• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 1.

Україна у найдавніші часи. Київська Русь

1. Найдавніші поселення на території України. Трипільська культура.

2. Кочові народи та античні міста-держави північного Причорномор’я і Криму.

3. Походження і розселення слов’ян. Східнослов’янські союзи племен.

4. Утворення та розвиток Київської Русі у IX- першій третині XII ст.

Джерела:Геродот. Історія в 9 книгах. Кн. IV. Мельпомена.-К., 1993.

(Геродот із Галікарнасу. Скіфія.- К.,1992).

Повість минулих літ// Літопис Руський. –К., 1989-1990.

1. Найдавніші поселення. Трипільська культура.

Первісні сліди людських поселень в Україні сягають 800–150 тис. років тому. Найдавнішими археологи вважають стоянки поблизу сіл Королеве та Рокосове на Закарпатті. Із періоду давнього кам’яного віку – палеоліту - відомі стоянки на Десні (Мізин, Пушкарі, Новгород-Сіверський), Дніпрі (Круглик, Кодак, Кирилівка), Дністрі (Лука-Врублівецька, Молодове), в Донбасі (Амвросіївка), у Криму та ін. Найдавніші поселення на території нашого краю датуються періодом 40-35 тис. років тому (Рівненщина, Дубнівщина, Млинівщина) .

У період пізнього палеоліту (35–11 тис. років тому) на європейських просторах сформувався сучасний тип людини – так званий кроманьйонець, або Homo Saрiens – людина розумна. З того часу в Україні відомо близько 500 стоянок, переважно в долинах річок, від Київщини до Криму. Поступово формується сучасний клімат і ландшафт, збільшується кількість населення, що проживає племенами й родинами. Зростають людські можливості, особливо, з прирученням собак, із винайденням лука й стріл.

Ще глибших змін людство зазнало в період нового кам’яного віку – неоліту (VІ–ІІІ тис. до н.е.), коли відбувся перехід від збиральництва й полювання до відтворюючих форм господарства: землеробства, скотарства. У степовій та лісостеповій смузі України з’являється примітивне землеробство й скотарство. Удосконалюється техніка обробки каменю, освоєно його свердління та шліфування. Виготовляються кам’яні сокири, долота, мотики, кістяні серпи, шило та інші знаряддя праці. Винайдено ткацтво та гончарство.

Трипільська культура – високорозвинута землеробська культура VI-I тис. до н.е. (за назвою с. Трипілля на Київщині, де у 1896 р. уперше були відкриті археологом В.Хвойкою пам’ятки цієї культури). В Україні трипільські племена проживали на території від Карпат до Дніпра. У період найвищого розвитку (3500-2700 рр. до н.е.) вони будували добре укріплені села на 600-700 чол. Кожна сім’я володіла кімнатою з глинобитною піччю у спільній оселі. Гончарний посуд мав характерний орнамент жовтого, чорного і білого кольору і є свідченням магічних ритуалів та вірувань трипільців. Племена використовували кам’яні знаряддя праці, вироби з міді. Вирощували пшеницю, ячмінь, льон, просо, велику рогату худобу. В землеробстві використовували рало. До сих пір остаточно не з'ясовані причини зникнення цієї культури, а також не припиняються дискусії про етнічну приналежність трипільських племен.

2. Кочові народи та античні міста-держави північного Причорномор’я і Криму.

Скотарські племена, що з’явилися на території сучасної України у II-I тисячоліттях до н.е., вели напівосілий спосіб життя. В добу міді та бронзи між 1500 та 1000 рр. до н.е. в Північному Причорномор’ї з’являються кіммерійці. Вони заселяли степ від гирла Дунаю до Кубані і першими опанували мистецтво їзди на конях та виробництво зброї із заліза. У них були царі і військова знать, використовувалась праця рабів. Кіммерійці – перший народ, засвідчений у письмових джерелах (Гомер та ін.).

