• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Висновок

ДЕРЖАВНА ПЕНІТЕНЦІАРНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ

Кафедра кримінально-виконавчого права

ЗАТВЕРДЖУЮ

Начальник кафедри

кримінально-виконавчого права

_______________В.А. Кирилюк

_______.____________ 20_____

ПЛАН-КОНСПЕКТ ПРОВЕДЕННЯ

ЛЕКЦІЇ

ТЕМА № 4. Правове становище засуджених як суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин

З навчальної дисципліни: Кримінально-виконавче право

Категорія слухачів: слухачі факультету заочного навчання.

Навчальна мета: сформувати у слухачів систему науково обґрунтованих знань щодо сутності правового статусу засуджених, гарантій його забезпечення, права засуджених на особисту безпеку.

Виховна мета:сприяти розвитку у слухачів наукового світогляду і спрямованості на творчу активність, усвідомлення мотивів навчання, пізнавального інтересу до юридичної професії та формування морально-естетичних якостей юриста-професіонала.

Розвивальна мета: розвити у слухачів інтелектуальні здібності до осмислення, формування навичок системного аналізу кримінально-виконавчого законодавства України та використання у практичній роботі та науковій діяльності.

Навчальний час: 2 години.

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійні презентації.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки: теорія держави та права, конституційне право, адміністративне право, кримінальне право, кримінальний процес, політологія, кримінологія, пенітенціарна політика та пенітенціарна система України оперативно-розшукова діяльність.

План лекції (навчальні питання):

Вступ

1. Загальна характеристика правового статусу засудженого.

2. Основні права засуджених.

3. Основні обов’язки засуджених.

4. Право засуджених на особисту безпеку.

Література:

1. Конституцiя України. Прийнята на 5-й сесiї Верховної Ради України 28 червня 1996 р.

2. Кримінально-виконавчий кодекс України: Прийн. 11 липня 2003 р. №1129-ІУ. Офіц. видання зі змін. та доп. станом на 14.02.2013 р. // Паливода А.В., К, 2013 – 104 – с.

3. Кримінально-виконавчий кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред.д.ю.н., проф..В.В.Коваленка д.ю.н., проф..А.Х.Степанюка. – К.: Атіка, 2012. – 492 с.

4. Кримінальний кодекс України: Офіційний текст. – Велес, 2010. – 144 с.

5. Кримінальний процесуальний кодекс України, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України» - К.: Паливода А.В., 2012. – 382 с.

6. Закон України від 23.06.2005 р. №2713-ІУ «Про Державну кримінально-виконавчу службу України».

7. Історико-правові засади кримінально-виконавчої політики України: монографія / М.М. Яцишин. – Луцьк: Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2010. – 448 с.

8. Кримінально-виконавче право України: Підручник / О.М. Джужа, І.Г. Богатирьов, О.Г. Колб, В.В. Василевич та ін.; За заг. ред. докт. юрид. наук, проф. О.М. Джужи.– К.: Атіка, 2010.– 752 с.

9. Сучасна кримінально-виконавча політика України: Монографія. – 2-ге вид.; випр. і переробл. / Колб О.Г., Захаров В.П., Кондратішина В.В., Міліщук Л.І., Журавська З.В., За заг. ред. О.Г. Колба – Луцьк: ПП В.П. Іванюк, 2008. – 210 с.

10. Кримінально-виконавче право України: (Загальна та Особлива часитни): Навч.посіб./О.М.Джужа, С.Я.Фаренюк, В.О.Корчинський та ін.; За заг.ред.О.М.Джужи. – 2-е вид., перероб.та допов.- К.: Юрінком Інтер, 202. – 448 с.

Вступ

Установи виконання покарань є складними структурними утвореннями і здійснюють різнобічні соціальні, юридичні, педагогічні, виробничо-господарські функції. Але всі вони носять яскраво виражений виховний характер і підпорядковані головній меті – ресоціалізації засуджених.

Ось чому кожний працівник пенітенціарної системи як виконавець найгострішої форми державного примусу, як учасник вирішення найважливішого політичного завдання – виправлення злочинців, зміцнення дисципліни і законності, зобов’язаний знати правовий статут засуджених, оскільки від чіткого знання і уміння застосовувати відповідні норми законодавства залежить фактична реалізація засудженими своїх прав і виконання покладених на них обов’язків. Ця вимого є неодмінною умовою встановлення правильних (заснованих на законі) взаємовідносин між персоналом установ виконання покарань і засудженими, а також підвищення ефективності роботи пенітенціарної установи.

Питання 1. Загальна характеристика правового статусу засудженого

Особи, які відбувають покарання, як громадяни держави володіють правами і свободами, які згідно із ст. 3 Конситуції України визнаються найвищою соціальною цінністю. Це обумовлює наявність особливих вимог до нормативно-правових актів, що закріплюють правовий статус засуджених, до обмежень їх загально-цивільних прав і свобод. Крім цього, закріплення правового статусу засуджених визначає одночасно встановлення меж і форм діяльності персоналу органів і установ виконання покарань, тобто гарантію забезпечення законності в їх діяльності.

Виконання засудженими покладених на них обов’язків і реалізація належних їм прав і законних інтересів утворюють той правовий режим відбування покарання, який становить основу для досягнення поставлених перед покаранням цілей. Ретельна регламентація правового статусу засуджених являє собою важливий інструмент їх правового та морального виховання, прищеплення поваги до закону, прав і законних інтересів інших осіб.

Закріплення в Конституції України основ правового статусу засуджених має важливе не тільки юридичне, але й політичне, практичне та виховне значення. У соціально-політичному аспекті визнання засудженого суб’єктом усіх прав, свобод та обов’язків характеризує сучасний підхід нашої держави до покарання, його мети і місця в системі соціального контролю.

Потрібно підкреслити, що приймаючи вищезазначену конституційну норму, наша держава підтвердила свої наміри розвиватись демократичним правовим шляхом, узгоджуючи зміст законодавчих актів з юридичними обов’язками, взятими на себе на підставі міжнародних угод, ставлення до яких служить об’єктивним показником істинного підходу до завдань забезпечення загальновизнаних світовим співтовариством демократичних прав і свобод громадян.

