• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ООН і деколонізація

Проблема деколонізації посідала центральне міс­це в політичному житті міжнародного співто­вариства повоєнних років, що зумовлювалося масштабами та значенням проблеми, яка зачіпала долі мільйонів людей.

У 1939 р., на початок другої світової війни, налічу­валося понад 80 окремих колоніальних територій, де про­живала 1/3 населення земної кулі. У володіннях семи країн — Великобританії, Нідерландів, Франції, Бельгії,

Португалії, Італії та Іспанії з загальним населенням 200 млн чоловік — мешкало майже 700 млн людей.

Створена Лігою Націй система підмандатних територій (16 територій) не забезпечила помітних зрушень у житті корінного населення залежних країн. Лише одна підмандатна територія — Ірак — здобула незалежність. Сирія і Ліван були дуже близькі до незалежності, коли вибухнула друга світова війна. Спостерігалися певні пози­тивні зміни в діяльності колоніальної адміністрації на підмандатних територіях.

Завоюванню незалежності країнами й народами сприяла друга світова війна. З 51 фундатора ООН 27 становили країни, що завоювали свою незалежність. їх активна ді­яльність на конференції в Сан-Франциско справила значний вплив на остаточне формулювання ряду прин­ципових положень Статуту ООН.

Проблемам залежних країн і народів присвячено три розділи Статуту. Розділ XI містить «Декларацію стосовно несамоврядних територій». Розділ XII передбачає створен­ня «Міжнародної системи опіки». Розділ XIII розкриває функції, повноваження та процедуру «Ради з опіки». Ста­тут проголосив рівноправ'я і самовизначення народів од­ним із принципів і цілей ООН.

Система опіки включала: а) території, що були під­мандатними в системі Ліги Націй; б) території, що ві­дійшли від переможених держав у результаті другої сві­тової війни, і в) території, які добровільно уклали угоди про опіку з розвинутими державами.

Загалом у систему опіки потрапило 11 територій: Нова Гвінея (Австралія), Камерун і Тоголенд (Франція), Со­малі (Італія), Західне Самоа (Нова Зеландія), Камерун, Танганьїка і Тоголенд (Великобританія), Руанда-Урунді (Бельгія) та ін.

Основне завдання системи опіки полягало в тому, Щоб: зміцнювати міжнародний мир й безпеку; сприяти політичному, економічному, соціальному й культурному розвиткові населення підопічних територій, його прогре­су в напрямі до самоврядування або незалежності; заохо­чувати поважання прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови та релігії.

У 1957 р. частина Тоголенд, що перебувала під опікою Великобританії, стала державою Гана. У 1960 р. підопічна

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

Франції частина Тоголецд проголосила себе Республікою Того. Сомаліленд у 1960 р. вийшла з-під опіки Італії й;<§ стала державою Сомалі. Так поступово міжнародна сис­тема опіки приносила позитивні результати.

Паралельно з роботою в країнах, що потрапили в тему опіки, ООН приділяла увагу несамоврядним терито-Ц ріям. У 1946 р. налічувалося 72 такі території. Осново* діяльності ООН у цьому напрямі стала «Декларація що несамоврядних територій». Вона передбачала сприяння під-і вищенню добробуту жителів, розвиткові самоврядування,! економічному, політичному, соціальному й культурному; прогресові та ін.

Слід зазначити, що в Декларації не йшлося про на­дання незалежності колоніям. Великі держави в 1945 р.і| висловили лише згоду «максимально сприяти доброб> населення цих територій у межах системи міжнародного миру й безпеки».

