• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Особливості державного режиму в Україні

Конституція 1996 р. закріпила статус України саме як "демократичної" дер­жави (ст.1). Основний Закон визначає механізм народовладдя, формулює основні права і свободи людини і громадянина, гарантії їх захисту. Проте поняття "держа­вний режим", нагадаємо, означає не правову форму держави, закріплену в законах, а її зміст, тобто способи реалізації влади, взаємодії з суспільством, іншими суб'єктами політичної системи. А тому для з'ясування державного режиму в Україні (як і в інших країнах) недостатньо знати законодавчі положення з цих пи­тань - чи не кожна держава проголошує себе "демократичною". Необхідно також з'ясувати, підкреслимо, безпосередню суспільну практику: чи діють і наскільки ефективно діють основні демократичні інститути? У такій площині й спробуємо відповісти на запитання про характер державного режиму в Україні.

Спочатку вдамося в короткий екскурс у недавнє минуле. Демократизація по­літичної системи розпочалася реально в 1989 р. і в її розвитку можна виділити кі­лька етапів.

Перший етап (1989-1991 рр.). З прийняттям у жовтні 1989 р. нових виборчих за­конів, які вже дозволяли висування і голосування по кількох кандидатах на одну виборчу посаду, розпочалося реальне реформування тоталітарної системи в тоді­шній Українській РСР. Одночасно йшла організаційна розбудова перших опози­ційних сил, зокрема Народного Руху, ДемПУ, УРП. У березні 1990 р. відбулися перші альтернативні вибори до Верховної Ради. З тодішнім статусом КПУ, її зро­щенням із державним апаратом, її матеріальними можливостями і контролем за засобами масової інформації, говорити про те, що це були "вільні вибори" у зага­льновизнаному розумінні просто недоречно. Ці вибори, на нашу думку, загальму­вали поступ демократії в Україні принаймні на півдесятиліття. Тим більше про це можна говорити зважаючи й на те, що в Україні парламентські вибори не були проведені негайно після здобуття незалежності та призупинення діяльності КПУ, коли були наявними можливості до обрання некомуністичного складу парламенту.

Після невдалого путчу в Москві і проголошення незалежності України дещо прискорився процес формування багатопартійної системи. Нетривале прлзупи-нення діяльності КПУ та націоналізація її власності урівняли цю політичну силу з іншими. Але її колишнім керівникам різного рівня не було законодавчо забороне­но працювати у державній службі, як це вчинили у країнах Центральної Європи і Балтії. Не було також законодавчо заборонена комуністична пропаганда. Ці два фактори, як на мене, зіграли надзвичайно негативну роль у процесі становлення в Україні демократії європейського зразка.

1 грудня 1991 р. одночасно з всенародними виборами першого Президента України вперше було апробовано інститут безпосередньої демократії — проведено всеукраїнський референдум.

Другий етап (1991-1996 рр.). Цей період характеризується початком економі­чних реформ, зниженням життєвого рівня більшості населення. Але одночасно зростав ступінь захисту особистих прав громадян - з прийняттям, до прикладу, в 1992 р. Закону "Про адвокатуру". Але головні події цього етапу - проведення в

Загальна теорія держави і права

1994 р. парламентських (відносну більшість здобула Компартія) і особливо прези­дентських виборів. У червні того року з обранням нового Президента України від­бувся перехід влади: мирний, законний і демократичний. Для становлення демок­ратії у нашій державі це мало вирішальне значення. Хоча під час виборів влада й далі контролювала засоби масової інформації, допомагаючи "своїм" кандидатам, на президентських виборах це дало зворотній ефект. З іншого боку, виборчі зако­ни 1993-1994 рр. зберегли мажоритарну систему виборів. Це гальмувало розвиток ефективної партійної системи, давало можливість виконавчій владі висувати й підтримувати потрібних кандидатів до парламенту і місцевих органів. Кандидат, не підтримуваний владою, мав набагато менше шансів на обрання ще з однієї при­чини - збереження імперативного характеру мандата депутата.

Події весни і літа 1995 р. поставили молоду українську демократію на грань виживання. Різні бачення конституційної будови держави у лівої більшості Верхо­вної Ради і Президента, котрий розпочав реальні суспільні перетворення, призвели до протистояння між ними і можливої конфронтації. Вихід із політичної кризи був знайдений, але він знаходився за межами конституційного поля України. Консти­туційним договором між собою 8 червня 1995 р. Верховна Рада і Президент домо­вилися з порушенням чинного тоді законодавства про припинення більшої части­ни діючої в той час Конституції 1978 р. і перерозподіл владних повноважень між собою. Два вищі органи державної влади, крім того, що незаконно змінили кон­ституційний лад, перебрали на себе установчу владу в державі, тобто своїми діями заперечили основний принцип демократії- принцип народного суверенітету.

