• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Основні інститути цивільного права країн англо-аліериканської правової сім'ї

Суб'єкти цивільного права

Зміни у правовому становищі суб'єктів цивільного права в зарубіжних краї­нах, значною мірою залежали від радикалізму перетворень, що відбувались внаслідок революційних подій. Англо-американське право суб'єктами цивіль­ного права визнало як громадян, так і юридичних осіб.

Фізична особа як суб'єкт цивільного права. Незважаючи на проголошення принципу юридичної рівності, правоздатність деяких категорій фізичних осіб (заміжніх жінок, іноземців) була обмеженою. У США особливістю статусу фі­зичних осіб було те, що темношкіре населення, іменоване в Конституції 1787 р. «іншими особами», включно до громадянської війни 1864-1865 pp. вза­галі не мало правосуб'єктності. У другій половині XIX — першій половині XX ст. формальне визволення негрів та надання їм прав громадянства, ще не означало ліквідації їх дискримінаційного статусу (в тому числі й у сфері май­нового обігу). Відомим є рішення Верховного суду кінця XIX ст., котрий під­тримав систему сегрегації білих і чорних на основі доктрини «роздільних, але рівних прав», до відкритого обмеження цивільної правосуб'єктності негрів. І тільки у другій половині XX ст. завдяки серії рішень Верховного суду США, що переглянув свою колишню позицію, а потім і деяким законам Конгресу про цивільні права (60-70-і pp.) для американського суспільства проблема встанов­лення рівності темношкірих американців та реалізації ними цивільних (у тому числі майнових) прав в основному була вирішена.

Середина XX ст. характеризувалася подальшою демократизацією законодавст­ва, спрямованого на пом'якшення обмежень, що не давали повною мірою «рівного захисту законів» (XIV поправка до Конституції), у тому числі в цивільному обігу для заміжніх жінок, іноземців. Був знижений також вік, з досягненням якого пов'язувалося набуття повної цивільної правоздатності і дієздатності.

Юридична особа як суб'єкт цивільного права.Характерною рисою цивіль­ного права нової епохи є поява юридичної особияк суб'єкта цивільно-правових відносин. В Англії та США немає особливої загальнотеоретичної конструкції «юридична особа»: нею виступає корпорація (компанія).

Виникнення в Англії першої компанії датується кінцем XV ст., коли в 1496 р. Генріх VII надав їй монополію на торгівлю з зарубіжними країнами. Ця монополістична компанія мала успіх, проте невдовзі виникли труднощі у зв'язку з браком коштів. На початку XVI ст. королева Єлизавета надала ком­панії права корпорації та різні привілеї пов'язані з ввезенням та вивезенням товарів. Про внутрішню організацію компанії уряд питання не порушував, роз­важливо надавши компанії вирішувати його самостійно.

У XVII ст. поширення набула практика утворення компанії шляхом випус­ку акцій. Почалася біржова спекуляція ними. Англійський уряд тих часів не залишався осторонь діяльності корпорацій: ним був встановлений обов'язок ре­єструвати акціонерні товариства, введено попередню й остаточну відповідаль­ність, вимогу позначати у статуті місце знаходження юридичної особи, мету її діяльності, статутний капітал, дозволялося вводити лише іменні акції, вимага­лося складати списки акціонерів з виставленням їх для загального ознайом­лення, допускалося відчуження акцій лише за договором, а після їх реєстрації існував обов'язок скликати збори не рідше одного разу на рік і вести протокол засідання.

В англійському законодавстві XIX ст. виразно простежується проблема ме­ханізму ліквідації компаній, яка вирішувалася в добровільному або судовому порядку. Акти про компанію 1856 і 1857 pp., хоч були суперечливими, проте, на відміну від попередніх законів, несли на собі прагнення законодавців до за­охочення приватної ініціативи. Англійці одні з перших вдалися до таких ново­введень у галузі корпоративного права як привілейовані акції, а також акції на пред'явника.

Досвід корпорацій, як форми організації капіталу США був запозичений в Англії, але використання його відбувалося з певними видозмінами. За визна­ченням Верховного Суду 1819 p., корпорація є «штучним утворенням, яке не можна побачити, яке існує тільки у припущенні правил закону; вона має ті можливості, що їх надає їй установчий устав або які притаманні самому її іс­нуванню ».

До середини XIX ст. тут діяли дозвільні правила утворення корпорацій. Але збільшення числа корпорацій у результаті промислового перевороту з його фа­брично-заводською формою виробництва призвело до необхідності скасування чинного дозвільного порядку й заміни його реєстраційним. Спочатку це було зроблено лише щодо деяких галузей, а згодом окремі штати своїми законами встановили реєстраційний порядок.

