Розділ 3

Уранці, після молитви, Лан вибрав слушну мить і підійшов до Мудровида.

– Вчителю, – звернувся, торкнувши того за плече, – чи не допомогли б ви мені розтлумачити чудернацький сон? Старий сидів на березі озера, підібгавши під себе ноги, наче на межі двох світів – непорушного вгорі, і оманливого у важких темних водах зісподу. Лан зачерпнув пригоршнею води і вмив своє обличчя, порушивши тим самим спокій озерної гладі.

На стривожених хвилях загойдались човни хмар, немов прип’яті до довгих вусів вибіленого сивиною статечного сколота, що вивищувався над ними.

– Що саме тобі наснилося, синку? – повернувшись обличчям до свого вихованця, запитав Мудровид. Лан стояв перед ним, переминаючись з ноги на ногу і чухаючи при цьому потилицю.

– Присядь ось тут і розповідай, – заохотив хлопця учитель і, випростаними, наче для обіймів руками, вказав на камінь поблизу себе.

– Снилося мені, пане, начебто я заснув і спав цілу вічність, а коли прокинувся, то побачив перед собою диво-дивне – Рай-Коло, що верхньою видимою дугою простяглося над цілим нашим світом. Починалося воно від підніжжя дуба, біля якого я знаходився, а другим кінцем сягало Києва. Нижня його частина проходила через середину землі. Раптом Коло закрутилося-завертілося, підхопило мене, і понесло попід хмарами. В руках у мене був золотий келих. Але згори я не впізнавав того, що відкривалося моєму зорові: внизу замість густих лісів, які зустрічалися нам дорогою сюди, протягом усього шляху панувала кам’яна пустеля. Барвиста й квітуча колись земля була всуціль заставлена великими з безліччю отворів кам’яними скринями нагромадженими одна на одну. Деякі з них майже сягали небес. Моторошне таке видовище. Поодинокі дерева теж були із каменю, але лисі, взагалі без гілля, і з них сочилася кіптява. І оті клуби диму чи темного густого туману, оповивали довкілля попереду. Мій зір, куди б не поткнувся, не віднаходив жодних звичних для ока барв, і лише веселка, розриваючи млу, повертала всьому споконвічні переливи.

Потім я наче усвідомив, що сплю, а все це мені тільки сниться і раптом до мене підійшов якийсь хлопчина і почав будити мене:

– Прокидайся, Лане, вставай годі спати, час уже прокидатися… Дивними якимись були і його одяг і мова: наче по-нашому говорив, а начебто й ні; мені зараз важко описати його зовнішність, але що запам’яталося чітко, так це його нашийний оберіг: маленький срібний меч чи щось схоже на нього обрисами на ланцюжку теж зробленому зі срібла.

– Ти хто? – запитав я у нього.

– Той, що має тебе розбудити – відказав він…

– Та я вже ж, начебто, не сплю – відповідаю я.

– Спиш – наполягає він. До того ж подвійним сном.

– А це ще як? – дивуюсь його словам.

– А так, що і тіло твоє спить і душа. Я ж прийшов, щоб душу твою розбудити…

Коли я роззирнувся довкола то побачив, що лежу всередині споруди, яка точнісінько нагадує Київську скарбницю, зображену у нашій громадській світлиці: ті ж прямовисні кам’яні брили, наче велетні-охоронці, що поклали одне одному руки на рамена і стоять частоколом окруж вівтаря, ніби перед тим мали намір кружляти Аркана¹ та так і застигли у камені, а я саме на тому вівтарі і теж скаменілий, – лише думка у мені жевріє, замурована живцем.

А хлопчина той підходить до кожного стрімчака, і видно, що зі знанням справи, стає до нього обличчям і проказує ім’я:

– Яр-Туре, славний воєводо, настав уже час повертатись…”, – і так до усіх по черзі. А вони, як за помахом чарівного прутика, слухняно звільняються від кам’яних пут. Спочатку брили ледь помітно тремтіли, потім на них все чіткіше проступали людські риси і вони оживали: Яр-Тур, Скригун, Кміт, Ярош, Сута, Вар, Багрій, Троян, Кіт, Кіл, Мудровид… Неквапом струшували із себе залишки кам’яного пилу, розминали затерплі суглоби, які аж потріскували від тривалої бездіяльності, розправляли м’язи… Потім, зирк, а у хлопця того моє обличчя, от як дві краплі води, – не відрізниш… пам’ятаю, що хотів ще дізнатися його ім’я, але сон раптово урвався. Потім я остаточно прокинувся, ще й ущипнув себе для певності у цьому.