Скіфи заселяли у VІІ-ІІІ ст. до н.е. землі від Дону до Дністра. Поділялися на скіфів-орачів, скіфів-скотарів, царських скіфів. Останні жили між Дніпром і Доном і зосередили у своїх руках усю політичну владу, заснували державу Скіфію. Скіфи вели жваву торгівлю з античними колоніями Північного Причорномор’я. Близько 514 р. до н.е. на скіфів напав перський цар Дарій. Застосувавши стратегію “спаленої землі”, вони змусили його відступити. Наприкінці V- на поч. ІV ст. до н.е. скіфи підкорили фракійців. У цей період скіфська держава досягла найвищої могутності. За царя Атея (V- початок IV ст. до н.е.) скіфи карбували власну монету. У 339 р. до н.е. кочівникам завдав поразки Філіп Македонський і цим була підірвана їх могутність. Більшу частину Скіфії завоювали сармати. Частина скіфських племен – алани – стали союзниками нових кочівників, інші відійшли у Крим, де вони проживали до ІІІ ст. н.е., заснувавши там нову столицю - Неаполь (поблизу сучасного Сімферополя).

Найповнішу розповідь про скіфів залишив нам із V ст. до н. е. “батько історії” – Геродот. Про мистецтво, зокрема, про так званий “звіриний стиль”, та про вірування і

міфи цього народу відомо також із скіфських курганів (Чортомлик, Куль-оба, Гайманова Могила, Товста Могила, Солоха та ін.). У кургані Товста Могила археолог Борис Мозолевський у 1971 р. розкопав найвидатнішу пам’ятку скіфської доби – золоту пектораль.

Сармати – іраномовний народ, який прийшов з Поволжя у ІІІ ст. до н.е., їх панування у Причорноморських степах продовжувалось до ІІ-III ст. н.е. Сармати частково асимілювали скіфів. Як і інші кочівники, вони складались із союзу племен, найбільшими серед яких були язиги, роксолани та алани. Сармати не знали хліборобства, жили на возах. Велику роль у їхньому суспільстві відігравали жінки. Сармати торгували з грецькими містами-колоніями, робили напади на сусідні народи.

Античні міста–держави Причорномор’я й Криму. У VІІІ-VІІ ст. до н.е. почалась “велика грецька колонізація”. Поступово у Північному Причорномор’ї були створені античні поліси: Борисфеніда та Ольвія в пониззі Південного Бугу, Тіра й Нікосій в гирлі Дністра, Херсонес і Керкінітіда у західному Криму, Боспорське царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Горгіппія, Гермонасса, Тірітака, Кіммерік на сході Кримського півострова та інші.

Грецькі колонії складалися з центрального поселення та розташованих навколо нього селищ, хуторів, окремих садиб. Міста були чітко сплановані. Поруч із полісом знаходився цвинтар – некрополь. Міста мали спеціальні гідросистеми.

Керівництво полісами здійснювали демократично обрана рада та народне віче. Виконавча влада належала колегії архонтів на чолі з першим архонтом. Молодь, отримуючи громадянство, складала урочисту присягу на вірність колонії та її законам.

Греки-колоністи займались землеробством, скотарством, виноградництвом, рибним промислом, добуванням солі. Були розвинені різноманітні ремесла: металургія, ковальство, лучництво, ткацтво, кушнірство, гончарство та ін., які обслуговували не тільки місцевих жителів, але й сусідні кочові народи. Торговельні шляхи пов’язували античні міста-колонії з Європою й Азією. Експортували пшеницю, рибу, сіль, шкіри, бурштин, рабів та ін. Найвищого розвитку поліси досягли у V-ІІІ ст. до н.е. Розпочинаючи з ІІІ ст. до н.е., Грецію і сусідні держави охоплює криза, викликана розкладом рабовласництва, війнами, неврожайними роками, нападами сусідніх кочівників. На Північне Причорномор’я стала претендувати Македонська держава, згодом ця територія потрапляє під владу Римської імперії. Наприкінці ІІІ - у IV ст. н.е. колонії фактично перестали існувати.

3. Походження і розселення слов’ян. Східнослов’янські союзи племен.

Слов’яни належать до індоєвропейських народів, батьківщиною яких вчені визнають різні райони Європи та Азії. Київський літописець Нестор у своїй знаменитій “Повісті минулих літ” (початок XІІ ст.) відзначав, що найдавнішими слов’янськими землями були нижня течія Дунаю та Панонія. Так було покладено початок теорії дунайської прабатьківщини слов’ян.

У середньовіччі серед західноєвропейських учених ХІV-ХVІІІ ст. стала популярною скіфо-сарматська теорія слов’янського етногенезу. Згідно неї предки слов’ян – скіфи й сармати – прийшли із Середньої Азії й отаборились у південній частині Східної Європи. Звідси розселилися на північ, захід і південний захід.

