Початок відходу від політики розрядки в американо-радянських відносинах

Перший публічний виступ після перемоги на виборах 1976 р. нового президента СІЛА Д. Картера був сприйнятий радянським керівництвом як підтвердження можливості подальшого сприятливого розвитку радянсько-американських відносин, особливо в галузі роззброєння.

Однак уже в лютому 1977 р. з'ясувалося, що адміністрація Д. Картера, виступаючи за швидке завершення підготовки Договору ОСО-2, мала на увазі відхід від владивостоцьких домовленостей: пропонувала виключити з Договору питання про крилаті ракети та літак «Бек-файєр». Це не входило в плани радянської сторони. Крім того, радянське керівництво було роздратоване пропагандистською кампанією Д. Картера на захист прав людини в СРСР та її ув'язуванням із політикою розрядки. Наслідками розбіжностей у підходах до укладання договору ОСО-2 стали невдача місії держсекретаря США С. Венса до Москви в березні 1977 р. і подальше охолодження двосторонніх відносин, що поступово були зведеш До рівня, на якому вирішувалися лише проблеми військово-стратегічного характеру.

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Основу нової політичної стратегії адміністрації Д. Картера становила доктрина трилатеризму, згідно з якою пріоритетного значення набула лінія на консолідацію зусиль трьох центрів сили капіталістичного світу — СІЛА, Західної Європи та Японії. На друге місце ставилося завдання виробити спільний підхід західних країн щодо «третього світу», тобто активізувати діалог на напрямку «Північ—Південь», який теоретики демократичної партії вважали головною лінією світового протистояння. Відносини СІЛА із СРСР та іншими соціалістичними країнами посіли в новій американській стратегії лише третє місце.

Спеціальна міжвідомча група під керівництвом помічника президента з питань національної безпеки 3. Бже-зинського і відомого політолога, професора С Хантінг-тона провела в межах Ради національної безпеки аналіз радянсько-американських відносин та глобального стратегічного балансу, що склався. Наслідком цього дослідження стали два теоретико-аналітичні документи — президентський меморандум № 10 (квітень 1977 р.) і директива 18 (серпень 1977р.), в яких, по-перше, визнавалось існування військово-стратегічної рівності й небезпеки взаємного гарантованого знищення в разі обміну ядерними ударами між СРСР і СІЛА. Це створювало передумови для завершення підготовки і підписання Договору ОСО-2. Однак, по-друге, американські аналітики підкреслювали великі переваги Сполучених Штатів у галузі економіки й технології і рекомендували урядові використовувати їх для здійснення тиску на Радянський Союз під час переговорів із проблем обмеження стратегічних озброєнь. Тактика пов'язування успіхів на цих переговорах з реакцією СРСР на регіональні конфлікти в країнах «третього світу», а також із проблемою дотримування прав людини не лише гальмувала процес вироблення Договору ОСО-2, а й ще більше ускладнювала американо-радянські відносини.

Політика СРСР, у свою чергу, також не сприяла зменшенню напруженості. На початку 1978 р. одним Ь факторів, що перешкоджав поліпшенню американо-радян-ських відносин, стала спільна участь радянських і кубинських військ у подіях на Африканському Розі, яка

Тема 1 Радянсько-американські відносини

спричинила виникнення в конгресі СІЛА сильної опозиції будь-яким домовленостям із СРСР, включаючи Договір ОСО-2. Нові ускладнення у двосторонніх відносинах були викликані також спрямованою на нарощування ядерних і звичайних озброєнь європейською політикою СРСР, яка проводилася таємно згідно з рішенням Москви про розміщення в Європі з середини 70-х років ядерних мобільних ракет СС-20.

У відповідь Рада НАТО вирішила підвищити щорічні військові бюджети своїх членів на 3 %, а в 1978 р. прийняла довгострокову оборонну програму.

