• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

CONTENTS

7.4.2011

24.03.2011

Особливістю розуміння співвиконавства при УВ є те, що воно має місце не лише у випадках, коли двоє чи більше виконавців мали безпосередню участь у позбавленні життя потерпілого. Відповідно до підходу, закріпленого в абз. 2 п. 16 ППВСУ, особи, які не брали участь у позбавленні життя також визнаються співвиконавцями у разі:

- Коли вони були об’єднані з іншими співвиконавцями єдиним умислом на позбавлення потерпілого життя.

- Відбулося визначення того кола дій для кожного співучасника, який група вважала необхідним для реалізації умислу.

- Коли вони надавали безпосередню допомогу «основному» виконавцю під час вбивства або незадовго до вбивства.

Конкретні прояви такої участі див. абз. 2 п. 16 ППВСУ.

УВ, вчинене організованою групою, правозастосовна практика також кваліфікує за п. 12 ч.2 ст. 115. З точки зору теорії така кваліфікація є аналогією закону, яка може бути частково виправдана п.2 ч.1 ст. 67.

П.13 – вбивство, вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство. Відображає як повторність у вузькому розумінні, так і рецидив злочину.

П.13 може інкримінуватися і у разі, коли перший злочин кваліфікується не за ст..115, а за іншими статтями про умисне вбивство (ст..112, 348…).

Особливості кваліфікації декількох умисних вбивств: див. п. В другого питання.

П.14 ч.2 ст.115 – вбивство з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості. Характеризує суб’єктивну сторону, при цьому відповідний різновид УВ може бути вчинене із непрямим умислом.

На практиці УВ за п. 14 може поєднуватися із злочином за ст..161 – якщо воно мало на меті розпалювання національної (…) ворожнечі або було спрямоване на приниження національної честі. Кваліфікація у таких випадках за ч.3 ст.161 (за ознакою тяжкі наслідки) та п. 14 ч.2 ст. 115.

Також УВ з мотивів расовою (…) нетерпимості часто трапляється під час погромів, які супроводжують масові заворушення, вчинене кваліфікується за ч.2 ст. 294.

Умисні вбивства при пом’якшуючих обставинах

Ці різновиди УВ характеризуються набагато меншим ступенем суспільної небезпеки порівняно з простим УВ, за них передбачені значно м’якші санкції. У КК привілейовані види умисних вбивств передбачені ст.. 116-118.

Ст. 116 - особливості ЮСЗ:

1. УВ, вчинене винним у стані сильного душевного хвилювання, отже з суб’єктивної сторони для нього характерний афектований умисел.

2. Стан афекту виник раптово і був викликаний і протизаконним насильством з систематичним знущанням або тяжкою образою з боку потерпілого.

3. Смерть була спричинена саме тій особі, яка вчинила дії, зазначені в пункті 2.

Стан сильного душевного хвилювання «фізіологічний афект» - це такий психічний стан, при якому короткочасна інтенсивна емоція (біль, образа, гнів) займає домінуюче становище у свідомості людини і послаблює її здатність усвідомлювати свої вчинки та керувати ними. Отже стан афекту є проявом обмеженою осудності. Питання про наявність такого стану вирішується після проведення судово-психіатричної експертизи, але суд не зв’язаний її висновком.

Підстави виникнення стану афекту вичерпно зазначені у ст..116 і розкриті в абз.1 п.23 ППВСУ. Явним недоліком законодавчої техніки є визначення різних підстав виникнення афекту у ст.. 116, 123, п.7 ч.1 ст.166.

УВ потерпілого, який своїми діями викликав стан афекту, вчинене вже після того, як цей стан пройшов, розглядається як умисне вбивство з помсти і кваліфікується за ч.1 ст.115 за відсутності інших обтяжуючих обставин. Така сама кваліфікація у випадках, коли було позбавлено життя не ту особу, яка вчинила протизаконне насильство, знущання або образу, а її родичів або близьких.

УВ у стані афекту, вчинене одночасно за обтяжуючих обставин (особлива жорстокість, декількох потерпілих…) кваліфікується лише за ч. 2 ст. 116 КК.

Ст.. 117 – вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини:

1. Спеціальний суб’єкт - жінка-мати.

2. Особлива ситуація (обстановка) вчинення УВ – під час пологів або одразу ж після пологів.

3. Потерпілий від злочину – лише дитина, яку народила жінка.

У тексті КК відсутня вказівка на особливості суб’єктивної сторони цього вбивства. Вчені вважають відповідне діяння вчиненим за обмеженої осудності. На думку медиків під час пологів або відразу ж після них жінка перебуває в особливому фізичному та психічному стані, який послаблює її здатність повністю усвідомлювати або керувати ними.

За ст..117 УВ кваліфікують і у разі, коли умисел на такі дії виник до пологів. Бажано внесення змін до ст..117 наприклад вбивство у стані, обумовленому пологами.

Деякі особливості кваліфікації. Проблемним є питання про кваліфікацію УВ при помилці у потерпілому (вбивство чужої новонародженої дитини). За пануючим підходом, який склався на практиці, такі випадки треба кваліфікувати за сукупністю злочинів ч.2 ст.15, ст..117; п.2 ч.2 ст.115.

Якщо УВ дитини окрім матері вчинюється і іншими особами, останні несуть відповідальність за п.2 ч.2 ст.115. Це правило стосується і випадків вчинення умисного вбивства у співвиконавстві.

Ст..118 – вбивство при перевищенні меж необхідної оборони

Особливості ЮСЗ:

- Особлива ситуація або обстановка вчинення УВ – вихід за межі необхідної оборони, уявної оборони,заходів, необхідних для затримання злочинця.

- Потерпілий від злочину та особа, яка вчинила посягання (при необхідній обороні); дії якої винний помилково сприйняв як посягання (при уявній обороні), якщо така помилка була сумлінною; особа, яка вчинила злочин – при затриманні злочинця.

- Поняття перевищення меж – див.. ч.3 ст.36, перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця – ч.2 ст.38.

- В обох випадках розуміється вихід «за якісну межу», а не за часову.