В історії розвитку корпорацій у СІЛА чимала роль належить Верховному суду СІЛА, судам штатів, котрі широко застосували норми загального права, створювали нові прецеденти. Розумно користуючись наданим їм правом тлума­чити закон, суди наполегливо втілювали в життя політику держави, спрямова­ну на заохочення корпоративної форми виробництва. Це знайшло відображен­ня й у спробах дати нові уявлення про корпорацію. У визначенні, запропонованому Верховним Судом США в судовому прецеденті «Дартмуд ко­ледж проти Вудворда», корпорація розглядається як юридична особа, що «іс­нує особисто, відокремлена від її учасників, наділена здатністю безперервного правонаступництва незалежно від змін, які відбуваються в складі її членів, на певний термін, або безстроково, і діє як організація або окрема особа у спра­вах, котрі відносяться до загальної мети асоціації, в межах влади і повнова­жень, покладених на таких осіб законом». Згідно з правовою доктриною аме­риканській корпорації були притаманні 5 «критеріїв»: 1) статус юридичної особи; 2) обмежена відповідальність; 3) безстроковість існування; 4) вільна передача акцій; 5) централізоване управління корпорацією.

Зростання великих корпорацій призвело до негативного явища — монополі­зму. Це змусило американських економістів та юристів «винайти» антимоно-польне законодавство і стати лідерами в цій справі. Першим федеральним ак­том у цій галузі став Закон Шермана 1890 p., котрий з посиланням на норми загального права оголосив незаконними об'єднання, які переслідують ціль мо­нополізувати міжштатну й зовнішню торгівлю США. Закон Шермана, що за­лишається основою антитрестівського законодавства в США, був доповнений у 1914 р. настільки ж важливими для цієї галузі Законом Клейтона та Законом про федеральну торгову комісію, які забороняли спроби монополізації інших сфер економічної діяльності.

XX століття ознаменувалося подальшим розвитком законодавства про юри­дичну особу як організаційну структуру, що має, насамперед, власну право-суб'єктність і майнову відокремленість. Зберігається розходження між юриди­чними особами приватного права та юридичними особами публічного права. До першого виду відносяться різні банківсько-комерційні, промислові й інші структури (організації), створювані приватними особами, що на підставі юри­дичного акту визначають завдання організації, створюють її матеріальну базу. їх статус фіксується нормами цивільного права і має здебільшого диспозитив­ний характер.

До юридичних осіб публічного права належать державні органи, державні підприємства й організації, держава в цілому. Вони створюються на основі пу­блічно-правового акту, що має імперативний характер. їм притаманна публічна природа поставлених перед ними цілей, наявність владних правових повнова­жень, особливий характер членства.

Найбільш помітні національні особливості у класифікації зводяться до тако­го. У США закони федерації і штатів як юридичних осіб розглядають, насам­перед, корпорації (компанії), що поділяються на публічні (урядові), підприєм­ницькі, а також закриті підприємницькі та непідприємницькі. Характерними в цьому плані є Закон про підприємницькі корпорації штату Нью-Йорк 1963 р. і штату Делавер 1967 року. Особлива увага, приділена в них акціонерному то­вариству, багато в чому пояснюється тим, що юридичні особи такого роду ста­ли найбільш ефективним інструментом централізації та концентрації капіталу. Значного поширення набула властива їм «система участі», що дає можливість великим транснаціональним, багатогалузевим компаніям створювати в різних країнах контрольовані дочірні товариства, котрі мають статус юридичної особи країни перебування. Ці дочірні підприємства зазвичай створюються також у формі акціонерних товариств.

Організаційно-структурна форма об'єднання обирається його учасниками (акціонерами-засновниками), які володіють власною правосуб'єктністю, наді­леною майновою відокремленістю, що несе виключну майнову відповідальність за своїми обов'язками тільки в межах свого майна. Основний (статутний) капі­тал утворюються, головним чином, за рахунок продажу випущених цінних па­перів — акцій. Він є матеріальною базою функціонування товариства і разом з тим грошовою гарантією, в межах якої акціонерні товариства зобов'язуються нести відповідальність за своїми обов'язками. У разі зменшення основного ка­піталу в результаті понесених збитків прибутки, отримані в наступному фінан­совому році, спрямовуються передусім на його відновлення до статутних роз­мірів.

У сучасному законодавстві все більше уваги приділяється акціям та їх пра­вовому режимові. Наділені за законом властивостями цінних паперів, акції є об'єктом права власності. На сьогодні отримали поширення акції різних видів:

— іменні — їх власники занесені у реєстраційну книгу AT, їх прізвище за­значене на самій акції, перехід права власності на таку акцію здійснюється шляхом трансферту, що передбачає передатний напис на акції і запис у реєст­раційній книзі;

— на пред'явника — для пред'явлення таких акцій в обіг необхідна їх по­вна оплата, а в деяких країнах (наприклад, у Великобританії) потрібна ще зго­да казначейства; перехід права власності на них здійснюється шляхом передачі документа;

— привілейовані, що дають їх власникам певні переваги (підвищений розмір дивіденду, першочерговість отримання прибутку, право на фіксований відсоток прибутку тощо);

— звичайні, позбавлені будь яких переваг.

Крім акцій, поширеними були облігації, котрі є різновидом цінних паперів, випускаються акціонерними товариствами і є борговими зобов'язаннями.

