Розділ 8

Поки Мара сподівалася виманити святиню, уявний простір “всередині каменю” видавався райським садом. Які тільки милі окові дива не оточували Лана у ньому. Та тільки облудниця втратила можливість, і щонайменшу надію оволодіти келихом, все раптом докорінно змінилося. Тепер він не мав ні початку ні закінчення – всуціль безбарвна безмежність позбавлена будь-яких ознак часопростору оточувала його зусібіч. Ще гірше, ніж перед тим у злощасному тумані. Там хоч відчувався твердий ґрунт під ногами. А тут, Лан наче висів у небутті. Перед ним почали виникати образи-привиди від яких волосся ставало дибки, а шкіра вкривалася сиротами. Прозорі видіння змінювали один одного, виникаючи нізвідки і в нікуди зникаючи. Лан спробував був заплющити очі, але продовжував бачити все крізь закриті повіки. Так у дитинстві він свідомо, як, власне, і всі дітлахи, закривав очі, коли ставало лячно – захищаючись непохитною впевненістю, що, раз він нічого не бачить, то, безперечно, не видно і його. Такий захист спрацьовує лише в дитинстві, – подумав Лан, висміюючи цей справді сміховинний у такому віці вияв безпорадності, і сміливо розкрив очі. Хибувало ще постукати по чомусь, і промовити закляття: “тук-тук, я у схованці”. Йому стало соромно перед самим собою за цей мимовільний прояв дитячості. Надалі він спостерігав за тим, що діялося навколо – відкритим поглядом. І дивився не звідкись збоку, як відсторонений глядач, а знаходився безпосередньо у гущі подій, часто і як їх учасник.

Перше, що він побачив – це більш як півсотні воїнів-велетнів розіп’ятих на дерев’яних перетинах вздовж шляху. Він дивився на них знизу, задираючи голову. Їх мовчазне, (ні пари з вуст, ні стогону жодного, ні нарікань) конання викликало двояке ставлення до цих величних мучеників: співчуття і водночас захоплення мужністю, з якою вони зносили страждання.

– Хто ви? – запитав Лан у одного з них.

– Божі люди, – відповів той.

Більше нічого не встиг запитати, велетні розвіялися наче дим, що піднімається вгору і розчиняється у повітрі.

Пізніше він побачить ще щось подібне, але ті люди вже потерпатимуть настромлені на гострі палі, або зачеплені на гак за ребра. І знову жодних ознак болю на обличчях, наче, то буденна для них справа, така собі приємна забавка – отак каратися. Навпаки, усміх на їхніх вустах і жарти створювали враження неправдивості цих образів.

– За що? – запитував їх подумки.

– За віру, за любов до краю, за небажання плазувати… – відповідали катовані, так само мовчки.

Вони не просили у Бога наглої смерті, щоб допоміг їм швидше збутися тортур, ба навіть більше того, – взивали до Нього якомога довше тримати їх у такому стані, щоб бачили кати: за Святу Справу, готові хоч і на пекло, якщо вже така доля… “Двічі не вмирати. А раз, можна й потерпати…”, – шпарили жартівливої.

Лан відчув тоді нещадний біль у боці, ніби гостре залізо в’їдалося йому попід груди між ребрами і ламало кістки. Ні, звичайна людина не може стерпіти такої муки, не зраджуючи свого стану криком, або бодай би незначними змінами в обличчі. Але йому совісно було виказувати перед поглядами цих мужніх мучеників будь-які, навіть незначні, ознаки слабкості. Він затамував як міг те нестерпне відчуття, і все ж відвернувся, бо не зціпити зубів було йому таки несила.