Тому УВ при «передчасній» обороні або після закінчення посягання – «запізнілій» обороні не розглядається як вбивство при перевищені меж (…). Кваліфікація таких випадків здійснюється за ст.. 115 див. п.24 ППВСУ

31/3/2011

Злочини проти здоров’я – це поняття, яке традиційно охоплює такі види злочинів, які на рівні основного ЮСЗ передбачають реальне заподіяння шкоди здоров’ю людини; при цьому реальна шкода пов’язується не лише з традиційним розладом здоров’я протягом певного часу, а й із заподіянням «фізичного болю» (ст..126-127 КК)

Отже злочини проти здоров’я в межах 2 розділу ОЧ, передбачені статтями ст..121-128.

Поняття та види тілесних ушкоджень.

Тілесне ушкодження – це передбачене КК виновне діяння, що посягає на здоров’я іншої людини і заподіює йому шкоду шляхом порушення анатомічної цілісності або фізіологічних функцій тканин чи органів людського тіла.

Види тілесних ушкоджень за ступенем тяжкості:

- ТТУ – тяжке тілесне ушкодження

- СТТУ – середньої тяжкості тілесне ушкодження

- ЛТУ – легке тілесне ушкодження:

1. ЛТУ, яке не спричинило короткочасного розладу здоров’я та незначної втрати працездатності ч.1 ст.125

2. ЛТУ, яке спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності.

У «Правилах судово-медичного визначення ступеню тяжкості тілесних ушкоджень», затверджених наказом МОЗ 17.01.1995 зазначаються 3 критерії, за допомогою яких встановлюється тяжкість тілесного ушкодження:

1. Патологоанатомічний (медичний) – є головним і враховує міру прояву і характер негативних змін в організмі потерпілого (розлад здоров’я)

2. Економічний – враховує відсоток втрати працездатності (йдеться про загальну працездатність, а не про професійну).

3. Естетичний – додатковий, пов'язаний з наявністю або відсутністю непоправного знівечення обличчя.

ВИДИ ТУ за формою вини

1. Умисні (ст..121,122,123,124)

2. Необережні (ст..128) – кримінальної відповідальності за необережні ЛТУ не передбачено.

Особливості кваліфікації злочинів проти здоров’я

Якщо внаслідок умисного застосування насильства потерпілому було заподіяно тілесне ушкодження, яке характеризується необережною виною, вчинене належить кваліфікувати за сукупністю злочинів – ст..126,128.

Якщо потерпілому було умисно заподіяно тілесне ушкодження, що спричинило смерть і ставлення до смерті є необережним, вчинене необхідно кваліфікувати за:

1. Умисне ТТУ, що спричинило смерть – ч.2 ст.121

2. Умисне СТТУ, що спричинило смерть – відповідна ч. ст.. 122; ч.1 ст.119

3. Умисне ЛТУ, що спричинило смерть – відповідна ч. ст.125; ч.1 ст.119.

Умисне ТТУ при перевищенні меж необхідної оборони <…> передбачене у спеціальній нормі – ст.. 124. Водночас, якщо потерпілому при перевищені меж необхідної оборони було заподіяні умисні СТТУ або ЛТУ кримінальна відповідальність взагалі не настає.

Заподіяння потерпілому умисного ТТУ у стані афекту передбачене ст..123 КК.

Водночас заподіяння потерпілому умисного СТТУ або ЛТУ у стані афекту повинно кваліфікуватися. При цьому стан афекту має бути врахований суддею при призначенні покарання як пом’якшуюча обставина на підставі п.7 ч.1 ст.66.

Заподіяння потерпілому умисного ТТУ, що спричинило смерть, у стані афекту може кваліфікуватися:

1. За сукупністю злочинів, передбачених ст..123;ч.1 ст.119 (смерть як наслідок не передбачена ст..123, тому повинна одержати самостійну кваліфікацію).

2. Лише ст..123 (ч.2 ст.121, у якій передбачене умисне ТТУ, що спричинило смерть – це кваліфікований ЮСЗ, а ст..123 – привілейований; при конкуренції кваліфікованою і привілейованої норми пріоритет має остання).

Заподіяння умисного ТТУ, що спричинило смерть потерпілого при перевищені меж необхідної оборони кваліфікується лише за ст..124.

Кримінальної відповідальності за необережну шкоду (навіть смерть) при перевищенні меж необхідної оборони не передбачено.

Якщо умисел суб’єкта був спрямований на заподіяння потерпілому ТУ більшого ступеня тяжкості ніж фактично заподіяна шкода, вчинене кваліфікується лише як замах на більш тяжкий злочин.

У багатьох статтях КК передбачених іншими (крім другого) розділами ОЧ, зустрічається формулювання типу «поєднане із заподіянням ТУ» e.g. ч4 ст.187, ч.2 ст.314, ч.1-2 ст.286.

Кваліфікація відповідного ступеня тяжкості ТУ в межах таких ЮСЗ відбувається за правилом подолання конкуренції частини і цілого.

Вчинене кваліфікується лише за цілим, а заподіяння ТУ окремої кваліфікації не одержує.

В окремих складах злочинів ТУ передбачені як наслідок у неконкретизованому вигляді (тяжкі наслідки, особливо тяжкі наслідки). Кваліфікація ТУ у таких випадках також здійснюється за правилом конкуренції частини і цілого. Наприклад – заподіяння умисного ТТУ під час зґвалтування кваліфікується лише за ч.4 ст.152 (як зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки). Водночас щодо статевих злочинів (ст..152-153) ТТУ за ознакою «небезпечне для життя в момент заподіяння» не вважається проявом особливо тяжких наслідків.

У тих ЮСЗ, у яких ставлення до тяжких та особливо наслідків може бути лише необережним, заподіяння умисної шкоди здоров’ю відповідним ЮСЗ не охоплюється. E.g. умисне заподіяння ТТУ при зараженні венеричною хворобою має кваліфікуватися не за ч.3 ст.133, а за ч.1-2 ст.133 і ст..121.

Злочини проти особистої безпеки людини.

