Розділ 5

Занурившись у імлу, пересувалися наосліп слід-у-слід, тримаючись за довгу мотузку. Навмисне не прив’язували її до себе, ану, як хто зірветься до якогось урвища, що могло запросто очікувати їх попереду, то ще й потягне за собою цілу ватагу. Йшли дуже повільно зважуючи кожен свій крок. Попереду торував стежку Мудровид. Через рівномірні проміжки часу він прицмокував язиком і вловлював слухом не чутний іншим звук, що відбивався від навколишніх предметів. На старості років очі його почали помітно слабшати, на відстані декількох кроків він майже нічого не бачив, а от вухам його поки що нічого не бракувало. Ще замолоду навчений сприймати довкілля із зав’язаними очима по-пластунському¹, він за довгі роки вдосконалив це вміння і міг безперешкодно пересуватися хоч би і в цілковитій темряві.

Лан ніс півня. Раптом той стрепенувся і, наче голий з кропиви, вискочив із хлопцевих обіймів.

– Галако, куди? Стривай! Лан мимоволі кинувся за птахом і необачно випустив із рук линву. Мить стояв розгублено не знаючи чим поступитися: з одного боку долинало кукурікання, з іншого – людські голоси.

– Зачекайте, – гукнув він побратимам.

– Давай сюди, – линуло десь поблизу, але так, наче з дна глибоченної криниці. Лан обережно подався на голос. Бог з ним, з тим півнем... Голоси то віддалялися, то зовсім наближувались, звучали то ліворуч, то по праву руку, то попереду, то десь за спиною, а все не міг він натрапити на них. Так і блукав сліпим кошеням, тільки й того, що не нявчав з відчаю. Відчув як холодний піт проступив на тілі. Отакої, – закралася лиха думка… Головне не втрачати глузду… Він зупинився, щоб опанувати себе і оцінити становище.

Щоб цілковито заспокоїтись переконував сам себе вголос: нічого страшного не сталося, все буде добре, все гаразд – повторював аж поки остаточно не уговтався. Самозаспокоєння подіяло. Серцебиття вгамувалося до свого звичного стану. І тепер можна було спокійно все обміркувати.

Далі, швидше за все, вони не підуть, можливо, тут таки й повернуть назад, щоб спіймати ще одного півня; без нього не вибратися з такого туману надто заглибившись. А поки відійшли не так далеко, можна спробувати повернутись, керуючись ознаками, які ще не встигли затертися у пам’яті Мудровида.

Вони безсумнівно дадуть собі ради, а що ж робити мені безталанному? – мислив далі Лан. – Перший крок до порятунку я вже здійснив, заспокоївшись. А далі? Яким має бути наступний? Думай, думай, лицарю! Лан, пучками пальців потирав собі скроні; напружував щосили мізки. “Якось воно та буде…” – зринули у пам’яті прощальні слова Одина, і це його вельми підбадьорило. Така безхитрісна життєстверджуюча настанова дивним чином посприяла збереженню рівноваги духу; якби не вона, за таких умов можна було б і розумом схибити.

Лан вирішив іти навмання, не стояти ж на місці й чекати; під лежачий камінь вода не тече. Але потрібно абищо окреслити собі якусь проміжну мету, без чіткого завдання годі сподіватися на будь-який корисний вислід. Коли робитимеш те, не знати що, і йтимеш туди, не знати куди – нічого й не зробиш, і в нікуди прийдеш.