– То що ви на це все скажете? – запитав Лан, закінчивши свою оповідь.

– Бачу настав час про дещо тобі дізнатися. Чи відаєш завдяки чому саме Сколотові, а не його братам, вдалося доступитися до дарів Божих?

– Ну, мабуть, тому, що він був більш гідним цього.

– Тепло, та не достатньо, щоб зігрітися. Які особисті риси надали йому переваги? Не знаєш? Так от: братам його блиск золота засліпив очі… вже наперед за уявним сяйвом власної величі не помічали вони нічого і нікого навколо себе… тільки Сколот мислив про призначення коштовних дарунків, не про те, що вони дадуть йому особисто, а що він здатен здійснити для інших, володіючи цією силою. Келих його серця вщерть наповнений був гарячою любов’ю, жар якої зігрівав друзів, але обпікав ворогів, тому саме йому таємниця келиха була ближчою за духом.

А щодо інших Божих дарунків, то послухай ось таке: шал пристрастей поглинає людину куди швидше, ніж спокійний плин правил. Скарбами приписів не так легко оволодіти, треба докласти неабияких зусиль, щоб їх здобути… Оте умовне ярмо чеснот, за допомогою якого Бог скеровує людську поведінку і не дає їй збочити з твердого безпечного шляху, обабіч якого зяють глибокі прірви, чатують небезпечні пастки, смертельні чорториї та інші згуби. Отож, якщо почуття честі, обов’язку не потребують обмежень, то лють, заздрощі, жадібність слід вгамовувати.

Не є великою таїною, і бабуся Дарка, мабуть, тобі оповідала, що будь-яка хвороба тіла, є прямим наслідком душевних відхилень…

Так, він пам’ятав ті розповіді ще змалечку. Бувало, як ото взимку замете снігом хату, вухам робити нічого, позбирає бабця малих навколо себе і ну розповідати різні бувальщини та науки (траплялося, що й дорослі заслухаються). Розповідала вона зокрема й про те, як душевна сліпота і глухота, коли не помічати і не чути нічого навколо себе, з часом породжує сліпоту і глухоту тілесну. І, якщо така людина не виправляється, то і її діти переймають на себе цей батьківський тягар, народжуючись незрячими чи глухими. А у тих, хто за життя своє слова доброго не промовили, або завжди воліли за краще промовчати, споглядаючи чиїсь негідні вчинки, діти можуть народитися німими. Бо, буває, що хвороба не вражає саму людину, а переходить на її нащадків, онуків і правнуків.

– …Тому-то, золоте ярмо, – це нагадування людям про те, що потрібно повсякчас тримати душу свою і тіло своє в покорі?

– Саме так і є.

– Тоді, як на мене, рало мало б говорити про те, що у цьому житті не досягнеш нічого, не затративши зусиль. Щоб засіяти зерно, потрібно перш за все добре виорати ниву. Так?

– Ну, певне, що так, – відповів йому Мудровид, – ти добре мислиш. Отож Сколот сповнений мудрості, якої йому додавав келих, розподілив дари Божі поміж братами і наділив кожного, за божим велінням, окремим обов’язком. Одному з них він доручив ярмо і постановив слідкувати за дотриманням Божих заповідей, бо він був не такий дужий, як інші, зате розважний. Другий отримав золоте рало, щоб дбати про хліб насущний для всіх. Той був працьовитим – хвильки не міг всидіти, щоб не робити чогось. Собі він залишив лука зі стрілами і постановив стояти на сторожі Ладу, поки інші брати правитимуть свою службу. Так кожен отримав свою частку загальних турбот. І в тому є мудрість, що, хто до чого хист має, про те й повинен дбати, а не пхатися туди, де від нього користі, як возові від п’ятого колеса. Потім він показав яку таємницю відкрив перед ним головний Божий дарунок. Він наповнив келиха по вінця великими самоцвітами, потім поклав туди менших за розміром коштовних камінців, потрусив келиха, і вони заповнили прогалини між більшими, за тим він насипав до нього ще й золотого піску для якого теж знайшлося місце у посудині заповненій великими й дрібними самоцвітами.

