Дисидентський рух

Хрущовська «відлига» породила надії й водночас принесла розчарування. Процес оновлення суспільства розвивався надзвичайно непослідовно. Тим часом молодь, що відчула смак свободи, прагнула рішучих змін. Те, що реформи М.Хрущова носили поверховий характер; що вони не торкалися підвалин тоталітаризму призвело до появи дисидентського руху, який набув свого поширення після усунення Хрущова від влади.

Дисидентство (незгодні) – виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології й політиці; відступництво від учення панівної церкви.

Періодизація дисидентського руху в СРСР

Період становлення (1965-1972)	Діяльність А.Синявського, Ю.Данієля, А.Амальріка, Л.Чуковського, А.Гінзбурга, Ю.Галанського, Б.Буковського, А.Марченка, С.Ковальова, Л.Богараз, П.Григоренка та ін. Початок кампанії проти А. Сахарова і А.Солженіцина.
Період кризи (1973-1974)	Процес над П.Якіром і В.Красіним
Період широкого міжнародного визнання (1974-1975)	Розширення географії дисидентського руху. Вислання А.Солженицина з країни. Утворення радянського відділення Міжнародної амністії. Присудження Нобелівської премії А.Сахарову
Хельсінкський період (1976-1982)	Діяльність Хельсінської групи. Процеси над Ю.Орловим, А.Щеранським, Г.Якуніним, А.Марченком. Вислання А.Сахарова.

Дисидентський рух у другій половині 60-х – першій половині 80-х років у порівнянні з рухом періоду хрущовської «відлиги» мав свої особливості: він стає більш масовим і організованим; були відкинуті ілюзії щодо ідей соціалізму і комунізму, рух став яскраво вираженим антитоталітарним; у поглядах дисидентів прослідковувався майже весь ідеологічний спектр; налагоджується зв`язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правозахисними організаціями; заперечує насильницькі методи боротьби; дисиденти прагнуть легалізувати свою діяльність; 80% дисидентів становила інтелігенція.

Течії дисидентського руху в 60-80-ті роки

за соціалізм з «людським обличчям»;

національно-визвольна

демократична правозахисна

релігійна

У своїй боротьбі дисиденти використовували наступні методи: масові заходи; листи-протести до керівних органів СРСР; протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн; видання і розповсюдження самвидаву; акції солідарності з іншими народами, що зазнали утисків від тоталітарної системи; підтримка кримських татар у їх прагненні повернутися на батьківщину; відстоювання ідеї рівноправ`я народів; розповсюдження листівок; індивідуальні протести; створення правозахисних організацій.

З середини 60-х років почалися безперервні, хоча й нечисельні, виступи і проти комуністичної системи, і проти комуністичної ідеології.

На початку 70-х років дисидентський рух зміцнів і режим відчув у ньому загрозу. У 1972 р. відбувся загальний "погром" правозахисного руху. Були застосовані широкі репресії проти його учасників. Рух був послаблений і тим, що деякі його учасники погодилися на співпрацю з режимом і почали закликати до цього інших. Проти найбільш знаних учасників руху – академіка Андрія Сахарова (автор радянської водневої бомби) і письменника Олександра Солженіцина розпочалася кампанія цькування через засоби масової інформації. У 1974 р. Солженіцина було силою депортовано за кордон, а Сахаров знаходився фактично під домашнім арештом.

Андрій Сахаров

Із записки КДБ і Генеральної прокуратури СРСР в ЦК КПРС (листопад 1972 р.)

У відповідності з вказівками ЦК КПРС органи КДБ ведуть значну профілактичну роботу по попередженню злочинів, припиненню дій організованої підривної діяльності націоналістичних, ревізіоністських та інших антирадянських елементів, а також по локалізації виникаючих у ряді місць угруповань політично шкідливого характеру.

За останні п`ять років виявлено 3096 таких угруповань, профілактовано 13602 чол., що входили до їх складу…

Подібні групи були виявлені у Москві, Свердловську, Тулі, Володимирі, Омську, Казані, Тюмені,. На Україні, в Латвії, Литві, Естонії, Білорусії, Молдавії, Казахстані та інших містах.

Після того як СРСР у Гельсінкі підписав угоду про захист прав людини, дисидентський рух посилився. У 1976 р. виникли Групи сприяння виконанню Гельсінських угод в СРСР ("Гельсінські групи") у Москві, в Україні, у Литві, а ще через рік – у Грузії та Вірменії. Організатори груп добре знали, що Радянський Союз підписав угоду тільки заради ідеологічного ефекту, а насправді не збирається її виконувати. Тому на себе вони взяли громадський контроль за виконанням підписаного документу. В Україні відомими учасниками "Гельсінських груп" були Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь та ін.

Замисливши інтервенцію в Афганістан і передбачаючи, яку реакцію це викличе в світі, кремлівський режим вирішив принаймні нейтралізувати опозицію всередині країни. У листопаді 1979 р. відбулися арешти членів «Гельсінських груп» – найактивніших учасників правозахисного руху. У 1980 р. академік Сахаров був відправлений у заслання до закритого для іноземців м. Горького (нині Нижній Новгород).

На початок 80-х років майже всі активні учасники дисидентського руху опинилися в ув’язненні або у засланні.

Незважаючи на репресії з боку КДБ, рух на захист прав людини в СРСР не припинився, він поповнювався новими людьми. У перші роки перебудови, щоб піднести свій міжнародний престиж, режим був змушений надати майже всім ув’язненим дисидентам волю.

Дисидентський рух у СРСР є однією з яскравих історичних сторінок. Досить невелика група інтелектуалів потроху поширювала ідеї демократії, будила національну свідомість і підштовхувала населення до опозиції існуючій системі.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Соціальна політика	\|	Перебудова (1985-1991 рр.).

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.