Третій етап (розпочався в 1996 р.) знаменував собою три події, котрі ще три­валий час впливатимуть на становлення демократії. По-перше, 28 червня 1996 р. парламентом була прийнята нова Конституція України, котра крім традиційних (вибори, референдум) заснувала нові для нашої держави демократичні інститути: Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Конституційний Суд України (у січні 1997 р. провів перше засідання), спеціалізовані суди, суди присяжних, мож­ливість розгляду безпосередньо в суді будь-якого спору, що випливає з правовід­носин у державі тощо.

По-друге, в 1997 р. Верховною Радою України було ратифіковано Європей­ську конвенцію з прав людини, що, крім іншого, означало для громадян України можливість звернення до Європейського суду з прав людини в разі порушень їх прав державою.

По-третє, законом про вибори народних депутатів України 1997 р. вперше введено змішану (мажоритарно-пропорційну) систему парламентських виборів. Вперше політичні партії безпосередньо взяли участь у виборах, що сприяло і їх розвитку, і формуванню дієвої і відповідальної влади.

Четвертий етап, на нашу думку, розпочався у листопаді 2000 р. після виго­лошення політичною опозицією звинувачень на адресу глави держави ("касетний скандал"). Хоча звинувачення не були підтверджені жодними доказами громадсь­ка думка була сфокусована на реально існуючих проблемах демократії: свободі слова, захисту журналістів від протиправних посягань, удосконалення діяльності правоохоронних структур тощо. Після початку цього етапу демократія зусиллями вищого державного керівництва зробила значний крок вперед, котрий за своїм об-

ГлаваІЗ. Державний режим

сягом порівнянний із демократизацією початку 90-х років. Що було зроблено всього протягом двох років?

По-перше, здійснено ряд заходів щодо зміцнення свободи слова, недопущен­ня закриття засобів масової інформації контролюючими органами. По-друге, в че­рвні 2001 р. проведено так звану "малу судову реформу", котра сприяла підви­щенню ролі судів у захисті прав людини. У лютому 2002 р. було схвалено нове за­конодавство про судоустрій, яким систему правосуддя було приведено у відповід­ність з вимогами Конституції України. По-третє, починаючи з квітня 2001 р. було схвалено до десятка кодифікованих актів, котрі від 1995 р. виступали об'єктом зо­бов'язань України перед Радою Європи у сфері правової реформи. Особливо вели­ке значення для підтримки демократичного режиму має новий Кримінальний ко­декс України, котрий набув чинності з 1 вересня 2001 р. По-четверте, в жовтні 2001 р. було схвалено новий закон про вибори народних депутатів України, кот­рий розширив права суб'єктів виборчого процесу, зокрема політичних партій, зро­бив виборчу кампанію більш "прозорою", ускладнив використання "адміністрати­вного ресурсу". Нарешті, по-п'яте, у серпні 2002 р. Президент України Л. Кучма ініціював проведення в країні політичної реформи, котра би передбачала розши­рення прав парламенту щодо формування уряду, а також введення пропорційної виборчої системи в "чистому" вигляді. Крім іншого, це означатиме зростання ролі політичних партій.

Спробуємо з'ясувати основні показники демократії в Україні на сучасному етапі.

Права людини. У цій галузі, якщо брати до уваги 12-річний строк незалежно­сті, спостерігається очевидний прогрес. Як уже відзначалося, вони закріплені в Конституції України, причому не можуть бути обмеженими чи відміненими кон­ституційною поправкою. Разом з тим:

1) найбільш актуальною проблемою України в цій сфері закордонними ана­літиками (зокрема експертами Держдепартаменту США, як це видно із щорічних доповідей цього відомства про стан дотримання прав людини в інших країнах) на­зивається проблема масового застосування співробітниками правоохоронних ор­ганів тортур та інших незаконних методів роботи;

2) загальмованість процесу законотворення блокує можливість реалізації ці­лого ряду конституційних прав і свобод, які містяться в бланкетних нормах Осно­вного Закону, тобто таких, що відсилають до інших законів;

3) незавершеність судово-правової реформи не сприяє зміцненню судової влади як гаранта прав і свобод громадян;

4) масово порушуються соціальні й економічні права громадян: працівникам держбюджетних підприємств і установ протягом кількох місяців не виплачують заробітку, змушують йти у тривалі неоплачувані відпустки, постійно скорочується мережа державних закладів освіти і охорони здоров'я;

5) мають місце випадки політичної цензури, інші обмеження свободи слова.
Вільні вибори. Перерахуємо фактори, котрі все ще будуть перешкоджати

проведенню чесних виборів:

а) підкуп виборців є поширеним явищем в Україні. Завважимо, що подібні
порушення протягом виборчих кампаній 1998-2002 рр. носили масовий характер,
114 Загальна теорія держави і права

проте не мали наслідком жодного реагування з боку правоохоронної системи краї­ни. За цих умов вибори відображають не політичну розкладку, а розкладку фінан­сових і іншого роду угрупувань в українському суспільстві;

б) використання "адміністративного ресурсу" в ході виборчої кампанії та під
час підрахунку голосів;

в) державні органи і посадові особи через державне телебачення, радіо й пре­
су й надалі мають можливість маніпулювати громадською думкою. Україна зали­
шається чи не єдиною (крім Білорусі) державою посткомуністичного світу, де сто­
відсотково державними (комунальними) є, наприклад, в кожній області телерадіо-
центри, в кожному районі, місті та області по одній газеті.

