Розділ 7

Заглиблений у свої думки, Лан не помічав того, що діється навколо. А тим часом тишком-нишком ззаду зловісним згустком підкрадалась до нього величезна тінь. В останню мить відчув він за своєю спиною її мерзенний подих. Рвучко обернувся, і їхні погляди зустрілися. То була Мара – відчув серцем. Але яким же безмежним було його здивування, коли замість очікуваної потворної баби, зморщеної, зіщуленої, горбатої, перед ним стояла юна писана красуня… Зроду-віку не доводилось бачити Ланові такої вроди. На місці де вона ступала своєю ніжкою, одразу розквітали квіти… Зачудований, Лан просто не йняв віри своїм же власним очам. Протер їх про всяк випадок кулаками: ні, не здалося, таки бачив те, що бачив… він підсвідомо притис до себе святиню ще міцніше.

– Що привело тебе до цього далекого краю, юначе, – запитала вона у Лана таким привітним голоском, що Лан аж отетерів від несподіванки: яке ж хитре і підступне це створіння, як вміло вдає із себе святу невинність оце люте звірисько, що припасувало на себе шкуру милого невинного ягнятка.

– Тобі не вдасться провести мене, я знаю ким ти є насправді, можеш полишити оце лицедійство, воно тобі ніяк не допоможе. Я прийшов з твердим наміром повернути те, що ти, злодійко, вкрала, – впевнено відповідав Лан і навіть ступив один крок їй назустріч, засвідчуючи тим самим свою рішучість…

Злостиво затремтіла й засичала з люті відьма, усвідомивши, що перед нею саме той, хто виявився достойним взяти келиха до своїх рук. Чистий серцем і душею, цнотливий, він пройшов усі випробування протягом шляху, втратив найдорожчих людей, і ніщо не змогло зламати його, змусити відступитися від мети. Втім, Темрява не така вже й проста, щоб здаватися без бою. Вона плекала намір далі підступно випробовувати хороброго лицаря. “Якщо ти людський сину такий стійкий до труднощів і обману, то чи не відступиш перед спокусами? ” – міркувала собі шахрайка. “Ану ж бо?.. Як не дубцем, то медунцем, а все по-моєму буде. ”

– Віддай келиха мені. Усі коштовності світу будуть твоїми. Знаєш, скільки їх збе[q]ігає земля? А я маю доступ до найглибших її глибин. Тепер мова її стала грубою і до того ж вона не вимовляла добре звук [р]. Він виходив у неї якимсь таким, що віддалено нагадувало звіряче рикання чи гарчання, чи навіть вихаркування. Сама вона набула вигляду зрілої жінки, приблизно одного із Лановою матінкою віку. Мара провела рукою і Лан побачив крізь земну товщу незліченні поклади коштовностей: золоті жили тягнулися нескінченними вервицями, самоцвіти так і сяяли неосяжними зором розсипами і ще багато небачених досі дивовиж осліпило його своєю красою. Та Лан не спокусився на багатства.

– Забудь про келиха, не мені одному він належить… До того ж не для тебе юшку зварено, – нічого й за ложку братись! Та й багатства твої – тлін, ні тіло моє ні душа їх не потребує – відповідав їй Лан. – Бо, що хто вподобає собі, на те й перетворюється. А я не хочу обернути своє серце на бездушний холодний камінець. Йди собі… Тут увагу Лана привернув до себе коштовний камінь, що висів на шиї Мари, прикріплений до масивної гривні-плетениці зі щирого золота. До цього часу він, мабуть, був прикритий довгим волоссям, що спадало чорними віхтями на її груди і плечі, і тому не видимий раніше. Аж коли Мара, під час бесіди, відвела волосся назад, він не міг більше залишатись непоміченим. На ньому були видряпані якісь небачені досі знаки. І його, здавалось, потойбічний блиск якимось дивним чином впливав на Лана. Він намагався не зосереджуватись на ньому, відчайдушно докладав усіх зусиль, але камінь ніби змушував погляд знову і знову ковзати своєю лискучою поверхнею, губитись серед хитросплетінь його граней і письмен…

– На що ти готовий за[q]ади своєї мети, – запитала вона у лицаря?

– На все готовий, – відповів він. – Але перед тим дай-но мені відповідь на одне моє запитання.

– Питай, хлопче. Навіть п[q]и[q]ечений на сме[q]ть має п[q]аво останнього слова.

– Мені не дає спокою ось яка обставина: відомо, що келиха може взяти до рук лише людина гідна цього. Яким же підступом тобі вдалося заволодіти ним?

– Ду[q]ні ви, – люди. Їй-бо, тьху… ду[q]ні, [q]укавицями вашого ж до[q]огенького Сколота, які я вик[q]ала п[q]оникнувши до його г[q]обниці. Якщо хочеш знати, вони й досі п[q]и мені і п[q]одовжують збе[q]ігати свою чудодійну силу, пам’ятаючи дотик свого господа[q]я і насичені його могутністю.

