Співвідношення держави та особистості

У сучасній вітчизняній юридичній науці сформувалась досить обгрунтована точка зору, згідно з якою побудову правової держави необхідно розпочинати з захисту і забезпечення прав людини. Теорія і практика прав людини має довгу і повчальну історію. Визначними віхами на її історичному шляху є, зокрема, Декларація прав людини і громадянина (1789), Всезагальна Декларація прав людини (1948), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966) тощо. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966) та інші міжнародно-правові документи щодо прав людини.

Сучасна концепція прав людини, враховуючи всю її модифікованість і особливості, що зумовлені сучасним рівнем і характером світової цивілізації, спирається на багатий досвід людства, і передусім у сфері правових форм організації суспільного життя людей, правового засобу регуляції їх поведінки, їх місця, ролі і значення у навколишньому світі.

Права людини — явище історичне, тому що їх розвиток завжди передбачав спадкоємність уявлень про право з погляду людини як учасника соціального життя. У загальному вигляді можна сказати, що ступінь і характер розвинутості прав людини визначається рівнем розвитку держави, права у певному суспільстві. Держава, право загалом і права людини — це не різні за своєю сутністю, функціями і призначенням поняття, що функціонують незалежно одне від одного, а принципово однопорядкові, взаємопов'язані суспільні явища.

Так, Аристотель говорить про право (і природне, і волевстановлене) тільки як про політичне право, тобто таке, яке можливе і має місце лише у державі. За Аристотелем, природне право можливе тільки як політичне право, а права людини — лише як права громадянина (що є членом полісу).

Реальне співвідношення прав громадян і полісу (держави) у цю епоху виразно проглядає у засудженні і покаранні Сократа, котрий виступив з вимогою дотримання принципів індивідуальної свободи і автономії особи. Яскрава сторінка розвитку і формування прав людини пов'язана з платонівською концепцією про рівність жінки і чоловіка (щоправда, з недопущенням жінок у число верховних правителів) .

Надалі питання прав людини розробляють софісти. Славнозвісна формула Піфагора "Міра всіх явищ — людина" містить великий загальногуманістичний потенціал, що ^- є визначальним і до сьогоднішнього часу проблеми, яка розглядає питання прав людини.

Провідну роль у концепції прав людини відіграло поняття суб'єкта права, що було відпрацьовано у римській юриспруденції. Це поняття було виражено у визначенні поняття юридичної особи. На підставі цих понять виник і був поширений принцип правосуб'єктності, який сягнув сфери не тільки приватного, але й публічного права. Це дало можливість Цицерону, котрий займався проблемою співвідношення держави і особи, сформулювати положення: "Дії закону повинні підлягати всі".

У середньовіччя права людини визначалися згідно з її суспільно-ієрархічним станом. Проте це зовсім не означає, що вони не зазнавали розвитку як у практичному житті суспільства, так і у юридичній науці. Саме творчість релігійних авторів, юристів часу середньовіччя сприяла створенню теорії природного права, яка знайшла подальший розвиток у працях Г. Гроція, Б. Спінози, Дж. Локка, Ш. Монтеск'є, Т. Джефферсона та інших учених. Своєю критикою феодального ладу і обгрунтуванням нових уявлень про права і свободи людини, про необхідність панування права у взаємовідносинах держави і особи ця теорія відіграла велику роль у формуванні сучасного розуміння прав людини. Важливою складовою нового уявлення про природні права людини і їх дотримання у державі стала концепція суспільного договору як джерела походження і правової основи діяльності держави. "Держава, — писав Г. Гроцій, — це досконалий союз вільних людей, це уклад заради дотримання прав і загальної користі". З таким розумінням держави, що містила ідею правової державності, пов'язано у Гроція (а потім і у вчених наступних часів) положення про природне право людей чинити опір владі, якщо та порушує умови суспільного договору.

Розвиваючи природно-правові теорії договірної концепції держави, Б. Спіноза говорив, що "мета держави у дійсності — це свобода”.

Теоретичні уявлення про природні права людини, пов'язані з вченням про суспільний договір виникнення держави та принципами поділу влад і народного суверенітету, лягли в основу всіх наступних нормативно-правових актів, в яких йшлося про закріплення прав людини.