У зв'язку з комп'ютеризацією операцій у галузі цінних паперів намітилася тенденція до їх «дематеріалізації». Замість випуску акцій за традиційною — документованою — формою, все частіше практикується їх фіксація, так само як і угоди з ними, в пам'яті комп'ютера. У США, наприклад, контроль за всі­ма акціонерними структурами покладений на Федеральну комісію з цінних па­перів і фондового ринку. Таким чином, один з основних початків акціонерного товариства — його «анонімність» — власне кажучи, втрачає колишнє значе­ння.

В останні десятиліття інтенсивно розвивається й законодавство про товари­ства з обмеженою відповідальністю, оскільки йому властиві майже всі ознаки акціонерного товариства, його правове регулювання в разі прогалин у спеціа­льному законодавстві здійснюється на основі акціонерного права. Але у Вели­кобританії товариство з обмеженою відповідальністю певною мірою відповідає так званій приватній компанії, а в США — закритій корпорації.

Що стосується юридичних осіб публічного права, то провідною тенденцією розвитку їх правового статусу є підпорядкування приватному праву, коли вони беруть участь у майновому обігу: йдеться, насамперед, про державні підприєм­ства. Організаційно-правове оформлення останніх різноманітне, проте найчас­тіше в США, Великобританії використовуються форми акціонерних товариств, публічної корпорації, казенного підприємства.

Форми акціонерних товариств і навіть товариств з обмеженою відповідаль­ністю сьогодні виявилися найбільш оптимальними для поєднання державного і приватного капіталів, а також їх можливої приватизації шляхом розпродажу акцій, пайових свідоцтв. Державні підприємства такої форми підлягають зви­чайному оподатковуванню. Переважна більшість осіб, зайнятих у них, не має статусу державних службовців (виняток становить директорат).

Казенні підприємства є повною власністю держави. Ці підприємства ви­конують від імені й за дорученням держави різні економічні, наукові та со­ціальні функції (наприклад, Британська радіомовна корпорація Бі-бі-сі).

Вони відповідальні за свою діяльність перед державою, безпосередньо перед урядом, але мають у своєму розпорядженні відокремлене майно у зв'язку з цим наділені правами комерційної організації. Як правило, їм надаються податкові пільги.

Ці підприємства входять до системи державного управління, перебувають цілком на державному бюджеті й позбавлені будь-якої господарської, фінансо­вої та юридичної автономії (це, насамперед, пошта, телеграф, засоби геліокос-мічного зв'язку, порохові заводи й королівські доки у Великобританії тощо). Останнім часом розширилася спеціальна правоздатність такого роду підпри­ємств, так само як і присутність приватного капіталу в названих сферах.

Інститут власності

Право власності в Англії.У цивільному праві Англії, яка раніше від інших країн вступила на шлях капіталістичного розвитку, ще в дореволюційний пері­од домінували, незважаючи на зовнішню середньовічну оболонку, більш гнучкі підходи до регулювання власності, договорів та інших сторін майнового обігу. Підприємницькі кола Англії, котрі не мали в XVII—XVIII ст. своєї власної правової програми, цілком задовольняючись компромісами й традиційними конструкціями «загального права» і «права справедливості».

Речове право, як один із основних розділів буржуазного цивільного права в Англії, тлумачилося найбільш широко, оскільки до речей відносять деякі аб­солютні права: авторське, винахідницьке тощо. Англійське право, на відміну від французького, поділяло речі на реальні та персональні. До реальних речей належали земля, будівлі, документи, що встановлювали право на земельні ді­лянки й речі, пов'язані з землею. Персональні речі охоплювали інші предмети і права, у свою чергу поділяючись на два види об'єктів: речі, що перебували у володінні, — тілесні речі; позови — права, що не мають речового субстрату (авторське право, патентне право тощо). Такий специфічний середньовічний розподіл майна на «реальну» і «персональну» власність був пов'язаний зі спе­цифічними формами захисту майнових інтересів — «реальними» і «особисти­ми» позовами, котрі історично склалися в Англії.

У XIX ст. розпорядження реальною власністю було пов'язано хоча і з мен­шими, ніж раніше, проте з цілком визначеними формальностями й обмежен­нями. При спадкуванні такої власності діяло збережене від середньовічного пе­ріоду правило майорату, що перешкоджало дробленню родового майна, виключало жінок з числа спадкоємців тощо.

Тривале збереження середньовічних за формою атрибутів права власності, що оновлювалися поступово, мало й певні позитивні наслідки. По-перше, тра­диційні англійські конструкції права власності забезпечили унікальну стабіль­ність самих майнових відносин. По-друге, еволюційний шлях розвитку англій­ського права власності дозволив уникнути в цій країні крайнощів буржуазного індивідуалізму й затвердити погляд на право власності, як на соціальний ін­ститут, що корегує й самі правомочності власника.

У британському сучасному праві використовується поняття рухоме та неру­хоме майно. Але система речових прав в Англії продовжує залишатися неви-значеною. Чимало юридичних понять у цій галузі несуть на собі відбиток епо­хи середньовіччя. Усі речові права розглядаються як різновиди права власності. Крім того, серед видів речових прав можна виділити: речове право оренди нерухомості в різних формах (сервітути, в тому числі персональні, довірчу власність), різноманітні речові права, що мають забезпечувальний статус (наприклад, іпотека).