У ХІХ-ХХ ст. найповнішого обґрунтування набула Дніпро-одерська теорія, за якою слов’янська прабатьківщина розміщувалася на розлогих просторах між Віслою чи навіть Одером і Дніпром, сягаючи на півночі Балтійського моря, а на півдні Карпатських гір і Дунаю. Вважається, що у ІІІ-ІІ тис. до н.е. індоєвропейська спільність поділилася на декілька етнокультурних і мовних груп, у т.ч. германо-балто-слов’янських. Пізніше з цієї групи, на початку І тис до н.е., відокремилися й розселилися слов’яни між балтами, германцями та іранцями.

Венеди. Якщо археологи появу слов’ян на історичній арені простежують із ІІ-І тисячоліття до н. е., то у писемних джерелах слов’яни згадуються значно пізніше - лише у І-ІІ ст. н.е. у працях римських та грецьких вчених ( Пліній Старший, Тацит, Птоломей та інші) під ім’ям венеди (венети, венти і т.п.). Античні автори розміщували венедів поблизу Балтійського моря й р. Вісли по сусідству з германськими народами. Зокрема, Тацит у праці “Германія” писав про венедів, що вони вміють будувати гарні будинки, знають військовий порядок та дисципліну, добре озброєні і хоробро воюють. Птоломей відносив венедів до числа “дуже великих племен”, що посідають землі “вздовж усієї венедської затоки”, як у ті часи називали Балтійське море.

Анти і склавини (слов’яни).Готський історик Йордан та візантійські автори другої половини VІ ст. н.е. знали дві групи слов’ян, що мешкали у Південній і Центрально-Східній Європі: склавинів (слов’ян ) та антів. На думку візантійського історика VІ ст. Прокопія, анти посідали простір від Дунаю до гирла Дону й Азовського моря. Археологи припускають, що у IV-V ст. н.е. анти заселяли землі поміж Дніпром і Дністром, а у VІ-VІІ ст. н.е. розселилися на великих просторах між Дунаєм та Сіверським Дінцем. М.Грушевський вважав антів предками українського народу. Сучасні дослідники висловлюють думку, що анти були іранізованими слов’янами, які увібрали в себе залишки скіфського й сарматського етносів Північного Причорномор’я та заклали підвалини не лише східних слов’ян, а й південних, можливо, навіть частини західних слов’ян.

Візантійські письменники VІ ст. н.е. багато розповідали про суспільний лад, звичаї та військове мистецтво антів. Вони зображували їх високими, світловолосими, дужими людьми. Анти легко переносили голод і спеку, різні нестачі та злигодні. Їхні племена були об’єднані у союзи; анти не керувалися однією людиною, а жили у народоправстві. “Історія готів” Йордана донесла до нас розповідь від ІV ст. н.е. про союз племен антів на чолі з Божем, що зазнав поразки у війні з готами (князь був страчений разом із синами і 70 старійшинами). У VІ ст. анти постійно загрожували північному рубежеві Візантії по Дунаю, не раз долали його, вдираючись у межі імперії й часом навіть загрожували її столиці – Константинополю.

Поділ слов’ян на західну, південну і східну групи. У період т. зв. ”великого переселення народів” (ІІ-VІ ст. н.е.), пов’язаного із навалою готів, гунів, аварів та ін. слов’яни розселилися на європейських просторах від Балтійського до Адріатичного моря. Крім зовнішньополітичних факторів, слов’янська міграція також була зумовлена внутрішньою еволюцією продуктивних сил і виробничих відносин. Активніше розвивалося землеробство й скотарство, помалу набирали силу ремесла й промисли, тіснішими стали торговельні взаємини всередині слов’янського світу, інтенсивнішими стали демографічні процеси.

У ІІ-ІV ст. н.е., внаслідок просування на південь германських племен готів, цілісність слов’янської території була порушена, що сприяло їх поділу на східних і західних. На схилі ІV-Vст. під ударами гунів, могутніх кочових народів, слов’яни почали просуватися на південь, до Дунаю, північно-західного Причорномор’я, що призвело до формування їх південної групи. Слов’яни заселили Балканський півострів і низку островів Середземного моря, утримуючи при цьому власні землі в Центральній та Східній Європі. У першій половині І тис. н.е. слов’яни заселили землі на Нижній Ельбі і південно-західне узбережжя Балтійського моря. Через ці фактори етнічна, культурна і мовна спільність слов’ян почала порушуватися, що й призвело до утворення трьох їхніх основних угрупувань: східних, західних і південних слов’ян.

