Розділ 9

Лана знайшли на світанку. Під ранок розпочалася злива. Своїми важкими водами вона добряче налягла на туман і владно притисла його до самісінької землі, а потім і геть розмила. Розвиднилося. Зорові відкрився неприглядний вкритий сірою барвою усіх відтінків краєвид. На пругах він зливався з таким же затягнутим мишастою пеленою небом так, що не було помітно явної межі між твердю і небесами. Голомозі, якісь покорчені, немов хворобливі, змоклі поодинокі дерева і кущі вражені грибком і вкриті цвіллю, що звисала наче павутиння, здавалися неживими, а всіяна слизькими валунами, мов бородавками хлипка земля на галявинах – тілами якихось величезних потворних тварюк. Якби в останніх були очі, то їхній погляд неодмінно мав би вираз тихого божевілля. Серед цього паруючого пріллю чуперадла виділялася висока прямокутна брила схожа на жертовник…

Лан лежав горілиць на тому кам’яному вівтарі, і міцно спав, пригортаючи до серця святиню.

– Гай-гай. Ми тут з ніг вибились шукаючи його, а він сопе собі ледащо у дві дірки як ні в чому не бувало, – наближаючись, гукнув до нього Багрій. – Ану вставай, горе, не спи бо змерзнеш.

– Не будіть, – звертаючись до товариства, застеріг Мудровид, – це чародійство. І він повідав усім пророчий сон Лана. Тепер це було очевидним. Усе сходилося. – Потрібно дізнати потаємне слово чи набір слів, – продовжував старий, – щоб привести його до тями. На це можуть піти десятки, а то й сотні років. Можливо, нам доведеться передавати це завдання з покоління в покоління нашим нащадкам, поки не зродиться серед нас хлопчина, як дві краплі роси, схожий на Лана, і аж він добудиться сплячого… Ми навіть не відаємо, чи можна його зрушити з місця, адже не виключено, що ця місцевість і сам камінь теж уражені закляттям. І він не помилився, як у воду глядів.

– Яке ще там чародійство, – правив своєї Багрій і махнув рукою, – байки це все, заснув та й годі, діло звичне. Вставай, друже, – простягнув до хлопця руку, щоб розворушити. – Дивіться, он навіть губами двигає, із кимсь балакає увісні. Кажу ж, просто спить. Діяв, наче захмелілий, не чув навіть, наказу Яр-Тура, а той не встиг йому вчасно завадити. Багрій штовхнув Лана, і сталося те про, що попереджав Мудровид: Усе навколо почала огортати своїм мереживом перша паморозь, дощ перейшов у сніг, але наскрізь промоклі сколоти на диво стали покриватися не крижаним настом, що було б природнім, а швидко кам’яніти, від ступнів і далі догори… Усвідомивши неминучість і незворотність дії закляття, воїни як стояли колом, так і залишились на своїх місцях біч-о-біч, тільки міцніше замкнули його, поклавши один одному руки на рамена і затягнули наостанок бойового славня.

“Пропадати, так з піснею”, – одна з найпоширеніших, за складних обставин, сколотська приказка. Спів супроводжує сколота протягом усього його життя – від колиски до мар. Співає він так часто, з будь-якого приводу, що, здається, вдихаючи повітря, видихає пісню. У ній він знаходить розраду у скруті, нею він сповіщає світові про свою радість, нею лікує рани, нею ж може завдати такого дошкульного удару недоброзичливцю, що той довго пам’ятатиме, де рак зимує; вона, коли потрібно зрощує потрощені кістки, розбиті серця й поламані долі; життєдайне молоко материнської пісні починає живити сколота набагато раніше за її грудне молоко. І звісно ж, остання краплина крові сколота витікає із нього співаючи.