З усіх висловлених у науці думок з приводу видового об’єкту цієї групи злочинів найбільш оптимальною видається позиція Кузєцової Н.Ф. На її думку, особиста безпека – це такий стан, при якому відсутня загроза, якою заподіюється шкода життю або здоровцю людини, а небезпека, що виникла нейтралізується або усувається.

Злочини проти особистої безпеки поділяють на 4 групи:

- Злочини, пов’язані з поширенням певних суспільно-небезпечних хвороб ст.130-133 КК.

- Злочини, пов’язані з поширенням у небезпеці або ненаданням допомоги ст.135-136 КК.

- Злочини у сфері надання медичних послуг.

- Інші злочини проти особистої безпеки. Ст.129, 134 КК.

Ст. 129. Особливості ЮСЗ і окремі проблеми кваліфікації:

1. Звернути увагу, що «погроза вбивством» може виступати фрагментом інших юридичних складів. При цьому в окремих випадках вона позначається формулюванням «діяння, поєднане з погрозою вбивством» - ст. 169. Проте у більшості випадків погроза вбивством захована у більш широких законодавчих характеристиках. Зокрема погроза насильством – ч.1 ст.152, ч.2 ст.365; погроза насильством, що є небезпечним для життя чи здоров’я особи ч.1 ст.187.

2. Звернути увагу, що ЮСЗ за ч.1 ст.129 в якості обов’язкової ознаки передбачає реальність погрози. Під реальністю треба розуміти об’єктивну здатність погрози викликати побоювання щодо її реалізації. У правозастосовній практиці значні складнощі викливають випадки, коли винний застосовує до потерпілого удавану погрозу (e.g. демонструє макет зброї, який потерпілий сприймає як справжнє знаряддя). Оскільки ст.129 передбачає реальність погрози, такі випадки не повинні кваліфікуватися за ч.1 або ч.2 ст. 129. Водночас на практиці і в теорії сформулювався підхід, відповідно до якого погроза, яка виступає фрагментом інших юридичних складів злочинів може мати кримінально-правове значення, навіть якщо вона була удаваною (e.g. погроза макетом пістолета при розбої). Якщо потерпілий сприймає зброю як справжню, вчинене кваліфікується за ч.1 ст.187 за ознакою «напад з погрозою насильством, що є небезпечним для життя чи здоров’я особи».

3. Передбачена у ч.2 ст.129 кваліфікуюча ознака «погроза, вчинена членом організованої групи» є нетиповою для Особливої частини КК. В усіх інших статтях використовується ознака «злочин, вчинений організованою групою». У звязку з цим ч.2 ст.129 поширюється не лише на випадки, коли злочин вчинено організованою групою, тобто коли участь брали мінімум 3 члени, але і на випадки вчинено 2ма або навіть одним учасником організованої групи. До того ж КК не вимагає, щоб погроза була вчинена в інтересах організованої групи.

4. В ОЧ наявні ЮСЗ, які можна назвати спеціальними по відношенню до ч.1 ст.129. Зокрема це ч.1,4 ст. 345, ч.1 ст.346, ч.1 ст.377, ч.1.ст.398, ч.1 ст.405. Зазначені ЮСЗ охороняють особисту безпеку спеціальних потерпілих. За загальним правилом подолання конкуренції загальної і спеціальної норми, повинна застосовуватися саме остання. Проте, в окремих випадках, зокрема коли погроза вбивства спеціальним потерпілим за винятком працівників правоохоронних органів, вчинена членом організованої групи кваліфікують за сукупністю злочинів – ч.1 ст.277 (ч.1 ст398, ч.1 ст.405, ч.1 ст.346)та ч.2 ст.129.

5. У випадках, коли погроза вбивством є фрагментом інших ЮСЗ, вчинена кваліфікується за правилом конкуренції частини і цілого – у більшості випадків погроза вбивством охоплюється нормами – цілим, проте в окремих випадках може отримати самостійну кваліфікацію (коли санкція ч.1 або ч.2 ст.129 є не менш суворою ніж санкція цілого).

6. Ст. 130 – у чинному КК відповідальність за зараження вірусом СНІД чи іншою невиліковною хворобою диференційована з урахуванням суб’єкта і способу поширення хвороби, а також наслідки, які настали або могли настати для потерпілого. Зокрема у ст.130 встановлена відповідальність за дії, вчинені інфікованою особою, а у ст. 131 – за діяння медичного або фармацевтичного працівника, що спричинило зараження внаслідок неналежного виконання професійних обов’язків.

7. Наслідки, які настали чи могли настати в результаті контакту з хворим, порушення гігієнічних правил тощо:

- Інша особа не сприймає вірус, оскільки її організм має сильний імунітет або внаслідок недостатньої концентрації вірусу, але при цьому виникає реальна небезпека зараження. За створення такої небезпеки з боку хворого відповідальність настає за ч.1 ст.130; з боку медиків – не передбачена.

- Організм потерпілого сприймає вірус і стає носієм інфекції.

За таких наслідків можлива кримінальна відповідальність за ч.2 – 4 ст.130 для носіїв хвороби та ч.1-2 ст.131 для медичних та фармацевтичних працівників (медиків).

- Потерпілий захворіє на СНІД або іншу невиліковну хворобу, що в свою чергу може призвести і до смерті. Такі наслідки знаходяться за межами складів злочинів за ст.130-131. Тому за їх наявності вчинене може кваліфікуватися за сукупністю цих статей та статей про ТУВ та УВ.

7. Ст.130, безпосередній об’єкт – особиста безпека, яка ставиться під загрозу хворобами, що поширюються живими збудниками – вірусами. У ст. 130 йдеться не про саму хворобу, а про вірус ВІЛ або іншої невиліковної хвороби. Тому фактично предметом є вірус, але їх можна назвати і знаряддям. До інших невиліковних хвороб крім СНІДу належать: жовта гарячка, натуральна віспа, сказ, ящур, лептоспіроз, Поняття «невиліковна» означає, що хвороба не може бути вилікована в наш час.