Східнослов’янські союзи племен. У “Повісті минулих літ” Нестор-літописець називає племена, що заселяли східну Європу у VII-ІХ ст. На самій півночі, коло озера Ільмень, сиділи слов’яни; на південь від них, між Чудським озером і верхів’ям Волги та Дніпра, проживали кривичі; над верхньою Двіною – полочани; в басейні верхньої Оки – в’ятичі; на південний захід від них, над середнім Дніпром і Сожем, радимичі; на захід від них і на північ від Прип’яті в Поліссі – дреговичі.

На території України, землі між річками Горинню, Прип’яттю й Дніпром, займали древляни. На південь від них, у Подніпров'ї, жили поляни. На лівому березі Дніпра – в басейні Десни – сіверяни. Між Дніпром і Бугом проживали уличі. Між Дністром і Прутом на південний захід від уличів – тиверці. У Закарпатті – хорвати (білі). У верхів’ях західного Бугу жили дуліби, волиняни, бужани.

Скандинави називали східнослов’янські землі Гардарікою, що означає “країна укріплень”. Багаточисельні поселення слов’ян розташувались, як правило, на відстані 30-40 км одне від одного, були укріплені частоколом і служили для захисту племені, тут проводились племінні сходи та культові обряди, вони ставали центрами ремесла й торгівлі.

Східні слов’яни були язичниками. Вони мали свої традиції, звичаї, обряди. На території Рівненської області по берегах річок Горинь, Случ, Стир відомо більше 80 могильників, поселень та городищ тієї доби.

4. Утворення та розвиток держави Київська Русь у IX – першій третині XII ст.

Наприкінці VІІІ- у Х ст. відбулося об’єднання східнослов’янських союзів племен (полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, дулібів, бужан, волинян та ін.) навколо Києва, йшов подальший процес зміцнення ранньофеодальної держави – Київської Русі.

Передумовами утворення державності були: а) економічні (розвиток продуктивних сил, землеробства, скотарства, ремесел, торгівлі, зростання міст); б) соціально-політичні (розклад родоплемінних відносин, відокремлення правлячої верхівки – князів, дружинників, старшин). Проіснувала ця держава , як відносно єдина структура, приблизно 250 років (з 882 по 1132 р.). Київська Русь була історично першою організованою формою об’єднання українців.

Держава східних слов’ян охоплювала значну територію. Її простори простягалися від Балтійського моря до Чорного моря, та від Закарпаття до Волгодонського межиріччя, що становило 800 тис. кв. км (майже половина її – у межах сучасної України) із чисельністю населення від 3 до 12 млн. осіб. Київська Русь була могутньою державою, відповідала загальноєвропейському рівню тогочасної цивілізації. Провідну роль у її творенні відіграв слов’янський люд, а не чужинці – варяги (нормани), як намагаються трактувати творці та прихильники “норманської теорії”1.

За політичною формою правління Русь – це ранньофеодальна монархія. На чолі держави стояв великий київський князь, він також був володарем усієї землі Руської. Залежні від великого князя “світлі князі” та бояри володіли князівськими і удільними вотчинами. Дрібніші феодали, які перебували у їхній залежності, були власниками окремих міст та сіл у Київській Русі. Власність була спадковою.

За допомогою дружини великий київський князь завойовував нові землі, із підвладних земель щорічно збирав данину – полюддя. Найбільш знатні дружинники разом із придворною аристократією становили боярську раду, яка була постійним дорадчим органом при великому князеві.

Основною категорією населення Київської Русі були феодально-залежні селяни – смерди, які вели власне господарство, працювали на феодала, сплачували князеві данину, виконували інші повинності.

У феодальній державі існували різні ступені залежності смердів. Закупи – це селяни, які потрапили у залежність через позику. Сплативши, або відробивши позику, вони ставали вільними. “Рядовичі” – селяни, які укладали “ряд” (договір) і потрапляли у залежність. Мешкали у дворі феодала і працювали холопи, “челядь”, тобто раби, але поширення класичного рабства у Київській Русі не простежується, оскільки воно було на той період вже економічно невигідним.

