Розділ 7

Удосвіта Ярош взяв Лана із собою на полювання. Потрібно було поповнити м’ясні запаси. Отож вони вдвох й подалися вглиб лісу, подалі від “пахощів”, що огортали табір і видавали присутність людей.

– Хороша нагода розім’ятися після вилежування, чи не так? – більше стверджував, ніж запитував, узявшись в боки Ярош.

– Еге ж, – пробубонів Лан у відповідь, розуміючи натяк.

– Ну, готуйся до “причастя”, братику, – Ярош позакладав довгі вуса за вуха, щоб не заважали, взяв до рук стрілу і став обходжати молодшого побратима. “Тьох-тьох-тьох, віть-тьох-тьох…”, – бадьоро виспівував соловейком прутчик, й виписував при цьому на м’якій частині тіла нотні знаки – синім по білому.

– Дякую за науку, – як годиться відповів Лан по завершенні прочухана, опустивши донизу голову, і відвертаючи обличчя, – тепер, точно кров не застоїться, – жартував, щоб не заплакати. Старший товариш, хоч і мав страшну силу в руках, бив не дуже боляче, жаліючи, але припікало достатньо, то ж сльози нехотя все ж виступили на очах. А ще від того, що значно болючіше за будь-яку тілесну кару – усвідомлення принизливості цього дійства відносно себе. Коли здається, ніби увесь світ насміхається, спостерігаючи, як тебе, зігнутого зі спущеними штанями, шмагають, наче нікчему останнього.

– Сам знаєш, без бука не йде наука, – наче виправдовуючись, промовив на завершення покути побратим. Я от що зроблю, хоча ти й завинив, але, пам’ятаючи про твою мужність у битві зі щезниками, подарую тобі так тому і бути, персня. Такий перстень допомагає за будь яких життєвих обставин, зберігати твердість духу. Але – це тільки оберіг. Твердість духу залежить більше від самої людини. Сподіваюсь, ти надалі не робитимеш жодних дурниць. Я вірю в тебе.

– Та я… – зніяковів Лан.

– Ну все, годі балачок, осмикнув його Ярош, – далі йтимемо мовчки. Слідкуй за моїми рухами. Якщо я підніму руку з відкритою долонею догори – зупиняємось, опускаю додолу – присідаємо, проводжу вздовж землі – залягаємо, тільки безшумно, випростовую вперед – прямуємо далі, середній і вказівний палець біля очей – дивись уважно у напрямку, який я вкажу цими ж пальцями. Ось, ніби і все. Зажди, якщо я викину руку вперед стиснутим кулаком – стріляй. Запам’ятав?

– Так, – відповів Лан, – запам’ятав.

Ярош наказав все повторити, щоб переконатися у точному засвоєнні Ланом умовних знаків. Щоб потім під час полювання уникнути будь-яких непорозумінь, а навпаки досягти повної узгодженості дій. Від цього теж багато в чому залежав успіх ловів, коли лише один однісінький звук міг видати їх присутність. Лан безпомилково переказав і показав один до одного всі знаки. Ярош кивнув головою на знак схвалення. І Лан дуже втішився цим скупим визнанням своїх здібностей.

Рухалися увесь час вгору, щоб потім, коли повітря, нагріваючись, підніматиме запахи догори, почути дух звірини швидше, ніж вона вловить своїм нюхом мисливський. Йшли повільно й безшумно, раз у раз зупиняючись, щоб перевести подих й не збурювати надмірно повітряні потоки.

У дорозі, на Лана несподівано напала гикавка, то він хутко пригадав собі замовляння, котрому навчила його колись бабуся:

– Гикавко, гикавко, де була?

– У Києві!

– Що їла?

– Конину.

– Де ж ти її поділа?

– При дорозі покинула!

– То покинь і мене!

Зазвичай це допомагало й напасть зникала. А якщо ні, то існувало ще багацько інших замовлянь. “Болячко, болячко, залиши мене сьогодні, приходь учора”, – для прикладу. Лан живо уявив собі, як збита з пантелику гикавка марно шукатиме його у перебутому дні, де залишився інший Лан – учорашній. Він так захопився думкою про себе вчорашнього, що хутко забув про напосілу було прикрість, як і вона про нього, й простував далі, услід за Ярошем.

Коли прибули на зручне для ловів місце, Яструб вийняв із піхов три стріли і випустив їх одну по одній в сухий пень, що стирчав на віддалі половини лету стріли. Звуки стріл відтворили зазивний клич олениці, який мав би заманити до пастки оленя-самця. По хвилі у хащах справді почувся голос рогача і хрускіт зламаного гілляччя. Мить, і він уже на галявині у всій своїй красі: горда постава впевненого у своїх чеснотах парубія, розкішна своєю розлогістю корона ріг і готовність настромити на них будь-кого, хто насмілиться зазіхнути на те, що має належати лише йому одному.

