МАНДРИЛАНАСКОЛОТА

Саме тієї миті, коли по-весняному чепурне небо, заклопотано оглядало земні простори, (наче добрий господар, перед тим, як відійти на спочинок обстежує свою маєтність), приглядалося, де і до чого потрібно завтра докласти зусиль: яку ділянку щедро покропити живильним дощем, над якою відвести убік хмарини, щоб вона отримала більше сонячного світла й тепла, а яку, навпаки, прикрити від пекучого проміння, щоб не спеклася, – його увагу раптом привернув маленький клаптик світу. Долі на лісовій галявині готувалися до нічного відпочинку добрих три десятка людей, хтозна звідки закинутих сюди далекою дорогою. Про те, що ватага вибралася у дальню путь, свідчила велика кількість похідних клунків на волокушах та відсутність возів: очевидно, зібрались в краї, де немає ні битих доріг, ні второваних людською ногою стежок – поза межі сколотського світу. У цей час до слуху його долинула тиха бесіда двох чоловіків. Один з них був трохи старший за віком, а інший, судячи із владного забарвлення його мови (бо нічим іншим він не вирізнявся), мабуть, за суспільним станом:

– Подай-но мені кухля, друже, – мовив старшина. – Треба звечора напитися досхочу, завтра в дорозі допоможе боротися зі спрагою. Він смачно приклався до шкіряної боклаги. Вода стікала обабіч рота по довгих кошлатих вусах кольору стиглого льону. Скрапувала на одяг. – Ех, добра ж, – задоволено прикрякнув він, коли наситився. Витер губи широкою долонею. Передав воду співрозмовникові. А тоді продовжив. – Присядь-но! – вказав могучою рукою на місце поруч себе. – Як гадаєш, знесе хлопчина всі труднощі подорожі? Не кожен дорослий спроможеться…

– Лан не з тюхтіїв, сподіваюся, що йому до снаги буде подолати будь-які випробування. Витримає, гадаю, витримає… Він сильний духом, це головне. Дух завжди перемагає тіло.

– Ну, ну, не мені це пояснюй… А цей його нещодавній вибрик?..

– Пусте… То лише наслідок хвилювання перших днів. Сам помізкуй, такий почуттєвий струс для нього, така раптова відповідальність на юну голову. Не на прогулянку ж вибрались. Хвилюється, звісно ж… Хто б не хвилювався. Нічого, опанує себе, призвичаїться… На додачу, ще й таємниця навколо його участі у цьому поході. Все намагається щось випитати, а усі ж відвертають кирпу, як тільки заходить про це. Він же не дурник, все відчуває, а відповіді знайти не може. Це теж додає неспокою.

– Розумію. Але ж, сам відаєш, зарано ще відкривати перед ним усю правду, може зашкодити і йому, і нам, і… Хай терпить. Менше знаєш, – краще спиш. Еге ж? На все свій час…

– Та як скажеш, друже…

Отакою була розмова цих двох людей. Якийсь час вони ще про щось шепотілися, але вже не можливо було розібрати про що саме йшлося, – говорилося не для сторонніх вух, до того ж заважав відголос далеких громовиць і затягнена кимсь: “Ой рано, рано кури запіли…”, – пісня-питання перед одвічною необхідністю вибору однієї з трьох доріг в незвідане: “Просто підеш.., ліворуч підеш.., праворуч підеш…” Який із тих трьох шляхів у три різні світи випаде врешті подорожньому?..

Потім і люди і громи затихли. Повлягалися. І видно було тільки, як виблискують у сутінках обличчя втихомирених сном подорожніх, залізні вістря складених маківкою списів, леза оголених мечів, ледь освітлені тьмавим сяйвом призахідного сонця.

А огняне колесо вже тричі встигло перекотитися виднокраєм з того часу, як Лан з виправою охочих до пригод одноплемінників покинув рідну місцевість, розташовану в долині прадавнього Богу¹, де ріка широким плином майже огортала місто своїми могутніми обіймами-оберегами і була для нього чудовим природнім укріпленням. Досі все життя юнака протікало лише в межах короткого відтинку цієї ріки – довкола городища. І ось тепер, широкий світ отримав нагоду роздивитися Лана ближче, доки він, втомлений дорогою, серед чужого незнайомого лісу лежить обіч нічного багаття і спостерігає за завзятим та захоплюючим герцем вогняних мечів. Не спиться йому.

Після вчорашніх дубців єдино можливий спосіб лежання – долічерева. Надовго затямиться отже батькова наука, що лаятись ще й згадувати при цьому лихим словом Боже ймення – негоже. “Бог бучком не б’є, – примовляв неньо лупцюючи, – але робить це руками навчителя”. Ланові, чомусь пригадалося тоді передвеликоднє: “Не я б’ю – верба б’є!”, а пізніше прийшли на пам'ять настанови старого Мудровида, та у хвилину люті його розум наче затьмарився, і він забув про все, чому його колись навчали. Довелося відтак скуштувати “дубової каші”. “Якщо не доходить через голову – дійде через одне місце”, – жартував у такі миті мудрий наставник. І те місце зараз страшенно муляло. Лежати було не надто зручно, увесь час хотілося вигідно розпростертися на спині, розкинути руки і вдивлятися у далечінь нічного неба, де з Вирію, крізь далекі зорі, зірко стежать за Ланом душі предків, щоб, бува, не сталося чого лихого з їх дорогоцінним нащадком.