“Ох і бреше, ох і загинає – подумав собі Лан, – навіть оком не змигне, треба ж так…”

– То ти ще й святотатствуєш, могилорийко, – промовив уголос.

– Пхе, ото ще ваші святощі, теж іще… Але ти не загово[q]юй мені зубів, – продовжувала Мара. Хочеш п[q]испати мою пильність, огидний хлопчисько? Ну який же ти недотепа, адже жодна жива душа навіть не подякує тобі, там на батьківщині. Навпаки, знайдеться чимало зазд[q]ісників, кот[q]і паплюжитимуть на чому світ стоїть твоє доб[q]е ім’я, обмовлятимуть пе[q]ед іншими твої сп[q]авжні намі[q]и. Чесна людина завжди – живий докі[q] тим, хто живе безту[q]ботним життям, за яке інколи доводиться платити честю. Тому таких як ти за будь-що намагаються очо[q]нити й спекатись. Подумай п[q]о це.

Щем у серці, але не сумнів пройняв Лана пекучою стрілою.

Перед його очима постав Котигорошко з величезною довбнею в руках. Він стояв обличчям до оскалу скелі-черепа і дивився на кілочки, увінчані голівками своїх братів і сестри. Які думки роїлися в цей час у Котигорошковій голові, які почуття його переповнювали, Лан не знав. Але той стояв уперто очікуючи появи змія.

– Битися чи миритися? – гриміло з глибин печерного міста.

“Битися чи миритися?” – гуло у Лановій голові.

– Битися! – відповідав Котигорошко.

– А яка з того користь? – запитував змій. – Братів твоїх і сестру цим не повернеш.

“Яка з того користь?” – відлунювало в Лановій свідомості.

– Ще будуть інші, і брати, і сестри. За них і битимусь!

“За них і битимусь” – повторювали за казковим звитяжцем Ланові вуста.

– Геть, Маро. Не для визнання вибирався я у далеку путь, відчуття зробленого вже є моєю найдорожчою винагородою; не прагнення слави привело мене у твої володіння, а поклик серця і любов до свого краю і народу. Посіяні тобою чорні зерна не проростуть в мені зневірою, не сподівайся.

Десь здалеку, знову почувся голос півня – вже вдруге. Північ.

Наче враз розступилася потала і тьма тьмуща грішників несамовито заволали однієї миті: так зойкнула Мара з невимовного відчаю, нею затіпало, з її пащеки почала вивергатися чорна смердюча піна…

Нараз вона вдала, що заспокоїлась і це змінило її поведінку: тепер мова її м’яко стелилася, лилася пестливим словоспадом, шелестіла; зникло огидне гарчання. По цім Мара перетворилася на старезне бабисько. Вона почала розмірено розгойдуватись з боку вбік. І камінь на її шиї теж розгойдувався видаючи рівномірні приглушені звуки: “тин-тин, тин-тин, тин-тин…”. Ті звуки спліталися навколо Лана у кліть, відкриту лише в бік Каменя.

– Ти відчуваєш як тіло твоє тане, стікає наче віск, ти засинаєш, ти засинаєш, засинаєш міцним сном… “Ходить сон біля вікон, а кунява коло ставу, – вчувався йому співучий голос матусі наче звідкись зсередини самого себе – та й питає сон куняву: “Де ми будем ночувати”? “Де хатина білесенька, де дитина малесенька, там і будем ночувати, і дитину колисати. Баю бай, баю бай, спи, малеча, засинай. Спати, спа-тонь-ки…”

– Коли я долічу до десяти – крізь напів'яву, ледь долинало до Ланового слуху, – ти заснеш міцни-и-м-міцни-и-и-м сном. Відчуваєш, як тіло твоє наповнюється тягучою знемогою? Наливається солодкою важкістю, сон стискає його у своїх міцних обіймах… Один… два… три… Ти чуєш мій голос і продовжуєш спати… чотири… п’ять… спати… шіс… сі… ві… де… спати… Завершення лічби доходило до свідомості вже крізь серпанок млості. Далі – повне відчуження, і тільки зелений камінь перед очима. Він почав зростати у розмірах. Таємничі знаки на ньому стали витягуватись і перетворюватись на довжелезні кістляві руки з гострими пазурами. Вони вхопили Лана і затягували до середини. Грані каменю ставали пливкими і тіло легко проходило крізь них…

Наказ віддати келиха, вже не усвідомлював, Мара повністю керувала його волею.

– Віддай келиха, – наказувала вона гучним різким голосом декілька разів повторюючи наказ через певні проміжки часу. Лан навіть простягнув був руку з Божим дарунком у її напрямку, як раптом кур закукурікав втретє. Час Мари урвався. Але чари не втратили сили. Лан так і залишився їхнім бранцем.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розділ 6	\|	Розділ 8

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.