8. ЮСЗ: ч.1, 2, 4 ст. 130. Ч.1 Передбачає кримінальну відповідальність за свідоме поставлення у небезпеку зараження ВІЛ або іншої невиліковної хвороби. Враховуючи специфіку зараження – передача вірусу лише шляхом безпосереднього попадання до організму, злочинні дії можуть полягати у статевих контактах, спільному використанні засобів гігієни, посуду, шприців тощо.

За конструкцією об’єктивної сторони злочин за ч.1 ст.130 належить до деліктів створення небезпеки, які передбачають своєрідний наслідок – реальну загрозу заподіяння шкоди. У ч.1 ст. 130 – це реальна загроза зараження ВІЛом чи ін. будь-якої сторонньої особи. Тому злочин вважається закінченим, з моменту вчинення таких дій, які в даних конкретних умовах призвели до вказаного наслідку – створили реальну загрозу зараження хоча б однієї людини. Якщо загроза відсутня, відповідальності немає.

Загроза зараження себе особисто складу злочину не утворює.

Згода потерпілого на вчинення таких дій, які ставлять його в небезпеку зараження для кваліфікації значення не має.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується складною виною: вчинення дій, які створюють загрозу зараження здійснюються умисно (про це свідчить ознака «свідоме поставлення»); небезпека зараження іншою людиною може бути у формі непрямого умислу (суб’єкт байдуже ставиться до можливої загрози, свідомо припускає її); або злочинної самовпевненості (суб’єкт розраховує на те, що небезпека зараження не буде створена).

Субєкт за ч.1 ст.130 - лише така фізична особа, яка є носієм вірусу і знає про наявність у себе такої інфекції. Вік відповідальності – 16р.

Обєктивна сторона злочинів проти волі:

1) Більшість цих злочинів належать до триваючих, у яких юридичний момент закінчення не збігається із моментом фактичного припинення діяння.

2) Тривалість злочинів може впливати на кваліфікацію або в якості обтяжуючої обставини (наприклад ч.2 ст.146), або навпаки, виключати кримінальну відповідальність через малозначність діяння.

3) Конструкція об’єктивної сторони триваючих злочинів дозволяє визнавати співучасниками злочинів тих осіб, які приєдналися до злочину після його юридичного моменту закінчення, але до фактичного припинення.

4) На думку Шапченка, злочини проти волі характеризується наслідком відокремлених за змістом від самого діяння. Таким наслідком пропонується визнавати саме позбавлення або обмеження свободи пересування чи реальне позбавлення особистої недоторканості. На думку Шапченка, діяння, спрямоване на досягнення такого наслідку, яке не призвело до обмеження чи позбавлення свободи пересування, слід кваліфікувати як замах на злочин.

Більшість вчених включають такий наслідок у зміст самого діяння.

Субєктивна сторона злочинів проти волі:

1. Ці злочини вчиняються лише з прямим умислом для багатьох ЮСЗ, обов’язковим є мотив (e.g. ст. 151, або мета – ст. 147).

2. Субєкт – загальний (16 р.), в ст. 147 – 14 р. Лише у деяких злочинах передбачені ознаки спеціального суб’єкта, ст. 150 – це лише приватна особа, не роботодавець, за ст. 150’ – це батьки, особи, що їх замінюють або чужі люди.

ü Обєктивна сторона злочину передбачає два альтернативних діяння:

- Незаконне позбавлення волі – зміст діяння при незаконному позбавленню волі полягає у створенні перешкод для вільного, без обмежень пересування людини у просторі. Позбавлення волі може бути у формі дій (зв’язування, замикання …) або бездіяльності (ненадання засобів пересування). Позбавлення волі може повязуватися із застосуванням фізичного насильства або психічного впливу. Оскільки насильство не є обов’язковою ознакою ЮСЗ за ст. 146, воно повинно отримувати самостійну кваліфікацію. Окремі наслідки насильства (тяжкі наслідки, смерть потерпілого або тяжкі тілесні ушкодження, входять до особливо кваліфікованого складу злочину за ч.3 ст. 146). Якщо має місце не просто насильство, а заподіяння фізичних страждань – інтенсивного відчуття негативного характеру, кваліфікація здійснюється за ч.2 ст. 146.

Позбавлення волі буде незаконним, якщо воно вчинюється:

А) за відсутності обмежень у свободі пересування щодо конкретної людини;

Б) за відсутності обставин, які виключають злочинні діяння;

В) за відсутності малозначності діяння;

Г) за відсутності згоди самого потерпілого чи його законних представників.

Злочин у волі незаконного позбавлення волі є закінченим, коли потерпілий фактично обмежений у свободі пересування.

- Викрадення. У юридичні літературі виробилось декілька підходів до розуміння змісту цього діяння:

1. Частина авторів ототожнює його з викраденням майна і визначають як таємне, відкрите, насильницьке, обманливе заволодіння людиною.

2. Інша частина авторів визначають його як захоплення або утримання людини.

3. Окрема думка представників Київської школи права – викрадення розуміється як протиправне переміщення особи у просторі, що супроводжується обмеженням у свободі пересування. Остання є найбільш прийнятною, оскільки дозволяє відмежувати викрадення від позбавлення волі. Викрадення є закінченим з моменту фактичного обмеження у свободі пересування і може бути наявним або з початкового моменту переміщення, або повязуватися із кінцевим його моментом.

Викрадення людини найчастіше супроводжується незаконним позбавленням волі; такі дії множинності злочинів не утворюють, але на рівні ЮФО суб’єкту повинні зазначати обидві дії.

Субєктивна сторона передбачає прямий умисел, мотив і мета не є обовзяковою ознакою ЮСЗ, проте повинні встановлюватися, оскільки можуть свідчити або про кваліфікований склад (ч. 2 ст. 146 – корисливий мотив), або про наявність інших злочинів (ст. 147 – якщо мета – пред’явлення вимог як умови звільнення людини).

Субєкт – загальний. Кваліфіковані види – опрацювати самостійно, звернути увагу на ознаки вчинення злочину щодо двох чи більше осіб – її інкримінують і у випадку одиничного злочину з декількома потерпілими, і у разі повторності.

