Розділ 2

Але радісне сяйво в його очах раптово зникло, як місяць за темною хмарою, тільки-но він наблизився до загального гурту, всередині якого, перед тим щось жваво обговорювалось, і затялося з появою хлопця. Внутрішнє чуття підказувало Ланові, що за час його відсутності дещо змінилося, серце йому обтяжувало якесь відчуття, ніби від нього приховують щось дуже важливе, це відчувалося так само, як задуха в повітрі перед грозою… Лан дивився на них, а вони на нього і та мовчанка поволі обростала напругою, як лялечка, що збирається стати метеликом, сповивається захисною оболонкою.

– О, харч прибув, – першим знайшовся Багрій і розрядив незручне становище, побачивши у Ланових руках впольованого півня. – До речі, що у нас там на вечерю? – звернувся він до Кота, який саме чаклував над паруючим казаном.

– Рибна юшка, – так жваво відповів той, наче тільки й чекав цього запитання. – Язика проковтнеш коли скуштуєш. Він хотів ще щось додати за звичкою, але Багрій не переймаючись захопленням похідного кашовара перебив його не дослухавши до кінця. Він, – Багрій був головною постаттю цієї вистави, – решті за його задумом випадало бути другорядними дійовими особами і просто глядачами.

– Знову риба. Риба і м’ясо, м’ясо і риба ще й гриби-печериці… – спіймав сприятливу хвилю загальної уваги веселун і повернувся обличчям до гурту, так щоб усі чули. – Набридло вже. А так хочеться хоч кусень хлібчика. Уявляєте, вже майже півроку ми не куштували хліба. Про гарячу, щойно з печі, хрустку, духмяну житню скоринку, ет, краще й не споминати, аж у голові паморочиться від самої тільки згадки. А які пахощі наповнюють хату, коли переднедільної днини випікають хліби на тиждень, пам’ятаєте? І стоять вони потім на білому полотні вишикувались отак рядочком, такі смаглявовиді, чепуристі у золотистих строях – парують. Тисячі разів бачив те диво, а щоразу відчуваю якийсь благоговійний трепет перед тим хлібоявленням. А вийдеш на вулицю – з кожного обійстя коровайним духом світ проймається. Він проходжався уявними вуличками. Кивав головою, наче, і справді бачив крізь віконця господинь, що пораються біля печі – вітався з ними. Очі його при цьому замріяно примружувалися, й ніздрі глибоко вдихали уявні пахощі свіжоспечених паляниць. Оцінював у котрої хліб вдався краще, а у якої не дуже. Він так живо усе змальовував, що ті, кому пощастило сидіти ближче до оповідача й справді відчули незабутній хлібний дух. – А про кучеряві пшеничні калачі до Великодня, прошу вас, друзі, будьте милосердними, навіть жодного слова… їй же богу, помру, отак прямо не сходячи з місця, взувачки й відкину, не згадуйте. І він вдавано зобразив непомірний розпач: закрив обличчя долонями, захитав головою і забідкався.

От кривляка, – оцінив його витівку Лан, і не помітиш як від поважного враз до жартів перескакує. Тільки налаштуєшся на мрійливий лад, а він гоп-скок, і вже на тому боці тину, і все на сміх переводить; з таким не занудьгуєш. Воно й добре…

– Моя тітка, знаєте, – хотів провадити далі Багрій не даючи Ланові завершити думку. Але і його перебили майже хором:

– Знаємо, знаємо ми про твою тітку. Заскучив либонь? Ану, зізнавайся! Розвів тут баляндраси про кучері-калачики, аж он воно куди хилилося, он які кучерики тобі в голові, а ми й вуха порозвішували.

Слід сказати, що завдяки Багрію, слово тітонька набуло серед товариства особливого змісту. Всякий раз, як він збирався на гульки до дівчат, то на запитання куди налаштувався, неодмінно відповідав – та до тітоньки куди ж іще, треба провідати стареньку. Ось так і стали величати побачення з любкою – ходінням до тітки. Хоча назвати його гульвісою, у звиклому значенні, було б несправедливо. Веселун, яких годі пошукати, завжди був у центрі уваги дівочого гурту, хист дотепно ще й непересічно жартувати, робив його загальним улюбленцем і бажаним гостем на вечорницях, посиділках, ігрищах; дівчата любили його за веселу вдачу і поважали за порядність. А тітка у нього й справді була. Багрієві батьки померли, коли йому було два роки, і рідна сестра матері взяла його до себе на виховання. Тепер він віддячував їй за це і дбав про її старість поки був удома.