З метою конкретизації ч. 3 ст. 63 Конституції України, в Кримінально-виконавчому кодексі питанням правового становища засуджених присвячений самостійний розділ. Введення спеціального розділу до Кримінально-виконавчого кодексу дозволило чітко зафіксувати правові межі статусу засуджених. При цьому за основу був взятий правовий статус громадянина України, а потім шляхом обмежень, які встановлені кримінальним, кримінально-виконавчим та іншими галузями законодавства нашої держави, визначений правовий статус засудженого.

Водночас такий підхід дозволив підкреслити значимість забезпечення законності при виконанні кримінальних покарань та вимоги чіткого формулювання правових обмежень стосовно засуджених у законодавчих та інших номативно-правових актах.

Глава 2 Кримінально-виконавчого кодексу України “Правовий статус засуджених” відображає загальну спрямованість кримінально-виконавчого законодавства на найбільш повну реалізацію прав і свобод людини і громадянина, приписів і рекомендацій міжнародних стандартів з прав і свобод людини взагалі та засуджених зокрема в процесі відбування ними покарання. Зазначена глава визначає особливості правового статусу засуджених як різновиду спеціального статусу громадянина в Україні, а також і ті особливості, які є спільними для всіх засуджених незалежно від виду кримінального покарання.

Зокрема, згідно з частиною першою ст.7 КВК України держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку. Це означає, що права і свободи засуджених можуть бути обмежені лише вироком суду і тільки в тій мірі, які визначені перш за все кримінальним, кримінально-виконавчим законодавством та іншими галузями законодавства. Інші права і свободи засуджених поширюються на них в повному обсязі.

В кримінально-виконавчому законодавстві на відміну від раніше діючого виправно-трудового закріплений принципово інший підхід до визначення правового статусу засуджених. У порівнянні з раніше чинним ВТК у новому законодавстві відсутні обмеження, які випливають із режиму відбування покарання певного виду. Це пояснюється тим, що при попередньому формулюванні обмежень, які випливають із режиму відбування покарання, була можливість досить довільного і розширеного тлумачення різного роду обмежень. Особливо це спостерігалось при виконанні покарань у виді позбавлення волі, коли, особливо в радянський період, відомчі нормативно-правові акти установлювали різноманітні правообмеження, пояснюючи це необхідністю зміцнення режиму відбування покарання. Тепер подібна ситуація виключається навіть у принципі, оскільки будь-які обмеження прав, свобод та обов'язків засуджених можливі лише на законодавчому рівні.

Згідно з КВК України правовий статус засуджених визначається законами України, а також Кримінально-виконавчим кодексом, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання.

В КВК України зафіксовано, що правовий статус засуджених іноземців і осіб без громадянства визначається законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч.3 ст.7 КВК України).

Виходячи зі змісту ч.3 ст.63 Конституції України та ст.7 КВК України, основою правового статусу людини і громадянина взагалі, засудженого зокрема, є права і обов’язки.

Такий підхід в найбільш повній мірі відповідає тексту ч.З ст. 63 Конституції України, в якій передбачено, що засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

На підставі вищезазначеної конституційної формули можна зробити висновок, що правовий статус засуджених зберігає за ними певну сферу дозволеної поведінки, оптимальні межі якої, в першу чергу, визначаються необхідністю досягнення мети покарання. Без надання засудженим певного обсягу дозволеної поведінки мети покарання, вбачається, досягти неможливо. Іншими словами можна сказати, що комплекс правообмежень та позбавлень, який закладений в змісті покарання, буде уточнювати конституційні права і обов'язки громадянина, в певній мірі обмежуючи їх. Крім того, кожен засуджений має певні спеціальні права, зміст яких буде розкрито пізніше.

На підставі викладеного під правовим статусом засудженого слід розуміти систему прав, свобод і обов'язків громадянина, які закріплені в Конституції України, інших законодавчих та підзаконних актах, з обмеженнями, які визначені законом і встановлені вироком суду та наявністю певних спеціальних прав і обов'язків, які передбачаються для досягнення мети покарань.

Наведене визначення правового статусу засудженого, можна віднести до різновидності спеціальних (родових) статусів - сукупності ознак, що характеризує правове положення певної категорії громадян, що об'єднуються за якоюсь конкретною ознакою. У нашому випадку такою ознакою буде засудження до конкретного виду покарання і обов'язок відбувати цей вид покарання.

В юридичній літературі правовий статус особи розглядається на трьох рівнях: загальний статус громадянина України, спеціальний та індивідуальний (конкретний) статуси.

Така теоретична формула може бути покладена в основу аналізу правового статусу і засуджених, оскільки він являє собою правовий статус окремої групи громадян, які об'єднані по такій видовій ознаці, як відбування конкретного виду покарання тобто різновидності спеціального статусу особи в Україні. При цьому необхідно підкреслити рухомість правового статусу, що змінюється при його переході із загального (конституційного) в спеціальний, а із спеціального в індивідуальний. Все це відбувається виключно за рахунок зміни змісту елементів, які збагачуються внаслідок конкретизації. За своїм структурним складом статус залишається незмінним, тому що він є виразом певних зв'язків і відношень громадянина з суспільством і державою. Загальний, спеціальний та індивідуальний статуси відображають лише різні рівні цих зв'язків і відношень. Такий підхід дозволяє аналізувати особливості правового статусу засуджених, в порівнянні з іншими спеціальними статусами особи, визначити як загальні, так і специфічні риси, в силу яких правовий статус засуджених займає особливе місце в системі спеціальних статусів.

Загальний правовий статус громадянина - є єдиним для всіх членів суспільства, це ті права і обов'язки, які закріплені в Конституції і характерні для всіх і кожного.Усі громадяни України, в яких би конкретних правовідносинах не знаходились (в тому числі і при відбуванні кримінальних покарань), які б професійні функції не виконували, знаходяться в однаковому правовому статусі, володіють рівними правами і можливостями, включаючи рівні права вступати в різні, передбачені законом правовідносини. Тобто загальний правовий статус громадянина (саме як громадянина) єдиний, він не залежить від того, в яку соціальну сферу він включений. Такий статус базується на загальних передумовах, включає в себе всі види прав і свобод громадян: особисті, політичні, економічні, культурні та екологічні. Загальний правовий статус відзначається певною стабільністю, але він не є раз і назавжди даним та незмінним. Система прав, свобод та обов'язків збагачується і розвивається разом з розвитком суспільства та держави.

Зміст загального правового статусу розкривається через загальні права і обов'язки, які можуть бути набуті і реалізовані будь-яким громадянином незалежно від групових особливостей, соціального, сімейного, статевого, вікового і майового положення.