Соціально-економічні відносини у державі регулювалися “Руською правдою” – збірником судових законів, укладеним за князя Я.Мудрого. Цей нормативний кодекс забезпечував недоторканість феодальної власності, відображав правові норми у державі. Так, обмежувалась кровна помста, а у пізніших редакціях смертна кара взагалі була відсутня. Відомо понад 100 списків “Руської правди”, складених у XIII–XVIII ст. “Руська правда” мала великий вплив на подальший розвиток феодального права України, Росії, Білорусі, Литви і Польщі.

Всі князі Київської Русі, згідно норм феодального права, як нащадки великого київського князя, мали рівні права на спадщину предка. Рівні права накладали відповідальність всіх за долю держави, це призводило також до феодальної міжусобної боротьби, щоб зрівнятись у правах із великим київським князем.

Поступово домінуючою стає друга тенденція, що призводить у середині ХІІ ст. до феодальної роздробленості та занепаду Київської Русі.

Велич та сила Київської Русі, зростання її авторитету на міжнародній арені примножувалося зусиллями багатьох великих князів, які управляли державою протягом 250 років.

Олег (бл. 882-912 рр.) – перший великий князь об'єднаної Київської Русі. Походив із варягів (норманів). У 882 р. приєднав Північну Русь до Південної, що поклало межу утворення нової східнослов'янської державності. Київ стає центром руської держави – “матір’ю городів руських”. Олег приєднав до Києва слов’янські племена сіверян, уличів, тиверців, а також північні слов’янські племена.

Він проводив активну зовнішню політику, здійснював успішні походи у Візантію, інші держави. 907 і 911 років були підписані вигідні умови договорів із Візантією, за якими греки були змушені сплачувати данину.

Ігор (912-945 рр.). Згідно “Повісті минулих літ” – це син Рюрика, якого ще дитиною у Київ привіз Олег. Після його смерті зайняв княжий престол. Приєднав до Київської Русі непокірних древлян, уличів.

Воював із печенігами, здійснював походи на Візантію. Підписаний мирний договір із Візантією у 944р. був погіршеним варіантом договору 911 року. Здійснив два походи на Кавказ (913, 943 рр.). Восени 945р. був убитий древлянами за надмірну жорстокість і ненаситність під час збирання данини.

Ольга (945-964 рр.) – удова київського князя Ігоря. У 945-964 рр. княжила від імені свого молодшого сина Святослава. Жорстоко розправилася з древлянами, здійснила державну реформу, за якою визначався порядок організації й збирання данини.

У 946 і 957 рр. Ольга здійснила два візити до Константинополя, під час яких було укладено вигідні союзницькі договори. У 957 р. приймає хрещення від глави православної церкви патріарха у головному Софіївському соборі Візантійської імперії. Ольга налагоджує зв’язки із Заходом. У 959 р. споряджає посольство до німецького цісаря Оттона І Великого. Померла у віці близько 60 років. Канонізована православною церквою.

Святослав ( 964-972 рр.). Син Ігоря та Ольги. Видатний воїн і полководець. Усе своє життя провів у походах і боях. Він підкорив в’ятичів і фінські племена. Розгромив Хазарський каганат. Розширив кордони Русі до Кавказьких гір, підкорив ясів (осетинів) і косогів (черкесів). Святослав здійснив ряд походів проти Візантії й болгар, намагаючись оволодіти землями по Дунаю. Повертаючись із чергового походу з Болгарії, був убитий біля дніпровських порогів печенігами за намовою греків. З його черепа печенізький хан Куря виготовив чашу для вина, намагаючись таким чином перейняти дух непереможності великого мужа землі руської.

На цьому етапі Київської держави завершується процес об’єднання східнослов’янських племен у єдину велику державу, яка прибрала назву Русь, відбувається формування феодальних відносин, суспільної та державної ієрархії.

Ярополк (972-978 рр.). Старший син Святослава. З 972р. київський князь. Прагнув до одноосібного правління. Убив брата Олега – князя Древлянської землі. Загинув у 978 році під час війни зі зведеним братом Володимиром, до якого перейшов Київський престол.

