Поняття правоутворення

Змістовна сторона правоутворення включає всі форми і засоби виникнення, розвитку і зміни права: 1) його зовнішнє відображення в юридичних письмових документах (нормативних актах, угодах, судових прецедентах й т. ін.); 2) існування у вигляді неінституціональних форм (правосвідомість, правові принципи, правові теорії і концепції, конкретні правовідносини і т. ін.); 3) процеси виникнення юридичних моделей поведінки та їх фактичної реалізації. Правоутворення — це найбільш широка категорія, яка охоплює виникнення і буття права, його упорядкування і розвиток у різних аспектах і напрямках. Сучасне розуміння сутності правоутворення базується:

1) на концепції спільності і відмінності права і закону, згідно з якою право може існувати і поза своєю інституційною формою (законодавством) у вигляді рівного і справедливого масштабу свободи, який знаходить своє відображення у правових принципах, суб'єктивних правах, конкретних правовідносинах і т. ін.;

2) на теоріях правової держави і громадянського суспільства, згідно з якими домінуюче значення має громадянське суспільство — спільність рівних, вільних і незалежних .осіб, які по відношенню до держави виступають громадянами. Громадянське суспільство безпосередньо утворює право в формі типових конкретних правовідносин, що зумовлені 'соціальними чинниками, емпіричною правосвідомістю населення. Роль держави полягає у дослідженні, узагальненні і Систематизації масових видів правової поведінки, правової взаємодії членів громадянського суспільства. Держава формулює це "право суспільного життя" у формалізованих, :загальнообов'язкових правилах поведінки, зовнішньо відображених у законодавстві — системі нормативно-правових документів. Крім цього, держава за допомогою примусу й інших форм державного впливу забезпечує реалізацію юридичних приписів всіма громадянами і охорону їх від порушень;

3) на принципі поділу влад, який по суті є розподілом правових форм діяльності держави чи форм здійснення державної влади по формуванню і забезпеченню реалізації права як органами держави, так і громадянським суспільством.

У найбільш загальному плані для представницьких органів держави характерно формування за своїм розсудом правил поведінки у формі законів, які регламентують усі види суспільних відносин. Виконавчі органи самостійно утворюють норми права, в основному, у сфері відомчої діяльності. Судова влада специфічна як за предметом впливу, так і роллю в утворенні права; предметом її впливу є переважно та сфера відносин, де суб'єкти неспроможні самостійно вирішити справи чи усунути протиріччя, що виникають. Ці конкретні правові ситуації розв'язує суд, а у випадках, коли немає відповідної норми права, — в порядку судового прецеденту. Тому судова влада, на відміну від інших, утворює право шляхом переходу від конкретних актів до загальних настанов.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що правоутворення як процес виникнення і становлення права складається з таких етапів:

1) формування конкретних правових відносин безпосередньо в громадському житті на основі матеріальних умов існування суспільства та емпіричної правосвідомості його членів;

2) узагальнення і формулювання державою природних, що виникли еволюційним шляхом, конкретних правовідносин у формі нормативно-правових актів чи інших державних юридичних рішень (документів);

3) втілення формалізованих загальних правових приписів, знову-таки, в конкретні правові відносини, але вже більш упорядковані, стабільні, захищені.

Виходячи з того, що право існує не тільки у вигляді правових норм, а й правосвідомості, правовідносин, правомірної поведінки, доцільно виділити рівні правоутворення: 1) гносеологічний, який відображує процес виникнення і становлення права у формі правосвідомості; 2) матеріальний, на якому право формується у вигляді конкретних правовідносин — правового зв'язку суб'єктивних прав і обов'язків, що із сфери можливого трансформуються в реальність за допомогою правомірної поведінки;

3) інституціональний, якому притаманне існування права як системи правових норм.

Відтак, сучасне розуміння правоутворення відрізняється від нормативного підходу, що превалював і базувався на процесі правотворчості. Правотворчість в рамках вищевикладеного тлумачення правоутворення є одним із його етапів, рівнів, форм

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ГЛАВА 14	\|	Правотворчість

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.