Розділ 17

Втрачаючи останні жалюгідні залишки сил, вкрай виснажений загін сколотів нарешті вибрався на височенний, як на них у такому стані, пагорб. Там ріс дубовий гай, і в затінку розлогих крон, у схованці скелястої розщелини знайшлось на диво мальовниче джерело. Радісним ключем била з нього цілюща волога, крижана, аж зводило зуби, і солодкувата на смак. Ніколи не відчувається смак води так, як відчувається він після її тривалої відсутності. Стікаючи вниз по схилу, живила вона тамтешній світ, втамовувала його спрагу, наповнювала соковитою наснагою в одвічному й нестримному потягу до сонця.

Внизу, де джерело розтікалося долиною, вирувало життя. І для того світу це була звична буденність. Він користувався нею щодня, не задумуючись: була від віку, є і буде. А тут угорі, вряди-годи навідувалась до нього птиця одинока: нап’ється мовчки та й поготів, та й полетіла… Від того джерело почувалося здебільшого самотньо… А найбільше щастя – це відчувати свою потрібність. Віддаючи, отримуєш незрівнянно більшу насолоду, ніж беручи. “Все, що віддав, – навік твоє, все, що сховав, – дарма пропало!”, – вчить сколотська мудрість. Себе сховаєш – пропадеш отже. Та коли хочеться віддати всього себе, а нікому? Як нема для кого жити, що ж то за життя? І достеменно, – найгірше чуєшся тоді, коли нема кому засвідчити свою прихильність. У кожного в житті є крайня необхідність любити ще когось крім себе самого. Самотність гірша за злидні, ба й багатство, мабуть, не всолоджує належним чином коли при цьому почуватися одиноко. Не даремно ж кажуть, що друзі, то найбільше й наймиліше серцю надбання, і жоден маєстат не здатен їх заступити. Але поки не відчуєш на собі нестерпної спраги довірливого спілкування, ніколи не зможеш пізнати їх справжньої цінності.

Тож не знати, хто більше втішився нежданій зустрічі: люди чи вода? Водограй бризок, від несподіваного талану сягав небес і осипався самоцвітовим дощем на вдячну плоть мандрівників. Джерело тішилося, пустувало по-дитячому, і водночас по-материнському поїло воїнів з долонь, а ті пили й впивались залюбки, спочатку невеличкими ковтками, щоб не захворіти, а далі й досхочу…

З вершини відкривався надзвичайно зворушливий і любий зору краєвид. Скільки сягало око попереду – Божа благодать й велична велич, втілена в земних красотах. Буяла насиченістю свіжих барв і чистих ароматів, привітних звуків і сердечних поривань. Неначе подих з вуст Всевишнього – легенький вітерець щедро огортав довкілля пестливою прохолодою. Усе хвилююче, живе, правдиве, непідробне й живописне, пронизувало наскрізь чаруючим своїм теплом.

Лан вдихнув на повні груди усю неосяжність просторіні. Безмежжя п’янило, поривало до лету. Здавалося нічого не вартує розпростерти руки мов крила, спіймати повітряний плин і злетіти. Попід хмарами, схожими на кошлаті брови поважного білочолого діда у крислатому брилі, з-під яких розсудливо неквапом споглядає глибинно мудра блакить його очей. Над долиною, де смарагдовим змієм, ніжачи своє тіло під гарячими сонячними променями, виграючи мінливими візерунками, розляглася ріка. Чи мав страх перед висотою? Ні! вона його вабила.

Ген там, за тими далекими лісами, що освітлюються сонцем – Батьківщина. Благодатна країна, оповита незліченною кількістю рік. Дніпро-Славутич, Дунай, Десна, Дністер, Двина, звичайно, рідний Бог і багато інших більших і менших водоймищ, немов повнокровні вени наснажують її тіло життєдайною вільготою. Через те, немає напевно у цілому світі більш родючого й квітучого краю. Земний Рай, не інакше. А за отими темними пущами, що губляться у синій млі – царство Мари. Туди і розстелилася дорога. Гаптована веселковими барвами щедрої землі; мережана квітковими узорами озер, рослинними взірцями рік, так схожих на озера і ріки рідного краю, і не менш прекрасних.

Три дні насолоджувалися сколоти безтурботним життям. Їжі й питва було вдосталь навколо та й добути їх не складало особливих труднощів. Відлежувались, набиралися сил… На четвертий день відпочинку, трохи віджилі воїни почали вже й нудьгувати без діла. Отож, воєвода дозволив злегка розім’яти м’язи.

– Лане, гайда до нас, гулятимемо в пивку, – покликали його до загального гурту, відірвавши від ожинника і поїдання солодких ягід. – Та назбирай камінців дорогою.

На просторій галі, хтось уже встиг вкопати жердини під брами; пивка – щільно наладований травою шкіряний міх у вигляді кулі, лежав біля однієї з них. Лан приніс дванадцять камінців: шість світлих та стільки ж темної барви, і вкинув до підставленої Багрієм шапки. Потім охочі, по-черзі вибирали їх звідти навмання, і приставали до котрогось з двох гуртів: кому перепав світлий – до одного, кому темний – до іншого. Малий опинився у товаристві Вара, Кміта, Трояна і Сути, потім до них приєднався ще й Багрій, – він тягнув свій жереб останнім.