Володимир (978-1015 рр.). Київський великий князь, позашлюбний син князя Святослава Ігоровича і Малуші, ключниці княгині Ольги. Остаточно підкорив племена в’ятичів, радимичів, відвоював у польських королів давньоруські червенські міста (Червен, Володимир, Белз та ін.), оволодів частиною земель литовського племені ятвягів. Вів успішну боротьбу проти печенігів, Візантійської імперії. Прилучив до Києва закарпатські руські землі. На кінець Х ст. в межах Київської Русі було об’єднано всі слов’янські і багато неслов’янських племен. Внаслідок цих надбань Київська Русь стала найбільшою державою у Європі, охоплюючи територію 800 тис. кв. км.

Володимир здійснив серію реформ, за якою місцеві племінні вожді (князьки) були замінені князівськими посадниками – його синами (мав 12 законних синів) і надійними боярами. Запровадив новий кодекс правових норм – “Закон земляний” (усний). У 988 р. запровадив державну релігію – християнство, сприяв поширенню письма, базованого на абетці, створеній ченцями Кирилом та Мефодієм – греками, що поширювали християнство серед слов’ян. Зміцнював державні кордони, будуючи міста та фортеці. Будував храми, відкривав школи для підготовки служивої знаті та духівництва. Володимир почав карбувати із срібла та золота руські монети, на яких було вміщено тризуб, що набув значення державного герба. З ХІ ст. за упроваджуються в обіг гривні – злитки срібла вагою бл. 200 г.

Володимир розвивав та зміцнював політичні, економічні і культурні відносини з Візантією, Болгарією, Польщею.

15 липня 1015 року Володимир раптово помер, лаштуючись до військового походу проти прийомного сина Святополка (князь Туровський) і рідного сина Ярослава (князь Новгородський), які повстали проти свого батька.

Володимира поховано у збудованій за його вказівкою Десятинній церкві.

Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.). Після смерті Володимира протягом чотирьох років точилися міжусобні війни між його синами за великокнязівську владу. Переміг Ярослав. У 1019р. він виборов престол у зведеного брата Святополка Окаянного. Об’єднав під своєю владою землі на схід від Дніпра, поширив свої володіння на західний берег Чудського озера, відвоював червенські міста, загарбані поляками, остаточно розгромив печенігів. Кордони Київської Русі простяглися від Балтійського до Чорного моря та від ріки Оки до Карпатських гір. Держава перебувала в зеніті могутності.

За князювання Ярослава остаточно утвердилося християнство, сформувалася руська православна церква, було засновано православну митрополію. Розвивалася культура, будувалися фортеці, міста, собори, монастирі. Значно розбудовано Київ; лише церков було у “золотоверхому” граді понад 400, у т.ч. окраса столиці – собор Святої Софії, при якій було створено першу бібліотеку на Русі. Ярослав сприяв укладанню збірника законів давньоруського права “Руської правди”. З метою запобігти міжусобній боротьбі за київський престол, він дбав про збереження цілісності держави на основі принципу сеньйорату – принципу старшинства у розподілі земель і політичної влади в межах родини.

Дбав Ярослав і про зміцнення міжнародного авторитету Київської Русі. Не випадково, що історики часто називають його “тестем Європи”. Сам був одружений з дочкою шведського короля Олафа – Інгігердою, його дочка Єлизавета вийшла заміж за короля Норвегії Гарольда Суворого, друга дочка Анна – стала дружиною французького короля Генріха І, дочка Анастасія була у шлюбі з угорським королем Андрашем І. Крім того, син Всеволод був одружений з дочкою візантійського імператора Марією.

Помер Ярослав у 76-річному віці, похований у Києві, у Софіївському соборі. Його останки збереглись до наших днів.

Після смерті Ярослава Мудрого землі Київської Русі було поділене між п’ятьма його синами – Ізяславом, Святославом, Всеволодом, Ігорем, В’ячеславом.

Політика князів Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого сприяла політичній, економічній і культурній консолідації східних слов’ян, найвищому піднесенню й розквіту держави Київська Русь.

Проярославова доба стала ареною чвар і запеклих сутичок між князями, число яких зростало, що поклало початок періодові політичної роздробленості Київської Русі й втрати державності.

Перед загрозою зовнішніх ворогів Київської Русі, особливо кочівників-половців, князі намагалися припинити чвари й об’єднатися. Вони скликають з’їзди (“снеми”). На першому з’їзді, який відбувся у 1097 р. у Любечі під Києвом, було відмінено принцип сеньйорату Ярослава Мудрого. Тепер кожен князь володів своєю землею – вотчиною, наданою йому батьком. Це узаконювало роздроблення Київської держави на окремі князівства-держави, хоча було ухвалено, що всі князі повинні слухатись великого київського князя.