Але ще перед тим пронісся повз нього полум’яний вихор і проволочив за собою на шнурівці закривавлений зойк. А потім тисячі таких же болючих зойків злилися в один і Лан ще більше вжахнувся. Вже за мить незліченне число вогняних вихрів гасали навколо з диким завиванням і свистом. Там де вони прокочувалися залишалися опісля тільки обвуглені людські кістяки. Усе затягнуло димом, довелось припасти долі, щоб не вчадіти. Раптом зойкнуло з такою силою, що йому заклало вуха. Після цього сталася цілковита тиша. Лан підняв голову і з цікавості роздивився кругом себе. На горі догорало якесь місто. Усе навколо німувало. Світ німував. Внизу, рікою пливли закривавлені, цілком голі, трупи чоловіків і жінок, юнаків і дівчат, старих і підстаркуватих, чубатих воїнів, стрижених “під макітру” городян, і зарослих бородатих селюків вперемішку. Подекуди вони утворювали гаті і, на тих місцях, пересварюючись гучно (Лан не чув їхнього каркання, лише бачив, що ті відкривають дзьоби), справляли свою криваву учту ворони, ласуючи до схочу людськими очима і душами. А трохи поодаль: ціла купа (кілька сотень) мертвих немовлят від двох років і менше. Усі із розтрощеними голівками. Одне із немовлят було ще живим. То був хлопчик. Лан нахилився над ним і помітив на шиї малого срібний оберіг у вигляді меча. Точнісінько такий, як бачив на хлопцеві зі свого сну. Лан хотів взяти його до рук, роздивитися ближче, але видиво, як і попередні, зникло. Розвіялося. Натомість з’явилося інше: теж діти, теж замордовані, але на років десять-п'ятнадцять доросліші – приблизно, Ланові однолітки. Хіба неживі можуть рости ще й дорослішати? – подумав Лан. Він бачив, як у мерців миттєво видовжуються нігті й волосся, та щоб таке… Але те, що він побачив пізніше, довело йому можливість втілення у цьому просторі ще більш незбагненного, ніж те, що було досі. Тим часом, до цих пір тільки бліді, майже прозорі видива, почали наливатися барвами. Якоїсь миті, наче хтось невидимий повиймав чопи з прихованих велетенських діжок і простір почало затоплювати червоною рідиною. І ось що було незбагненним – рідина заповнювала не діл, а стелю простору, наче звисала згори утримувана якоюсь таємною силою у такому неприродному положенні. Низенькі приземлені люди під цим морем ходили вільно, але, видно було, що вони страх як налякані. Острах перед ймовірністю того, що воно відліпиться від стелі і заллє їх або захопить загребущою хвилею, міг би запросто прочитати на воскових обличчях навіть неписьменний. А високі зростом – захлиналися у тій рідині. Дивно було за цим спостерігати. Адже варто було, здається, лише зігнутися чи впасти на коліна, і вони були б врятовані… та, чи то порода якась особлива, чи що, але були ті диваки якимись негнучкими, і тому, вже навіть мертві продовжували стояти із синіми розбухлими обличчями потопельників. Але й тих, що були невисокими, не обійшла печальна участь: з червоного моря з’являлися велетенські щупальці і безперестанку хапали коротунів, затягували до пучини, а та вивергала їх із себе вже неживими. Повсюдно валялися трупи. І було їх уже не декілька сотень, а сотні разів по сто, а то й у сто разів по сто більше. Потім червона рідина стала братися згустками і з тих ґудзів рясно посипалися лялечки, які тут-таки гучно хрускали, і з них вилітала вогненна сарана. Вона знавісніло пожирала все їстівне на своєму шляху. Не втамовувала якийсь одвічний нестримний голод, а саме люто знищувала спожиток, не переймаючись необхідністю його перетравлення. Слідом за сараною йшло страховинне чудовисько з незліченною кількістю рук, у кожній з яких тримало по удавці. Спіймавши на ту удавку чергову жертву, несамовито висмоктувало з неї людські соки. А вже ця потвора, видно, насичувалася своєю поживою. Чим більше жертв, тим більшою ставала вона сама, і ще більше рук з’являлося на її тілі, що стрімко вибивалося і вшир, і вздовж. Ті, що опинялися у зашморгу миттєво марніли. Потім відкинуті вони помирали довгою важкою смертю.

