КАМ’ЯНИЙ АРКАН

Ватага продовжувала прямувати за сонцем через решту літа. Ще багато труднощів і перешкод траплялося на їхній всіяній несподіванками дорозі. І різні диковини. Зустрілися були їм одного разу дивні люди, які мешкали у печерах. Але сколотам навіть не вдалося як слід їх роздивитися. Бо ті, щойно забачили незнайомців, спішно сховалися у глибинах свого печерного селища, розгалуженого вочевидь на великі відстані. Вишукувати їх там не було ні охоти, ні потреби. Вразило неабияке вміння тих людей зображати тварин на стінах свого житла. Олені, мамути, рисі, ведмеді та інша живність, були так прегарно змальовані, що здавалися живими у півтемряві кам’яних схронів. Навіть відчувалася невидима присутність духу тварин. Мабуть, насправді, живучості тим чудо-образам додавали їхні душі, що оселилися неподалік своїх зображень після виходу із тіла, бо в самих печерах і біля входу до них валялася незліченна кількість кісток тих, котрі слугували зразком для малювальників. Були там також зображення способів і знарядь полювання. А ще, що дуже здивувало сколотів – відтворення, не інакше як обрядів, смертовбивства дітей. Люди, чи злі духи у людській подобизні мешкають у цих вертепах? Під зображеннями тварин, на вкопаних у підлогу палицях, рядочком бовваніли вибілені беззубі черепочки крихітних дитячих голівок з проломами від кілка на маківках.

З гнітючим настроєм продовжували мандрівку сколоти, залишаючи за своїми спинами печерний притулок зла. Ніхто не наважувався навіть озирнутись у тому напрямку, щоб не викликати в пам’яті почуття огиди. Все далі й далі простували вони від того злощасного місця. Подальший шлях їхній пролягав досить крутим схилом вгору. Серед сипучого дрібного каміння під ногами, яке утруднювало ходу, то тут, то там виростали валуни, одні з яких доводилось обходити, інші – долати. Коли загін видерся на вершину однієї з таких перешкод, хтось зі сторожових сколотів, що відповідав за спостереження позаду гурту, гучно скрикнув від здивування:

– Мертва голова!

– Чуб? – скрикнуло декілька не менш здивованих голосів. Інше навіть не прийшло їм на думку. Особливо засяяли надією Троянові очі, його аж пересмикнуло. Він був єдиним, хто не долучався, тією чи іншою мірою, до загальноприйнятих глузувань над малюком. Навіть Яр-Тур, іноді, не міг втримати ледь помітної посмішки, як не намагався, коли Багрій брався за свою справу. Через те Чуб відчував якусь особливу прихильність до німого, а Брус віддячував йому такою ж приязню. Двох лицарів поєднувала ніби якась, щоправда дуже умовна, схожість доль. Неначе вони обоє були причетними до якогось таємного товариства мічених, і це ріднило їх. Хоча зовнішньо такі взаємини ніколи і ніяк не проявлялися. Навіть нерозлучними приятелями не можна було їх назвати. І тільки після зникнення товариша Троян відчув порожнечу в одному з куточків свого серця. Після зникнення малюка, всередині німого ніби щось обірвалося, так, наче він втратив єдиного надійного спільника, і тепер йому дуже не вистачало свого “Брата по нещастю”. Так само, як колись, йому довго довелось звикати до втрати язика, особливо, коли він забував про його відсутність і намагався щось сказати, чи облизати губи, і гірке усвідомлення дійсності відзивалося у ньому щемом, так і тепер брак друга у певну мить пригнічував його. Взагалі, відтоді, як у дитинстві з Трояном трапилося оте нещастя, він співчував біді кожного, – переживав чужу, як свою власну, немов спокутував свою задавнену але без строку давності для забуття провину. Тому цькування і висміювання малюка завдавало ран і йому також. Він потребував співучасті. А коли той зник, Брусові більше ні за кого було вболівати. Хіба що за Лана, та й то, що той був наймолодшим. Та молодість не вада. Тож Лан не підходив для цієї ролі. І ось надія зблиснула в Троянових очах: “Малюк живий!”

– Неймовірно, це так схоже на Чуба, – озвався Сута, – цікаво, як йому наодинці вдалося подужати ті труднощі, які ми ледве здолали гуртом? Немислимо, аж не віриться. Та чом би й ні? Ніхто ж не бачив його мертвим. Може й врятувався. А потім, видно, йшов якоюсь іншою дорогою. – Де він? – запитав, вартового, коли той підбіг захеканий.

– Хто він? – не міг зрозуміти про що його запитують.

– Та ж, Чуб, бо хто ж іще? У голосі Сути відчувалося неприховане роздратування. – Хіба ти не його мав на увазі?