Своєрідність права власності на землю обумовлена тим, що до цих пір вся земля в Англії визнається власністю короля, а окремі особи розглядаються як утримувачі землі. Однак практично право утримування приватних осіб нічим не відрізняється за своїм змістом від права власності: воно є безстроковим і встановлює можливість користуватися ділянкою й відчужувати її без будь яко­го дозволу. Але передача права на неї вимагає виконання складних формально­стей. Суттєво розрізняється й порядок успадкування земельних ділянок і пер­сональної відповідальності.

Оригінальним інститутом англійського права є довірча власність (траст) — форма власності, при якій одна особа (довірчий власник) керує, розпоря­джається майном, переданим їй іншою особою (засновником) на користь третіх осіб (бенефіціантів). Довірчий власник розпоряджається означеним майном не зовсім вільно, а лише у відповідності до цілей, які були визначені засновни­ком.

Інститут довірчої власності застосовується для охорони майнових інтересів недієздатних, для оформлення відносин, що виникають у зв'язку з утворенням благодійних фондів і т.ін.

Право власностіу США.Суттєві зміни у праві власності Сполучених шта­тів Америкивідбувалися з розвитком корпоративної форми підприємництва. Дрібні й середні фірми, які до закінчення громадянської війни відігравали ви­рішальну роль в економіці США, уособлювали ту стадію розвитку капіталізму, для котрої характерною була, насамперед, індивідуальна приватна власність.

Швидкий індустріальний розвиток країни у другій половині XIX ст. та у XX ст. не означав зникнення малого бізнесу, що й зараз відіграє не останню роль як в економіці країни, так і в повсякденному житті американців. Але сам розвиток сучасного капіталізму привів до затвердження й домінування асоці­йованої корпоративної форми власності: ця форма власності тісно пов'язана не тільки з приватними, але і з суспільними інтересами.

Інститут трасту (довірчої власності).В останній чверті XIX ст. в умовах бу­рхливого промислового розвитку зі встановленням складних відносин у під­приємницькому світі нове життя одержав інститут трасту (довірчої власно­сті). У зв'язку з набуттям трастами величезної ринкової влади сам термін «траст» став синонімом монополії, маючи однак, і спеціальний, більш вузький правовий зміст, узятий з англійської конструкції довірчої власності.

У цей час правова форма довірчої власності використовувалася для створен­ня об'єднань декількох корпорацій (супероб'єднань), яким вхідні його фірми передавали всі свої цінні папери з правом голосу спеціальним довіреним осо­бам. Лава довірених осіб ставала вищим органом управління для всіх фірм. Акціонери корпорацій, котрі увійшли до трасту, замість старих акцій отриму­вали у визначеній пропорції сертифікати трасту.

Обмін акцій на сертифікати дозволяв організаторам контролювати всі фір­ми, що увійшли до трасту, провадити єдину виробничу й ринкову політику, встановлювати монопольні ціни й вести більш «тверду» війну проти конкурен­тів, які залишилися поза трестівським об'єднанням.

Корпоративна революція XX ст., в основі якої лежать науково-технічна й інформаційна революції, привела не тільки до зміни співвідношення індивіду­альної й асоційованої приватної власності: вона викликала саму модифікацію приватної власності, її дифузію, більш тісний зв'язок із суспільними інтересами. Подальша соціалізація виробництва і праці додали приватній власності більш яскраво вираженого суспільного характеру. Це означає, що право влас­ності як право суб'єктивне втрачає свій абсолютний характер. Виключні пра­вомочності (правомочия — рус.) власника піддаються значно більшим, ніж у минулому, юридичним обмеженням. Ці обмеження стосуються, закріплених законами, примусових, але порівняно компенсованих, відчужень деяких видів приватної власності, або обов'язкового порядку їх експлуатації, або інших об­межувальних заходів для їх цивільно-правової реалізації. Найбільший прояв це знайшло передусім у праві власності на землю. У США все більшого поши­рення набуває так зване зонування — регульоване законами чи постановами місцевої влади обов'язкове для земельних власників розміщення житлових, то­ргових, промислових зон, зон відпочинку тощо. «Зонування», яке розпочалося ще у 20-х pp. XIX ст. минулого століття з міських земель, тепер поширилося й на сільськогосподарські землі і проводиться з урахуванням збереження навко­лишнього середовища, боротьби з сільськогосподарськими шкідниками тощо. Зразком у цій сфері вважається законодавство штату Вермонт, де встановлений дозвільний порядок не тільки для землекористування, але й для продажу. Вла­сне кажучи, визнано конституційний примусовий продаж землі однієї особи іншій при наявності «справедливої компенсації та суспільної необхідності». Продовжується розпочате ще в XIX ст. обмеження прав земельних власників на надра й повітряний простір. Детально розроблений адміністративно-правовий режим виробничої експлуатації надр, що передбачає придбання в державі концесії на розвідку й видобуток корисних копалин.