Під спеціальним правовим статусом розуміють сукупність спеціальних прав і обов'язків тієї чи іншої групи осіб, які об'єднані якимись специфічними рисами їх становища.

До змісту спеціального статусу в юридичній літературі включають дві групи прав і обов'язків:

1) права і обов'язки, які конкретизують, деталізують або доповнюють права та обов'язки загального статусу громадянина, а також права і обов'язки, які частково дублюють, повторюють конституційні;

2) спеціальні права і обов'язки.

Однак запропоновану вище конструкцію спеціального правового статусу громадян, не в повній мірі можна віднести до спеціального правового статусу засуджених. Не випадково, що специфіка правового статусу цієї категорії громадян є такою, що деякі автори, на нашу думку, цілком обґрунтовано ставлять його на особливе місце в системі спеціальних статусів особи в суспільстві. Такий підхід цілком обґрунтований, оскільки права та обов'язки засудженого, які входять в зміст загального статусу громадянина не стільки конкретизуються, деталізуються чи доповнюються, скільки суттєво обмежуються, з метою досягнення цілей та завдань покарання.

Важливим компонентом правового статусу засуджених, що придає йому особливий характер, є його спеціальні права. Особливості цих спеціальних прав полягають в їх особливій юридичній природі.

Особливість ознак спеціальних прав засуджених, в порівнянні з іншими правами громадян України полягає у наступному:

По-перше, ці права не мають аналогів в загальногромадянському правовому статусі, носять самостійний характер, оскільки не дублюють прав загального правового статусу громадян України, а також не конкретизують їх.

По-друге, зміст спеціальних прав засуджених не залежить від конституційних і галузевих прав громадян.

По-третє, спеціальні права цієї категорії громадян виступають як засоби, що забезпечують досягнення мети покарання, одночасно виконуючи позитивну функцію компенсації негативних наслідків застосування конкретного виду покарання.

По-четверте, носіями (суб'єктами спеціальних прав) можуть бути тільки засуджені, які відбувають конкретний вид кримінального покарання.

Спеціальні правові статуси засуджених можуть також розрізняться за видами в залежності від ступеня їх конкретизації. Так, можливо виділити спеціальний правовий статус засуджених взагалі і спеціальний правовий статус засуджених, які відбувають конкретний вид кримінального покарання. Якщо, наприклад, розглядати спеціальний правовий статус засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, то цю групу спеціальних правових статусів в свою чергу можна розділити на групу спеціальних правових статусів громадян, які відбувають кримінальне покарання у виправних колоніях мінімального, середнього та максимального рівнів безпеки.

Наведені різновидності спеціальних правових статусів засудженого знаходяться в статичному стані і відносяться до певних груп засуджених і в процесі відбування кримінального покарання можуть змінюватись стосовно конкретної особи, шляхом переведення в залежності від відбутого терміну покарання, а також поведінки конкретного засудженого з однієї дільниці виправної колонії до іншої.

Під індивідуальним правовим статусом розуміють такий статус, що характеризується суб'єктивними правами і обов'язками в стадії їх володіння та реалізації . Тобто зміст індивідуального правового статусу однієї і тієї ж особи в тому числі і засудженого в різні моменти неоднаковий. Стосовно засудженого він може змінюватись в залежності:

- від виду кримінального покарання;

- від строку відбування покарання;

- від поведінки засудженого.

Підкреслюючи динамічність правового статусу засудженого в часі, необхідно підкреслити, що відбувши визначену законом частину строку призначеного покарання у виді позбавлення волі засуджений може бути переведений в межах конкретної установи з однієї дільниці в іншу, або переведений у виправну установу, де умови тримання є більш легкими або більш важкими, в порівняні з попередніми.

На індивідуальний правовий статус засудженого суттєво впливає також і поведінка, оскільки в залежності від неї права і обов'язки засудженого можуть як розширюватись так і звужуватись.

Останнім часом в юридичній літературі окремі автори вводять ще однин різновид правового статусу - міжнародний правовий статус особи. Хоча цей термін ще широко не вживається юристами, він повинен становити особливо підвищений інтерес для дослідників, враховуючи активне входження нашої держави до міжнародного співтовариства.

У найбільш узагальненому вигляді міжнародний правовий статус особи включає в себе, крім внутрішньодержавного права, ще й свободи, обов’язки і гарантії, вироблені міжнародним співтовариством і закріплені в міжнародних правових документах. Захист цього статусу передбачений як внутрішнім законодавством, так і міжнародним правом.

Отже, розглянувши загально теоретичні особливості правового статусу засуджених, необхідно підкреслити, що глибоке з’ясування його сутності та змісту має важливе не тільки теоретичне, але і практичне значення.

По-перше, це важливо для того, щоб мати чітке уявлення, з ким у правовому плані вступає адміністрація органів та установ виконання покарання у правові відносини.

По-друге, визначення кола прав і обов’язків засуджених є неодмінною умовою забезпечення законності і встановлення правомірного підходу до засуджених при виконанні покарання.

По-третє, закріплення в законодавстві правового статусу засуджених визначає рамки можливої їх поведінки при відбуванні ними кримінальних покарань.

Питання 2. Основні права засуджених.

До змісту правового статусу осіб, які відбувають покараня, входять права, законні інтереси і обов'язки засуджених, які виникають і реалізуються в рамках, як правило, кримінально-виконавчих правовідносин.

Стаття 63 Конституції України встановлює, що засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду. Інакше кажучі, на них поширюється більшість прав та свобод, передбачених розділом ІІ Основного Закону, а також відповідними нормами цивільного, сімейного, житлового, трудового, фінанстового та інших галузей права.

Незважаючи на це, у ст. 8 КВК України додатково закріплюються основні права засуджених, незалежно від призначеного виду покарання, що є додатковими гарантіями забезпечення законності при виконанні покарань.

Соціально-правове призначення прав засуджених полягає у зміцненні режиму законності при виконанні покарання, оскільки міра свободи засудженого, у свою чергу, означає міру несвободи держави стосовно нього, тобто – персоналу органів та установ виконання покарань. Права засуджених, якщо вони гарантовані матераільно, політично, ідеологічно, організаційно, сприяють розвитку особи засудженого, в кінцевому підсумку – його ресоціалізації. Права ж засуджених, проголошені формально, поглиблюють існуючий антагонізм між ними і суспільством, суттєво віддаляють виконання поставлених перед покарання цілей.

