• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Дистанції спілкування.

Виокремлюють чотири дистанції у спілкуванні: інтимна, особиста, соціальна, публічна.

Інтимна дистанція спілкування – це зона спілкування між близькими людьми(до 50 сантиметрів)

Особиста дистанція спілкування – це зона спілкування між друзями (від 50 см до 1,5 метра)

Соціальна дистанція спілкування – це зона спілкування між знайомими людьми (але не друзями) (від 1,5 до 2,5 метрів)

Публічна дистанція спілкування – це відкрита зона для виступу оратора перед аудиторією (більше, ніж 3 метри)

Зміст поняття мова одягу та мова кольорів означає, що для виступу ораторові слід обрати діловий одяг ( переважно це костюми сірого або синього кольору. Такий одяг не пригнічує оратора й у слухачів є можливість зосередитися на самій промові. Якщо головна мета оратора – переконання аудиторії, то йому слід уникати яскравих кольорів, занадто мовного одягу, численних прикрас, які будуть привертати до себе увагу слухачів і відвертати їх від змісту промови.

Спір та вміння доводити свою правоту відіграють важливу роль в житті, науці, в державних та суспільних справах. Основною метою будь-якого спору є перемога над супротивником . Для ефективного та швидкого вирішення дискусії, можливості полегшити спір для себе та утруднити його для опонента використовують певні психологічні та логічні прийоми.

Велика увага опису цих прийомів у суперечці приділяється в роботі А. Шопенгауера «Эристика или искусство побеждать в спорах » . Автор розрізняє дозволені та недозволені прийоми, аналізує психологічні та логічні методи ведення спорів, розглядає різні види софізмів.

Одним із головних прийомів, який часто застосовують адвокати чи прокурори є метод «розширення». Тут мова іде про те, що варто розглядати тезу противника в найбільш широкому значенні і чим більше ми її розширюємо, тим краще для нас в майбутньому віднайти неточності, помилки та влучно здійснити напад.

Важливим прийомом виступає послідовність надання аргументів. Потрібно їх надавати «порціями», а не всі одразу, щоб опонент не мав змоги використовувати всякого роду придирки. Найсильніші та найвагоміші залишати на кінець, тим самим виключити можливість перемоги противника.

На мою думку, одним із найкращих прийомів, що описав Шопенгауер є роздратування противника. Тут використовують насмішки, звинувачення, докори до тих пір, поки співрозмовник не буде роздратований і не зробить при цьому помилкову, невигідну для його позиції заяву. Цей прийом є досить сильним методом для досягнення перемоги, оскільки, в стані роздратування опонент не зможе прослідкувати хід своїх думок та надати адекватну відповідь опоненту.

Під час дискусії використовувати швидкий темп мови та потік безсенсовних слів. За такої ситуації опонент не в змозі їх логічно обміркувати та привести якісь докази у відповідь. У цьому випадку швидкий потік думок просто ошелешує співрозмовника і вводить його в стан дискомфорту.

Якщо противник не дає прямої відповіді на наше запитання або будь-яким чином ухиляється від неї чи відповідає питанням на питання – це прямий доказ того, що ми натрапили на його слабку сторону. В подальшому потрібно постійно тиснути на неї і не випускати опонента.

У випадку того, коли співрозмовник використовує погані докази при слушній справі, нам легко вдасться заперечити їх, тим самим заперечити і всю тезу. Якщо у противника не виникає інших, більш вагоміших аргументів – це сигнал тому, що ми виграли справу.

Коли ми бачимо, що противник сильніший у своїх аргументах та доказах, потрібно застосовувати до нього всякого роду притирки, бути грубим у спілкуванні. Таким чином ми переходимо на особисті відносини і віддаляємося від предмету спору. Цей прийом є найбільш вживаним нашими фахівцями.

Якщо ми виявилися загнані у глухий кут і не знаємо що відповісти, тоді можна признатися у власній некомпетентності, розбавляючи це іронією. Шопенгауер приводить приклади таких фраз: «Все, що Ви говорите не піддається моєму слабкому розуму; можливо Ви праві, але я не розумію цього, тому відмовляюся що-небудь відповідати». Цим самим ми завойовуємо довіру аудиторії, оскільки остання вважає слова опонента повним абсурдом. Цим прийомом варто скористатися лише, коли впевнений, що завоював авторитет у публіки.

