнього часу більш докладно розглядаються майнові відносини чоловіка та дружини із загальною тенденцією до їх вирівнювання. Передбачається не тільки взаємна матеріальна підтримка, але й право кожного з членів подружжя претендувати на визначену частку прибутків, що їх дає за­гальне майно. Зберігається й таке традиційне положення англійського сімейно­го права, як відповідальність чоловіка за борги дружини, але передбачається також режим роздільного сімейного майна (у цьому випадку, однак, не виклю­чається можливість сплати аліментів біднішому з подружжя).

На краще змінилося становище позашлюбних дітей, правовий статус яких протягом тривалого часу був несприятливим: визнано обов'язок батька поза­шлюбних дітей виплачувати аліменти на їх утримування. Якщо він не робив цього чи добровільно платив невиправдано низькі аліменти, то проти нього міг бути порушений формальний процес про визнання батьківства.

У сімейному праві Англії збереглася також правова відповідальність батьків за дії дітей до досягнення ними 18 років. Акт про освіту 1944 р. поклав на ба­тьків відповідальність за здобуття їх дітьми освіти; відповідно цей обов'язок був покладений на місцеві влади та на адміністрації шкіл. Закон встановив обов'язкову шкільну освіту для дітей віком від 5 до 16 років. При цьому бать­кам була надана можливість вибору форми освіти залежно від віку та здібнос­тей дітей. Закон про дітей і підлітків 1933 р. передбачив захист дітей віком до 16 років від грубого поводження з ними, від залишення їх батьками або ви­гнання з дому. Свідомий прояв жорстокості стосовно дітей (наприклад, побої), міг розглядатись і як карний злочин.

Сполучені штати Америки. СІЛА використовувало, в основному, ті ж прин­ципи в регулюванні відносин, що й англійське. Крім того, історично склалось так, що воно належить до компетенції штатів, тому федеральне право в питан­ня регулювання шлюбно-сімейних відносин практично не втручається.

Джерелом цього інституту цивільного права є законодавство штатів, що від­значається різноманітністю підходів до різних сторін сімейних та спадкоємних відносин, а також англійські судові прецеденти. Спроба уніфікувати існуючі норми була зроблена в 1970 p., коли національна конференція уповноважених підготувала Одноманітний закон про шлюб і розлучення, що його й було реко­мендовано штатам прийняти. Однак уже сформовані традиції, відсутність єдно­сті підходів у законодавстві різних штатів стали причиною того, що більшість штатів цей закон не сприйняли.

Різноманітність підходів до регулювання шлюбно-сімейних відносин уже мож­на побачити в самій процедурі укладення шлюбу: закони одних штатів вимагають цивільної форми реєстрації шлюбу, інших — надають юридичної чинності церко­вному одруженню (однак за умови, що йому передує надання ліцензії від муніци­пальних служб). Зрештою, в окремих штатах допускається визнання юридичних наслідків і за фактично встановленими шлюбними відносинами.

В останні десятиліття (у тому числі завдяки рішенням Верховного суду СІЛА) розширюються права позашлюбних дітей, число яких постійно зростає. Майно чоловіків після укладання шлюбу найчастіше продовжує залишатися в їх роздільній власності, хоча в декількох штатах визнається режим спільності майна чоловіків (такий режим рекомендований і схваленими в 1984 р. Націо­нальною конференцією уповноважених однаковими законами про шлюбні дого­вори і майно подружжя. — Л. Б., С. Б.).

Підставою для розлучення законодавство одних штатів визнає лише непо­правний розпад шлюбу, інших — роздільне проживання чоловіків протягом півроку; у деяких штатах потрібно довести в суді провину одного з чоловіків у грубому поводженні, невірності тощо.

Найбільш ліберальні правила діють у штаті Невада, що економічно виявля­ється дуже вигідним через наплив бажаючих прискорити розлучення.

Інститут спадкування

Характерною відмінністю англійського спадкоємного права є повна свобода заповіту. Будь-яка особа, досягши 21 року, могла заповідати своє майно кому завгодно, і найближчі родичі при наявності заповіту не мали права на отри­мання будь-якої частки майна.

Щодо спадкування за законом були встановлені різні правила для спадку­вання земельної власності і для спадкування іншого майна.

Своєрідним є механізм спадкоємного правонаступництва: права й обов'язки, що належали спадкодавцеві, переходять спочатку до посередника. Ним є голо­ва відповідного суду, від якого права переходять до призначуваного судом «особистого представника». Останній здійснює визначену процедуру («адмініс­трування спадщини»), після чого передає спадкоємцям права, котрими він во­лодіє.

У СІЛА правила спадкування дещо схожі з англійським правом. Практично у всіх штатах допускається спадкування як за законом, так і за заповітом. Стосовно до невеликих за сумою спадщин найчастіше діють спрощені правила, а щодо великих — судовий контроль за вирішенням питання про перехід май­на і про управління ним, який здійснюється або виконавцем заповіту, або «особистим представником», або іншими призначуваними судом особами. У ба­гатьох штатах закон передбачає особливе забезпечення прав у разі смерті одно­го з подружжя.

У XX ст. основні зміни у праві спадкування у країнах англо-американської правової сім'ї зводилися до таких положень:

а) уведення одноманітного порядку спадкування, як для нерухомого, так і для рухомого майна;

б) скасування права першорядності при спадкуванні нерухомого майна і з переважанням осіб чоловічої статі при спадкуванні;

в) полегшення становища одного з подружжя в разі смерті іншого;

г) допуск позашлюбних дітей до спадкування.

При всіх генетичних зв'язках і структурній подібності англійського та аме­риканського права останнє в ході історичного розвитку, як ми могли побачити, набуло своєрідних і навіть унікальних рис. Воно не сприйняло деякі англійські судові рішення, що мали середньовічне походження (у сфері земельної власно­сті, спадкування тощо). Крім того, в американському праві зародилося чимало нових прецедентів (наприклад, у праві корпорацій, договірному праві), що бу­ли орієнтовані на саморегулюючі сили в економіці. Усе це дає підстави для узагальненої характеристики основних цивільно-правових інститутів країн ан­гло-американської світової правової сім'ї.

Переглядів: 893