Ті пісні, як ріки, а ріки, як люди, а люди мов пісні. Все знаходить своє відображення одне в одному. Спочатку вони здаються зовсім різними: горяни – наче ті бурхливі нестримні потоки своєї сторони, – жваві, запальні, пристрасні, кипучі, в житті і в співі; і розважливі, неквапливі жителі рівнин, так схожі на неспішну плинність степових пісень і рік, таких широких і щедрих, як душі тих, що мешкають обіч їхніх течій.

Народжуючись з джерельця, течуть вони дорогою життя, спочатку кволі невеличкі прозорі струмочки, кожен камінець, ба, навіть, кожнісіньку піщинку на денці їх можна розгледіти; продовжуючи свій шлях дедалі дорослішають набираються сил, зростають; зустрічаючись із собі подібними, зливаються разом і стають єдиним цілим… Говірка однієї бува дещо різниться від іншої: та пришіптує розмовляючи; у тієї окремі звуки, немов, пірнають в глибінь подалі від поверхні, ухиляючись від небезпеки бути впійманими; а у тієї навпаки ніби вистрибують з води, щоб ухопити на льоту сяку-таку комашку. І це звукове розмаїття зливаючись в одну велику ріку, в її гирлі поєднується у загальний гомін – мову народу, велику пісню, яка живить своїми соками спільне велике сколотське море.

Лан на очах побратимів теж затягувався кам’яною корою і перетворювався на одне ціле з вівтарем. Аж тоді припинилися оті його жахливі видива. В останньому видінні ще десь ізгори упала велика зоря. Вона в стрімкому леті розірвала Марин простір навпіл і осяяла довкілля. У тому світлі, Лан побачив Бога в людському тілі, розіп’ятого на дерев’яному стовпі з поперечиною для рук. Не було сумнівів, що то був Сам Господь. З прицвяхованих кінцівок Його цідились цівки крові. Лановий слух тієї миті мимоволі вловлював відзвуки того, що, мабуть, відбувалося трохи раніше на цьому ж місці. Це відлуння боляче цибало по скронях: “клац, клац, клац”, – наче клацання клевця по цвяхах… – Підійди, – мовила Людина на перетині, звертаючись до Лана. – Підстав свого келиха… Лан зробив так, як йому наказав той дивний Чоловік. До посудини наповненої самоцвітами і золотим піском, із Чоловікової рани, полилася різнобарвною дугою веселка, насичуючи її своїм дивовижним сяйвом.

Неподалік у цей час біснувалося юрмище упирів; звідусіль сповзалися, налітали і наскакували: п’явки, кажани, гнус, комарі, кліщі, блошиці… Усе це кровожерливе сонмище несамовито тисячоголосо волало: “Крові! Крові! Крові!..” І заправляла всіма ними сама Мара. Позаду натовпу виднілося поодиноке дерево, один із краків якого вгинався під вагою завішаного на ньому тіла. Ланові стало не по собі від моторошного галасу. Чоловік помітив це:

– Не бійся їх. Окрім себе вони нікому не зашкодять, – лише встиг промовити як Лан відчув на своєму плечі легкий дотик чиєїсь руки. То був хлопець зі сну.

– Чому Він не спопелить їх? – запитав Лан, – адже варто Йому лише подумати про це.

– Бач, таким є Його задум, об’явитися серед тих, хто обов'язково проткне тіло, щоб зцідити живицю серця Його. Бо тільки так можна унаочнити те, що задумано Ним. Він сам і сотворив їх для цього. Щоб кров Його неодмінно пролилася.

Але в цьому їхня слабкість, – продовжував юнак. Вони змагають проти Нього. Відчуй різницю: не “За” (за щось своє, що вони вважають цінністю), а “Проти”. Боротьба “Проти” не передбачає визначеної кінцевої мети. А, коли мета не означена, шлях у цій боротьбі, лише блукання навмання. Боротьба ні з чим. Самообман. Вони здатні бачити людську плоть на Ньому, але сутність для них невловима. Лише боротьба “За” – це цілком видима вершина, відстань і шлях до якої можна визначити, сили розрахувати, і, врешті, досягти її. Тому їм не здолати того, кого вони не бачать. Перед ними тільки темрява, вершина схована від них туманом беззмістовної настанови “Проти”. Їм не видертись на гору, вони так і залишаться біля її підніжжя.