Десь там вгорі прадавній віз ледве бреде-порипує чумацьким шляхом небесного степу² під тягарем свого гружу, а на возі лежить собі древній, як світ, дід-візниця; вдень він вигріває старечі кісточки свої проти сонця та наслухає, про що гомонять між собою небожителі, а вночі, виярмлює натомлених волів, люб’язно пускає їх пастися, а сам тим часом проступає у людських снах і переповідає: що було і буде, чого слід остерігатися, а чому радіти; а коли-не-коли й вісточку передасть родичам звідтіля. Тисячі літ сколоти, за прикладом того прадавнього діда з верховин, снують на своїх возах безмежними просторами часу, розповідаючи стрічним про далекі краї, у яких побували, що бачили, про що чули…

Скільки захоплюючих сказань, переказів, оповідок, дум, піднесених пісень переслухав Лан від старших, про давні часи свого народу. Загадкові розмаї минувшини завжди полонили його буйну дитячу уяву, поривали у мріях до звитяжницьких вчинків, походів, військових подвигів... За прикладом Котигорошка, кортіло йому, побороти підступного змія, щоб визволити з лютої неволі своїх братів, але всі Ланові брати і сестри, як навмисне, нікуди не зникали, ніхто їх не викрадав; як славний прапредок Сколот, мріяв він напнути найтугішого в світі лука, що його Бог-Отець подарував людям. Але лук той зберігався у далекому Києві, та й, мабуть, під дуже пильною вартою, хто б ото таку малечу до нього підпустив? І ще багато-багато чого вигадував собі Лан, та все воно залишалося допіру нездійсненним.

І ось нарешті перша справжня пригода, сповнена правдивих небезпек, які чатують тут і там на необачного мандрівцю, а надто такого юного, як Лан.

Туга за рідним краєм, наче на журавлиних крилах, відносить його думки у близьке минуле. Лишень заплющить очі, й у всій своїй пишноті пропливає перед ним нещодавня Тризна, котру цієї весни влаштували не тільки для звичного вшанування Господа і душ померлих родичів, але й для того, щоб заручитися їх захистком й перед загрозами далекого і невідомого шляху.

Ще восени задумала громада відрядити охотників на пошуки золотого келиха, якого за давніх давен, разом із золотими луком, ярмом і ралом, Бог скинув на землю, щоб полегшити життя своїм дітям. І поки келих той був у сколотів, добробут і злагода з Божої ласки не полишали їх. Але одного дня над землею запанувала темрява, та така, що навіть сонце не могло крізь неї пробитися. Здійнявся шалений вітер, з неба посипалися рясним дощем гидкі рипухи, була їх тьма-тьмуща, й під їхнє огидне рипіння, священний келих зник зі свого сховку. З тієї пори почалися великі негаразди.

Подейкують, що повелителька мороку Мара понесла його у вечірній бік світу до свого кубла. Бачили, як пливкою тінню пронеслася вона високо над землею у тому напрямку, а в її руках мінилася вогняними барвами святиня, залишаючи за собою на небосхилі довгий іскристий слід.

Розбрат і чвари насіли тоді на землі сколотів, роди йшли війною на роди, горіли міста і селища, ядучі кубла диму й попелу від згарищ висіли густими хмарами над світом, наче його із квітучого Раю скинуто раптом до пекла за вельми значну провину. Провина була дійсно неабияка – втрата Божого дарунку.

А минулого літа, у місцевості, де мешкав Лан, на свято Купайла, проявилося в небі видиво: полум’яний келих, від якого на чотири боки відходили сяючі промені. Найдовший з них вказував у бік володінь Мари. То було знамення Боже. Відун Мудровид розтлумачив його так: що саме їм, побозьким сколотам, випало відшукати й повернути святиню. А відтак і лад їхній Богом облюбованій країні.

Цілісіньку зиму готувалися до майбутніх ландів, припасали зброю, шили міцний одяг, диміли вепряче сало на буженину, в’ялили рибу, тобто дбали про все, що може знадобитися у далекій дорозі.

Тут йдеться про ріку, що нині зветься Південним Бугом. Буґ – польський відповідник українського слова Бог. Зміна назви – наслідок колонізації українських земель Річчю Посполитою.
Віз – українська назва сузір’я північної півкулі неба. Якщо провести умовну лінію вздовж заднього борта возу, то вона вкаже на полярну зорю. У інших народів називається по-різному. Напр.: “Велика ведмедиця” у греків; Чумацький шлях – широка смуга з безлічі зірок, що величезною дугою охоплює все видиме небо з півночі на південь. Давні китайці називали його “Небесною рікою”, а давні греки і римляни – “Небесною дорогою”.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
А цілком свій скарб, книга відкриє лише тим, кому сама захоче, адже відомо, що завершені тексти живуть власним, незалежним від волі своїх творців, життям.	\|	Розділ 2

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.