Захоплення заручників (ст. 147)

Безпосередній об’єкт – фізична особа та особиста недоторканість людини. На думку окремих науковців, захоплення заручників посягає також на зовнішні, безпечні умови існування людини як члена суспільства, іншими словами – на громадську безпеку. В РФ ця стаття знаходиться у розділі «злочини проти громадської безпеки».

Потерпілим у злочині є заручник окрім представників влади, працівників правоохоронних органів або їх близьких родичів (крім представників влади, правоохоронних органів – ст. 349).

Відповідно до ст. 13 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом», заручник – це фізична особа, яку захопили або утримують з метою спонукування державного органу або окремих осіб здійснити якусь дію чи утриматись від її здійснення. Адресати вимог у цьому визначенні і у ст. 147, 349 не співпадають.

Вік потерпілого заручника може впливати на кваліфікацію у разі, якщо заручник не досяг 18 років.

Захоплення та тримання декількох заручників, з яких один наділений спеціальними рисами, а інший – ні, має кваліфікуватися за сукупністю злочинів – якщо серед декількох заручників один неповнолітній: ч.1 ст. 147, ч.2 ст. 147.

У разі обміну звичайних заручників на представників влади, вчинене також кваліфікується за сукупністю злочинів ст. 147, 349 (навіть якщо ініціатив1а про обмін виходила не від суб’єкта, а від органів влади).

Очевидно необхідно доповнити ст. 349 нормою про звільнення від кримінальною відповідальності за ст. 349 у таких випадках.

Обєктивна сторона виявляється у двох альтернативних діяннях – захоплення заручників та тримання. З приводу поняття захоплення існує два підходи, перший – більш вузький, це дії пов’язані із застосуванням до потерпілого фізичної сили або погрози, другий – широкий, це будь-яке обмеження потерпілого в праві самостійно обирати собі місце перебування з метою подальшого використання його як заручника.

На відміну від ст. 123-1 Кодексу 1960 р. не вказується на застосування до потерпілого погрози або фізичного насильства, тому немає підстав для обмеженого тлумачення поняття захоплення. Найчастіше захоплення полягає у вилученні людини з місця її перебування та наступному переміщенні в обмежений простір, тобто – у викраденні людини.

Також захоплення може не супроводжуватися переміщенням потерпілого у просторі – це відбувається, коли потерпілий сам опинився в такому місці, де зусиллями злочинця позбавляє можливості вільно пересуватися. В цьому разі захоплення має форму позбавлення волі.

Захоплення є закінченим злочином з моменту фактичного обмеження потерпілого у свободі пересування. Якщо ж потерпілий в силу своїх особливостей (малолітній вік, інвалідність, хвороба) до моменту захоплення був суттєво обмежений у свободі пересування захоплення слід вважати закінченим злочином, коли суб’єкт отримує можливість розпоряджатися потерпілим.

Тримання передбачає фактичний контроль, можливість заподіяння їй кшоди, реалізації погроз на її адресу тощо.

Тримання найчастіше здійснюється шляхом обмеження вільного пересування людини.

Не виключено збереження контролю над людиною, яка може більш менш вільно пересуватися (наприклад шляхом імплементації і її організм чи на її тіло пристроїв спостереження, вибухових пристроїв тощо). В усіх випадках злочин у формі тримання є закінченим з моменту встановлення контролю над заручником.

Для наявності юридичного складу злочину достатньо вчинення однієї з двох дій. Якщо ж один і той самий суб’єкт вчиняє обидві дії відносно одного і того ж заручника, його поведінка множинності не утворює, проте на рівні ЮФО потрібно інкримінувати обидві дії.

Субєктивна сторона передбачає вину у формі прямого умислу і обов’язкову мету - спонукати адресатів вимог до вчинення інших дій (утримання від дій) як умови звільнення заручникам.

Субєкт – особа, яка досягла 14 р.

Кваліфіковані види опрацювати самостійно

Особливості кваліфікації за ст. 147

Захоплення заручників може бути складовою частиною інших злочинів, а в окремих випадках поєднуватися із вчиненням інших злочинів в межах реальної або реально-ідеальної сукупності. Такі ситуації зумовлюють наступні підходи до кваліфікації:

1. Захоплення заручників, що супроводжується фізичним насильством (нанесенням побоїв, вчиненням інших насильницьких дій, заподіяння лту або стту повинно кваліфікуватися за сукупністю злочинів частина ст. 147+ст. 125,126,122).

Заподіяння потерпілого тту (умисно або через необережність) свідчить про ознаку «тяжкі наслідки» і кваліфікується лише за ч.2 ст. 147.

Аналогічно здійснюється кваліфікація у випадках коли захоплення поєднується із необережним заподіянням смерті (ст. 119; ч.2 ст.121 – повністю охоплюються ч.2 ст. 147).

2. Якщо суб’єкт вчиняє УВ заручника, кваліфікація має здійснюватися за сукупністю злочинів – п. 3 ч.2 ст. 115, ч. 2 ст. 147 за ознакою «тяжкі наслідки» (див. абз. 3 п.7 ППВСУ від 7.02.2003).

Сформульований ППВСУ підхід, щодо кваліфікації саме за ч.2 ст. 147 видається некоректним, оскільки умисне ставлення суб’єкта до смерті потерпілого як прояву тяжких наслідків перетворює ч. 2 ст. 147 в різновид умисного вбивства.

3. УВ сторонньої особи, вчинене при захопленні заручників (з метою полегшити це злочин) або представника влади чи громадськості у зв’язку з його діяльністю, має кваліфікуватися за ст.147 без ознаки «тяжкі наслідки» і п.8 або 9 ч.2 ст.115.

4. При захопленні заручників, висунута до певних адресатів вимога може бути сама по собі злочинною, а може і не відповідати ЮСЗ іншого злочину.

За загальним правилом, якщо висунута вимога є злочинною (вимога передачі матеріальних цінностей, зброї, наркотиків тощо), кваліфікація здійснюється за правилами сукупності ст. 147+ стаття, що передбачає вимагання - 189, 262, 308… Якщо вимога стосується передачі транспортного засобу і така передача фактично не відбулася, вчинене кваліфікується за ст. 14+ст.14(15) та ст. 289.