Усі ці зміни багато в чому зумовлюються ускладненням виробничо-економічного життя суспільства, необхідністю підтримки його нормального функціонування. Захист навколишнього середовища відповідає інтересам усіх. Разом із тим, у соціальному плані від більшості названих змін у праві, найбі­льші переваги отримують великі компанії, котрі в таких умовах фактично зві­льняються від необхідності ділитися частиною своїх прибутків з дрібними й середніми власниками використовуваних земель.

Мало місце й поширення такої крайньої міри вторгнення у відносини при­ватної власності, як націоналізація. Законодавство визнає можливість ком­пенсованого вилучення землі у приватних осіб у власність держави, наприклад, для будівництва військових чи цивільних об'єктів. При націоналізації підпри­ємств установлюється пільгове відшкодування понесених колишніми власни­ками збитків з державного бюджету. Прикладом такої форми соціалізації влас­ності, скажімо, в Англії було прийняття відразу після закінчення другої світової війни лейбористським урядом принципово нового для англійського права законодавства про націоналізацію життєво важливих галузей промисло­вості та інфраструктури. Відповідно до актів парламенту, націоналізовані галу­зі набули форми публічних корпорацій. Націоналізація, таким чином, здійс­нювалася на основі соціального компромісу, оскільки колишнім власникам була надана компенсація, і в такий спосіб вони отримали можливість зробити капіталовкладення в технічно більш розвинуті й прибуткові галузі економіки.

З початку історії американського суспільства для захисту прав індивідуаль­них власників та власницьких інтересів підприємницьких корпорацій викорис­товувалися законодавства штатів і традиційні форми позовів за загальним пра­вом. Але з початком промислового буму з затвердженням політики економічного лібералізму виникла необхідність у конституційних засобах захи­сту власницьких прав.

Оскільки, сам текст Конституції 1787 р. не передбачав спеціальних механі­змів захисту приватної власності, Верховний суд США поступово поширив на індивідуальну й корпоративну власність V і XIV поправки до Конституції, кот­рі в загальній формі встановлювали, що жодна особа не повинна позбавлятися життя, волі або власності «без належної правової процедури». Це положення, яке мало спочатку суто процесуальний зміст, набуло в конституційному та в цивільному праві матеріально-правового характеру. Воно перетворилося на ва­жливий засіб захисту права власності (доктрина «матеріальної належної про­цедури»). Суть цієї доктрини полягала в захисті прав приватних власників від надмірних обтяжувань з боку державної влади (федерації і штатів).

Зобов'язальне право

В англо-американському праві відсутнє загальне поняття зобов'язання. Окремими підгалузями цивільного права є договірне право й зобов'язання, які виникають з правопорушень. Норми англійського права, що відносяться до до­говорів і правопорушень, складалися в казуїстичній манері на базі традицій­них позовів та понять, характерних для дореволюційної епохи. Зокрема, сама сучасна концепція договору сформувалася шляхом судової адаптації ряду сере­дньовічних позовів, у тому числі позову про невиконання чи неналежне вико­нання боржником прийнятого на себе обов'язку.

У США найбільший розвиток отримало договірне право. Зростаюча роль до­говору стала особливо очевидною після громадянської війни в період стрімкого промислового розвитку США й формування динамічної ринкової системи. Удо­сконаленню договірного права сприяла політика економічного лібералізму, за якої склалася майже необмежена свобода укладання всіляких угод, котрі ма­ють юридичну чинність. У свою чергу свобода договору була у принципі не зв'язана власницькими інтересами й відкривала шлях для індивідуальної та корпоративної підприємницької діяльності. До кінця XIX ст. тут повністю сформувалася характерна для договірного права конструкція зустрічного задо­волення, заснована на обіцянці зробити очікувані дії. При такому широкому розумінні договору ринкові відносини отримали своє юридичне вираження са­ме в договірному праві та праві, заснованому на договорі правопорядку

З аграрною і промисловою революціями договір став основною правовою фо­рмою, в якій виражалися відносини щодо наймання робочої сили, обміну това­рами, надання послуг. У зв'язку з цим у традиційні доктрини англійського права судовою практикою були впроваджені загальновизнані принципи догово­ру (рівність сторін, визнання в них «свободи волі і вибору», непорушність ви­конання зобов'язання тощо). У XIX ст. була скасована особиста відповідаль­ність боржника за невиконання зобов'язання, що могла спричинити його поміщення до боргової в'язниці. Одержують розвиток і врегульовуються в за­конодавстві нові види договірних зв'язків: договір публічного перевезення ван­тажів і пасажирів, договір страхування.

З'являються нові види договорів, поява яких обумовлена зростанням ліцен­зійних угод (власник винаходу технологічних знань дає своєму контрагентові ліцензію на використання у визначених межах: своїх прав на патенти («ноу-хау»), лізингу (особливої форми продажу — довгострокової оренди машин, устаткування, підприємств), диференціацією банківських операцій тощо. Отримують розвиток бартерні угоди (безвалютний, але оцінений і збалансова­ний обмін товарами, оформлений єдиним договором).

Намітився відхід від класичних принципів договору: свободи договору, рів­ності сторін у договорі, його юридичної непорушності.