Лан пригадав слова однієї колядки, де йшлося про те, як на початку Світу, пташки беруть із дна морського “золотий пісок та красний камінь”, щоб сотворити із них землю, небо, сонце, місяць, зорі…

Мудровид продовжував свою розповідь. “Ось так, братове мої любі, – повчав своїх кревняків Сколот, – уявіть, що келих то наше життя, а самоцвіти – цінності, якими ми його наповнюємо. Більші за об’ємом коштовності – це речі найбільшої вартості: Бог, Батьківщина, Свобода; дрібніші – це рід, родина, сім’я, друзі; а пісок, то маленькі радощі, якими ми оточуємо себе, необов’язкові, проте вони додають зручностей нашим будням: знання, вміння, уподобання, затишний будиночок, зручний одяг та інші дрібниці …. Уявіть собі, що ви спочатку заповнили келих золотим піском. Чи залишиться там місце для самоцвітів. Ні. Тому, щоб життя ваше було повноцінним, щоб нічого у ньому не бракувало, його слід наповнювати саме у такій послідовності, от як я показував”. Отак навчав братів Сколот. Усе це йому відкрив золотий келих.

– Але ж, гадаю, я далеко не такий, як Сколот, – зауважив Лан. Він пожбурив у воду камінця, від якого поверхнею озера розійшлися широкі кола, збуривши мрійливий спокій вод, а відображення Мудровида, що досі дрімотно погойдувалось на плескатих, ледь помітних хвильках, тепер завзято захилитало головою, неначе на знак незгоди…

– Друже, святі справи не завжди робляться святими людьми. Як би не було, а тебе Бог обрав виконати це завдання, і ти його звершиш. Знай, що богообраність, не привілей, а велика і важка відповідальність. Це не вивищує тебе над людьми, а навпаки робить тебе найвірнішим їх слугою. Адже обрано тебе принести у жертву самого себе заради їхнього щастя. Пам’ятай також, що Мара дуже підступна, і необачність може дорого тобі коштувати. Судячи із твого сну, вона намагатиметься тебе зачарувати, напустити на тебе соню-сонливицю. Дуб – це свідчення твердості і стійкості, які тобі, певне, знадобляться. А чудо-веселка має бути якоюсь прикметою, умовним знаком, навіть не здогадуюсь, щоб це могло означати.

– Зачарувати? Я гадав, що таке можливе лише в казках, батьку. Він і не зауважив, як обмовився, називаючи старого батьком…

– Казка, мій юний друже, не завжди тотожна вигадці. Лан сидів, нахиливши на бік голову, підперши щоку кулаком, і зацікавлено дослухався до того, про що оповідав Мудровид. – Більшість із них закорінені в бувальщинах, хіба трохи перебільшених й прикрашених. У тій же казці про сплячу красуню можуть відображатися цілком правдиві події. Он Кміт, спитай лише, розповість тобі випадок зі своєю дядиною, котра спала декілька років поспіль. Рідні вирішили було попервах, що вона померла – настільки слабко билося її серце, майже нечутно. Вже збиралися відспівувати але, на щастя, здогадалися про всяк прикласти свічадо до її вуст, і коли воно запітніло від подиху, дякували Богу за те, що вберіг від жахливої помилки. Можливо, панночка з казки заснула через таку хворобу. А ймовірно, і за інших обставин. Існує ще багато засобів ввести людину у стан сплячки або просто нерухомості, коли вона всеньки розуміє, тільки не може ні руками, ні ногами поворухнути. На тілі є такі особливі місця, на які лише варто натиснути. Або ж за допомогою навіювання.

– Дива-а. Як же вона жила у такому стані без їжі і питва?

– Її годували через очеретину, рідкою їжею. А стосовно кам’яної пустки, то, можливо, тобі відкрилось прийдешнє, і буде воно зовсім не таким, яким ми здатні собі його уявити нині. Дивись-но, за давніх часів наші предки користувалися луком і ножем, щоб прохарчуватися, а сьогодні мисливські ножі стали втричі довшими, і вже люди полюють за собі подібними заради наживи…

– Справді… – лише й спромігся вимовити Лан, глибоко вражений почутим.

Тим часом почулися звуки ріжка до збірки, усе, мабуть, було готове для продовження шляху.

– Світ змінюється, хтозна, що чекає нас у майбутньому, – вже на ходу додав Мудровид вголос, а про себе зауважив, – і навіть у щонайближчому.

Аркан – танок, що у бойових умовах становить живу фортецю, здатну протистояти малими силами набагато чисельнішому ворогу. У шаленому кружлянні з наїжаченою назовні зброєю, майже неприступний у бою на близькій відстані.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розділ 2	\|	Розділ 4

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.