В багатьох випадках вимога є проявом втручання в діяльність державного діяча, працівника правоохоронного органу, судді, кваліфікація у цьому разі здійснюється теж за сукупністю за ст. 147, 344, 343 або 376.

Якщо захоплення заручників вчинюється під час масових заворушень, вчинене кваліфікується за ст. 396 та 294.

Захоплення заручників за змістом об’єктивної сторони в більшості випадків співпадає з діями, передбаченими ст. 146 (захоплення найчастіше полягає у формі викрадення людини, а тримання – у формі незаконного позбавлення волі).

При кваліфікація повинна застосовуватися лише ст. 147 як спеціальна норма.

Ст. 149 Торгівля людьми

ЗУ від 12.01.2006 р. цей юридичний склад сформульований по новому, тому джерелами для самостійного опрацювання є науково-практичні коментарі починаючи з 2007 р.

Особливості ЮСЗ за ч.1 ст. 149:

Безпосередній об’єкт – особиста свобода та особиста недоторканість людини.

В окремих випадках потерпілий начебто сам погоджується на обмеження своєї свободи, однак така згода завжди суперечить дійсному праву людини на свободу пересування, оскільки надається під впливом обману, шантажу або уразливого стану людини.

З об’єктивної сторони злочин передбачає ряд альтернативних діянь, зміст яких розкривається у більшості випадків на рівні цивільно-правових відходів, а також у відповідних міжнародних конвенціях.

Опрацювати зміст дій самостійно.

За змістом об’єктивної сторони ч. 1 ст. 149 обовязковою умовою кримінальної відповідальності є друга додаткова дія – обман, шантаж, використання уразливого стану (мати на увазі: сам обман чи шантаж може здійснити не та людини, яка вчиняє злочин за ст. 149; для суб’єкта цього злочину потрібно встановити факт використання обману, шантажа…)

Додаткова дія стосується лише таких форм як вербування, переміщення, переховування, передача, одержання людини.

NB ті кваліфіковані види злочину, при яких потерпілий є неповнолітнім, згідно примітки 3 до ст. 149 не передбачають додаткової дії. Відповідно, кримінальна відповідальність за вербування, переміщення… малолітнього чи неповнолітнього настає і у разі,коли такі дії не супроводжувалися обманом, шантажем, використанням уразливого стану;

Застосуванням насильства чи погрози, використання службового становища.

Субєктивна сторона: окрім вини у вигляді прямого умислу, обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є мета – експлуатація людини (поняття експлуатація – прим. 1 до ст. 149).

Субєкт злочину – особа з 16 р. При здійсненні торгівлі чи іншої угоди суб’єктом злочину є не лише продавець, а будь-яка із сторін правочину. Особа, яка сприяє вчиненню угоди (посередник) повинна нести відповідальність з посиланням на ст. 27.

Кваліфіковані види – опрацювати самостійно. Ст. 148, 150, 151 – за коментарем. Для ст. 148 визначитися із власним розумінням поняття дитина (йдеться про вікову межу або родинний зв’язок або обидва аспекти одразу).

Злочини, що посягають на статеву свободу та статеву недоторканість особи

1. Статева свобода та статева недоторканість як об’єкти кримінально-правової охорони

- Історичний досвід караності СЗ

- Загальна характеристика СЗ за чинним КК

2. Згвалтування

- Аналіз основного ЮСЗ

- Кваліфіковані види зґвалтування

- Вплив віку потерпілої особи на кваліфікацію зґвалтувань

- Кваліфікація зґвалтування за сукупністю і ін. злочинами

3. Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом: особливості ЮСЗ – кваліфікація за сукупністю з іншими злочинами.

4. Інші статеві злочини.

ППВСУ від 30.05.2008 р. №5

Злочини проти статевої свободи особи

Уложення про покорання кримінальні та виправні вперше виділило спеціальний розділ «Злочини проти честі і цнотливості жінок». Крім зґвалтування і розбещення дівчини до 14 років до цієї групи відносили зваблення жінки, викрадення жінки. У цьому уложенні деякі «статеві» злочини (мужеложство, скотоложство, проживання неодруженої пари, звідництво) відносили до злочинів проти суспільної моральності. Кримінальне уложення 1903 року розширило перелік статевих злочинів за рахунок виділення 2х груп: злочини, пов’язані із задоволенням сексуальних потреб винних і непов’язані (до них зокрема належать звідництво, утримання притоні).

Перші радянські кодекси пішли по тому ж шляху виділення двох груп, при цьому до злочинів першої групи відносили не лише насильницькі посягання (статеві злочини з особою, яка не досягла статевої зрілості, розбещення неповнолітніх). В Кримінальному Кодексі 1960 р. статеві злочини не виділялися в окрему главу, а були розміщені серед злочинів проти життя здоровя, волі, честі і гідності. У цьому кодексі до статевих відносились лише злочини, пов’язані із задоволенням сексуальних потреб.

У чинному кодексі протиправні статеві посягання передбачені статтями 152 – 156, основною новелою порівняно з Кодексом 1960 року стало визнання можливості зґвалтування чоловіка жінкою.

Необхідно на законодавчому рівні (можливо у примітці до статті 153) визначити поняття «задоволення статевої пристрасті неприроднім способом», вказавши вичерпний перелік дій, які утворюють об’єктивну сторону цього злочину.

Бажано відмовитися від використання терміну задоволення, який неоднозначно трактується судовою практикою (як характеристика мотиву чи мети, тобто суб’єктивної сторони). Бажано уточнити назву статті 156 (неповнолітній та особа до 16 років). Бажано розширити суб’єкта злочину за ст. 154 (за рахунок вказівки на іншу або будь-яке залежність потерпілого від цього суб’єкт).

Родовим об’єктом злочинів 4 розділу є права, свободи та інтереси людини у сфері статевого життя. У законі такі об’єкти представлені формулюваннями «статева свобода», «статева недоторканість».

Статева свобода – це право «дорослої» особи вільно обирати собі статевого партнера, характер статевого акту, спосіб, місце, час його проведення.

Статева недоторканість – передбачає абсолютну заборону вступати у статеві злочини з потерпілим (особою, яка не досягла статевої зрілості).

