А цілком свій скарб, книга відкриє лише тим, кому сама захоче, адже відомо, що завершені тексти живуть власним, незалежним від волі своїх творців, життям.

ЗАСПІВ

На горі догорав Батурин. Дзвони на церквах німували. Удушилися. Німота панувала над усим християнським світом. Внизу, Сейм-рікою пливли закривавлені, обдерті до спіднього трупи чоловіків і жінок, юнаків і дівчат, старих і підстаркуватих, чубатих козаків, стрижених “під макітру” городян, і зарослих бородатих селюків вперемішку (смерть не завважує ні станів, ні статі, ні віку). Подекуди на мілинах чи закрутах ріки вони утворювали гаті. І, на тих місцях, гучно пересварюючись, тільки їх і було чутно, справляли свою криваву учту чорнопері посланці самого диявола – ворони. Ласуючи досхочу людськими очима і їх не сподобленими сповіди душами, по-пекельному бенкетували на всю широчінь своїх огидних пельок.

Зі сторони Красного ішов у цей принишклий час літній вже сивий чоловік, намацуючи собі дорогу ковінькою. На місці очей у старого зяяли страхітливі пустоти. Йому, у краківських підземеллях, “виклювало” їх розпеченим залізом зовсім інше вороння в людській подобі. У другій руці він тримав шапку, в якій спала приручена сова-годувальниця. Удень вона дрімала, а вночі полювала на змій, добуваючи харч собі і своєму господарю. Одна нога дідова була взута в пристаркуватий чобіт, а інша навпаки в зовсім юний, так наче ліва прийшла з давнього минулого, а права намірилася в далеке прийдешнє. За спиною у подорожнього, на пошарпаній луб’яній шворці, висіла така ж стара, як він, і достоту зношена кобза. Йшов він неквапом розмовляючи вочевидь із вітром, а чи з могилою у степу, або з далеким морем, або ж іще з кимсь, а навіть чимось, а може й із самим собою. Дарма й домислювати, бо сам він собі гадав, що розмовляє водночас із цілим довкіллям від Сяну до Дону в один бік, й від початків Дніпра вздовж нього і аж до Чорного моря – в інший, ще й від найглибших надр земних до самого сонця – по-висхідній. Раптом він проковтнув ту свою незвичну бесіду-жуйку, і мало не вдавився нею, бо несподівано наткнувся на щось м’яке, незрозуміле і страшне. Обмацав палицею. Наче людські тіла. Щоб пересвідчитись торкнувся рукою раз, другий, третій… і з жахом відсахнувся, аж волосся на його голові змінило колір. Із лискучого сріблясто-білого стало тьмавим попелясто-сірим. То була купа з мертвих немовлят від двох років і менше. Усі із розтрощеними голівками. Було їх там чимало. Декілька десятків чи навіть сотень.

Тоді серед цього жахливого кладовища причувся йому, наче, дитячий плач. Нашорошив вуха. Так і є, – плакала дитина. Поклав шапку з совою на землю і пішов на звук плачу. Моторошно хрускотіли під ногами дитячі кісточки. Неможливо було не наступити. Боляче ранив той хрускіт чутливе серце, гострими уламками. Хіба хотів? Були б крила, злетів би над ними, – подумав скрушно. Запах крові, смерті і всього, що її супроводжує дурманив голову. Якби міг, то гірко б заплакав. Хоч, свого часу, навіть тортури не змогли примусити його до цього. Як не силувалися витіюваті в своєму ремеслі кати. А тут…

Не одразу, але таки відшукав на слух те єдине, що подавало ознаки життя, тільце. Взяв дитя на руки. Обмацав з голівки до ніжок. Хлопчик. Цілісінький. Неушкоджений. Уберіг Бог значить. Погойдав малюка трохи, щоб угамувати, і заговорив до нього:

– Йшов я, бач, дитино моя… При цьому він зняв із себе дрантиву свитку, котра більше була схожа на риболовну сіть, ніж на людську одежину, і загорнув у неї дитя. Малеча після його слів ще дужче заголосила, перелякалася, мабуть, гучного басистого голосу кобзаря. А, може їй дошкуляв різкий дух просяклого потом і пилом далеких доріг вбрання. Хтозна? – До Батурина йшов я, – продовжив чоловік упівтиха. – А потрапив незвідь як, до самого Бетлеєму, та й то не в нашому часі. І як то лихий мене сюди заніс? І, що я тут надибав? От Ірод клятий, якої біди наробив, трясця його матері! Старий погрозливо замахав палицею у сторону видимого тільки йому ворога. – Вибач мені, Боже, за лихослів’я, – перепросив Господа, – спаси і захисти! Старий почав ревно молитися, тримаючи на лівій руці немовля, а правою, обрамляючи себе хресним знаменням, зводячи голову до небес. Мале принишкло. – За що нам така доля, питаєш? – перепитав малюка, ніби і справді почув від нього оте запитання, коли закінчив молитву. Нечувана річ, щоб дитина, яка ще й року не прожила на світі, та заговорила. Але так буває з деякими людьми, котрі позбавлені одного із органів сприйняття. Вони надолужують ту ваду загостренням іншого органу. Як от із цим чоловіком, який утратив зір, а натомість, набув здатності чути те, що решті почути не дано. Тільки не треба плутати таких людей, із багатьма недолугими “сліпцями“, котрі при здоровому оці підсліпуваті своїм серцем. Ті нічого такого не помічають і не чують. А цей Божий чоловік міг чути і те, про що птахи та звірі між собою перемовляються, і дерева з вітром, і далеке море зі своїми мешканцями, і навіть духи пращурів на степових могилах із ненародженими ще своїми нащадками.