Він вирішив знайти “щось”, що допомогло б йому безпомилково визначити сторони світу. Довго бродив у пошуках того “чогось”, але нічого путящого не траплялося. Не знати скільки й часу пройшло з тих пір, як він залишився наодинці, часопростір не мав тепер для нього жодних зовнішніх ознак, навіть для грубого виміру. Але талан таки не полишав Лана напризволяще. Після довгих безцільних блукань, на його шляху, нарешті, трапилася велика кам’яна брила. Обмацавши її з усіх сторін, відшукав на ній поросль моху. Хвала Богові! Усім відомо, що мох найбільше вкриває північний бік каменя або дерева. Тепер можна було визначити сторони світу і спробувати повернутись. Він видерся на глибу. На її маківці виявилась невелика виїмка заповнена водою. Лан зачерпнув з неї пригоршнею і напився. Став спиною до Заходу і скочив тому напрямку, звідки виступає сонце. Подався на зустріч долі. Бродив він довго, аж поки наткнувся на ще одну груду. Вилазячи і на цю брилу, став у воду і намочив взуття. “Та це ж той самий камінь”, – усвідомив Лан. Отже я зробив коло і повернувся знову на те ж місце. Треба спробувати ще раз, може цього разу вдасться. Він повторно вирушив на схід, і через деякий час опинився біля того самого каменя. “Або це я вкотре повертаюся до клятої брили, або хтось навмисне переносить її з одного місця на інше і кидає на моєму шляху”, – посміхнувся подумки. Та, хто б то став носитися з такою громадиною? – дурниці! Цілком очевидно, що до мене вчепився Блуд. Тільки він отак хапається за одну ногу своєї жертви і примушує робити нею увесь час коротші, ніж другою ногою кроки. Таким чином він водить людину кругами, не даючи змоги вийти у потрібному напрямку. Людина тоді виснажується і гине. Або втрачає глузд і, тоді блуд може її відпустити, але яка користь тоді від такого порятунку?

Лан сидів на вершині каменя і просто не знав, що йому робити далі. Треба трохи посидіти на місці, – подумав він, – можливо щось путнє і прийде до голови. Заодно й відпочити. Він узяв до рук ножа і, мугикаючи собі під ніс: “Чи ти спиш, чи лежиш…”, почав ретельно видряпувати на поверхні каменя: “ТУТБУВЛАНСКОЛОТІЗШАРҐАРОДУ”². Читати Лан навчився досить швидко. Вже у чотирирічному віці він вільно читав Святе письмо, хоч багато слів у ньому були для нього незрозумілими. Своїми частими розпитуваннями: “А, що означає це? Та, що означає те?” інколи доводив дорослих до легкого роздратування, бо завжди відволікав їх від якогось заняття. А от під час вправлянь з письма він на початках нудився і не міг хвилини всидіти на місці. По-перше, йому ніяк не вдавалося рівно виписувати букви …, по-друге читанню він навчився із власної охоти, а вчитись писати його примушував учитель, а це вже зовсім інша справа. Читаючи, він поринав у пригоди описані на дубових дощечках, а виписування рисок і кружечків нічого цікавого в собі не таїло. “Я не збираюся бути писарчуком. Я буду воїном! – заявив він одного разу вчителеві. – Краще було б зайвий раз повправлятися зі зброєю, ніж дарма просиджувати штани на цій лавиці.” На що вчитель йому тоді відповів:

– А чи відомо тобі, друже, що правильне написання букв відповідає рухам меча, рук та ніг у нашому мистецтві ведення бою? Думаю, що не відаєш. Тому й говориш такі дурниці. Як же ти збираєшся писати мечем славні сторінки перемог, не навчившись спершу виписувати букви?

Після такого пояснення, Лан з потрійною старанністю взявся за навчання. І скоро був серед найперших не тільки в читанні, але й в письмі.

Закінчивши виводити свій ім’ярек відчув, як голод холодними лабами боляче стискає йому шлунок. У стані тривоги він чомусь допікає найбільше. Лан зачекав чи бува не відпустить. Не відпускало. Тоді він наважився і вийняв сухарика. З ощадливості переполовинив його. Хто знає, що буде далі? Одну частину сховав назад до суми, а другу поклав у воду, щоб затверділий окраєць трохи розмок. Хлібець плавав на поверхні води. Лан побавився ним, штовхаючи як човника. Потім припасував стерно із вийнятої з-за комірця металевої голки. І зауважив, що голка розвертає його човна все у одному й тому ж напрямку, як би він його не обертав. – Що це? Схоже на те, ніби вона намагається кудись мені вказати, – подумав Лан. – Може, з Божої волі, рятівний напрямок? Він вирішив перевірити свій сумнівний здогад, зліз із каменя і упевнився, що голка вперто вказувала на північ. – Але ж ми прийшли зі Сходу, тож і повертатись потрібно туди ж…Чому північ? І раптом, Лан аж підскочив від несподіваного відкриття: якщо голка постійно показує у північний бік, то рухаючись можна час від часу, звіряючись із нею, скеровувати свою ходу у потрібному спрямуванні… Це ж очевидно, от клятий туман, геть затуманив мені мізки. Він відв’язав від пояса корячка³ і набрав до нього води. Сухарик не годиться для такого пристрою, він швидко розмокне, потрібно знайти щось міцне і водночас легке, щоб могло триматися на поверхні – якусь трісочку чи шмат кори…