Володимир Мономах (1113-1125 рр.). Найпопулярніший і наймогутніший великий князь у XII ст. Відновив великокнязівську владу на більшій частині давньоруських земель. Вдало вів боротьбу з половцями, відкинув їх за Волгу і під Кавказ.

Володимир Мономах був мудрим державним діячем, видатним письменником. Він поновив “Руську правду” новими законами, які боронили бідних і покривджених. Володимир Мономах – автор “Повчання дітям” (близько 1117 р.), в яких виклав поради, як правити державою, обґрунтував правила та норми моралі.

Володимир Мономах підтримував тісні стосунки із правителями країн Західної Європи. Одружився з дочкою англійського короля Гідою. Його син Мстислав був одружений зі шведською королевою, а дочки вийшли заміж у Норвегію й Данію. Добрі відносини склались з Візантією.

Мстислав (1125-1132 рр.). Останній великий київський князь періоду єдності Русі. Намагався утримати єдність і могутність Київської Русі, її високий культурний рівень. Підкорив полоцьких князів, здійснив вдалі походи проти литовців, успішно вів боротьбу з половцями, прогнавши їх з українських земель. Підтримував зв’язки із країнами Західної Європи. Мстислав одружився з дочкою шведського короля. Його дочки були дружинами угорського, датського, норвезького королів.

Володимир Мономах і його син Мстислав на певний час зміцнили великокнязівську владу, але зупинити роздроблення Київської Русі не змогли. На початку другої половини ХІІ ст. Русь розпалась на півтора десятки князівств і земель. Настала доба феодальної (політичної) роздробленості.

Підсумки.

Розпочинаючи від періоду давнього кам’яного віку (палеоліту), на території України відбувалися складні еволюційні процеси, що призвели до формування тут високорозвиненої землеробської цивілізації у добу “неолітичної революції” (Трипільська культура). На українських землях розкопано багато пам’яток давніх кочових народів (кіммерійці, скіфи, сармати та ін.), тут знаходилася прабатьківщина усіх слов’янських етносів, що розділилися у середині І тисячоліття після Різдва Христового на східних, західних і південних. Розвиток та занепад первіснообщиного ладу, зародження і формування у східних слов’ян феодальних відносин створили передумови для виникнення Києворуської держави. Історичне значення цієї держави полягає, насамперед, у тому, що вона об’єднала всі східно-слов’янські племена, дозволила визріти українській народності, сприяла політичному, економічному та культурному розвитку українських земель, забезпечила їх обороноздатність, поглибила взаємини із зовнішнім світом, захистила народи Єропи від навали ворожих орд.

Питання для самоконтролю:

─ зародження людської цивілізації та основні етапи розвитку первісного суспільства на території України;

─ “неолітична революція” і Трипільська культура;

─ кочові народи та античні міста-держави у Причорномор’ї і у Криму;

─ прабатьківщина слов’ян, їх походження і розселення;

─ східнослов’янські союзи племен та утворення держави у східних слов’ян;

─ норманська та антинорманська теорії походження Русі;

─ характеристика основних етапів розвитку Київської Русі та діяльності найбільших князів (Аскольда, Олега, Ігоря, Ольги, Святослава, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха);

─ історичне значення Києворуської держави;

─ найважливіші писемні пам’ятки Київської Русі.

Київські князі (ІХ ст. – 30-ті рр. ХІІ ст.)

Аскольд і Дир – бл. 860 – 882 рр.

Олег – бл. 882 – 912 рр.

Ігор – 912 – 945 рр.

Ольга – 945 – 957 (964) рр.

Святослав – 957 (964) – 972 рр.

Ярополк – 972 – 978 рр.

Володимир Великий – 978 – 1015 рр.

Ярослав Мудрий – 1015 – 1018, 1019 – 1054 рр.

Ізаслав Ярославич – 1054 – 1068, 1069 – 1073, 1077 – 1078 рр.

Святослав Ярославич – 1073 - 1077

Всеволод Ярославич – 1078 – 1093 рр.

Святополк Ізяславич – 1093 – 1113 рр.

Володимир Всеволодович Мономах – 1113 – 1125 рр.

Мстислав Володимирович – 1125 – 1132 рр.

Ярополк Володимирович – 1132 – 1139 рр.

Переглядів: 999