Партійна система України продовжує своє формування і вже зараз зареєст­ровано більше 120 політичних партій (в Польщі, до речі, близько 200 партій). Справа не в кількості. Нерозвиненість партійної системи проявляється більшою мірою в обмеженій кількості сильних і авторитетних партій, кожна з яких була би спроможною сформувати уряд, взяти на себе відповідальність за ситуацію в дер­жаві в разі приходу до влади або ж протистояти проявам авторитаризму, будучи в опозиції. Такі партії в Україні є, але їх одиниці. Що, на нашу думку, перешкоджає цьому процесу?

а) цілий ряд політичних партій створено не на добровільних засадах, не ініці­
ативними групами, а державними посадовими особами різного рівня, їх підлегли­
ми, словом особами, котрі перебувають між собою у відносинах субординації,
службової залежності. Створює, до прикладу, державний керівник партію (або
вступає до вже створеної) і до неї одразу ж вступають у повному складі підлеглі
йому працівники установ й організацій - така "партія" не є партією у прийнятному
для демократичного суспільства розумінні;

б) в Україні відсутня заборона на діяльність політичних партій, створених за
соціальною, національною чи релігійною ознакою їх членів. У розвинутих демок­
ратіях такі заборони мають місце. У нас же, наприклад, вже зареєстровані релігій­
ні партії однієї конфесії чи цілий ряд партій захисту пільг окремих категорій насе­
лення;

в) досвід посткомуністичних країн Центральної і Південно-Східної Європи
засвідчує, що політичні партії займають належні позиції в демократичному суспі­
льстві через безпосередню участь у виборах до парламенту на засадах виборчої
системи пропорційного представництва. В Україні така участь вперше стала мож­
ливою лише в 1998 р.

г) навіть новий Закон про політичні партії, прийнятий у 2001 р., не визначає
моделі взаємовідносин між державою і політичними партіями, характерної для
демократичних країн. По-перше, він не передбачає компенсації виборчих затрат
політичних партій. По-друге, не встановлює механізму державної підтримки тих
політичних партій, котрі за наслідками голосування у багатомандатному виборчо­
му окрузі беруть участь у розподілі депутатських мандатів. По-третє, Закон не
встановлює мінімальної кількості членів політичної партії чи мінімальної кількос­
ті її осередків, що сприяло би перешкоджанню надмірній фрагментації партійної
системи.

Глава 13 Державний режим 115

Контроль суспільства за збройними силами і правоохоронними органами Найвідоміший сучасний дослідник демократії із США Р. Даль серед п'яти умов, які "сприяють демократії" на перше місце поставив "контроль за армією та поліці­єю, що здійснюється виборними посадовими особами". Політико-правова ситуація в Україні протягом останніх років засвідчила, що неконтрольовані суспільством "силові структури" своєю діяльністю можуть стати джерелом соціальної напруги та гострої політичної кризи. Практично всі основні порушення прав людини, котрі дискредитують Україну в очах міжнародної спільноти, пов'язані з названими ін­ституціями. Головними причинами такої ситуації, на нашу думку, виступає стан нереформованості збройних сил та правоохоронної діяльності. Механізм цивіль­ного контролю за "силовими структурами" давно функціонує в західних країнах і полягає, принаймні, в керівництві ними з боку політиків (цивільних осіб).

Щодо інших характеристик демократії (економічний плюралізм, поділ влад тощо), то вони у незавершеному вигляді, безумовно, мають місце і вище вже були охарактеризовані.

Підсумовуючи наведене, висловимо думку, що за деякими ознаками україн­ська демократія нині є схожою на європейські демократії кінця XIX ст. Це лібера­льна демократична модель, за якої хоч і конституційно передбачаються виборчі права, інші гарантовані законом права і свободи, але внаслідок відсутності забез­печеного соціального мінімуму значна частина населення не може користуватися цими правами і свободами.

Отже, на початку XXI ст. Україна непослідовно й занадто повільно, але все ж рухається у напрямку до демократії. Правда, враховуючи економічну ситуацію, відсутність демократичних традицій й рівень правосвідомості суспільства та його політичної еліти, напрям розвитку України може бути й іншим.

Переглядів: 487