Та повернімося до головного. Ось те, – Він вказав на келих, – чого не вистачало у розповіді Мудровида. Твій вчитель не міг знати всього, що відкрилося перед Сколотом. Бо після того, як келиха було викрадено Марою, саме це знання втратилося вами. Кров Його між тими коштовностями – найкоштовніша мудрість. Вона є свідченням єдності людей із Ним. Як поміж себе люди міцно пов’язані кровними узами, так і Його “кров” є у нас. Він частина нас, а ми частка Його. Як щільно не був би наладований келих, у ньому завжди знайдеться місце для вологи. Волога всюдисуща, вона пронизує все, все, все… Так у всьому є Він. Увесь земний світ є розчином – де рідшим, де густішим аж до твердості. Без розуміння цього, усе те золото, ті самоцвіти, та й сам келих – нічогісінько не вартують. Без усвідомлення цього ніколи не пізнати людині істинного щастя ні тут де ви є зараз, ні там, де ми будемо потім.

– Можна запитати? – трохи несміливо мовив Лан. – Чому Марі дозволено було заволодіти келихом?

– Друже мій, – відповів хлопчина, – ми самі спричинилися до цієї втрати. Мара – це лише плід проявлення людських вад. Вони її живлять. Мара це передусім людське “Я”, що переважає усе інше. Це пісок, що заполонив келих і не залишив місця для іншого. Мара – це окремі тіні людських бажань і вчинків з’єднані в одну велику Тінь. Вона повторює усі рухи людських діянь, помислів і висловлювань, і ніколи, ніколи й не зігнеться й не випростається без того, щоб перше цього не зробили її власники, тобто люди. Сама ж вона тіні не відкидає, думаю, тобі це відомо. Бо тінь тіні не породжує. Зауваж, по мірі зростання людини, тінь її більшає, і Мара зростає в силі разом з нею. Найменша ж тінь у немовляти. І поки помисли людські такі ж невинні, Мара безсила. Але як тільки самолюбство людства непомірно пнеться вгору – тінь видовжується…

– Подумай, якщо в повсякденні з усієї абетки використовувати лише одну-єдину букву “Я”, чи можливо було б створити такі слова як Батько, Батьківщина, Родина, Друзі?.. Та ще безліч інших слів без яких життя просто немислиме. Чи могли б тоді люди порозумітися між собою? Життя стає повноцінним, коли у ньому задіяна вся абетка. У людини не зараженої самолюбством, осібне “Я” завжди на останньому місці¹. Якби, скажімо, Котигорошко, яким ти так захоплюєшся, ставив особисте понад все інше, став би він визволяти своїх братів і сестру зі змієвої неволі?.. Піклування про власну безпеку змусило б його залишатися вдома. Особисте Я – це найостанніша піщинка в келиху, що набуває цінності й ваги лише в сукупності із рештою багатств у ньому. Лише в сполученні з іншими буквами “Я” набуває смислу. Поза словом – це тільки беззмістовний знак не більше. А щоб з’явився хоч щонайменший зміст потрібна допомога інших знаків, як не верти.

“Я” – понад все! – і є Марою. Це стосується й окремої людини, і народу, і цілого людства.

– А, скажи мені ще таке, – поцікавився Лан, – чи є у Нього ім’я? Розіп’ятий Чоловік усміхнувся, почувши таке.

– Багато кого цікавить це питання, Лане, – відповів. Якщо хтось запитає тебе: “Кого ти бачив?”, як відповідатимеш?

– Бачив Бога, відповім.

– Навіщо ж тоді ім’я?..

– А чому, – не вгавав Лан, так багато думок потребувало відповідей, що він не міг зупинитися…

Чоловік закрив повіки і сказав, не дослухавши запитання:

– Навіть якщо я тобі дам відповідь на це питання, ти не зможеш цілісно змалювати в своїй уяві всього, що я розповім. Піди й принеси те, що лежить під он тим деревом. Він вказав поглядом на дуба, що височів неподалік. Лан похапцем побіг і приніс жолудя, більше під деревом нічого не було.