– Хліба! Хлібчика, – благально просили живі кістяки самими очима і простягали до неба гострі костомахи рук, і від розпуки гризли одне одного…

Сухарик у торбинці пропікав Лана до серця крізь шкіру торби, одяг, власну шкіру. Але як він міг зарадити цим людям, маючи декілька крихт біля себе?

– Я знаю де є хліб! – пролунав раптом чийсь голос, – усі гайда за мною.

– За ним, за ним… – загуло повсюдно, – веди нас!.. Хліба! Хліба! Хліба…

Шалений людський вир у загальному нестримному пориві підхопив Лана і поніс за собою. Він не міг ні опиратися, ні вирватися із цієї очманілої чорториї. Бурхлива ріка занесла його своїм потоком в якісь темні вузькі підземелля. Нестерпний сморід увірвався до Ланового нутра через ніздрі, задуха здавила горло. Під ногами відчувався хрускіт і чавкання помиїв та напівзогнилих недоїдків. Натовп жадібно кинувся набивати шлунки тією гидотою, плазуючи, розчавлюючи одне другого натиском тіл. Найпершими, звісно ж, гинули маленькі діти. Та натовп не зважав на їх благання. Несподівано входи до підвалів зі скреготом замкнулися, і кам’яна темрява холодними слизькими брилами стиснула юрбу і поховала в собі. А розпачливі волання, голосіння й бідкання, згустившись, утворили таку тисняву, що підземелля й саме, здавалося, застогнало від болю.

Вселюдне божевілля немов втілилося в окрему істоту, яка раптом несамовито зареготала: “Ги, ги, ги… Дармові харчі бувають тільки в пастці, дурні!” І від запізнілого усвідомлення цієї істини запала загальна мовчанка. Тут почулося постукування десь із-за меж темниці.

– Це абетка Морзе, – сказав середнього віку чоловік, що стояв поблизу Лана. – Хтось намагається встановити з нами зв'язок. Раніше я був військовим моряком, сходив вздовж і впоперек усе Наше море, побував у багатьох чужих, я добре знаюся на цьому. Зачекайте, послухайте, що нам передають: “Лупайте скалу, там де вона найтонша, аж поки не дістанетесь світла, – це єдина можливість вибратись звідти…”. – легко сказати “лупайте”, – скрушно додав він, – та чим?

– А що це за абетка.., як ви її назвали? – перепитав Лан.

– Морзе, – відповів той. – Вона так називається за прізвищем її винахідника. Кожну букву в абетці Морзе позначив певним набором з довгих звуків, які на письмі позначаються рисками і коротких, що позначаються крапками. Хоча може бути тільки одна крапка і лише одна риска. Такий же набір відповідає знакам лічби. Одиницею тривалості вважається тривалість крапки. Тривалість риски дорівнює тривалості трьох крапок. Проміжок між знаками в букві – одна крапка, а між буквами в слові – три крапки. Перерва між словами – сім крапок. Це дуже легко.

– Крапка, три, сім, проміжки, риски... безсумнівно такі знаки мені доводилось бачити раніше, – подумав Лан, – так, на глиняному посуді сколотів, на оздобах, оберегах, а вголос чомусь запитав, – чи в розсипах зірок на небі не заховані часом слова, так, як в абетці цього Морзе? А в сукупності сузір’їв якесь послання, прочитавши яке, можна пізнати світ й самого себе в цьому світі.

– Можливо, – відповів співрозмовник, – я ніколи не задумувався над цим питанням. Але з темниці зір не видно. То ж, чим її лупати, сю скалу, щоб їх уздріти? Ні кайла, ні лому, ні сокири, нічогісінько такого, чим можна було б це робити. Не нігтями ж колупати граніт.

– Віра гори рушить! – озвався якийсь голос із натовпу, – пригадай, яким чином на Хóривій горі з розколотої дивом скелі вдарив животворний плин й наситив спраглих та зневірених убогих духом…

Лан так і не дізнався, що сталося із ними усіма. Чи проламали вихід, чи загинули в темниці?.. Видіння зникло, як і попередні.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розділ 7	\|	Розділ 9

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.