– Ось тобі, Блуде, матимеш, – Лан скрутив дулю, сплюнув на неї і тицьнув нею навмання поперед себе.

Тим часом, як і передбачав Лан, загал вирішив повернутися на те місце, звідки почалося їхнє блукання цією мрякою. І дійсно, Мудровид без надзусиль віднайшов дорогу назад, послуговуючись своїми навиками.

Тоді стався випадок, якого ніхто ніколи не сподівався, тому ця пригода глибоко вразила побратимів. Правда, не настільки, щоб вони одразу ж забили на сполох. Це потім її важкі наслідки суттєво відіб’ються на подальшому ході подій. Але доти, сколоти залишатимуться у безжурному невіданні, спускаючи все те що сталося на прикру випадковість, незначну неприємність і не більше того.

Кіт помітив, що Багрієм заволодів останнім часом якийсь не притаманний йому досі смуток, тому вирішив розвеселити побратима, а заодно і решту побратимів потішити. Та, як то буває зазвичай, коли людина береться за невластиву собі справу – стається так, як із тим домашнім гусаком, котрий вирішив був, що він теж птах, бо має крила, та й шугонув зі скелі навздогін за зграєю диких “родичів”…

Після того, як сколоти підкріпилися обідом, Яр-тур дав своїм воїнам дві години на відпочинок.

– Хто хоче, може й поспати, – сказав він, – на власний розсуд.

Тож, хто повлягався, хто так сидів… Багрій всівся під кленом, обіперся спиню до його широкого стовбура і задав гучного хропака.

– Зараз я покажу вам людину-птаха, – оголосив присутнім Кіт. Він понастромлював віхті сухої трави між пальцями Багрія, і підніс до них головешку з вогнища.

Багрій сам полюбляв так піджартовувати над іншими. Неодноразово вдавався він до таких витівок, розважаючи побратимів. Такий вогонь не завдає шкоди людині, бо трава при цьому не горить, а лише тліє. Але припікає. Людина увісні не може спам’ятатися і розмахує підсвідомо руками. Ще можуть покласти траву на живіт, і тоді сердега барабанить по ньому руками – тулумбас називається. Збоку це виглядає дуже смішно. Але так ведеться, що той, хто любить піднімати на сміх оточуючих, не терпить, коли сам стає жертвою насмішок. Тож визнаний дотепник при цій оказії розлютився не на жарт. Він так кричав, так лаявся, що й Мара, мабуть, заховалася десь зі страху, подалі від неприємностей. А той шаленець не вгавав:

– Набридло! Завжди від тебе чогось хочуть: “Багрій, утни щось!.. Багрій розкажи байку!.. Багрій розвесели!..” Набридло блазнювати! Набридло вдавати із себе веселуна, тоді, коли насправді вовком вити хочеться з розпуки, але зась, бо від тебе чекають тільки жартів. Набридло, набридло, набридло все!.. На його скронях понадувалися сині прожилки, лице побагровіло. – А хтось хоч колись поцікавився, що у людини на душі? Хтось може поспитав мене хоч раз: “А як тобі ведеться, друже..? Може не дуже?”

Побратими тільки мовчки спостерігали здивовано за небаченим досі вибухом злостивих почуттів. Бо дотепер він впадав лише в одну крайність – безупинні веселощі…

Пластуни – розвідники. Назва походить від способу ведення розвідки: розтягнувшись пластом на землі, людина майже зливалася з нею, залишаючись не поміченою. Спосіб пересування плазуючи, отримав назву: по-пластунському.
За тих давніх часів на письмі не використовували пробілів між словами.
Коряк – черпачок для води

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розділ 4	\|	Розділ 6

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.