Відхід від принципу свободи договору відзначався ще в XIX ст., але повсю­дним це явище стало у XX ст., коли великі компанії одержали від держави лі­цензії на право однобічного складання договору-приєднання, що не може бути змінений контрагентом. Поява таких договорів була обумовлена вимогами гос­подарського життя, зокрема, необхідністю удосконалення, інтенсифікації знач­ної частини ринку товарів та послуг. Подібні договори значною мірою зводили нанівець юридичну рівність сторін у договорі.

Прагнення запобігти надмірному зловживанню цим правом викликало до життя нормативні акти, що забороняють включення у договори-приєднання умов, які не можуть бути прийнятими (наприклад, виключення відповіда­льності продавця або постачальника за неналежне виконання договору). У цьому плані характерним є британський закон 1977 р. про «несправедливі умови договору». Під тиском рядових громадян-виборців були прийняті за­кони, покликані захистити інтереси осіб, котрі здобувають товари й послуги для особистого, сімейного використання. Тут варто також згадати законо­давство США — як загальнофедеральне, так і окремих штатів (тільки у штаті Нью-Йорк зараз діє близько ста законів такого роду). Загальнофеде-ральний закон Магнуссона-Мосса 1975 р. передбачає заходи, що ускладню­ють можливість економічно сильній стороні включати в договір односторон-ньо вигідні їй умови. Покупець одержує додаткові гарантії проти можли­вих зловживань, у тому числі й право на повну інформацію про зроблений товар. Підсилюється відповідальність за несумлінне виконання договору.

Суттєвих змін зазнають договірні відносини при уведенні державного регу­лювання, надто ж масштабного в часи світових воєн та економічних криз. Лі­мітування й розподіл багатьох видів сировини, напівфабрикатів особливо впли­нуло на порядок укладення та зміст договорів, і насамперед договорів постачання. Вони могли відбуватися лише відповідно до спеціальних дозволів уповноважених на те державних органів. Аналогічним чином змінилися зовні-шньо-торгівельні договори, банківські операції тощо.

Сьогодні форми державного регулювання зазнають важливих змін: усе бі­льшого значення набувають заходи грошово-кредитного регулювання. Найваж­ливішими засобами цього впливу стають бюджет, податкова політика, регулю­вання рівня банківського позичкового відсотку тощо. Відповідає цьому й нове нормативне закріплення такого курсу.

Помітно змінився погляд на принцип непорушності договору. Вже в ході першої світової війни стала очевидною неможливість дотримання багатьох договорів, і насамперед договорів про великі поставки. Подорожчання сиро­вини, її транспортування припускало різкий стрибок цін і збільшення тер­мінів поставок. У таких умовах неминучою стала відмова від принципу не­порушності спочатку закріплених у договорі статей або навіть розірвання договору.

Об'єктивної значимості набули й інші причини відмови, точніше, помітного відступу від принципу обов'язкового виконання договору. Це знайшло свій прояв у теорії цивільного права, зокрема у вченні про «непередбачені обстави­ни», яке обґрунтовує правомірність розірвання та зміни договору, якщо обста­вини своєчасного виконання договору змінилися радикально порівняно з тим, якими вони були в момент його укладення. Виникнувщи в середні віки, це вчення широко застосувалось в судовій практиці періоду світових війн й еко­номічних криз.

Рух до визнання «про непередбачені обставини в договорі» в цивільному праві Великобританії і США почався з майже діаметрально протилежної уста­новки: подальша можливість виконання не звільняє боржника від відповідаль­ності. Чималу роль у цьому відігравало традиційне для «загального права» по­ложення: неможливість виконання договору не звільняє боржника від відповідальності, але при дійсній неможливості реального виконання договору обов'язкова заміна, найчастіше — грошова компенсація. Разом із тим реалії XX ст. змушували шукати рішення, котрі допускають звільнення боржника від виконання договору за умови наявності визначених обставин. Вони втілилися в нових судових прецедентах. У праві отримало визнання вчення про «безплід­ність» договору, що обґрунтовує звільнення від договірних зобов'язань борж­ника в разі загибелі об'єкта договору; втрати значимості мети, заради якої до­говір був укладений, радикальної зміни умов до моменту виконання договору, що об'єктивно не могло бути передбачено сторонами та унеможливлювало його реальне виконання.

Утім, як і раніше, продовжують зберігати законну силу і прецеденти, що зобов'язують до виконання договору. Як наслідок судам надано можливість при розв'язанні такого роду справ більшою мірою враховувати конкретну ситу­ацію й аналогічні справи вирішувати по-різному. На сьогодні Верховний суд США при розгляді аналогічних справ досить виразно випливає з учення про «наявність умов», відповідно до якого передбачається, що сторони, укладаючи договір, нібито домовилися: боржник не буде нести відповідальності за невчас­не виконання договору за обставин, що виникли, й таких, що зробили його ви­конання неможливим. Рішення головного питання про те, чи реальною є мож­ливість передбачати виникнення такого роду обставин, а відповідно, і сама проблема виконання договору цілком довіряється суду.