Спогади про паляниці зачепили наших мандрівників за живе. Після вечері, почали навперебій згадувати, хто бабусині, а хто мамині, а хто Яринині, Галині, Любавині… галушки та крученики, медівники та пампушечки, варенички у сметані: з вишнею, сливами, тертими яблуками, грибочками, маком і сиром; різні там пунделики з палапундиками та кумедні випадки й притичини, з ними пов’язані. Відводили душу на всю широчінь губи. А потім, до самого відбою не замовкали у таборі пісні: про пироги із сиром; про Галю; про те, як дівча обіцянками водило парубка за ніс: “…підманула, підвела…”; то знов про Галю… А потім, і так завше буває: з жартівливих все на піднесену і тужливу завернули. Кохалися у тій пісенній тузі. Раптом, наче дзвінкі швидкоплинні потічки веселих пісеньок злилися до великої широкої пісенної ріки, і розтеклась вона на просторі – і вшир, і в глибінь, і в далеч; і поплила: “Тече вода в синє море, тече не вертає…”…

Ніхто й не зауважив, як затійник цього всього усамітнився поодаль від гурту і спостерігав собі наодинці за зорями. Лан підійшов до нього і нічого не кажучи, тільки розтулив перед Багрієвим обличчям свого кулака, показуючи те, що в ньому було заховане. На долоні лежав маленький шматочок майже закам’янілого сухарика…

– Це все, що є… я зберігав його сам не знаю чому, швидше за все, як спогад, а не поживу. Не подумай, що я приховую їжу. На бери.

– Дякую, Лане, – усміхнувся Багрій. – Це дуже зворушливо, з одного боку, але з іншого ти не подумав, що цим самим ображаєш мене. Невже справді гадаєш, що я, забившись у нору по-пацючому, наодинці їстиму цей хліб?

– Я не мав наміру тебе ображати, – знітився Лан.

– Вірю, охоче вірю, твоїм щирим намірам, але ти вчинив не подумавши. Заховай його мерщій назад до своєї торбинки, як згадку про рідний край і не роби більше такого ніколи. Домовились? Зачекай, дай-но сюди, – раптом передумав він, взяв сухарика і жадібно вдихнув у себе призабуті пахощі: домівки, Бога, зораної ниви, стиглого колосся і свіжоскошеної соломи, печі і жіночих рук… – На, тепер можеш ховати.

– От цікаво, – задумливо мовив Лан, вмощуючись на траві біля товариша, – прилетіли цього року бозьки до нашої хати, чи ні? Може не повернулися із теплих країв, згинули десь у далекій дорозі. Дивно, чому вони завше повертаються до того місця де народилися? Адже у тих теплих краях теж либонь не зле живеться, раз вони щороку туди відправляються. Але ні, надходить час і вони тут як тут: де з яйця вилупились туди водно й вертають. Мабуть, у нас людей так само. Щороку я з таким нетерпінням чекав їхнього повернення і не пам’ятаю такого, щоб вони хоч раз обминули наше обійстя. А цієї весни не дочекався…

Там, де вони облюбують собі місце для гнізда, – біди не буде доти, поки вони не покинуть його. Еге ж? На того, хто дбає про їх гнізда, вони накликають щастя. Хіба геть дурний міг би заподіяти їм лиха. Кажуть, що лелеки можуть принести жаринку і спалити хату тому, хто скривдив їх. Ти віриш у це?

– А ще вони приносять немовлят у дзьобах, – посміхаючись, відповів йому Багрій. – Ми самі тепер як ті чорногузи¹ блукаємо далекими краями з надією щасливо повернутися навесні додому. Ех, як я скучив за рідною стороною, – із сумом у голосі додав він, – якби ж ти знав.

– У мене таке враження, – перевів знову на своє Лан, ніби від мене приховують щось важливе. Чому ви раптом замовкли, коли я повернувся з полювання? Та раптова мовчанка була більш ніж промовистою. Я ж не дурний, щось тут не так, щось таки діється поза мої очі. Може розповіси?

– Знаєш чому у бозьків чорний задок? – почувся раптом за їхніми спинами голос Сути. Він підійшов і присів поруч. – Не заперечуєте якщо я приєднаюсь? Оце випадково став свідком вашої розмови, даруйте вже. Так от, – не чекаючи згоди, продовжував оповідь, – перші з їхнього племені були цілком білими, розповідає давній переказ. Та одного разу не поладили вони з чаклуном, на обійсті якого мешкали. Діло було так: назбирав якось той чародій цілу коновку жаб чи вужів, чи ще якихось там гадів, а може і того, і іншого потроху, щоб використати їх для своїх порошків і мазей. Поклав він оте добро на призьбі, а сам зайшов до помешкання ще за якоюсь потребою. У цей час бозьки надибали дармову їжу і влаштували собі справжню учту. Це ж не треба було цілий день ходити лукою, видивлятися і виловлювати здобич, ось вона смачненька під самісіньким носом, чи то пак дзьобом. Про те, що не своє займають, навіть не зауважили. Ох і розлютився ж чаклун, коли побачив яких збитків він зазнав через тих жабоїдів. Нагнівався на осоружне птаство і вирішив віднадити їх від своєї господи. Як тільки бузьки наступного дня залишили гніздо, він приніс хмизу і підпалив стовпця під ним. Побачили бозьки якої кривди завдав їм чаклун та й собі вирішили не пасти задніх, а помститися за злочин:

