Розділ 16

А попереду вже чекало на друзів нове випробування: випалена стихією чорна пекельна пустка. Рівнинна місцевість, що лежала на їхньому шляху вигоріла до тла. Декілька днів простуючи попелищем, жодного разу не натрапляли сколоти на придатну для вживання вологу. Надибали було джерело, але й те виявилось вщерть завалене покорченими трупами напівзотлілих тварин, які, очевидно, намагалися знайти у ньому прихисток від пожежі. Як не вмер Данило, то болячка задавила, кажуть у таких випадках. Од нього розповсюджувався такий сморід, що навіть приступитися не було як, а про те, щоб хоч вмитися отруєною водою, дарма й бесіди, не те, щоб втамувати спрагу. Над падлом купами роїлися мухи, невідступні супутниці розкладу. Наче видимі втілення того жаху, того божевілля, що в останні хвилі перед загибеллю панували над цим злощасним місцем… Від їхнього надокучливого дзижчання аж зводило зуби. Побачене памороками вдарило Лана в голову, йому здалось, що це не тварини, а вони самі лежать у нестерпній смердоті обвугленим м’ясивом, що аж кишить червою, і гниють, приречені на такий безславний кінець.

Скільки сягало око навкруги – румовище, а серед нього оця мертвечина, у якій мухи відкладають свої лялечки – джерело зародження нового життя, як не огидно воно зараз виглядало, а все ж. Сюди потім сюди неодмінно нагодяться птахи і принесуть у своїх шлунках насіння рослин, які у свою чергу проростуть, потрапивши на здобрений падаллю ґрунт і так далі, далі, і далі… Все земне народжується в бруді, він супроводжує його протягом цілого існування, і якби не божественний дух, що присутній у всьому живому й підносить його, так і залишалося б одвічно бридким слизом. Але поки що все це було лише неприглядною гнояркою. Сопух від неї забирався під одяг, просочувався крізь пори у шкірі і огидним волосатим клубком згортався у шлунку; потім підкрався до горла, і Лана знудило. Та й не його одного.

Це видовище впливало не тільки на шлунок, а навіть на якусь мить скувало свідомість. Воїни стояли деякий час, як вкопані самі не тямлячи чому. Лише голос воєводи вивів усіх з оціпеніння.

– Треба якнайшвидше звідси вшиватися, щоб не підхопити ще чого якоїсь зарази. Хутко, хутко забираємось якнайдалі від цієї падалі, цих мух і найбільш нестерпного усвідомлення, що ось вона вода, – а зась. Нумо.

Просуваючись вперед, продовжували шукати воду. Не здавалися. Вперто продиралися крізь пекучий згусток повітря, яке до того ж було видимим й рухливим, і світ крізь нього виглядав спотвореним, ніби відображення у кривому дзеркалі. Гарячою пусткою нестримно і досхочу гасали хмари попелу. Вони набирали найрізноманітніших образів-привидів. Поставали, наче дійсність, і одразу ж розвіювалися, ніби засвідчуючи мінливість, тимчасовість усього земного. А вітер навіть відтворював звуки характерні для тих примар. Скажімо, з’являвся перед очима ліс – і чутно було його голосне шуміння і спів птахів; приверзся було побратим, і голос Чуба промовив: “Даруйте, браття” та й заточився…

Ланові також здалося, що він бачив батька, той ішов у світи, не озираючись.

Інколи доходило й до злих жартів…

– Вода! Вода! – закричав одного разу Кміт.

– Де? Де? – благально запитали декілька голосів.

– Ось там, озеро…

– Вода! – вигукнула гуртом втішена ватага.

Кинулись бігти, але відстань між ними і “озером” по мірі просування ніяк не зменшувалась, а потім та мана і зовсім зникла, наче й не було її перед очима. Таке трапляється, коли важкі випари з розжареної земної поверхні скупчуються у повітрі, створюючи видимість водоймища.

Яким же болючим було їхнє розчарування, коли здавалося б тверда уже надія втамувати спрагу була ось, – в їхніх руках, і раптом утекла, осипалася пливким піском поміж пальцями. Чуттєвий удар був настільки сильним, що воїни тут таки й попадали знесилені. Знадобилося чимало часу для відновлення внутрішньої рівноваги.

Що далі, то пересування давалося ціною все неймовірніших зусиль. Важчали: поклажа, повітря і думки; і ноги, наче не свої, – чужі якісь, громіздкі і негнучкі, мов корчуваті, та ще й невдало припасовані дубові колоди на в’язнях спеки, засуджених до такої страшної кари, що важко й уявити, вчинення якого ж страшного злочину заслуговує на таку жорстокість. І хоч би дощик тобі покропив – ні краплі співчуття з небес.