Сучасні автори, що розглядають проблему співвідношення держави і особи, визначають такі головні принципи їх взаємодії:

а) взаємну відповідальність держави і особи;

б) гармонійне поєднання інтересів держави і особи;

в) взаємоєдність прав і обов'язків держави і громадян;

г) рівність основних прав і обов'язків громадян;

д) поширення прав і свобод громадян, підвищення їх соціальної активності, відповідальності і самодисципліни при виконанні обов'язків;

ж) законність цих стосунків.

При цьому використовуються такі поняття, як "людина", “особа”, "особистість", "громадянин", що тісно взаємопов'язані, проте мають й деякі відмінні ознаки.

Так, коли ми говоримо "людина", розуміємо природно-суспільну, біосоціальну істоту, тобто розглядаємо її соціальні ознаки у тісному зв'язку з біологічними, фізичними, психофізіологічними характеристиками.

Особа

Коли використовуємо термін "особистість", то розуміємо людину у її соціальному середовищі, в суспільстві, соціальній групі, тобто розуміємо людину у її відношенні до суспільства, держави, права. Особистість — це, передусім, соціальний тип людини, але це і конкретна людина із своєю індивідуальністю і неповторністю. Отже, особистість — це єдність загальних і індивідуальних типових і своєрідних якостей людини. Проте, це зовсім не означає, що поняття "особистість" не включає природне, біологічне, а поняття "людина" — соціальне. Це неправильно тому, що конкретний індивід завжди виступає як єдність соціального і біологічного, як цілісна, єдина система.

Поняття "громадянин", відпрацьоване головним чином юридичною наукою, передбачає вивчення особистості у її відношенні до держави і права. Воно висвітлює здебільшого юридичні або політико-юридичні характеристики особистості. Держава, орієнтуючись насамперед на соціально-типові характеристики особистості, створює систему взаємних прав і обов'язків, при цьому для особистості вони виступають у формі прав, свобод і обов'язків, тобто її правового статусу.

Сучасна юридична наука визнає конституційні права, свободи і обов'язки, а також права і обов'язки, закріплені галузевим законодавством. Є загальні і спеціальні права. Крім того, вирізняють соціально-економічні, політичні, соціально-культурні, особисті права і свободи, щоправда, нині цей порядок зазнає деяких поправок.

Більшість вітчизняних вчених поділяють думку про те, що ядром правового статусу особи є права і обов'язки, але існує ще й інша точка зору, згідно з якою права і обов'язки — це лише головний елемент правового статусу.

Так, М. Матузов як складову правового статусу громадян вважає загальну статутну відповідальність громадян перед державою і суспільством. А О. Сурілов вважає, що структуру правового статусу створюють:

а) громадянство як політико-правова основа статусу особи;

б) передбачена у Конституції й інших нормативних актах постійна єдність прав, свобод, обов'язків, що невід'ємні від особи і надані всім громадянам на засадах рівності;

в) юридичні гарантії їх реалізації.

Держава формулює не тільки систему прав і свобод особи. Вона закріплює систему обов'язків. За невиконання чи виконання неналежним чином своїх обов'язків держава може притягнути особу до юридичної відповідальності, для цього вона має спеціальний механізм. У той же час держава має свої права і несе обов'язки. Так, держава має право вимагати від особи правомірної поведінки, поваги до законів, сумлінного виконання обов'язків тощо. Проте держава, особливо якщо вона демократична, зобов'язана за допомогою політики і права забезпечити розумні, науково обгрунтовані, стабільні принципи своїх взаємовідносин з громадянами, створити гарантії проти зловживань з боку офіційних представників держави і т. ін. Держава зобов'язана не тільки проголосити обсяг і характер прав і обов'язків особи, але й гарантувати можливість їх реального здійснення. Якби правам громадян не відповідали обов'язки держави, її соціальна, а у деяких випадках юридична відповідальність, то ці права носили б характер декларацій. Більше того, держава зобов'язана захищати проголошені нею права і обов'язки від порушень, а у разі його вчинення — сприяти швидшому і, по можливості, повному відновленню порушеного права.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Співвідношення об'єктивного і суб'єктивного права

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.