Розділ 6

Звіряючись час од часу зі своїм винаходом, Лан просувався на Схід, принаймні сподівався, що саме туди, а так це чи ні, перевірити було не можливо, проте хотілося вірити у те, і він хапався за цю віру, як кожен потопаючий за “рятівну соломинку” хоч би й нею виявився поданий кимсь шмат розпеченого заліза, не маючи навіть щонайменшої миті для будь-яких вагань. Бо на межі життя і безглуздої смерті, спрацьовує лише безтямний потяг здійснити бодай крок до порятунку. А хоч би вони й виникли ті сумніви у Ланових думках, хіба це якось прихилило би несприятливі обставини на його бік? – звісно ж ні. То яка ж у тих сумнівах потреба? – жодної. Так і йшов, сподіваючись таки якоїсь миті вискочити з туману. Аж ось вдалині замріло світло. Воно насичувало туман яскравими спалахами. Може багаття? – подумав Лан і обережно, хтозна що там таке, попростував у напрямку того сяйва. А коли наблизився до його джерела, то побачив серед галявини камінь, схожий на вівтар, з якого до небес простягнувся сіяючий стовп. Світло піднімалося догори із заповітного келиха, що знаходився на вівтарі. “Знайшовся!” – промовив на віддиху і завмер затамувавши подих. Аж коли забракло повітря, схаменувся, вдихнув на повні груди. “Знайшовся! Знайшовся!.. Ми зробили це, ми…”, – закричав від щастя. Радість переповнювала його душу.

З туману, плутаючись у його завитках і наче надсадно розриваючи їх, долинав радісно голосистий спів когута: “Ку-ку-рі-ку-у! ку-ку-рі-ку-у!..” – Дві години до півночі – відзначив для себе Лан.

Ось вона, та мить, про яку так мріялося. Те, ледь помітне крізь відстань років уявне світло маячка, що вказувало шлях до мрії, зненацька засяяло просто перед його очима сліпучим сяйвом. Як хвилююче, але ж і лячно як.

Ніколи ще не опинявся він отак сам на сам перед таким відповідальним кроком. Одним єдиним кроком, але таким неймовірно важким. У снах, саме цієї вирішальної миті прокидаєшся, не витримуючи, напевне, того внутрішнього дратівливого напруження, що переповнює тебе, вимагаючи прийняття негайного рішення. І зміг би чи ні, насмілився б чи відступився – залишається довічною таємницею. Зараз же перед Ланом постала сувора дійсність і неминучий жереб: “Або – або”. Або скористатися нагодою і здійснити замисел, або відступитися від усіх зусиль і прагнень, а значить і від самого себе. Причетність до величного, змушує людину ставати кращою, а навіть дещиця нечистот, як відомо, всю діжку кришталево чистої води перетворює в непотріб. У пам’яті зринули заняття з основ пластунства, а саме способи очищення брудної води, для її подальшого безпечного вживання. “Молоді гілочки сосни або ялини, кинути у воду й кип’ятити її доти, поки не одлічиш неквапливо вісімнадцять разів по сто”. Марудна справа, але куди подінешся, якщо не хочеш отруїтися. “Після того покласти туди ж декілька шматків вільхової, дубової, вербової або березової кори і дати їй ще трохи побулькати, цього разу відраховуючи дев’ять сотень. Остудити окріп. Зцідити, відділивши від осаду…” “Людину ж не прокип’ятиш, – подумав Лан, – після того, як вона впустить у себе дух мерзоти”. Він уявив собі величезний казан, де серед гілляччя у клекоті окропу, повнячи повітря огидним духом своїх випарів, перевертаються з боку на бік обварені до почервоніння людські тіла, а на дно казанів осідає чорний тягучий осад з усілякої гидоти, накопиченої за життя тими бідаками. Також він пригадав собі полум’я першого весняного багаття, і те, яка подальша доля всякого непотребу. Тож долаючи опір напосілої нерішучості, він все ж таки відважився підступити і взяти келиха до рук. Якою ж важкою ціною йому вдалося це зробити! Переступити через власний страх, наче через бездонну прірву і скинути до неї рятівний місток позад себе, – свідомо позбутися можливості відступу. Якби у ту мить, його страхи не змушені були задкувати перед суворим поглядом відповідальності за долю усіх сколотів, не знати як би воно й закінчилося.

“Яку ж дивну властивість мають наші мрії, – промайнула у ньому іще одна думка, – приходить час і вони так чи інакше здійснюються. Цілком чи частково, так чи інакше – збуваються. Либонь, наші мрії – це не просто якісь собі вигадки, не просто потяг до якихось змін, а, вочевидь, глибинні передчуття того, що має неодмінно статися в майбутньому. Отже слушно, що все своє ми носимо при собі, і чи у снах, чи в мить самозаглиблення нам відкривається якась завіса.”