Особливо складними й архаїчними тривалий час залишалися норми англій­ського права, що стосуються деліктів. У XVIII—XIX ст. широко використову­валися позови, вироблені ще в середньовічну епоху на випадок: вторгнення в чужі земельні володіння; позбавлення земельного володіння, злобливих дій тощо, а також особливі позови з порушення «особистої» власності — при неза­конному привласненні речі, незаконному її утриманні.

З розвитком капіталістичного суспільства деякі аспекти деліктних відносин були ретельніше розроблені (наприклад, поняття недбалості), але в цілому в деліктному праві багато загальних понять і принципів лишалися несформульо-ваними. Ряд деліктів, як і раніше, будувалися на принципі «суворої відповіда­льності»: достатній вважався сам факт заподіяння шкоди й не було потреби встановлювати суб'єктивну провину правопорушника.

Варто зазначити, що у сфері деліктного права більшою мірою, ніж в ін­ших інститутах цивільного права Англії, зберігало й продовжує зберігати дотепер свою дію прецедентне право. Але архаїзм деліктного права не зава­жає йому поповнюватися й новими, сучасними правопорушеннями, напри­клад, розголошення або інше несанкціоноване використання бази комп'ю­терних даних тощо.

Відзначені зміни в цивільному праві, зрозуміло, не призводять до відмінен-ня норм, заснованих на класичних принципах права XIX століття. Вони, як і раніше, домінують у правовому регулюванні дрібного, середнього підприємниц­тва й особливо побутових майнових відносин.

Шлюбно-сімейне право

Англія (Великобританія).Як і в багатьох інших сферах, в англійському сімейному праві довго зберігалися феодальні пережитки: церковна форма шлюбу, побудова особистих відносин подружжя на визнанні головування чоловіка, обмеженість майнових прав жінки, належність права розпоряджа­тися подружнім (спільним) майном виключно чоловікові, відсутність інсти­туту розлучення, належність судових справ про шлюб компетенції церков­ного суду.

Процес демократизації в регулюванні сімейно-шлюбних відносин в Англії розпочинається з другої половини XIX ст., коли було прийнято низку законів, у яких визнавався цивільний шлюб, при збереженні за бажанням і його церко­вної форми (1836 p.), розлучення (1857 p.), право заміжньої жінки розпоря­джатися своєю власністю в майновому обігу (1882 p.).

У XX ст. у шлюбно-сімейному законодавстві Англії звертає на себе особливу увагу вирівнювання прав чоловіка і дружини. Жінка, яка вступає у шлюб, має право на нове ім'я, нове громадянство (якщо чоловік іноземець), самостійне місце проживання — домиціль (раніше місце проживання дружини визначав чоловік. — Л. Б., С Б.), самостійний банківський рахунок тощо. Шлюб, за анг­лійським правом, являє собою різновид контракту, але суди не реалізують до­говірні відносини між чоловіком та дружиною. До суду можна звертатися тіль­ки тоді, коли подружжя починають правові дії, що випливають з використання або поділу майна.

В англійському праві, як і раніше, зберігаються такі правові інститути, як фактичний поділ родини. У випадку однобічного залишення дружини чолові­ком (при відсутності розлучення) за нею визнаються додаткові житлові й фі­нансові можливості за рахунок чоловіка. Але основною і єдиною формою при­пинення шлюбу сьогодні є розлучення.

Самі формальності і процедури розлучення спростилися. Так, було скасова­но раніше встановлений порядок, відповідно до котрого церковний шлюб може бути розірваний тільки спеціальним окремим актом парламенту. У 1937 р. був прийнятий акт парламенту, що практично зрівняв права на розлучення дру­жини та чоловіка, зокрема, в разі подружньої зради. У 1969 р. прийнято пар­ламентом Акт про реформу розлучення. У випадку розлучення через подружню невірність дружини або чоловіка закон вимагає не тільки доказів адюльтеру, але й того, щоб сторона, яка домагається розлучення, довела, що життя з чо­ловіком, який зрадив, є для неї нестерпним.

У законодавстві останнього часу більш докладно розглядаються майнові відносини чоловіка та дружини із загальною тенденцією до їх вирівнювання. Передбачається не тільки взаємна матеріальна підтримка, але й право кожного з членів подружжя претендувати на визначену частку прибутків, що їх дає за­гальне майно. Зберігається й таке традиційне положення англійського сімейно­го права, як відповідальність чоловіка за борги дружини, але передбачається також режим роздільного сімейного майна (у цьому випадку, однак, не виклю­чається можливість сплати аліментів біднішому з подружжя).

На краще змінилося становище позашлюбних дітей, правовий статус яких протягом тривалого часу був несприятливим: визнано обов'язок батька поза­шлюбних дітей виплачувати аліменти на їх утримування. Якщо він не робив цього чи добровільно платив невиправдано низькі аліменти, то проти нього міг бути порушений формальний процес про визнання батьківства.