Суб'єктивне право засудженого можна визначити як закріплену законом і гарантовану державою можливість певної поведінки засудженого або користування ним соціальними благами, що забезпечуються юридичним обов'язком посадових осіб органів та установ виконаня покарань, інших суб'єктів правовідносин, які виникають при цьому.

До змісу суб'єкитвного права відносять:

1) можливість засудженого вільно користуватися соціальними благами (харчуванням, речовим майном) у рамках, встановлених правом;

2) можливість вимагати виконання кореспондуючих даному праву обов'язків адміністрацією органів та установ виконання покарань, іншими суб'єктами і учасників кримінально-виконавчих правовідносин;

3) можливість звернутися в необхідних випадках для захисту свого суб'єктивного права.

Законні інтереси засудженого - зкріплені в правових нормах конкретні дії і прагнення засудженого до володіння тими чи іншими благами, які задовольняються, як правило, за результатом оцінки адміністрацією УВП, посадовими особами , прокуратурою, судом поведінки засудженого під час відбування покарання.

Соціальне призначення законних інтересів полягає в тому, що вони дозволяють забезпечити диференційований підхід до засуджених, стимулювати їх виправлення в процесі відбування покарання. Вони мають багато спільного з суб'єктивними правами, але не тотожні останнім. Якщо суб'єктивне право створює таку можливість поведінки, яка характеризується високим ступенем її реалізації за розсудом засудженого, то сутність законного інтересу засуджених полягає в можливості, яка носить характер прагнення до автономної, самостійної поведінки, в свободі користування будь-яким соціальним благом за своїм розсудом.

Зміст законних інтересів складається з трьох елементів:

1. Прагнення отримати передбачене законом матеріальне чи духовне благо (додаткове короткострокове чи тривале побачення, телефона розмова, переведення до дільниці соціальної адаптації). Такі блага вказуються у правових нормах у якості мети, для досягнення якої необхідні відповідні юридичні факти та позитивна оцінка поведінки засудженого суб'єктами чи учасниками кримінально-виконавчих правовідносин.

2. Можливість клопотати (а не вимогати) перед посадаовими особами органів і установ виконання покарань, прокуратурою, судом про їх відповідні дії щодо реалізації законних інтересів засуджених.

3 Можливість звернення до компетентних органів за захистом законних інтересів. Таке звернення не означає автоматичного задоволення клопотання, проте означає, що законні інтереси, як і суб'єктивні права, гарантуються державою.

Види законних інтересів засуджених досить різнобічні. За соціально-політичним призначенням блага, законні інтереси пожна поділити на три групи: спрямовані на отримання заохочень (УДЗ, зміна умов тримання); спрямовані на отримання пільг (придбання продуктів харчування і предметів першої потреби, одержання окремими категоріями додаткових посилок (пердач)); спрямовані на отримання благ, які за своєю соціально-правовою суттю не є для засуджених ні заохоченнями, ні пільгами (залучення до праці з урахуванням працездатності і, по можливості спеціальності).

В найбільш узагальненому виді під правами засудженого розуміється вид і міра його поведінки під час відбування кримінального покарання, можливість користуватись певними соціальними благами для задоволення особистих потреб, які закріпленні в нормах Конституції та в інших законодавчих актах.

В статті 8 КВК України в сконцентрованому виді сформульовані основні права засуджених, які відображають загальну спрямованість цієї галузі законодавства. Нею передбачено, що засуджені мають право:

Перераховані в цій статті права засуджених названі основними перш за все тому, що вони нормативно закріплюють найбільш важливі для людини і громадянина суб’єктивні права, які містяться в Конституції України та в інших законах нашої держави, які не відносяться до системи кримінально-виконавчого законодавства. Важливо відзначити і той факт, що права засуджених у КВК поставлені перед обов’язками цієї категорії громадян ( у ВТК це зафіксовано було навпаки, обов’язки стоять на першому місті у більшості країн членів СНД, зокрема скажімо в Білорусії, Казахстані та Росії), що підкреслює демократичну та гуманну спрямованість правового регулювання у нашій державі.

Як зазначено в ч.2 ст. 7 КВК, засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законами України та цим Кодексом і встановлених вироком суду.

Виходячи із аналізу загального (конституційного) статусу громадянина України, з урахуванням галузевих обмежень, необхідно констатувати, що на засуджених до будь-якого виду кримінальних покарань в повному обсязі поширюються наступні конституційні права громадян України: право на життя (ч. 1 ст.27); право на повагу людської гідності (ч.1 ст.28); право на свободу совісті і віросповідання (ч. 1 ст.35); право на звернення (ст.40); право на захист (ч.1-5 ст.55); право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди (ст.56); право знати свої права і обов'язки (ст. 57); право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань ( ч.1 ст.34); право на належні, безпечні і здорові умови праці (ч.4 ст.43); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ч.1 ст.49); право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності (ч.1 ст.54); право на результати своєї інтелектуальної творчої діяльності ( ч.2 ст.54); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ч.1 ст.50); право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту (ч. 2 ст.50).

Разом з тим засуджені до таких видів кримінальних покарань як арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі суттєво обмежені в користуванні рядом конституційних прав, а деякі з них на цю категорію громадян взагалі не поширюються чи поширюються у вкрай обмеженому обсязі. До останньої групи відносяться такі суб'єктивні права: право на свободу та особисту недоторканість (ч.1 ст.29); право на недоторканність житла (ч.1 ст.30); право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); право на свободу пересування на території України, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України ( ст. ЗЗ); право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації ( ч.1ст.36); право рівного доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (ч.1 ст.38); право на рівну можливість у виборі професії та роду трудової діяльності ( ч.1 ст.43).

Завдання статті 8 КВК України полягає в тому, що із загального масиву прав засуджених виділені основні із них, які нормативно закріплюють найбільш важливі для людини і громадянина суб'єктивні права і виступають в якості суттєвих гарантій дотримання принципу законності в процесі виконання покарання. Згадана стаття відображає також загальну спрямованість КВК на реалізацію приписів і рекомендацій міжнародно-правових актів і стандартів у сфері виконання покарання та поводження з засудженими, підкреслює як особливості правового статусу цієї категорії громадян, завдяки яким статус засуджених відрізняється від загальногромадянського статусу, одночасно підкреслюючи те, що є загальним для усіх засуджених, незалежно від виду покарання.

