Розділ 6

Надвечір прибіг вартовий зі звісткою про те, що Крак спішно покинув терен коша з усім своїм спорядженням, а на вимогу зупинитися жбурнув каменюкою у вартового й зник.

Його довго шукали, обнишпорили увесь видолинок і навколишній ліс на декілька ланів¹, але все намарне – як крізь землю запав. Знайшли лише Краків нашийний оберіг на березі ріки – материн подарунок до “Дня першої причетності”.

Яр-Тур негайно гукнув Коло.

До Кола за давнім звичаєм скликаються дванадцять нарочитих ратників – лицарів Кола. Так називається військова Рада при воєводі, яка збирається за необхідності прийняття важливого рішення. Й хоча правом вирішувати воєвода володіє одноосібно, він дослухається до слів кожного зі своїх побратимів, щоб найслушніші з думок могли прислужитися Справі. Перечити, обговорювати, сперечатися дозволяється тільки у ході Кола, опісля прийняття рішення – зась. За непослух – кара. Слово воєводи – закон. За те й відповідальність за будь-що цілком лежить тільки на ньому, бо спільна відповідальність – це завжди безвідповідальність, ніколи не знайдеш, з кого насправді спитати.

До лицарів Кола належали, окрім воєводи, його постійний супутник-охоронець Скригун – завжди зосереджений, розважливий і мовчазний; Вар, на прізвисько Смалець та Ярош – найвлучніший з лучників, званий за гостре око Яструбом; також довготелесий Сута, котрий з однаковою майстерністю володіє вбивчою силою як меча, так і слова, скаже, бувало, якщо треба когось поставити на місце, – як з ніг валить; дотепник і душа громади Багрій; славетний Велес Кміт – незмінний воєвода перед Яр-Туром; Троян Брус – німий, нерозлучний зі своїм дерев’яним бруском на якому вугликом записував те, що хотів сказати, і рудоволосий Один. Зі звичного товариства не вистачало лише Гориня, котрий за наказом воєводи залишився вдома його намісником, а на його місце до лицарів Кола посвятили “малюка” Чуба. Малюком його прозвали тому, що при високому зрості і широкій статурі, мав обличчя з дещо дитячими рисами і таким же невинним поглядом. Усі названі й зійшлися на клич орудника. З відомої вже причини не було лише Крака.

Почесне місце на підвищенні зайняв Мудровид. За віком він не міг входити до кола обраних, але завжди мусив бути поруч, щоб слідкувати за дотриманням предківських звичаїв та законів Божих, і мав право вимагати скасування будь-якого рішення, якщо воно не узгоджувалося з ними. Тобто виконував обов’язки Колодія.

Радилися по Краковому питанню. За всіма ознаками пахло відступництвом. А за зраду – покарання суворе – смерть, якщо впіймають, і прокляття душі запроданця й усіх нащадків його до закінчення віку. Більшість із лицарів сиділи з похиленими вниз головами, наче пильно розглядали щось у себе під ногами, варте більшої уваги ніж те, про що говорилося на Колі. Так і виголошували свої міркування, не відриваючи очей від долівки. Неприємною була ця рада для всіх. Куди легше самому дивитися смерті просто у вічі, з високо піднятою головою, ніж прирікати до страти колишнього побратима. Не зважаючи на те, що не вони, – той сам приговорив себе своїм ганебним вчинком.

Кміт напружено ламав у руках сухого прутика. Тріскотіння рвучко зламаного галуззя нагадувало хрускіт трощених кісток… Він з огидою мислив про те, що мерзотник міг стати, за інших обставин, його зятем. “Славуню, Славуню, – подумки звертався до своєї єдиної любої донечки, – який тягар міг би лягти на твоє золоте серце… І що ти була знайшла в цьому..?”

– Над чим тут довго думку снувати, – не витримав він і взяв слово, – звичай вимагає смерті! А позаяк він зганьбив воїнський стан, то й загинути повинен не від меча, а тільки, мов, скажена тварюка. Каменувати його і поготів. Я готовий очолити пошукову задругу.

– Діло говорить, – схвально відгукнулося товариство на ці Велесові слова. – Котюзі й по заслузі. А Троян махнув своїм бруском так, ніби бив ним когось по голові – зрозуміло, що він мав на увазі.

– Друзі, не для того ми вибрались в далеку путь, щоб рискати вовками у пошуках зрадника, – заперечив Сута. – Час надто дорогий для нас. А свиня своє болото знайде. Йому це так відгикнеться, що смерть вважатиметься тоді негідникові запорукою благодатної полегші.

– Погоджуюсь із Сутою, – підсумував сказане Яр-Тур. – Тож, свинею хай стане він, і сім’я погане Кракове на віки віків проклинаю, як чинили батьки наші й нам і нащадкам нашим заповідали, – виголосив він твердий свій присуд по завершенні Кола. – Вповні усвідомлюю, що це прокляття може обернутися й проти мене, якщо я, коли-небудь, хоч би й краєм ступні, торкнуся такої ж непевної стежки.

У цей час, над галявиною зійшов повний місяць. А позаяк воєвода стояв спиною до яскравого світила, то на його тлі видавався темною плямою, обрисованою сяючим ореолом; здавалося, неначе таємнича постать одного зі значних пращурів особисто зійшла на землю, щоб оголосити дідівську волю. Усіх аж дрижаки пройняли від такого величного видива.