ЮСЗ всіх статевих злочинів як обов’язковий елемент об’єкту передбачають потерпілого, якого виділяють за певними властивостями:

- Статтю (ст. 152-153)

- Недосягненням певного віку або стану (ст.155-156)

- Залежністю від суб’єкта злочину (ст.154)

Обєктивна сторона статевих злочинів характеризується діянням у формі дії, основні ЮСЗ в усіх випадках сконструйовані законодавцем як формальні, хоча в деяких із них зміст діяння включає декілька взаємопов’язаних дій (ст.152-153).

Кваліфіковані види (зокрема у ч.4 ст.152), ч.3 ст. 153, ч.2 ст. 155 є злочинами з формально-матеріальним складом - однією з кваліфікуючих ознак у них є особливо тяжкі наслідки, тяжкі наслідки або безплідність.

Субєктивна сторона статевих злочинів передбачає лише умисну вину відповідно до тенденцій практики, ставлення винного до віку потерпілого може бути як умисне так і необережне (абз.2 п.10 ППВСУ).

Субєкт статевих злочинів як правило спеціальний, його ознаки можуть кореспондувати з ознаками потерпілого - у ст. 152 якщо потерпіла жінка – суб’єкт чоловік і навпаки. У ст. 154 потерпілий залежний матеріально чи по службі. В деяких ЮСЗ кваліфіковані види пов’язані із вчиненням злочинів батьками дитини чи іншими особами, на яких покладено обов’язки щодо виховання (див. ч.2 ст.155, ч.2 ст. 156). Вік суб’єкта за ст. 152-153 14 р., 164-156 – 16 р.

Аналіз основного складу злочину зґвалтування.

Безпосередній об’єкт – статева свобода особи, а якщо потерпілий не досяг статевої зрілості – статева недоторканість. Потерпілим від зґвалтування може бути особа як жіночої, так і чоловічої статі, незалежно від її поведінки до вчинення злочину, попередніх стосунків з суб’єктом, навіть перебування з ним в юридичному чи фактичному шлюбі (абз.3 п.1 ППВСУ). У юридичній літературі неодноразово висловлювалися пропозиції віктимну (провокуючу) поведінку потерпілого, яка створює умови для її існування визнавати або пом’якшуючою покарання обставиною (на рівні ст. 66) або привілейованим складом.

З обєктивної сторони зґвалтування передбачає проведення статевих зносин особи чоловічої статі з особою жіночої статі у природній формі, які поєднані з:

- Застосуванням фізичного насильства

- З погрозою застосування фізичного насильства

- З використанням безпорадного стану потерпілої особи

! Перелік додаткових дій є вичерпним, тому отримання згоди на статеві зносини, тому отримання згоди на статеві злочини шляхом обіцянки одружитися, заплатити, шляхом погрози розголосити інформацію, яку потерпіла бажає зберегти в таємниці не підлягає кваліфікації за ст. 152.

Статевими зносинами у розумінні статті 152 є статевий акт чоловіка з жінкою шляхом введення чоловічого статевого органу до статевих органів жінки.

Кожна з додаткових дій перебуває із статевим актом у нерозривному зв’язку, саме додаткова дія перетворює статеві зносини у злочин, тому не буде зґвалтуванням вчинення статевого акту, поєднаного із застосуванням фізичної сили, проти чого не заперечує потерпіла.

Фізичне насильство при зґвалтуванні – вплив на тіло потерпілої, в тому числі – на її внутрішні органи, шляхом давання отрути, наркотиків, проти її волі або поза її волею з метою подолання дійного або очікуваного опору чи приведення її у безпорадній стан.

Фізичне насильство може полягати у нанесенні побоїв, вчиненні інших насильницьких дій, пов’язаних з обмеженням свободи пересування, заподіяння тілесних ушкоджень. До фізичного насильства відносять застосування без згоди потерпілої особи в тому числі обманним шляхом наркотичних засобів, психотропних, отруйних, сильнодіючих речовин.

Психічне насильство описане в КК за допомогою формулювання «погроза застосування фізичного насильства». Погроза як засіб подолання опору – це залякування висловлюваннями, жестами, демонстрацією зброї тощо, яке свідчить про намір застосувати фізичне насильство. Абз.1 п.4 ППВСУ.

Погроза повинна бути дійсною та реальною або принаймні сприйматися як реальна. Абз.2 п.4 ППВСУ.

Погроза, висловлена після статевого акту (як правило з метою вчинена з метою примусити потерпілу не розголошувати факт згвалтування) до складу зґвалтування не входить. Може кваліфікуватися за сукупністю злочинів – абз.5 п.4 ППВСУ.

І фізичне, і психічне насильство при зґвалтуванні може стосуватися і самої потерпілою, і інших людей, доля яких їй не байдужа. Підходи до кваліфікації фізичного насильства щодо цих людей – див. абз.4 п.3 ППВСУ, а щодо психічного ВИЗНАЧИТИ САМОСТІЙНО.

Безпорадний стан – визначення безпорадного стану – див. абз.1 п.5 – пов’язане як з фізичним, так і з психічним становищем потерпілої, яка або не могла розуміти характеру вчинюваних з нею дій, або не могла чинити опір.

Підстави виникнення безпорадного стану – див. абз.1-2 п.5. Звернути увагу на кваліфікацію дій суб’єкта, який вчинив введення в організм потерпілою наркотичних, психотропних засобів, отрутних речовин тощо – див. ст.314-315, якщо потерпіла неповнолітня – ще 1 ст. 324.

Термін «використання» означає свідому і цілеспрямовану діяльність особи, отже винний повинен усвідомлювати, що вчиняє статевий акт саме з потерпілою, яка перебуває в безпорадному стані.

Згвалтування є злочином з формальним складом, проте об’єктивна сторона його включає дві послідовні або взаємопов’язані дії, тому момент закінчення злочину повязується із вчиненням обох дій – як правило, це початок «насильницького» статевого акту. Вчинення однієї дії не може розглядатися як закінчений злочин. Якщо винний діючи з прямим умислом на зґвалтування застосував фізичне насильство або погрозу, але статевого акту не вчинив з незалежних від його волі обставин, вчинене слід кваліфікувати як замах на зґвалтування.