Бичок навіть не встиг оговтатись, як смерть, що причаїлася на гострому кінчику Ярошевої стріли, стрімко проникла в нього під передньою лопаткою і жадібно вп’ялася своїми залізними іклами прямісінько в серце. Полювання вдалося.

На що не сподівалися мисливці, так це на те, що поряд опиниться справжня самка. Вона притьмом вибігла з чагарника і стала розгублено, як вкопана, за десяток кроків перед Ланом, роззираючись навсебіч своїми великими здивованими очима. Гарячково втягувала ніздрями повітря, намагаючись оцінити становище. Від несподіванки Лан випустив у неї свою стрілу, швидше несвідомо, ніж навмисне. Але ціль йому вразити не судилося. Свистяча осудом “блискавка” побратима розщепила її у леті на дрібні цурпалки.

– Не вбивай більше, ніж того потребує прохарчування. Не вільно забирати інше життя, поза загрозою власної смерті від голоду чи небезпеки однаково. Затям собі це назавжди. Для нашого гурту цього оленя вистачить якраз на декілька днів, а більша кількість м’яса просто зіпсується в дорозі. Засолити його ми не маємо змоги, а висушити – часу. А ще запам’ятай: вона – майбутня мати. Не цей, так інший олень зробить свою справу. А її призначення народжувати, її доля виношувати майбутнє… І якщо позбавити її життя, значить одним пострілом забити цілу череду поколінь. Не є добрим убивати без необхідності, та ще гірше, наперед те, чого ще немає…

Умілим рухом, Ярош перерізав самцеві горлянку і зцідив кров до шкіряного лантуха, щоб не стекла по дорозі. Келепом відбив від черепа роги… Віддав міх і роги Ланові, а сам завдав собі тушу на плечі й вони рушили назад.

До своїх поверталися мовчки. Ланові не йшли з голови очі олениці. Він згадував про свою маму, і її ніжний тужливий погляд у час розставання… Проводжаючи, вклала усім трьом до наплічників по сорочці, щоб не забували її в далеких ландах чужими краями. Червоним виписала на білому полотні свідчення своєї безмежної до них любові, а чорним – журбу перед розлукою. І щедро скропила свяченою водою материнських сліз. Так, на загалом білому тлі нашого життя тісно один до одного туляться, утворюючи складний малюнок буття, перетини червоних і чорних повісом любові і туги. Любові і туги. Чи так само побиватиметься за своїм судженим олениця, обнюхуючи баюрку запеченої до чорноти крові, там де шовковиста трава-мурава повинна була стати їх шлюбним ложем, а стала одром вічної розлуки? Чи, може, тужитиме за не зачатим щойно малям-оленятком…

У таборі, поки у казані шкварчала свіжина, воїни із задоволенням ласували ще теплою оленячою кров’ю, багатою на поживні речовини і мінерали. Незамінна річ у поході, коли потрібно поповнити тіло запасом солі, конче необхідної для підтримання життєвих сил. Хоча навесні м'ясо оленів більш пісне після зимового виснаження, ніж восени, проте й у цей час не зрівняти його за поживністю із, скажімо, заячим, у якому геть відсутні живильні частки. Якщо у поході харчуватися виключно заячим м’ясом, можна померти від виснаження.

Лан прискіпливіше роздивився перстень: зроблений із твердої криці (заліза гартованого вогнем) і викладений золотим візерунком, він був дуже гарним на вигляд. Його блиск випромінював якусь потаємну силу. Перстень був величеньким і нагодився Ланові тільки на великого пальця. “Це свідчення неабиякого визнання твоїх чеснот, не змарнуй такої довіри”, – сказав Ланові батько, побачивши на його пальці ту коштовність.

Після смачного сніданку, сповнені сил і хорошого настрою, рушили далі. Потрібно було надолужувати втрачений час, тому просувалися швидко, з незначними перервами на відпочинок, завдяки чому змогли пройти відрізок шляху, вдвічі довший за звичну денну потребу. Наступні декілька днів обіцяли бути такими ж напруженими, тож, одразу після наказу “відбій“ усі, окрім стійкових, поквапилися вирушити до країни солодких сновидінь. Країни, де з легкістю долаються час, відстань і простір, земне тяжіння, невиліковні хвороби і навіть смерть. Де людина запросто може покинути свою тілесну оболонку й вільно мандрувати невідомими світами. Де мрії стають дійсністю. Де й Бог подеколи тобі запанібрата.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розділ 6	\|	Розділ 8

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.