Кіл дивився то на Суту, то на решту побратимів з таким виразом обличчя, на якому ніби було написано: “Або ви з мене дурня робите, або з вами, друзі щось не те”.

– Ти ж кричав мертва голова? – спитав Ярош.

– Я, – рішуче відповів вартовий. – А-а, – вимовив він, коли нарешті здогадався чого від нього хочуть. – Ні, Чуб тут ні до чого, я мав на увазі те, що скеля схожа на череп, – розчарував усіх своєю відповіддю. – Дивіться ось там! – він показав рукою назад.

З пагорба відкривався вигляд на скелю з печерним містом. І дійсно, здалеку, скеля нагадувала обрисами величезний людський череп.

– То малюка немає? – написав питання Троян, все ще не вірячи в те, що сталася прикра помилка.

– Ні, – відповів воєвода заперечно махнувши головою, – ну, досить гаяти час, вперед! – наказав рушати далі.

Попри рішучість і незламність сколотів, Мара все не полишала спроб перешкодити їхнім намірам, і продовжувала влаштовувати різноманітні пастки: повені, землетруси, нашестя надокучливої нечисті... Та й, власне, далека дорога сама по собі не таке вже й легке випробування, навіть для загартованих воїв. Постійна напруга протягом дуже тривалого часу справляє неабиякий шкідливий вплив на душевний і тілесний стан людини. Але впевненість у своїх силах внаслідок хорошої підготовки і здобутих знань – запорука стійкості, а ще посвята Священній меті й Божа ласка, допомагали мандрівникам долати усі завади цієї нелегкої подорожі.

Лан за час мандрівки встиг витягнутися і змужніти. Важко було б тепер упізнати в цьому ставному юнакові з упевненим у своїх силах поглядом, того недосвідченого шмаркача, котрий починав шлях навесні. Хіба по одягу, щоправда, трохи “змалілому”, ще можна було його ототожнити з тим колишнім Ланом. Нині це був молодий чоловік з виразом життєвого гарту на обличчі і рубцями жорстоких випробувань на тілі. Він достойно пройшов крізь важкі злигодні, зумовлені труднощами дороги і поворотами примхливої долі і, разом з вірними побратимами, впритул наблизився до кінцевої мети своїх мандрів

Отож настав день, коли вони врешті досягли межі володінь Мари.

Чаруючий спів солов’їв у затишних гаях надвечірньої весняної пори, що витьохкують Славні¹ своєму князю, коли той, у всій своїй срібній пишноті, возсідає на небесному столі в оточенні незліченного зоряного почету, а цвіркуни й кумки в ставках вторять їм своїм колоритним багатоголоссям. Дивовижний безмір всуціль залитого ясною блакиттю літнього неба. Духмяні сунично-медові пахощі лісових галявин і яблунево-вишневі – заквітчаних садів. Білі чепурні хатки у селах, наче разки намиста на золотому тілі землі – теплої осінньої пори. Усе, чим звикли милуватися, усе що тішило серце в рідній стороні, у цьому царстві мороку було відсутнім.

Подальший шлях їм заступила щільна завіса туману, неначе, височенний мур, хтозна ким і навіщо вимощений тут, виростала просто із землі й сягала захмарного піднебесся. Туман був таким насиченим, що навіть людські голоси відбивалися від нього, і відскакували назад луною.

– Кого в казан до кашовара? – кричали задля забавки сколоти, наголошуючи на останньому слові.

– Вара, Вара, Вара, – відповідало їм відлуння, – натякаючи на Варове прізвисько.

– Ой хтось дістане зараз у гарбуз, – крикнув Смалець.

– Буз, буз, буз, – відбилось від туману.

– Не складно, не складно, – загукали і засміялися жартівники.

– Ладно, ладно, ладно, – заступився раптом відголос за скривдженого.

– Нескладно, зате боляче, – додав Вар і показав свого міцно стиснутого жилавого п’ястука, який разом із передпліччям змахував на величеньку довбню, що загрозливо виглядала із засуканого по лікоть рукава сорочки. Хоча станом Вар і виглядав сухорлявим, ручиська у нього були ще ті. – Є охочі спробувати?

Охочих не знайшлося.

При цій межі, світ ділився на тут і там. Така несподівана обставина змусила воїнів зупинитися і обміркувати подальші свої дії. Потрібно було підготуватися до пересування мрякою, де вже на відстані витягнутої руки нічогісінько не видно.

– Нам доведеться блукати не відомо скільки часу навпомацки, – зауважив воєвода. – Добре було б, друзі, для початку розжитися у лісі диким півнем. Благо, в окрузі їх водиться чимало. Цей горлань завжди піє на схід сонця і повсякчас безпомильно верне голову у той бік; так ми зможемо визначати сторони світу, щоб вибратись, у разі чого, з тієї мерви. До того ж не втратимо лік дням і знатимемо, коли світає, а коли північ надходить, все ж веселіше…

– Лане, покажеш нам свою вправність у ловах?