– Як назвемося? – запитав Вар. – Давайте “Лужанами”, – тут же сам і запропонував. Луг – назва кута у їхньому граді, де більшість з них і мешкала. То був кут воїнського стану. – Скидаймо верхній одяг, будемо гуляти голічерева, – суперники залишилися в сорочках для розрізнення: свій-чужий. Другий гурт обрав собі за назву ймення іншого міського кута – “Гаї”. І хоч у тому куті знаходились господи самих священнослужителів. Одразу за тим кутом розпочиналися священні Гаї, тому він і мав таку назву. Ніхто, правда, з другої ватаги не мав до нього відношення, але погодились на таку назву, бо це не так вже й суттєво. За бирича зголосився Мудровид, йому й сунули до рук ріжка.

– Лужани проти гаївських! – урочисто оголосив він і подав гудок до початку гулі. Округу одразу ж заполонив веселий галас.

Кмітові доручили вартувати браму, Троян з Ланом пильнували підходи до своїх воріт, а решта висувалися вперед, ближче до чужих. Лужани якось одразу ж стали господарями становища, і поки суперники оговтались – пішли у відрив: три взяття воріт проти жодного за декілька хвилин. Смалець і тут вповні виправдовував своє прізвисько: буквально прослизав крізь оборону супротивника і, раз-по-раз, вдало виводив Багрія сам на сам зі Скригуном, огрядна постать якого мало не на половину затуляла ворота суперників. А Багрій, у свою чергу, викінченими ударами закочував кулю до воріт гаївчан. Такий стан не дуже влаштовував останніх, і це посилювало їх роздратування. Один із вдалих проходів, якого годі було уникнути вправністю, було зупинено підступним чином: Кіл, усвідомлюючи, що в чергове проґавив прорив суперника, скористався підніжкою, і Багрій пірнув носом просто у землю. З вимазаними зеленою травою смугами на обличчі, наче пластун на завданні, він хижо накинувся на кривдника і так зацідив йому в чоло п’ятірнею, аж той не встояв на ногах, і сперся на п’яту точку опори. Бирич тут-таки, довго не розмірковуючи, вказав забіякам за межі гуляй-галявини – охолонути на кілька хвилин. Пристрасті розгорялися…

– Несправедливо! – обурювався Кіл, він підхопив і міцно притис до себе лантуха, – я ж не навмисно…

– Віддай! – крикнув Сута, – що не зрозуміло? І спробував силою відібрати пивку. Той вперто не відпускав свою здобич.

– Облиш його, – встряв у суперечку Скригун. Але Сута штурхонув його щосили рукою в груди. Якби він з таким же запалом садонув кулаком у стовбур трьохсотлітнього дуба, наслідок був би частково схожий. Скригун навіть не хитнувся. Втім Яр-Туровому охоронцеві, на відміну від вікового велетня, попри подібність статури, бракувало мудрої зваженості набутої протягом століть світо- і самоспоглядання. Звісно ж такий хід не сподобався Скригунові. Молода гаряча кров зануртувала в жилах, вдарила в голову, і він відповів кривдникові такою ж платою. Почалася штовханина, з якої негайно був виштовханий в шию здоровий глузд. “Купа мала”¹ зросла до більших розмірів ще й за рахунок глядачів, які теж не проти були розім’ятися при випадкові…

– Ну годі! Годі вже! – гучно осадив Яр-Тур розгарячілих шибайголів. – Бач розійшлися як. Що засиділись коні на припоні, погарцювати закортіло? То я вам, так тому і бути, допоможу чим можу. Ну ж бо, усі як один – три кола навколо ліска, бігом!..

Радісно і з великим задоволенням виконували сколоти цей наказ головного. Куди й поділась нещодавня роздратованість. Якась полегша зійшла на всіх після отих дитячих пустощів, наче повернення у безтурботне дитинство очистило їх зашкарублі душі від неприємних нашарувань, вони й під час бігу продовжували дуріти: з галопу переходили на рись, іржали брицькались…, а жартам і пересмішкам не було кінця і краю. А воєвода знай посміхався собі у вус. – Любо, любо, – не переставав приказувати. – От і розважились, от і добре! Любі мої, соколи. Дав же Бог, слава Йому навіки, таке приємне товариство в дорогу. Їй же у вогонь і воду, на край світу пішов би за цими пройдисвітами, ландаками невмитими, паливодами окаянними. Ні тіла, ні душі нічого не пожалкував би за кожного з них. Отак думав про своїх побратимів воєвода Яр-Тур, спостерігаючи за пустощами підлеглих, перекидаючи при цьому з руки в руку шкіряну кулю.

А небесна куля тим часом без жодних перепон на своєму шляху, вільно закотилася до західних воріт обрію.

Купа мала – дитяча гуртова забавка під час якої учасники скакають один на одного звалюючи з ніг. Ті, що опиняються знизу намагаються вибратися з-під купи тіл і заскочити зверху.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розділ 16	\|	КАМ’ЯНИЙ АРКАН

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.