Вдень так припікало, що здавалося ось-ось кров закипить у жилах. Але й ніч не приносила полегші. Сподівана прохолода, яку чекали після заходу сонця, не приходила. Пересохла земля так потріскалась від спеки, що у деякі щілини вільно поміщалася людська нога.

Пробували копати криниці, але так і не докопалися жодного разу до води, була занадто глибоко під землею, тільки дарма витрачали залишки сил. Але й нічого не робити – теж не вихід, то ж копали знову і знову.

Лан зауважив, що давно вже не відчував загадкового переслідування. Він здогадувався, хто був тим таємничим переслідувачем, але не мав прямих доказів. Лише припущення.

Ще перед пожежею, він знайшов був на гілці жмутик сплетеної трави, коли відходив до кущів у звичній потребі. Ця трава не росла в околицях тієї місцевості. Зате він добре пам’ятав, де саме і на кому бачив подібну. “Полісуне, полісуне, – подумав Лан, – невже ти не відмовився від свого задуму?” Він пригадав оту розмову біля озера. “Чи не поплатився ти за нього? Було б дуже шкода”. Ланові чомусь вірилося, що полісуном керувала звичайна хлопчача допитливість, а не який-небудь підступ. Лан обвів поглядом згарище. “Де немає лісу, там немає місця для полісунів, – з гіркотою підсумував свої роздуми”.

Від отриманих раніше опіків і зневоднення помер Данько. А гідно провести його душу, за таких умов не видавалося аж ніяк, залишалося або приректи її на вічне неприкаяне блукання, чого нізащо не зробили б за будь-яких умов, або забирати з собою. Тож, хоч-не-хоч, загорнули труп у покривало, обидва кінці якого зв’язали волоками і так тягнули за собою сподіваючись вибратись і тоді вже обрядити все належним чином: прах до праху земного, а душу – небесам. А поки що вона, ця душа вдовиця, міцно припнута до тіла пуповиною невизначеності, одиноко пленталась за своєю колишньою бездиханною тепер половиною.

Ті, що залишилися живими мали вигляд не кращий за мерців: голод і спрага висмоктали з них усі підшкірні запаси жиру і вже взялися за м’язи; кістяки щільно обтягнуті засмаглою до чорноти і зашкарублою шкірою, дивлячись на які можна було вивчати внутрішню будову тіла, змушені були зважувати кожен рух, щоб залишатися на ногах, заощаджували сили навіть за рахунок розмов і думок. Більшу частину зброї довелося покинути. Так і брели пригнічені, але, попри все, досі не зламані… А спасіння нагодилося саме тоді, коли останні вже сподівання мало не пішли гуляти разом з пустельними привидами.

– Рибалка! – заволав Лан, помітивши чайку. – Птах-рибалка! Там вода. Там неодмінно мусить бути вода. Він простяг руку у тому напрямку. – Он там, дивіться, – натхненно тицяв пальцем у чорну цятку в небі. Але ніхто не відгукнувся на його заклик, жоден з товаришів, навіть не поворухнув головою ні в його, ні в той бік, куди він вказував. Знову мана, міркували собі, а по-дурному ставати на одні і ті ж граблі нікому не хотілося, від попереднього удару ще як слід не оклигали… – Нуж-бо, придивіться, ну, будь-ласка, не вгавав він. Це Ланові так здавалося, що він кричить, а насправді ж його пересохлий і потрісканий від спраги голос лише ледь-ледь видавав приглушені хрипкі звуки. Це мовчазне вимахування руками, збоку могло видатись за ознаку божевілля. Воно й не дивно, за таких умов важко залишатися цілком притомним. Але Лан був при ясному розумі, і він не здавався. – Там, там, не будьте ж такими дурними…

Його наполегливість, таки привернула загальну увагу. Помалу воїни, один по одному неохоче підводились і прикладали долоню до чола дашком, вдивляючись запаленими очима у далечінь.

– Схоже на неї, – промовив Ярош.

– Начебто вона, – погодився Воєвода. – У будь-якому разі необхідно рухатись далі.

Допомагаючи один одному підвестись, дещо підсилені останніми краплями животворної надії, вже майже навколішки посунули вони відвойовувати своє право на життя. І таки були нагороджені за стійкість: перед їхніми очима, за декілька сот кроків, виростав кам’янистий кряж, верхівку якого, (воістину безмежна щедрість Божа) прикрашав вінець омріяної зелені. Пал закінчувався біля самого скелястого підніжжя. Видно було, як вогонь намагався скочити догори, сліди сажі на поверхні скель сягали у деяких місцях майже до половини їх висоти. Але зусилля стихії залишилися марними – не вистачило снаги…

Ящірками подерлися друзі вгору, збиваючи в кров пальці на руках, обдираючи до білої кості коліна. І це вже справді було подібним на божевілля.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розділ 15	\|	Розділ 17

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.