– Ех, – скрушно зітхнув він. Скуйовдив п’ятірнею свою довгу в ковтках чуприну. І замовк не деякий час. Задумавсь. Мерехтливі відблиски заграв гуляли тим часом його порубцьованим обличчям і від того воно виглядало по-демонічному страхітливим. – Ім’я їм легіон! – продовжив після тривалої мовчанки. – Ти гадаєш, у нас рук не вистачає? Рук і зброї достатньо. Біда в іншому. Бо що ті руки – без голови? Хоч би й у кожній з них – по шаблі. Амінь!

Я тобі, козаче, знаєш що? Розповім так і бути одну бувальщину, яка сталася дуже, дуже давно, так давно, що й барви, які знаменували ту добу давно поблякли й зникли з людської пам’яті. На їх місці залишились лише великі незабарвлені вічка, котрі поглинули життєву мудрість давніх. Від цього, не виключено, й біди такі на нашу голову. Можливо ти щось і зрозумієш зі сказаного. Не виключено, що мій переспів видасться тобі дещо зашкарублим, як шкіра на моїх руках і ногах від давності літ, даруй вже, як зможу, так і оповім… Але ти, небого, мабуть, і голодний же? Зажди, на ось посмокчи хлібчика. Потім знайдемо тобі мамку, то може й молочком розговієшся. А поки тільки так. Він вийняв із торбинки сухарика і приклав його немовляті до рота. Те жадібно заплямкало, і затихло. А перегодя і зовсім заснуло. – Не відаю чи правда усе те, що я тобі повідаю, – продовжував старий, – а може, та не з нашої вини, й побрехеньками приправлено. Утім,… слухай!

Був у нас тут хороший чоловік з далеких земель понад океаном, та ти, мабуть, і не знаєш, що то таке океан, але менше з тим. Так він оповідав, що бачив у своїх краях підтвердження правдивості отого переспіву нашої давнини. Та дещо чув із цього приводу. Один черчик тамтешній, навіть записав буцімто ту історію¹. Та, як воно бува, коли чуєш дзвін, а не знаєш звідки він, – попереплутував там багато чого. А то й понавигадував від себе зайвого…

Ще замолоду, сходив я з побратимами, було й таке та давно, на козацьких знаменитих “Дубах”, вздовж і впоперек усе Наше море. Ти не знаєш моря. Не знаєш. Та може ще нагодиться коли. А як і ні, то тобі, будь певен, хлопче, ще доведеться наковтатися по саму зав’язку ропи моря житейського. Мені, бачиш, тота сіль і очі виїла. Отже, якось ми висадились, щоб поповнити запаси питної води, і знайшли не березі старовинний глек, який довго, мабуть, пролежав на дні морському, доки водяна утроба вивергнула його із себе. Був він всуціль оброслий мушлями. Ні, жодного скарбу, в нашому розумінні, там не було. Порожнісінький. Але ж то як на нас. А уяви собі лишень, якою незрівнянно цінною виявилась би та річ, для когось із нащадків. Тільки він міг би побачити на її денці денні зорі, по яких відчитуються минулі й майбутні літа. Скільки йому, серцем і душею пов’язаному із тими давніми гончарями, могло б відкритися такого, чого чужинцеві ніколи там не знайти. Хоч би й ціле життя було покладене на те, щоб хоч щось у тому дзбанкові уздріти. Звичайний збирач старожитностей, яких зараз наплодилося чимало, а їхніх услужливих посіпак іще більше, може й не завдати собі клопоту, щоб зішкрябати із нього сторонніх нашарувань. Поставить отак запросто на полицю, та й поготів. Не поцікавиться навіть зобачити його справжньої поливи та дивовижних взорів. А як і поклопочеться, і побачить, то вони можуть й не озватися до нього ані півсловом. Але, щось я відхилився від заданого курсу. Де ж той беріг благодатний, до якого ми вгодились? Отже ченчик. Про дещо він, без сумніву, мабуть, і змовчав. Навмисне, ненавмисне, хтозна. А проте слухай ось те, що я сам на власні вуха чув від діда свого, а той прибріхувати не любив. За що купив, як кажуть, за те й спродував добрим людям (крамарі із нас нікудишні, зиску ніякого). Та й я у нього трохи таки вдався. Ще треба сказати, що за тих часів, про які йтиметься, наші люде звалися не так, як тепер, а по-іншому: сколотами. Було це, як я вже казав, дуже давно, тоді, коли інші люди ще жили у печерах, і носа лишній раз звідти не показували – боялися усього на світі. Саме так. І хоча деякі чужинці уперто називають їх тепер келтами, самі себе вони іменували не інакше як дітьми Великого Святого Кола – сколотами. А еліни-греки, пізніше прозвали той казковий для них народ на власний лад гелами, тобто сонячними від своєї назви сонця – геліос. Так то, мій маленький друже. Старий взявся щільніше завивати малого, щоб той не змерз, бо бралося на вечір. – А це що за неподобство? – обурився, коли зауважив відсутність на малюкові неодмінного атрибуту кожної хрещеної душі. Іроди і хрестики з вас познімали. На ось мого. Старий вийняв із торбинки срібного хрестика у вигляді меча на срібному ланцюжку і одягнув на малого. А тоді взяв до рук кобзу і розпочав свою головну оповідь.

Йдеться, мабуть, про твір ченця Джефрі з Монмаута: “Історія британських королів”, де згадується про легендарного короля Артура. Тут і надалі примітки автора.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
и с газовой завесой через щелевую насадку (в)	\|	МАНДРИЛАНАСКОЛОТА

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.