Існує нерозривний зв'язок основних прав засуджених, що закріплені в статті 8 КВК з нормами Загальної та Особливої частин кодексу. Окремі основні права засуджених розкриваються більш детально в главі 2 цього кодексу, наприклад, ст.10 регламентує право засуджених на особисту безпеку.

Інші основні права і порядок їх реалізації розкриваються в нормах Особливої частини, наприклад, право засуджених до позбавлення волі на побачення з родичами, адвокатами та іншими особами (ст. 117), право на одержання і відправлення грошових переказів (ст.121), право на медико-санітарне забезпечення (ст. 123) тощо.

У відповідності з міжнародними стандартами до основних віднесено право засуджених на отримання інформації про свої права і обов'язки, порядок і умови виконання та відбування призначеного судом покарання. Знання засудженими своїх прав і обов'язків—запорука їх успішної адаптації до умов відбування покарання. Наявність у засуджених подібної інформації з одного боку, обмежує певними рамками правових норм вимоги, що пред'являються до них адміністрацією органів та установ, які виконують покарання, а з іншого боку, дозволяє засудженим реалізовувати свої права та виконувати обов'язки, не порушуючи при цьому вимоги, які до них пред'являються. Інформація, яка подається засудженим, повинна охоплювати не тільки зміст приписів, що містяться в законодавчих та підзаконних нормативно-правових актах, але і зміст приписів, які видаються начальниками органів і установ, в яких засуджені відбувають покарання.

Законом гарантоване гуманне ставлення до засуджених та поваги їх гідності, властивої людській особистості. Категорія гідності людини є першою категорією честі. Право на повагу гідності є Конституційним (ч. 1 ст. 28 Конституції) і поширюється на засуджених в повній мірі не залежно від того, від кого б не походило зазіхання на це право, чи від інших громадян включаючи засуджених, чи від співробітників органів та установ виконання покарання. Засуджені як і інші громадяни знаходяться під охороною Конституції та інших законодавчих актів. Одночасно потрібно підкреслити, що ідея поваги гідності засудженого, властивої людській особистості пронизує зміст всього КВК. Зокрема ця ідея найбільш чітко проглядається в ст. 1, 5, 6 КВК України.

Право на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої людській особистості закріплено практично у всіх міжнародних стандартах з прав і свобод людини. Зокрема в ст. 5 Загальної декларації прав людини (1948 р.), преамбулі та змісті ст.7 Міжнародного пакту про громадські і політичні права (1966), ст. 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (1959) та інших важливих міжнародних правових документах.

Право не звернення – конституційне право засудженого.

Суть цього конституційного права в гарантованій державою можливості кожного громадянина направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатись до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб (ст.40 Конституції), під якими слід розуміти також пропозиції про поліпшення їх діяльності або критику недоліків у їхній роботі є важливим засобом виявлення і виправлення порушень закону, допомоги щодо їх усунення і попередження.

Це право включає:

а) можливість вносити як письмово, так і усно заяви, пропозиції, зауваження у всі державні органи і громадські організації з приводу їх організації та діяльність;

б) можливість одержання офіційних відповідей по суті висловлених пропозицій та інформацію про прийняття необхідних заходів;

в) захисні засоби від всеможливих переслідувань за критику діяльності тих чи інших державних органів чи суспільних організацій, а також і посадових осіб.

Реалізуючи це право, громадяни України всіляко сприяють удосконаленню організації та функціонування всіх ланок як політичної так і правової системи, усуненню недоліків в їх роботі.

Реалізація зазначеного права обумовлює необхідність розвивати у кожного громадянина, в тому числі і засудженого активну життєву громадську позицію. Практика іде саме таким шляхом. Наприклад, листи засуджених з різних аспектів життя нашого суспільства, включаючи і функціонування кримінально-виконавчої системи публікується на сторінках періодичних видань, у відомчій газеті ”Закон і обов’язок”. В даний час досить широко практикуються також інтерв’ю з засудженими, які потім передаються по телебаченню і радіо. Уявляється, що державі просто необхідно знати і враховувати думку засуджених і перш за все їх думку про практику виконання кримінальних покарань, умовах їх тримання тощо.

КВК України (п.5 ч.1 ст.8) закріплює, деталізує і розвиває конституційне право засуджених на охорону здоров’я, яке забезпечується системою медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних і платних форм медичної допомоги. Мова в даному випадку іде перш за все про засуджених, які відбувають покарання, що пов’язані з ізоляцією від суспільства. Реалізацію цього права зазначеної категорії засуджених покладається на адміністрацію органів і установ виконання покарань, які мають широку мережу спеціалізованих медичних установ, що здійснюють медико-санітарне забезпечення засуджених. Крім того, в кожній виправній колонії функціонує медична частина (зі стаціонаром), яка передбачає спеціалізовану кабінетну систему подання медичної допомоги засудженим. У випадку необхідності хворих засуджених направляють на лікування в спеціалізовані лікарні.

Стосовно ж засуджених, які відбувають покарання без ізоляції, то на них в повному обсязі поширюється вітчизняне законодавство про охорону здоров’я.

Згідно ч. 2 статті 8 КВК засудженому гарантується право на правову допомогу. Для одержання правової допомоги засуджені можуть користуватися послугами адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, має особливо важливе значення, перш за все для засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі чи арешту. Ця норма закріплює рекомендацію Правила 93 МСП та Принципу 18 ”Зведення принципів всіх осіб, які підлягають затриманню чи ув’язненню в якій би то не було формі”. Зустрічі з адвокатами або з іншими фахівцями у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи не входить до кількості побачень, що визначаються для різних категорій засуджених і такі зустрічі не обмежуються ні їх тривалістю, ні їх кількістю.

В частині 3 статті 8 КВК закріплюється право засуджених – іноземних громадян, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі чи позбавлення волі підтримувати зв'язок з дипломатичними представництвами і консульськими установами своїх держав, особи без громадянства, а також громадяни держав, що не мають дипломатичних представництв або консульських установ в Україні, - з дипломатичними представництвами держави, яка взяла на себе охорону їхніх інтересів, або міжнародними органами чи організаціями, які здійснюють їх захист.