Лан не міг подарувати братові зради й зненавидів його за це, а надто за те, що своїм вчинком заплямував брудом честь їхньої родини. “Жодна красуня світу, хоча б і у стосот ладніша за Віслу, не примусила б мене відступитися від своїх”, – мислив він. Невже якесь дівчисько, здатне так затьмарити воїнові розум, що він геть-начисто забув про честь, гідність, обов’язок? Так пусто змарнувати дар небес – вродитись гідним шани Краком, а нині стати на ганьбу й зневагу хряком. Невтямки Ланові таке безглуздя.

Шкода було тільки батька, він за останніх декілька годин помітно подався, в очах горіла лють, а рука неодмінно стискала рукоять меча, наче, йому заціпило. Лан відчув, як батько став йому нараз ближчим, ніж будь-коли до цього; шкодував тепер за тими прикрощами, що завдавав йому, за непослух, хоч і дрібний, та все ж, у час свого дитинства.

Він підійшов до батька, присів поруч і мовчки обійняв неня за плечі.

– Як ти подорослішав, сину, – озвався батько, – його голос звучав м’яко і якось ослаблено, то раптом зовсім зникав на півмові; але Лан і так розумів усе, що той хотів йому повідати.

– А у вас, батьку, он сива волосина. Даруйте мені за все, що я досі робив проти вашої волі. Лан рвучко укляк і припав до батькових колін, схиляючи перед ним шанобливо голову.

– Пусте, кращого сина годі й шукати. Він поклав свою руку синові на тім’я. – Чує серце, недалекий час, коли не тільки я пишатимусь тобою. Розумієш, – обірвав батько свою попередню думку, – у кожної людини є своє життєве призначення, і “Чому бути – того не минути“, – гласить народна мудрість, а чому не бути, тому не бути ніколи. Випадковостей не буває, усе закономірно в цьому світі. Від долі не сховаєшся – знайде, де б ти не був… Так вже мало статися з твоїм братом. У кожного є свій життєвий шлях: для кого стежка яром, для кого степ широкий, а кому грузьке болото з його оманливими вогниками. Ще ж і ця вага імені, що тяжіє над людиною. Хто б міг подумати? Первісток, який за задумом мав би збагатити дерево нашого славного роду, зробити його ще пишнішим та розлогішим – геть відламався від стовбура.

– А чому мене наділили саме таким ім’ям? – запитав Лан. Досі йому якось не доводилося замислюватись над цим.

– Ми з твоєю матір’ю хотіли, щоб у тобі добрим врожаєм проросли зерна доброчесності, які ми збиралися щедро засіяти. Щоб потім, на старості років, радісно пожинати плоди своєї праці на радість собі і людям.

Тепер ти, Лане, оскільки Крака…, – він знову затнувся. – Тепер на тебе ляже обов’язок дбати про нашу родину, якщо зі мною щось станеться. Ти залишишся найстаршим чоловіком у господі. За нашим звичаєм, спадкоємець повинен носити особливу відзнаку: золоте колко у лівому вусі. На ось голку, попросиш когось щоб залагодили цю справу, і на ось перстеника він служитиме за колко.

Лан заховав перстеника до торби, а голку заколов під коміром.

Поки син прилаштовував дароване добро, батько пильно й замислено з-під зведених докупи брів дивився крізь далечінь, немов бачив і ретельно роздивлявся їхнє із сином майбуття. Втім, ні очі, ні жоден м’яз на обличчі не виказували, що саме відкривала йому даль, яка доля чекає їх обидвох попереду.

Згори почало накрапати. Перейшло у зливу. Проте двоє не помічали цього. Деякий час так і сиділи, обійнявшись, змоклі до кістки, поки не надійшов час сну. Тоді, побажали один одному доброї ночі, і порозходились кожен до своєї лежанки… А небо продовжувало плакати, не вщухаючи аж до світанку.

Зранку на Лана чекало болюче покарання за необачну купіль. Яр-Тур доручив Ярошеві всипати малому десять буків “для науки”. Ланові не звикати до биття, нічого особливого зазвичай, але не у цьому випадку. Це вже були не звичайні дитячі пустощі, а невиконання наказу у поході. Йому було безмірно соромно за свій вчинок перед побратимами й перед батьком передусім, мало того, що Крак зганьбив себе – гіршого й не придумаєш, так ще й молодший туди ж на додачу... Ганьба. Довелося “позичати очі в Cірка”, та нічого не вдієш, сам винен. Це вже вдруге за час мандрівки. Ще чого доброго заживе дурної слави закоренілого шибеника, на якого не можна покластися у відповідальну мить, відмитися від якої буде ой як не просто. І Лан постановив собі обов’язково виправитися, й надалі не допускати будь-якого непослуху. Перед тим, як лягти спати, щоб ніхто з товаришів не чув і не бачив, він потайки прошепотів, звертаючи свою мову туди, де у верховіттях дерев гомонів про щось із листям невиправний гульвіса всюдисущий вітер-легковій:

– Якщо я раптом забуду про цю свою обітницю, лиш дмухни легесенько мені в обличчя і я миттю пригадаю собі, що дав тверде слово.

– Угу, – відповів йому вітер на підтвердження укладеної між ними таємної угоди – шануйся, Лане, береши себе, – шепелявлячи настановляв хлопчину найдосвідченіший мандрівник усіх часів…

Лан – тут міра обчислення земельної площі в сколотів; один із тогочасних синонімів багатства.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розділ 5	\|	Розділ 7

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.