Хорошим прийомом буде використати аргументи противники проти нього самого або використовувати неправдиві докази чи твердження та спростовувати їх такими ж неправдивими фактами.

Для мене цікавими виявилися прийоми, коли виводять фальшиві висновки та нові твердження із тези, перекручують поняття, навмисно змінюють тему розмови, використовують парадокси для дезорієнтації опонента.

Часто питання задають не в правильній послідовності. Противник не знає до чого відносяться ці запитання і не може передбачити наслідків. На основі цього ми можемо робити свої висновки і перекинути розгляд справи на свій бік.

Можна використовувати фантастичні та видумані аргументи на такі ж з боку опонента, оскільки суть полягає не в досягненні істини, а лише в перемозі.

Часом супротивник буває зацікавлений у тому, щоб зірвати суперечку, так як вона йому не під силу. Тоді вдаються до грубих хитрощів: перебивають супротивника, показують небажання слухати опонента - затискають вуха, наспівують, насвистують, сміються і т. п.

З легкістю можна усунути противника чи зробити його аргументи підозрілими. Варто лише наділити його тези відтінками негативу. Тут доцільно використати такі фрази: «Це ж ідеалізм!», «Це раціоналізм!», «Це містицизм!». Проте їх можна використати лише за наявності зв’язку між фразами та висунутими тезами.

Шопенгауер описує метод, який заміняє всі попередні. Основним в ньому є вплив не на розум противника, а на волю останнього та аудиторії, тоді вони будуть поділяти нашу точку зору. Наприклад, якщо слухачі належать до одного виду діяльності, а противник - до іншого. Нехай його тези і будуть вірними, але якщо ми натякнемо, що вони вступають у протиріччя із загальними принципами групи, тоді тези противника стають слабкими та недієвими. Тим самим ми отримуємо підтримку всієї групи та перемогу над опонентом.

Дуже часто вдаються до шукання багатозначності, використання омонімії, виявлення суперечностей в аргументації, покликання на авторитети.

Отже, описані прийоми є дуже важливими для перемоги у справі. Саме завдяки умінню їх правильно застосовувати ми зможемо без проблем довести свою правоту. Проте для цього потрібна постійна практика та робота. В майбутньому я надіюся опаную цю науку та мистецтво вести суперечки, яка є основою моєї професії.

16.

У риториці все підпорядковане мистецтву переконання. На етапі інвенції— це підбір матеріалу, в диспозиції— його розташування, в елокуції—добір мовних засобів і способів їх подачі, в мнеморії — запам'ятовування найважливішого, в акції—характер мовної поведінки і паралінгвістичних прийомів (виголошення, міміка, кінеси-ка, жести). Це підтвердження (сопйгтагіо) і спростування (гегйіагіо) певних положень.

Проте основним етапом і змістом переконання є аргументація як логічна частина диспозиції.

Аргументація в широкому вжитку означає майстерний добір переконливих доказів і як результат— мистецтво дискусії. В основі аргументації лежить складна логічна операція, що є ланцюжком або комбінацією суджень як елементів доказу: теза (гр. ІЬеаіз), аргумент (лат. аг§итеп1ит), демонстрація (лат. аетопай-аііо).

Пастка у суперечці – непорядний прийом, який свідомо застосовується малокультурною людиною для того, щоб утруднити своєму противникові проведення спору. За суттю пастки є порушення принципів вірного мислення і законів логіки, тому у науковому спорі вони неприпустимі. Серед оман, яких треба уникати, науковці зокрема виділяють:

Пастки логічного характеру:

Софізми – свідоме порушення певних правил і законів раціонального теоретичного мислення.

Антиномії – логічно парадоксальні ситуації, які містять у міркуванні певні дефекти, для яких у логіці не знайдено певного рішення.

Пастки соціально-психологічного характеру:

“Принада” – бажаючи схилити опонента до прийняття тези, пропонент підкуповує його лестощами, стверджуючи, наприклад, що він, як людина прониклива, ерудована і інтелектуальна, повинен погодитися з тезою;

“Приниження” – якщо теза відкидається опонентом не аргументовано, то він може підкреслювати негативні риси пропонента як особистості.