Зазначена юридична норма матеріалізує рекомендації по відношенні поводження з іноземними засудженими, які затверджені VII Конгресом ООН по попередженню злочинності і поводженню з правопорушниками, а також Правило 38 МСП. В зазначених документах підтверджується, що засудженим – іноземцям слід без зволікань надавати інформацію про їх право вимагати контакту з їх дипломатичними чи консульськими представниками, а також будь-яку іншу відповідну інформацію стосовно їх статуту. Якщо засуджений – іноземець бажає одержати допомогу від дипломатичного чи консульського представника, останній повинен бути в найкоротші терміни повідомлений про це. Необхідно також із згоди засудженого сприяти контактам засуджених-іноземців з їх сім’ями та громадськими організаціями, створюючи необхідні умови для побачень, телефонних розмов та листування. Разом з тим тримання засуджених-іноземців в установах виконання покарань суттєво ускладнює її ефективне забезпечення, у зв’язку з чим між Україною та іншими державами укладаються Договори про передачу засуджених для відбування покарання. Такі договори ратифікуються Верховною Радою України з приводу чого приймається відповідний закон. Зокрема останнім із такого різновиду законів був Закон України від 7 березня 2002 року ”Про ратифікацію Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про передачу засуджених для відбування покарання”.

Питання 3. Основні обов’язки засуджених

Соціально-правове заначення обов'язків виявляється в тому, що вони є засобом формування моральної і правової свідомості засужених, зміцнення законності та правопорядку, дисципліни й організованості під час відбування покарання. Сутність полягає у вимозі необхідної з точки зору держави, влади і закону поведінки. Ця поведінка засуджених обов’язкова, незаперечна і забезпечується заходами державного примусу.

Сутність юридичних обов'язків засуджених проявляється в їх змісті:

1. необхідність вчинення певних дій (сплатити штраф, працювати);

2. необхідність утриматися від встановлених законом дій (мати при собі гроші і цінні речі, звільнення засуджених до виправних робіт з роботи за власним бажанням).

Таким чином юридичний обов'язок засуджених – встановлена в зобов’язуючих нормах права міра необхідної поведінки засудженого під час відбування покарання, яка забезпечує досягнення цілей покарання, підтримання правопорядку під час його відбування, дотримання прав і законних інтересів як самого засудженого, так і інших осіб.

При визначенні правового статусу засуджених дається перелік не тільки основних прав (ст.8), але і основних обов'язків засуджених. Згідно статті 9 КВК Українизасуджені зобов'язані:

- виконувати встановлені законодавством обов'язки громадян України, неухильно додержуватися правил поведінки, які передбачені для засуджених, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб;

- виконувати законні вимоги адміністрації органів і установ виконання покарань;

- ввічливо ставитися до персоналу, інших осіб, які відвідують установи виконання покарань, а також до інших засуджених;

- з'являтися за викликом адміністрації органів і установ виконання покарань.

Невиконання засудженими своїх обов'язків і законних вимог адміністрації органів і установ виконання покарань тягне за собою встановлену законом відповідальність.

Під юридичним обов’язком засуджених потрібно розуміти вид і міру його обов’язкової поведінки під час відбування кримінального покарання. Перераховані у статті 9 КВК обов'язки складають лише основну частина із тих обов'язків, які покладаються на засуджених. Основними вони називаються тому, що поширюються на всіх осіб, які відбувають покарання, незалежно від його виду та закріплюють найбільш важливі вимоги, що пред'являються до засуджених. Ці вимоги випливають із обов'язку виконання вироку суду про застосування кримінального покарання. Переважна більшість обов'язків закріплюється в правових нормах, що регулюють порядок і умови виконання та відбування покарання. Наприклад, обов'язок засуджених працювати, постійно знаходитись у виправній установі тощо. У статті, що коментується, вказуються лише ті із них, які забезпечують правопорядок під час відбування покарання чи створюють умови для діяльності органів і установ, які виконують покарання.

Основні обов'язки засуджених випливають із обов'язків органів чи установ виконувати вирок суду та застосовувати покарання.

У статті 9 КВК міститься вимога про те, що засуджені зобов'язані:

- виконувати встановлені законодавством обов'язки громадян України, неухильно додержуватися правил поведінки, які передбачені для засуджених, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб;

- виконувати законні вимоги адміністрації органів і установ виконання покарань;

- ввічливо ставитися до персоналу, інших осіб, які відвідують установи виконання покарань, а також до інших засуджених;

- з'являтися за викликом адміністрації органів і установ виконання покарань.

Мова йде про виконання не тільки загальногромадянських обов'язків, але і спеціальних обов'язків для цієї категорії громадян (тобто обов'язки виключно для засуджених, передбачених кримінально-виконавчим законодавством). Такі вимоги повинні бути в повному обсязі доведені до засуджених, щоб вони могли з ними ознайомитись. Певну кількість цих обов'язків повинні знати і родичі засуджених, які приїздять на побачення, відправляють листи та посилки чи приносять передачі. Наприклад, спроба принести під час побачення засудженому заборонені предмети є порушенням встановленого порядку проведення побачень і може принести несприятливі наслідки як для засудженого, так і його родичів. Зокрема, внаслідок такого порушення побачення може бути припинене.

На засуджених покладений спеціальний обов'язок виконувати законні вимоги адміністрації органів і установ виконання покарань, адже без цього неможливо в повному обсязі забезпечити виконання покарання. При цьому вимоги адміністрації повинні бути виключно законні, справедливі та обґрунтовані, виключаючи елементи суб'єктивізмі та упередженості.

Специфічний обов’язок засуджених ввічливо ставитись до персоналу, інших осіб, які відвідують установи виконання покарань, а також до інших засуджених прийнятий з метою забезпечення нормальних взаємовідносин при відбуванні та виконанні покарання. Цей обов’язок базується на загальнолюдських уявленнях про добро, справедливість, ввічливість тощо. При цьому важливо відзначити, що якщо вимога про ввічливе ставлення засуджених до персоналу, інших осіб, які відвідують установи виконання покарань, засудженими в основному виконується і сприймається позитивно, то підтримувати ввічливі відносини між собою їм не завжди удається. Саме на цьому ґрунті дуже часто виникають конфлікти між окремими засудженими чи їх певними групами, які переростають в порушення вимог не тільки кримінально-виконавчого, але і в деяких випадках і кримінального законодавства. Виконанню цього обов’язку сприяє жорсткий нагляд і контроль за засудженими в місцях їх знаходження, а також цілеспрямована як індивідуальна так і колективна виховна робота та інші заходи виховного характеру.

Специфічним обов’язком засуджених виступає також їх обов’язок з’являтись за викликом адміністрації органів і установ виконання покарань. У випадках неявки засудженого за викликом, він може підлягати примусовому приводу і до нього можуть застосовуватись заходи юридичної відповідальності.