Водночас приведення у безпорадний стан з метою в подальшому використати цей стан для зґвалтування, слід кваліфікувати лише як готування до злочину за ст. 152 (у диспозиції ст. 152 йдеться не про приведення у безпорадний стан, а про використання такого стану).

Субєктивна сторона зґвалтування – у виді прямого умислу. Мотив і мета значення для кваліфікації не мають.

Виконавець – особа протилежної потерпілій статі віком від 14 р. Посереднім виконавцем або співвиконавцем може бути особа тієї ж статі.

Кваліфіковані види зґвалтування.

Згвалтування вчинене повторно або особою, яка раніше вчинила злочин, передбачений ст. 153-155 – охоплює як повторність у вузькому розумінні, так і рецидив див. абз.1-2 п.6 ППВСУ. Повторність має місце і в тих випадках, коли злочини мали різні стадії, або коли особа виконала у злочинах різні ролі (абз.3 п. 6 ППВСУ).

Кваліфікація декількох зґвалтувань передбачених різними частинами ст. 152, відбувається за сукупністю злочинів. Це стосується і тих випадків,коли вчинено декілька т.зв. простих зґвалтувань.

Певна проблема виникає щодо кваліфікації декількох насильницьких статевих актів з однією і тією ж потерпілою. Орієнтиром для вирішення цього питання є поняття продовжуваного злочину (ч.2 ст. 32 КК), зокрема така його ознака, як єдність умислу на вчинення декількох актів. Водночас, якщо статеві акти з потерпілою чередувались у природній та неприродній формі, то незалежно від єдності умислу, вчинене не може кваліфікуватися як закінчений злочин, кваліфікується за сукупністю. ЧИ МОЖНА ВИЗНАВАТИ 2Й ЗЛОЧИН ПОВТОРНИМ?

Згвалтування, вчинене групою осіб – має місце, якщо двоє чи більше суб’єктів злочину діють як співвиконавці:

- Кожен співучасник виконує всі дії, які входять до об’єктивної сторони зґвалтування, або зазначені суб’єкти діють погоджено, з метою насильницького статевого акту одним із них.

- Погоджені дії учасників можуть бути спрямовані щодо декількох потерпілих. Абз. 4 п. 9 ППВСУ.

Ознака «група осіб», визначена у ч.1 ст. 28 повязується з відсутністю попередньої змови. Разом з тим за підходом правозастосовної практики зглватування вчинене групою осіб за попередньої змовою також кваліфікується за ч.3 ст. 152.

Такий підхід хоча і відповідає принципу справедливості, але за своєю суттю є аналогією закону, яка в кримінальному праві не допускається. Шляхи подолання проблеми – або доповнення ст. 152 кваліфікуючої ознакою група осіб за попередньою змовою, або вирішення на рівні загальної частини КК. Щодо можливості інкримінування більш мякої ознаки за фактичної наявності більш тяжкої.

При груповому зґвалтуванні момент закінчення злочину повязується з початком першого насильницького статевого акту.

Згвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки. Під такими наслідками практика розуміє смерть особи в тому числі внаслідок самогубства, заподіяння потерпілій ТТУ( за винятком ТТУ небезпечного для життя в момент заподіяння) зараженням вірусом ВІЛ або іншої невиліковної хвороби. На відміну від підходу закладеного постановою 27.03.1992, яка втратила чинність, особливо тяжкими наслідками не визнаються зараження потерпілого сифілісом чи іншою венеричною хворобою. У разі, якщо таке зараження мало місце і не потягло за собою ТТУ чи смерті, кваліфікація має здійснюватися за сукупністю злочинів – відповідна ч. ст. 152 без тяжких наслідків, та ст. 153.

Також не визнаються особливо тяжкими наслідками заподіяння потерпілій ТТУ за ознакою небезпечності для життя в момент заподіяння. Вчинене у такому разі також кваліфікується за сукупністю злочинів – ст. 152 та ст. 121 (див. абз.4 п.11 ППВСУ).

Для відповідальності за ч.4 ст. 152 потрібно встановити причинний зв’язок між зґвалтуванням і особливо тяжкими наслідками. При встановленні цього зв’язку практика виходить з теорії «умова без якої немає» (conditio sine qua non).

З дитиною до 11 років - з використанням безпорадного стану, вважається шо в такому віці її згода ще не є добровільною, тому що не є свідомою.

Якщо потерпіла трохи старша 11 років, то як правило призначається експертиза, яка встановлює рівень розумової розвинутості потерпілої особи.

Вчинення насильницького статевого акту з особою до 14 років треба розглядати як зґвалтування малолітньої, а з особою у віці від 14-18 – як зґвалтування неповнолітньої. При цьому ставлення до віку може бути як умисним так, так і необережним. Лише сумлінна помилка (суб’єкт за обставинами справи не передбачав вік потерпілого, не міг і не повинен був це робити). Сумлінна помилка виключає відповідальність за кваліфіковані види зґвалтування – див. п.2 абз. 10 ППВСУ.

Якщо помиляючись щодо віку суб’єкт вважав, що вчиняє зґвалтування неповнолітньої, а насправді потерпіла повнолітня, вчинене належить кваліфікувати як закінчений замах на зґвалтування з відповідною кваліфікуючою ознакаю (ч.2 ст. 15, ч.4 ст.152, ч.3 ст.15, ч.3 ст.152).

Кваліфікація насильства під час зґвалтування

Якщо насильство при зґвалтуванні полягало у введені до організму потерпілої наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, то питання про кваліфікацію таких випадків вирішується з урахуванням караності дій за ст. 152 за ст. 314. При цьому орієнтиром для порівняння будуть виступати санкції ч. 1 ст. 152 або ч.4 ст. 152 (у разі, якщо таке введення призвело до особливо тяжких наслідків), санкції ч.1, ч.3 ст. 314 (залежно від наявності обтяжуючих обставин цього злочину).

Читайте також:

1. Contents
2. UNIT CONTENTS

Переглядів: 856