Його серце спочатку похололо, а потім почало страшенно калатати, наче хотіло вирватися з грудей. В горлі пересохло. Навіть краплю слини не міг видобути, щоб хоч трохи його зволожити. Кров ударила в голову, покинувши нараз усі інші члени тіла. Світ поплив перед очима. Лан мимовільно заплющив очі і відчув себе, ніби, у вже знайомій продовгуватій темній печері із сяючим отвором удалині, як під час того приступу вогневиці, що мало не звела його не так вже й давно зі світу. Тільки цього разу він рухався у напрямку світла безперешкодно, так легко, наче, пересувався не на своїх двох, а летів у цьому просторі, підвладному не правилам земного тяжіння, а лише непереборній силі того світла, що притягувало його до себе. Коли наблизився до нього впритул, розплющив очі. Сяйво зникло. Він стояв на колінах і тримав у руках того самого золотого келиха, але святиня вже не обпікала зір. Натомість із келиха лилася пісня Всесвіту. Зі слів тієї пісні постав перед ним і сам неосяжний Усесвіт. Його лад; усе, що було, є і буде; уся правда й усі таємниці. Він побачив там безліч імен (кожне в супроводі відповідного зорового образу). Імені Бога серед них не було.

Лан звівся на ноги.

Яка прикра помилка, я не той, кому воно повинне відкритися? – німе питання застигло на Лановому обличчі. Але ж келих у моїх руках… Можливо, у Бога немає імені – нарешті дійшло до свідомості, так, наче, голос самого келиха промовляв його думкою. Імена є в людей, нас багато, нас нарікають для розрізнення між собою: такий то такий то Боян, а не Влад, і не Каленик, щоб уникнути плутанини. Навіщо ж іменувати Бога, якщо він один? Бог і є Бог, і немає іншого Бога окрім Бога.

Усі оті назви суть означення його проявів і творінь, образне розуміння: Вишній – бо стоїть над усім; Світовид – бо всевидячий і всевідаючий і так інші. Як ото ми звемо веселиками птахів, що вертають домів із далеких мандрів і веселяться своєму поверненню, а восени, коли знову надходить час розлуки з рідним краєм, і жура охоплює їх, що так вчувається у їхній прощальній пісні – уже журавликами кличемо. Адже веселик і журавель – це не два різних птахи, а таки один. А нерозумні так ті вірять, що і вогонь є Богом й називають його Вогнебог, і грім також, й Перуном кличуть. Але так воно насправді не є. І Лан твердо тепер це знав. Я ж ніколи не називав батька по-імені, батьку та й батьку – звертався… іншого батька ж у мене немає… самозрозуміло, що звертаючись так до нього безпосередньо чи подумки, я мав на увазі саме його, а не когось там іще. Це для інших він Дарчин Дим, а для мене лише батько, та й годі… Оскільки Бог один єдиний, то кличучи його, Боже, кого ж іще можемо розуміти під цим словом? Адже ж так, чи ні? Був би, скажімо, у Багрія свій Бог, а в Кміта – свій, тоді й імена були б їм просто необхідні, щоб не було плутанини де чий є, той Багрієвий зветься так-то, а той Кмітовий – сяк-то.

Різняться між собою лише обряди – способи служіння Богові, те що люди вкладають від себе у це поняття, а ще людські сподівання на його милість. Від того, здійснюються їхні заповітні бажання, чи ні надають вони Йому різних ознак: справедливий, милосердний чи жорстокий і нечуйний; свій-чужий. Його ж істина одна-єдина для всіх.

Ми сприймаємо світ не таким, яким він є – правдивим, про те відає один Творець, а таким, як ми його бачимо і розуміємо – явним. Явне не завжди правдиве. Як от сонце, котре ніби пропливає над нами протягом дня і зникає вночі, ми це бачимо, але ж насправді, то ми разом з землею обертаємось навколо сонця. Але щоб відати про це, замало власного спостереження. Тут потрібне знання основ світобудови… Іноді, скажімо, не знаючи особисто котроїсь людини, судимо про неї з розповідей інших. Дарма чи з прихильного, а чи з ворожого ставлення вона ту оцінку виснувала, людині властиво помилятися. Тож ті враження можуть бути хибними або не точними, але ми сприймаємо незнайомця таким, яким його змалювали ті, кому ми звикли довіряти. Така думка є навіяною. Отже, все на світі володіє трьома якостями: правдивою, явною і навіяною. … навіяне може спотворити до невпізнання те, що є очевидним, а те, що ми бачимо, в дійсності може бути лише видимою частиною… І завжди ми стоїмо перед вибором однієї з трьох доріг: вірити тому, що бачимо, тому, що нам розповідають чи вибрати дорогу правди, дорогу пошуку і пізнання Істини, яка не завжди лежить на поверхні. За очевидним завжди криється спрощена для розуміння Незбагненність.

Те, що на небі є сонце, міркував далі Лан, і при бажанні можна уявити собі схожість його з людським обличчям, а ще кажуть тобі, то є Бог… це ми бачимо власними очима, але воно так не є. Бог не є видимим, він у всьому і повсюдно, в нас самих і в тому, що нас оточує. Він всепроникний як думка, а свої думки ми не іменуємо, тільки речі, властивості…

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розділ 5	\|	Розділ 7

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.