7 червня 1978 р. президент Д. Картер виступив у Військово-морській академії в м. Аннаполісі з програмною промовою з приводу розвитку відносин із СРСР. Зробивши акцент на проблемі прав людини в СРСР, він запропонував радянській стороні «обрати або конфронтацію, або співробітництво». В радянського керівництва ця промова викликала негативну реакцію, оскільки була сприйнята як вибір Д. Картером конфронтаційної політики.

Робота над підготовкою остаточного тексту Договору ОСО-2 знову загальмувалась, хоча з цією метою державний секретар США С. Вене і міністр закордонних справ СРСР А. Громико провели в липні й грудні 1978 р. дві зустрічі в Женеві.

Довгоочікуваний саміт Д. Картера і Л. Брежнєва, на якому, нарешті, було підписано Договір ОСО-2, що вперше в історії обмежень стратегічних наступальних озброєнь установлював рівну кількість стратегічних ядерних озброєнь усіх типів для обох сторін, відбувся 15—18 червня 1979 р. у Відні. Паралельно з підписанням цього важливого документа, що став кульмінацією радянсько-американських переговорів 1974—1979 pp., було узгоджено питання про початок переговорів щодо радикальних скорочень ядерних озброєнь у межах нового Договору ОСО-3.

Однак потенційні можливості, що відкривалися для радянсько-американських відносин у зв'язку з підписанням Договору ОСО-2, не були реалізовані внаслідок кількох факторів.

По-перше, під час зупинення з початком виборчої кампанії 1976 р. майже на чотири роки переговорного процесу відносно стратегічних озброєнь змінилася внутрішньополітична ситуація в США. Початок нового економічного спаду змусив адміністрацію переглянути

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Тема 2

пріоритети як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Це позначилося на радянсько-американських відносинах: спершу президент Д. Форд замінив термін «розрядка» на гасло «мир, заснований на силі», пізніше адміністрація Д. Картера почала віддавати перевагу концепції «контрольованої вибіркової розрядки» та формулі «суперництво й співробітництво». Не сприяла поліпшенню відносин і пропагандистська кампанія на захист прав людини в СРСР, що розгорнулася в США.

По-друге, радянсько-американське суперництво за вплив у країнах «третього світу» (Ефіопія, Сомалі, Близький Схід тощо), заморожений стан відносин і відсутність співробітництва щодо врегулювання регіональних кризових ситуацій, заідеологізованість радянської зовнішньої політики, підвищення впливу на неї військово-промислового комплексу, порушення прав людини в СРСР зміцнили позиції тих сил у СІЛА, що виступали проти ратифікації Договору ОСО-2 і доповнення військової розрядки розрядкою політичною.

Кампанія проти ратифікації Договору ОСО-2 була підсилена з подачі американських спецслужб галасом засобів масової інформації навколо нової кубинської «міні-кризи» — начебто виявлення на Кубі «радянської бойової бригади». Насправді центр, у якому радянські військові спеціалісти навчали кубинських офіцерів користуватися радянською військовою технікою, існував на Кубі з 1962 р.

Два рішення від 12 грудня 1979 p., прийняття яких випадково збіглося в часі, фактично запрограмували необоротність погіршення радянсько-американських відносин на найближчу перспективу. Це — схвалення НАТО програми розгортання в Європі 464 крилатих ракет наземного базування, 108 ракет «Першинг-2» і затвердження на засіданні Політбюро ЦК КПРС пропозиції про введення радянських військ до Афганістану, яке було здійснено наприкінці року.

З січня 1980 р. президент Д. Картер звернувся до сенату з проханням «заморозити» розгляд Договору ОСО-2. Наступного дня були проголошені санкції щодо СРСР: відкладено відкриття американських і радянських консульств, скасовано контакти з 11 міжурядових угод, обмежено торгівлю, введено ембарго на поставки значної частини сільськогосподарської продукції тощо.

Розрядка міжнародної напруженості закінчилась.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ООН і деколонізація	\|	СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИКИ РОЗРЯДКИ В ЄВРОПІ (60-ті — початок 70-х років)

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.