У сімейному праві Англії збереглася також правова відповідальність батьків за дії дітей до досягнення ними 18 років. Акт про освіту 1944 р. поклав на ба­тьків відповідальність за здобуття їх дітьми освіти; відповідно цей обов'язок був покладений на місцеві влади та на адміністрації шкіл. Закон встановив обов'язкову шкільну освіту для дітей віком від 5 до 16 років. При цьому бать­кам була надана можливість вибору форми освіти залежно від віку та здібнос­тей дітей. Закон про дітей і підлітків 1933 р. передбачив захист дітей віком до 16 років від грубого поводження з ними, від залишення їх батьками або ви­гнання з дому. Свідомий прояв жорстокості стосовно дітей (наприклад, побої), міг розглядатись і як карний злочин.

Сполучені штати Америки. СІЛА використовувало, в основному, ті ж прин­ципи в регулюванні відносин, що й англійське. Крім того, історично склалось так, що воно належить до компетенції штатів, тому федеральне право в питан­ня регулювання шлюбно-сімейних відносин практично не втручається.

Джерелом цього інституту цивільного права є законодавство штатів, що від­значається різноманітністю підходів до різних сторін сімейних та спадкоємних відносин, а також англійські судові прецеденти. Спроба уніфікувати існуючі норми була зроблена в 1970 p., коли національна конференція уповноважених підготувала Одноманітний закон про шлюб і розлучення, що його й було реко­мендовано штатам прийняти. Однак уже сформовані традиції, відсутність єдно­сті підходів у законодавстві різних штатів стали причиною того, що більшість штатів цей закон не сприйняли.

Різноманітність підходів до регулювання шлюбно-сімейних відносин уже мож­на побачити в самій процедурі укладення шлюбу: закони одних штатів вимагають цивільної форми реєстрації шлюбу, інших — надають юридичної чинності церко­вному одруженню (однак за умови, що йому передує надання ліцензії від муніци­пальних служб). Зрештою, в окремих штатах допускається визнання юридичних наслідків і за фактично встановленими шлюбними відносинами.

В останні десятиліття (у тому числі завдяки рішенням Верховного суду СІЛА) розширюються права позашлюбних дітей, число яких постійно зростає. Майно чоловіків після укладання шлюбу найчастіше продовжує залишатися в їх роздільній власності, хоча в декількох штатах визнається режим спільності майна чоловіків (такий режим рекомендований і схваленими в 1984 р. Націо­нальною конференцією уповноважених однаковими законами про шлюбні дого­вори і майно подружжя. — Л. Б., С. Б.).

Підставою для розлучення законодавство одних штатів визнає лише непо­правний розпад шлюбу, інших — роздільне проживання чоловіків протягом півроку; у деяких штатах потрібно довести в суді провину одного з чоловіків у грубому поводженні, невірності тощо.

Найбільш ліберальні правила діють у штаті Невада, що економічно виявля­ється дуже вигідним через наплив бажаючих прискорити розлучення.

Інститут спадкування

Характерною відмінністю англійського спадкоємного права є повна свобода заповіту. Будь-яка особа, досягши 21 року, могла заповідати своє майно кому завгодно, і найближчі родичі при наявності заповіту не мали права на отри­мання будь-якої частки майна.

Щодо спадкування за законом були встановлені різні правила для спадку­вання земельної власності і для спадкування іншого майна.

Своєрідним є механізм спадкоємного правонаступництва: права й обов'язки, що належали спадкодавцеві, переходять спочатку до посередника. Ним є голо­ва відповідного суду, від якого права переходять до призначуваного судом «особистого представника». Останній здійснює визначену процедуру («адмініс­трування спадщини»), після чого передає спадкоємцям права, котрими він во­лодіє.

У СІЛА правила спадкування дещо схожі з англійським правом. Практично у всіх штатах допускається спадкування як за законом, так і за заповітом. Стосовно до невеликих за сумою спадщин найчастіше діють спрощені правила, а щодо великих — судовий контроль за вирішенням питання про перехід май­на і про управління ним, який здійснюється або виконавцем заповіту, або «особистим представником», або іншими призначуваними судом особами. У ба­гатьох штатах закон передбачає особливе забезпечення прав у разі смерті одно­го з подружжя.

У XX ст. основні зміни у праві спадкування у країнах англо-американської правової сім'ї зводилися до таких положень:

а) уведення одноманітного порядку спадкування, як для нерухомого, так і для рухомого майна;

б) скасування права першорядності при спадкуванні нерухомого майна і з переважанням осіб чоловічої статі при спадкуванні;

в) полегшення становища одного з подружжя в разі смерті іншого;

г) допуск позашлюбних дітей до спадкування.

При всіх генетичних зв'язках і структурній подібності англійського та аме­риканського права останнє в ході історичного розвитку, як ми могли побачити, набуло своєрідних і навіть унікальних рис. Воно не сприйняло деякі англійські судові рішення, що мали середньовічне походження (у сфері земельної власно­сті, спадкування тощо). Крім того, в американському праві зародилося чимало нових прецедентів (наприклад, у праві корпорацій, договірному праві), що бу­ли орієнтовані на саморегулюючі сили в економіці. Усе це дає підстави для узагальненої характеристики основних цивільно-правових інститутів країн ан­гло-американської світової правової сім'ї.

Переглядів: 954