– Залишив ти нас “добродію” без житла, то й зі своєю хатою розстанешся. І ти “ червоного півня”² прийми від нас у подарунок. Підхопили вони жаринки зі свого згарища та й занесли їх на стріху чаклунової оселі. А було це влітку, очерет на хаті сухий-сухісінький, – спалахнув затріскотів жваво, шугонув так, що палії самі ледь встигли забратися живими-здоровими. Все ж пір’ячко обсмалили добряче, а дзьоби і ноги попекли до почервоніння тими жаринами. Прокляв їх чаклун. І зажадав він у своєму проклятті, щоб ті смалені відзнаки довіку залишилися на них і їх нащадках свідченням їхнього недоброго чину. Відтоді в усіх лелек червоні ноги і дзьоби, а ззаду вони мають чорне пір’я, і звуть їх через те чорногузами. Але прокльони не минулися безслідно і для самого чаклуна. Той, хто зі-зла наважується насилати на когось прокляття повинен усвідомлювати, що різка має два кінці, – б’є боляче і того кого клянуть, і того хто заклинає, і невідомо ще, хто більше постраждає. Отож, незабаром чоловік той одружився, гарну таку молодицю взяв, дородну кров з молоком, але нащадків так і не дочекалися. Обходило щастя їхню хату десятими дорогами. Не дав Бог діточок. Не приносили, як кажуть, бозьки немовлят. Скільком безталанним парам допоміг він за свого життя позбутися безплідності, а собі зарадити, ну, ніяк. І помирав тяжко: “Бозя, бозя” – одне викрикував на смертному одрі. Чи то до Бога, чи до бозьків взивав не знати, а ніби заскочило чолов’язі на тім – бозя, бозя...

– Дякую за страшну казочку проти ночі, – усміхнувся Багрій. Сам вигадав? Зізнавайся. Може тепер колискової заспіваєш, щоб не тіпало увісні? Тільки зажди поки я вмощуся зручніше. А й справді, – вимовив він уже без жартівливого відтінку в голосі, – пора влягатися. Ходімо, друзі, мити ноги перед сном.

У поході потрібен особливий догляд за ногами. Як вовкам без них смерть, так і для мандрівника їх хороший стан – одна із головних умов виживання. За цим суворо слідкувалося. Але про Багрія казали жартуючи, ніби він миється тому, що сподівається увісні зустрітися з котроюсь зі своїх любок, то щоб ноги його при цьому не смерділи. Втім, цієї ночі його сподіванням не судилося здійснитись.

Вночі, щезні здійснили ще одну спробу зухвалого нападу, скориставшись тим, що у цій місцевості не росли потрібні трави. Давненько не бачились давні знайомі. Але щезням знову, як і спершу, довелося дістати облизня. Заздалегідь відчувши загрозу, навчені досвідом першої зустрічі, вартові поспішили розбудити сплячих побратимів і сколоти встигли завчасу зарадити лихові. Необхідне зілля дійсно не росло на цих теренах, але запопадливий Мудровид носив на собі про всяк випадок “пасок” плетений із розрив-трави; на це осадники вочевидь не розраховували. Отже залишалося лише виявити ворога-невидимку. Тут, Ланові поталанило неабияк відзначитися своєю винахідливістю. Він запропонував розкидати навколо себе жарини з багаття і це спрацювало: щезні обпікаючи ступні дико волали, і видавали своє місцезнаходження. Решта було справою зброї. Навчені вражати ціль на звук, сколоти без значних зусиль упорались із цим завданням.

Так бува напосідають на людину різні лиха, негаразди, кривди, і не знаєш достеменно, що воно таке, звідки взялося і як того позбутися. Тоді в нагоді стають: тройзілля Мудрості, розрив-трава Відваги та яскраве полум’я Віри і, звичайно, вміння тим до ладу користуватися, щоб успішно подолати лютого ворога.

Бозьки чи бузьки, бусли, боцяни, лелеки – різні назви одного і того ж птаха. Чорногузи, бо пір’я у них всюди біле і тільки ззаду на гузці – чорне.
Підкинути червоного півня – підпалити щось.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
КАМ’ЯНИЙ АРКАН	\|	Розділ 3

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.