Розділ 14

Стан ноги не дозволяв Одинові продовжувати похід разом з усіма, а чекати поки він вилікується теж не випадало, тож, перед відходом вирішили зоставити його у “ведмедів” на лікування, а забрати вже на зворотньому шляху.

Відверто кажучи, йому встигли приглянутися ці вайлуваті велетні, відчував до них прихильність, як і вони до нього, тож волею обставин змушений залишатися, сприйняв цю необхідність як належну.

Один був чужаком у сколотській громаді, – людиною без роду-племені. Ніхто у селищі достеменно не відав звідки він узявся і якого родинного дерева парость – сирота отже. Саме тому нарекли його таким своєрідним іменем. Розповідають буцімто знайшли його щойно народженого несповитим у травах на оболоні, а перед тим бачили, як лукою до лісу перебігла руда вовчиця. Одразу чомусь пов’язали ці дві події докупи. Ніколи більше вона не з’являлася у тих краях, принаймні на людські очі. Ця обставина породила багато припущень, домислів, часто найнеймовірніших. Люди схильні до різних видумувань, таке іноді понавигадують, таки із самісінької води стільки вовни наскубуть, що й за зиму не випрясти й не зсукати… Втім, якщо є дим, то як собі вже хочете, а мусить бути і вогонь. На геть порожньому місці нічого не виникає. Подейкують, що у найдрімучих лісах вгору по ріці, в урочищі Вовчому, що саме по собі має недобру славу, мешкають такі ватаги, котрі одягають на себе шкури сіроманців і нападаючи на когось гарчать по-вовчому, залякуючи таким чином жертву, наганяють на неї ще більшого страху. Гуртуються в них переважно втікачі або вигнанці з усіх усюд, котрі чимось завинили перед своїми громадами, чи просто невдоволені своїм станом у них. Живуть вони виключно з грабунку і тільки меча мають за Бога, на нього й моляться. Переймають вони і вовчі звички, хат не зводять, ночують у лігвах або де прийдеться простонеба… Отак ті байди-волоцюги розбоєм і живляться – не сіють, не жнуть, а де що погано лежить, те до себе й метуть. Ходять перекази, що їх ні меч ні вогонь ні вода не бере, позаяк вони займаються ще й ворожбитством і завдяки йому мають владу і над вовками, а ті їм слухняно прислуговують. Нібито у питво своє домішують вони вовчої крові. І так зжилися з останніми, що за бажанням і самі стають вовчугами. От тільки справжні вовки бояться вогню, а ці аж ніякого страху перед ним не мають, звичні до нього. Щоб убезпечитись від нападу вовчої зграї, достатньо цілу ніч підтримувати багаття, не відходити від нього далеко і ті нізащо не підступляться. Або ще вдень можна порозвішувати навколо себе клапті червоної тканини, вовки і її бояться сприймаючи за язики полум’я, а от з перевертнями такі коники не проходять.

Взагалі у казках вовкулаки поділяються на чарівників, що свідомо приймають вовчий вигляд, і на звичайних людей, яких за допомогою привороту, ті ж чаклуни поробили сіроманцями. Ворожбити так ті на ніч стають звіриною, творять свої жахливі справи, а вдень – знову прибирають людської подоби. Кому ж судилося стати жертвою злих відьмаків, то самі вони не можуть назад стати людиною без сторонньої допомоги. Треба окликнути такого бідолаху його справжнім йменням, тоді він і обернеться самим собою.

Недаремно такі домисли причепилися до Одина, він і справді поводився іноді досить дивно. Бувало пропадав на якийсь час, невідомо де блукав, а повертався завжди змарнілий і обшарпаний… Кажуть, що перед кожним таким зникненням, в околицях цілу ніч неодмінно мала завивати вовча зграя. Може воно й так, а може й інак. Хтозна? Одного разу, ймовірно, так і співпало, ото вже й говорять, що завжди, аби тільки говорити.

Уже під час походу, Один так само було зник на цілісіньку нічку, потім повернувся. Звиклі до таких його вибриків братчики не стали й розпитувати. Та й сам він мало що міг би розповісти. Каже, що нічого не пам’ятає, ніби й не відходив нікуди і нічого такого з ним не було, ще й ображався мовляв наговорюють на нього. Є й такі люди, котрі ходять поночі, можуть на стріху вилізти, дибають по ній – страху не мають, бо сплять, а на ранок прокидаються спокійнісінько собі у хаті на ліжку і не тямлять, що з ними було і де носило. Головне не кричати у ту мить на такого сновиду, прокинеться від крику може перелякатися неборака упасти й забитися, якщо високо забрався.

Одина, через ту вовчицю, не зрідка прозивають вовчим сином або псячою кров’ю на додачу до імені. Отож, походження цього чоловіка оповите великою таємницею, як для інших, так і для нього самого теж. Його чужинство, правда, не заважало йому бути цілком своїм у цьому околі. Від сколотів відрізнявся він, як на те, лише одним – рудим волоссям. Такий же високий довгоногий здоров’як, синьоокий, круглоголовий, вузьколиций з високим чолом і рівним носом… Хіба тільки те, що, переважно тримався одинаком, наче на підтвердження свого імені. Втім ніхто його за це не засуджував і не цурався, розуміли – так вже повелося чоловікові на цьому світі, та й годі.

– Та якось то воно буде… Бо ще такого не було ніколи, щоб якось то воно та й не було – жартівливо примовляв Один, чоломкаючись почергово з товариством, що відбувало. Відкланювався у пояс перед кожним спираючись на костур і просив не пам’ятати за ним лихого, бо хтозна чи доведеться ще колись зустрітися. – Дарую вам, та й ви мені, браття, навзамін. Йдіть собі щасливо з Богом.

Вожак нових знайомих намагався пояснити воєводі, що на місце вибулого Одина може запропонувати когось зі своїх одноплемінників. Бо то ж, напевне, відчутна втрата – залишитись без такого значного мужа, як рудий. Він тицяв то на одного з підлеглих йому, то на Одина, підводив свого до гурту сколотів і показував у бік їх майбутнього відбуття. Та чільник сколотів ввічливо мусив йому відмовити. Але ж, як розтовкмачити, що то особиста справа. Що сколоти звикли завжди покладатися виключно на власні сили. Хоч їх трохи і поменшало, та справляться без сторонньої помочі. Що звикли ввірятися лише собі і Богові. Тому він тільки вклонився і, взявши за руку “ведмедя” показово відсторонив його. Можливо, вожак і образився б за таку відмову, але на прощання Яр-тур подарував йому одну зі своїх бойових сокир, оздоблену коштовним камінням, з різьбленням і золотим тисненням по обушку. То задоволенню останнього не було меж. Він і скакав, і пританцьовував, і приспівував, і цілував дорогий подарунок. Такий знак уваги до вождя сподобався, мабуть, і його одноплемінникам. Бо, проводжаючи лицарів, вдячні дикуни не переставали вигукувати: “Тор, Тор, Тор”, – перекручуючи на свій лад ім’я воєводи, аж поки валка не зникла за непролазною стіною бору.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розділ 12	\|	Розділ 15

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.