За допомогою аргументів можна повністю або частково змінити позицію і думку свого співрозмовника.Якщо ви добре обізнані зі своїм предметом, то у вас, швидше за все, вже є в розпорядженні певні аргументи. Однак у більшості випадків, якщо ви збираєтеся переконати своїх партнерів, вам буде корисно завчасно запастися переконливими аргументами. Для цього можна, наприклад, скласти їх список, зважити і вибрати найбільш сильні. Існує кілька критеріїв оцінки так званих сильних аргументів:

1. Сильні аргументи повинні грунтуватися на фактах. Тому зі списку своїх доведень відразу можна виключити ті, які ви не можете підкріпити фактичними даними.

2. Ваші аргументи повинні мати саме пряме відношення до справи. Якщо це не так, відкиньте їх.

3. Ваші аргументи повинні бути актуальні для опонентів, тому необхідно заздалегідь з'ясувати, наскільки вони можуть бути цікаві і своєчасні для них.

Залежно від модусів публічного виступу розрізняють такі види аргументів в ораторській промові:

- аргументи до логосу;

- аргументи до етосу;

- аргументи до пафосу.

Аргументи до логосу - це твердження, які стосуються безпосередньо предмета промови, тези, яка захищається оратором і спрямовані на її підтвердження або спростування

18-19

У логічній аргументації саме такі аргументи вважаються коректними, а всі інші розглядаються або як певні хитрощі, або навіть як помилки, здебільшого навмисні (софізми).

Аргументи до етосу й аргументи до пафосу - це твердження, які апелюють не до суті справи, а до учасників спілкування (як самого оратора, так і аудиторії).Їх основу складає ціла група аргументів, що отримали назву argumentum ad hominem ("до людини").

Найбільш поширеними серед аргументів до етосує:

- аргумент до авторитету;

- аргумент до особи.

Аргумент до авторитету (лат. argumentum ad verecundiam) -це наведення оратором на підтримку своєї тези тверджень чи дій людей, що є певним зразком для аудиторії.

У деяких випадках оратор може насправді й не поділяти думок авторитетних джерел, однак він розраховує на те, що слухачі не наважаться сперечатися з такими положеннями. Аргумент до авторитету має багато різноманітних форм: авторитет конкретної людини (наприклад, цитати), авторитет суспільної думки, авторитет установи, авторитет посади, авторитет

Аргумент до авторитету використовується здебільшого саме в аргументації, коли оратор спирається на думки інших людей при обґрунтуванні своїх тез. Г. Лейбниць з цього приводу писав:

"Скільки на світі людей, у яких немає іншого підґрунтя для їх переконання, ніж думки, що поділяють їхні друзі, чи люди їхніх професій, чи їхні однодумці, чи їхні співвітчизники!".

Сучасні дослідники теорії аргументації Ф. ван Єємерен і Р. Гроотендорст підкреслюють складність однозначної оцінки аргументів до авторитету:

"По суті, в ethos немає нічого поганого. Ми всі постійно змушені вірити у щось, покладаючись на авторитет фахівців; інакше і бути не може. Деякі питання вимагають таких спеціальних знань, що нефахівець просто не може дати оцінку всім точкам зору по суті. У цьому немає нічого особливого, але ми повинні розуміти, що це перешкоджає дійсному вирішенню дискусії. Виявляється, що ми дозволяємо фахівцям вирішувати питання за нас".

Аргумент до особи(лат. argumentum ad personam)-це твердження, що підкреслюють особистісні якості іншої людини.

Якщо оратор апелює до позитивних рис, тоді цей аргумент постає як різновид аргументу до авторитету.

Загальну схему його застосування можна представити таким чином:

X є хорошею людиною.

Отже, її аргумент слід прийняти.

Власне аргументом до особи вважається все ж таки посилання на реальні або уявні недоліки інших людей. За допомогою такого аргументу опонент постає в кумедному вигляді або як ненадійна людина, якій не можна довіряти. Загальну схему застосування аргументу до особи можна представити таким чином:

X є поганою людиною.

Отже, її аргумент не слід приймати.

Аргумент до особи має багато різноманітних форм: X неправдива людина; X нерозважлива людина; X не може реально оцінити ситуацію; X має низькі моральні стандарти; X некомпетентна людина; X належить до групи людей, які займають упереджену позицію, не дотримуються моральних принципів тощо.

Аргумент до особи здебільшого використовують при критиці тверджень інших людей. Оратор у своїй промові намагається продемонструвати, що певні думки не є переконливими, оскільки людям, які їх наводили, не можна довіряти.

Переглядів: 10177