– Я миттю…

– А знаєш, яким робом отой будисвіт дізнається, що ось-ось вже досвіток надходить?

– Звісно, знаю, друже воєводо. У нього під крилом є особлива – “Божа” пір’їна, що починає вертітися й лоскотати його, коли сонце наближується до пругу і невдовзі має виглянути з-за нього.

– Ладно, ладно умієш байки розповідати. А яка біда тебе так лоскоче, що ти готовий хоч і до пекла вскочити, якби тільки нагода та мій наказ?

– Невже так помітно?

– А то ж ні… І Яр-Тур по-дружньому поплескав Лана по спині. – Ну, біжи, братику, не барися, сьогодні у нас ще дуже багато справ на потребі.

Решті Яр-Тур наказав підготувати смолоскипи, нарізати тичок з розрахунком на кожного й зв’язати до купи декілька довгих мотузок. Не гаючись, усі одразу ж взялися до роботи. Здавалося, що шнурівку можна плести з вовни самого туману, таким він був густим, аж відчутним на дотик: зашпортаєшся, не впадеш – повиснеш у сивій путанці. Але плели, звичайно зі стеблин кропиви, з якої виходять пречудові, і, мабуть, у похідних умовах щонайкращі мотузки…

Лан вирубав довгу, у два своїх зрости, жердину і прив’язав до одного її кінця зашморг. Знаряддя для ловлі було готовим, і він вирушив на пошуки птаха. Далеко йти не довелося: вже кроків за тридцять помітив він у траві червоний гребінець. “Зараз ти будеш моїм, – подумав собі, – або я це не я”. Для початку Лан став описувати довкола здобичі великі круги, поступово звужуючи їх, і таким чином неухильно наближався. Ступав обережно, щоб не сполохати півня завчасу: як годиться у таких випадках, переносив вагу тіла на опорну ногу, а носаком іншої намацував попереду себе, куди безшумніше стати, завбачливо оминав сухі галузки, що могли гучно тріснути і каміння на якому можна було послизнутися й зчинити гармидер. Якоїсь миті птах підвів голову і насторожено глянув у його сторону – помітив гад, вирішив Лан, от халепа… і завмер на місці, в очікуванні подальших дій жертви. Але той, мабуть, не відчув жодної загрози, бо швидко повернувся до свого попереднього заняття і продовжував безтурботно набивати шлунок, видзьобуючи щось із землі. Наблизившись ззаду на достатню відстань, Лан кинув камінця попереду півня і, коли той сахнувся від небезпеки, вправно накинув на нього удавку й рвучко потягнув на себе. Петелька слухняно затягнулася на птахові, скувавши тому крила.

То був чорний півень-меченосець. Мають таку назву через те, що пір’я на хвості у них нагадують клинки мечів. Таких не тримають на подвір’ї; там де він їсть, кажуть, зникає мир і злагода між чоловіком і жінкою. Тому чорнопері живуть в окремому курнику за межами господи. А ще їх понад усе бояться неприкаяні душі мерців, що полюбляють провітритись собі опівночі. Як учують його, миттю ховаються назад до своїх схованок. Звісно уберегти від лихого може і білий, він приносить у дім щастя; але чорний… чорного найбільше лякається усяка нечисть, і навіть найголовніший чорт тремтить перед ним. Є у ньому щось таке загадково-потойбічне, а що саме, ніхто того не відає…

– Півнику-братику, – заговорив до нового знайомого Лан, – запам’ятай одне чудове правило: щоб ніколи не потрапляти до пастки, треба завжди бути на сторожі, навіть, коли їси. Затямив, півнику-дурнику? А той, позбавлений можливості вирватись, байдуже, що Лан був до нього більш ніж лагідним, натужно надривав горлянку. – Ну чого ти так розкричався? Мабуть, один з тих, котрі ще в яйці починають пищати. Не бійся, ніхто не завдасть тобі шкоди. Будеш нашим бойовим побратимом. Хочеш прислужитися добрій справі? Добре було б тебе якось назвати. Як щодо Галаки? Якщо ти вже так невпинно галакаєш на всю пельку. Будеш Галакою-Горлопаном. Гаразд?

– Запишіть ще один рот на прохарчування, точніше дзьоб! – загукав Лан, вбігаючи у доброму гуморі до табору. – До нас люб’язно погодився приєднатись, друг Галака. Прошу шанувати.

Славень – урочиста пісня покликана прославляти когось чи щось. По-грецькому – гімн

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розділ 17	\|	Розділ 2

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.