Питання 4. Право засуджених на особисту безпеку.

В найбільш узагальненому вигляді під особистою безпекою засуджених розуміється гарантована міжнародним правом та українським законодавством захищеність життя, здоров’я, інших життєво важливих і соціально значимих інтересів цієї категорії громадян від причинення їй шкоди, а також запобігання небезпеки та загроз, які виникають в процесі відбування (виконання) кримінальних покарань у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі.

Суб’єктивне право засуджених на особисту безпеку може існувати в різних формах і відповідно мати декілька організаційних рівнів забезпечення шляхом встановлення гарантій та виконання певних обов’язків адміністрацією органів та установ виконання покарань. Зазначене право має певну специфіку, яка визначається в першу чергу спеціальним правовим статусом засуджених. Специфічність зазначеного права обумовлена як специфікою кримінально-виконавчої системи, так і особливістю форм забезпечення права засуджених на особисту безпеку, які відрізняються специфічним різноманіттям і знаходять закріплення у всіх основних інститутах і нормах кримінально-виконавчого права.

Правове регулювання особистої безпеки засуджених передбачає нормативне закріплення порядку і умов забезпечення реалізації суб’єктивного права засуджених на особисту безпеку, а також засоби забезпечення їх безпеки. При цьому право засуджених на особисту безпеку і завдання по її забезпеченню, що стоять перед кримінально-виконавчими установами, закріплюється системою норм кримінально-виконавчого права, а засоби забезпечення та гарантії особистої безпеки засуджених, поряд з нормами кримінально-виконавчого права регулюються і нормами окремих інших галузей права (конституційним, адміністративним, цивільним, трудовим тощо).

Право засуджених на особисту безпеку займає особливе місце в системі прав і свобод цієї категорії громадян. Більшість міжнародних правових актів (Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод, Мінімальні стандарти поводження з в’язнями, Європейські в’язничні правила та інші), визначаючи основні права людини, вказують на необхідність забезпечення безпеки засуджених в умовах позбавлення волі, закріплюють основні права особи, які позитивно впливають на її безпеку. Конституція України, міжнародно-правові акти особисту безпеку особи визначають як необхідну життєву потребу людини, яка знаходить своє забезпечення і реалізацію в її правах та свободах.

Стаття 10 КВК не тільки проголошує, але і детально регламентує право засуджених на особисту безпеку. При цьому мається на увазі забезпечення безпеки засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, в дисциплінарних батальйонах, обмеження чи позбавлення волі, тобто в тих випадках, коли засуджені повністю чи частково ізольовані від суспільства і знаходяться під охороною чи наглядом персоналу кримінально-виконавчої системи. Такі особи або не мають можливості самостійно забезпечити свою особисту безпеку (при арешті, триманні в дисциплінарному батальйоні, позбавленні волі) чи такі можливості суттєво звуженні (при обмеженні волі), тому на законодавчому рівні закріплене їх суб’єктивне право звернутись (ч.2 ст.10) із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань з проханням про забезпечення особистої безпеки. У цьому разі посадова особа зобов’язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засудженого та ліквідації загрози безпеки засудженому.

Підставою для вжиття заходів щодо забезпечення безпеки осіб є дані, що свідчать про наявність реальної загрози їх життю, здоров’ю, житлу і майну.

Під загрозою безпеки засуджених потрібно розуміти сукупність умов і факторів, що створюють можливу (передбачену для населення шкоду, яка може бути здійснена лише при певних обставинах) чи явну (реальне причинення шкоди) небезпеку їх життєво важливим інтересам.

Причини виникнення загроз особистій безпеці засуджених може бути багато (свідчення відносно інших засуджених, особиста неприязнь, конфлікт, вимоги сплати боргу, внаслідок програшу в азартні ігри, суперечності, пов’язані з кримінологічним минулим тощо), але їх характер для реалізації права на особисту безпеку значення не мають, головне-виникла загроза особистій безпеці засудженого.

Загроза особистої безпеки засудженому може носити різноманітний характер: загроза вбивством, причинення тілесних пошкоджень, побиття, здійснення насильницького акту мужеложства, систематичного знущання над засудженим тощо.

Начальник установи, яка виконує покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні чи позбавленні волі, зобов’язаний глибоко розібратись в ситуації, що склалась, вияснити причини виникнення такої загрози, виявити учасників конфлікту, його організаторів.

В залежності від результатів розгляду і оцінки сутності конфлікту начальник приймає рішення стосовно здійснюваних заходів, які усовують загрозу особистої безпеки засудженого, включаючи і його переведення у безпечне місце, а у виняткових випадках в іншу аналогічну кримінально-виконавчу установу.

Юридичною підставою для застосування заходів особистої безпеки є реальний факт виникнення загрози особистої безпеки засудженого. Під погрозою в кримінальному праві розуміють висловлений чи виражений іншим способом намір скоїти злочин проти іншої людини. При цьому погроза може бути доведена до відома засудженого будь-яким способом : особисто чи через інших осіб, усно, письмово, за допомогою жестів, демонстрації зброї чи інших знарядь насилля тощо. Поряд зі злочинними зазіханнями на особистість засудженого, джерелами загроз особистої безпеки можуть бути також інші неправомірні дії як з боку інших засуджених, так і персоналу чи інших осіб.

На практиці досить часто трапляються випадки, що засуджений, в силу якихось обставин (наприклад, сподіваючись на власні сили, допомогу інших засуджених, чи скажімо, прагнути не підірвати в установі свій уявний авторитет) не звертається до адміністрації установи із заявою про виникнення небезпеки його життю і здоров’ю. У такому випадку адміністрація установи, керуючись нормами статті 10 КВК зобов’язана самостійно виявити таку небезпеку в процесі проведення наглядових, виховних чи оперативно-розшукових заходів.

При підтвердженні факту реальної небезпеки життю і здоров’ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, адміністрація установи виконання покарань вживає заходів до переведення засудженого в безпечне місце, профілактичного, оперативно-розшукового, виховного чи психологічного чи іншого характеру з метою недопущення загрози здійснення злочину чи іншого правопорушення проти особистості засудженого, а у випадку малоефективності зазначених заходів здійснює переведення його в безпечне місце, до вирішення питання про місце його подальшого перебування в установі.