– Ось, – показав він Чоловікові плід.

– Що це? – запитав той.

– Жолудь, – відповів Лан.

– А можеш сказати, що у ньому всередині, не розламуючи його?

Лан не раз розколупував жолудя, і добре знав його вміст під шкаралупою. – Насінина схожа на горіх, – впевнено заявив він.

– Це твій погляд. А я бачу в ньому все минуле дубового роду й майбутні гаї. Закопай його в землю, він проросте, стане дубом, зродить тисячі жолудів, які своєю чергою потраплять в ґрунт і теж зростуть дубами. Щоб переконатись в тому, що це буде саме так, життя людського не вистачить. Ми дивимось на одну й ту ж річ, але різними поглядами. Втім, це найпростіше для розуміння, це ти можеш уявити, бо воно є видимим. А як розтлумачити тобі те, чого ти не бачиш, чого не можеш змалювати у своїй уяві? Озирнись навколо. Все, що потрапляє в коло твого зору, ти можеш описати. А чи зможеш ти сказати, що знаходиться за он тією скелею. Очевидно, що ні, якщо ти там раніше не бував. Одначе, як тобі розповісти про те, що бачать мої очі, коли воно не схоже на жодну річ тобі знайому. Все пізнається в зіставленні, як же змалювати те, що ні на що не схоже? Для мене ж в світі не існує таємниць, але для твого світосприйняття ці речі недосяжні, і тому…

Він ще не доказав, як усе почало знову затягувати темінню, котра, як величезний ненаситний рот, як трясовина поглинула останнє слово Чоловіка. Темнота невпинно стала засмоктувати в себе Лана. На тому місці, де він щойно бачив Бога, залишився лише юнак. Стояв на твердому ґрунті у колі із залишків світла ще не поглинутих темрявою. Проте й воно п’ядь за п’яддю невідступно меншало. Лан бачив хлопця так ніби дивився у дзеркало на своє власне відображення, або на брата двійника. Різнилися вони між собою тільки оберегами: на одному з них була дерев’яна перетинка обрамлена колом, а на іншому, як відомо, невеличкий двосторонній меч зі срібла.

– Вставай! – сказав юнак і подав Ланові руку, – часу обмаль, швидше… Лан теж простягнув був руку назустріч, щоб скористатися допомогою, але саме тієї миті до нього доторкнувся Багрій і, все пропало, і юнак, і світло, і свідомість… Залишився тільки щільний неосяжний і непроглядний морок.

Водночас із Багрієвим дотиком задвигтіла земля. Так потужно струсонуло, що, здавалося, вона розкололася навпіл, або, принаймні відколовся шмат від неї, і ось-ось взагалі порозлітається на друзки за другим штурханом. Втім, за першим, не було більше жодного поштовху. Все затихло. Спокійно падав сніг. Земля поволі оберталася, як звично, навколо власної осі й небесного світила. А згори бліде, немов знекровлене зимове сонце, здивовано приглядалося до свого кам’яного відображення внизу, яке вперше з’явилося у цих краях, аж поки те не зникло з поля зору.

Що ж, як не прикро, але й ми на цьому змушені полишити наших звитяжців до того часу, коли відьомські чари розвіються, і Лан зі священним келихом сколотів, у супроводі вірних побратимів, повертатиметься додому, на береги рідного Бога.

Роман Жахів 1993-2008 р.р.

В українській абетці літера “я” стоїть останньою, а в так званій “церковно-слов’янській”, якою довший час примушували українців відбувати Богослужбу – “Аз” що відповідає займенникові “Я” – знаходиться попереду всіх літер. Таким чином особисте ніби ставиться попереду всього іншого.

P.S.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розділ 8	\|	Придбай книгу передплатою

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.