Якщо стосовно особи, взятої під варту, або засудженого, яка (який) бере участь у кримінальному судочинстві, прийнято рішення про застосування заходів безпеки, адміністрація слідчого ізолятора або установи виконання покарань негайно переводить таких осіб у безпечне місце та вживає заходів щодо усунення небезпеки, а саме:

- визначає персональне спальне місце, відділення чи структурну дільницю для відбування покарання;

- проводить зміну його робочого місця;

- переводить на ізольоване тримання;

- вирішує питання про переведення до іншої установи.

Під безпечним місцем в кримінально-виконавчій установі необхідно розуміти спеціально обладнані для цих цілей приміщення, камери штрафних ізоляторів, карцерів тощо. Переведення засудженого в таке приміщення по зазначеним обставинам дисциплінарним стягненням не вважається, проти такого засудженого ніяких правообмежень не передбачено, тобто він користується всіма правами, які йому на даний момент належать, зокрема, правом на побачення, на придбання продуктів харчування і предметів першої необхідності, одержання посилок чи передач, проведення телефонних розмов тощо, але перебувати в цьому приміщенні засуджений може не більш 30 діб.

Від особистої безпеки слід відрізняти застосування безпеки до засуджених, які беруть участь в кримінальному судочинстві.

Порядок здійснення заходів щодо забезпечення безпеки осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 12.02.2014 № 324/5. На відміну від забезпечення особистої безпеки засудженого (заява) приводом для вжиття заходів щодо забезпечення безпеки осіб, взятих під варту, та засуджених, які беруть участь у кримінальному судочинстві, можуть бути:

заява учасника кримінального судочинства, члена його сім’ї або близького родича;

звернення керівника відповідного державного органу;

отримання оперативної та іншої інформації про наявність загрози життю, здоров’ю, житлу і майну зазначених осіб.

Начальник установи виконання покарань засуджений, який бере участь у кримінальному судочинстві і щодо якого здійснюються заходи безпеки, встановлює перелік необхідних заходів і способів їх реалізації, керуючись при цьому конкретними обставинами справи і необхідністю усунення існуючої загрози.

Про вжиті заходи безпеки та їх результати начальник установи виконання покарань, який здійснює такі заходи, інформує слідчого, прокурора, суд, у провадженні яких знаходяться кримінальні провадження щодо кримінальних правопорушень, а також слідчого суддю, якщо рішення про застосування заходів безпеки приймалось ним.

Начальник установи виконання покарань також має право звертатися до слідчого, прокурора, суду, у провадженні яких знаходяться кримінальні провадження щодо кримінальних правопорушень, з клопотанням про скасування здійснюваних заходів безпеки.

За наявності підстав для скасування заходів забезпечення безпеки орган, який виніс постанову про застосування таких заходів, виносить мотивовану постанову чи ухвалу про їх скасування.

Якщо встановлено, що життю і здоров’ю засудженого, який бере участь у кримінальному судочинстві, загрожує небезпека, але рішення про вжиття заходів безпеки слідчим (прокурором), слідчим суддею (судом), у провадженні яких знаходяться кримінальні провадження щодо кримінальних правопорушень, не приймалось, начальник установи виконання покарань негайно звертається з клопотанням до них щодо прийняття такого рішення.

До прийняття рішення про забезпечення заходів безпеки начальник слідчого ізолятора або установи виконання покарань негайно вживає заходів щодо забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, виносить постанову про поміщення таких осіб в окрему камеру ДІЗО, ПКТ (ОК).

Зміна виду установи виконання покарань чи умов тримання в межах однієї колонії здійснюється з додержанням вимог, передбачених кримінально-виконавчим законодавством.

Разом з тим, засуджений, щодо якого згідно із Законом «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» прийнято рішення про застосування заходів безпеки, тримається в безпечному місці до закінчення перевірки, усунення небезпеки, остаточного розв’язання конфлікту або отримання наряду на переведення до іншого слідчого ізолятора або установи виконання покарань.

Несвоєчасне вжиття або невжиття посадовими особами органів, установ виконання покарань або слідчих ізоляторів достатніх заходів щодо забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, розголошення відомостей про заходи безпеки особами, які їх здійснюють, тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Аналіз змісту чинного кримінально-виконавчого законодавства дає підстави дійти висновку, що на законодавчому рівні закріплені наступні заходи забезпечення особистої безпеки засуджених:

- нагляд за засудженими (ст. ст. 59, 102 КВК)

- заходи, стягнення що застосовуються до засуджених (ст. ст.54, 68, 82, 132, 145 КВК)

- заходи соціально-виховного впливу на засуджених (ст. ст.65, 79, гл. 19 КВК)

- оперативно-розшукова діяльність в колоніях (ст.104 КВК)

- заходи безпеки у виправній колонії (гл. 16 КВК)

- переведення засуджених в безпечне місце (ст.10, ч.3 ст.50, ч.2 ст. 88 КВК)

- заходи медичного характеру, які спрямовані на забезпечення охорони здоров’я засуджених (ч.1 п.5 ст.8 КВК)

Перераховані заходи забезпечення особистої безпеки засуджених не тільки закріплюють права і обов’язки конкретного засудженого в сфері його особистої безпеки, але розглядаються також в якості системи юридичних гарантій його безпеки з урахуванням спеціального правового статусу засудженого та специфічних умов виконання (відбування) конкретного виду кримінального покарання.

Право засуджених на особисту безпеку і завдання по її забезпеченню, які стоять перед установами виконання покарань, закріплюється нормами в основному кримінально-виконавчого права, а заходи забезпезпечення особистої безпеки засуджених, поряд з кримінально-виконавчим правом, регулюються і іншими галузями права (конституційним, цивільним, трудовим, кримінальним, адміністративним тощо ).

Висновок

З’ясування сутності змісту правового статусу засуджених має велике пратичне значення. По-перше, це важлио для з’ясуванння правового статусу засуджених, щоб мати чітке уявлення, з ким у правовому плані ми маємо справу. По-друге, визначення кола обов’язків і прав засуджених є неодмінною умовою забезпечення законності і встановлення правильного підходу до засуджених при виконанні покарання. Закріплення в законі правового статусу засуджених визначає рамки можливого для їх поведінки і межі вимог і заборон адміністрації органів і установ виконання покарань. А це означає, що, з одного боку, вимагати від засуджених можна лише те, що входить в коло їхніх обов’язків, а з іншого – треба поважати права засудженого і забезпечувати їхню повну реалізацію.

Викладач кафедри

кримінально-виконавчого права О.І Кіслов

Переглядів: 913