Першим кроком ООН у цьому напрямі було створен­ня в 1946 р. Комітету з інформації щодо несамоврядних територій. Комітет вивчав інформацію, надану відповід­ними адміністраціями, і давав рекомендації Генеральній Асамблеї. Більш рішучі антиколоніальні позиції займали Генеральна Асамблея та її Четвертий комітет. З часом вони почали вимагати від урядів, щоб їхні щорічні звіти містили політичну інформацію. З радикальними змінами; | у світі антиколоніальні позиції в ООН міцніли. Це яскра- J во виявилося в дебатах з палестинського питання, в обго- І воренні проблеми боротьби Індонезії за незалежність від| Нідерландів, ситуації в колишніх італійських колоніях Лівії, Еритреї та Сомалі, становища в Алжирі, Марокко та Тунісі В 1956 р. Марокко і Туніс стали незалежними дер-і жавами.

Але домінування в ООН Сполучених Штатів та інших західних великих держав перешкоджало ухваленню Гене­ральною Асамблеєю рішучих резолюцій антиколоніаль­ного характеру. В I960 р. у складі Генеральної Асамблеї, відбулися радикальні кількісні та якісні зміни. Післяе! 1945 р.35 територій, що здобули незалежність, стали чле-» нами ООН. 14 грудня 1960 р. Генеральна Асамблея прий­няла історичну Декларацію про надання незалежності ко­лоніальним країнам і народам. Про силу антиколоніальних настроїв у світі і в ООН переконливо свідчив уже той

Тема 6 Діяльність ООН в умовах «холодної війни»

факт, що ніхто не наважився проголосувати проти і лише 9 країн утрималися (Австралія, Бельгія, Великобританія, Домініканська Республіка, Франція, Португалія, Іспанія, Південна Африка та Сполучені Штати Америки).

Важко переоцінити значення цього документа, який засвідчив спільне засудження людством колоніалізму. Декларація проголосила не тільки право, колоніальних народів на незалежність, а й передбачила створення сприятливих умов для його втілення в життя. Декларація засудила пригнічення народів іноземними гнобителями, домінування й експлуатацію як порушення фундамен­тальних прав людини, що суперечить Статуту ООН.

Декларація проголосила, що всі народи мають право на самовизначення; недостатня політична, економічна, соціальна й освітня підготовка не повинна слугувати перепоною для незалежності. Наголошувалося, що будуть пригашені всі воєнні дії або репресивні заходи проти залежних народів, аби дати їм можливість мирно і вільно використати їх право на цілковиту незалежність.

Щодо підопічних, несамоврядних та інших територій, які ще не здобули незалежність, передбачалися негайні заходи для передання всієї влади народам цих територій без будь-яких умов у відповідності з їх вільно виявленим бажанням цілковитої незалежності й свободи.

Водночас Декларація містила принципово важливі положення щодо цілісності держав. Підкреслювалося, що будь-які спроби часткового або повного порушення національної цілісності й територіальної єдності країни несумісні з цілями та принципами Статуту ООН.

Через рік після прийняття Декларації, в 1961 p., Гене­ральна Асамблея утворила Комітет 17-ти для контролю за втіленням її в життя і вироблення необхідних реко­мендацій. У 1962 р. Комітет був розширений і став Комітетом 24-х. Антиколоніальний за своїм складом Ко­мітет 24-х одержав широкі повноваження в справі імпле­ментації Декларації 1960 р. Він виряджав місії, заслухову­вав петиції, робив рекомендації щодо ситуації на тій чи іншій території. В 1963 р. в списку Комітету налічувалося 64 колонії та підопічні території, які ще не досягли само­управління. _ ..

ООН відіграла значну роль у процесі деколонізації. її Діяльність у цьому напрямі можна чітко розділити на два етапи. В 1945—1960 pp., коли в ООН домінували коло-

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД-НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

ніальні держави та їхні союзники, антиколоніальні дії організації істотно гальмувалися. Але вже тоді ООН стала,»' форумом для окремих антиколоніальних виступів. На основі Статуту ООН (розділи XI, XII і XIII) була створена,; більш ефективна система міжнародної опіки над неса-моврядними територіями. У ряді випадків ООН втручала-, ся з метою припинення ворожнечі (Індонезія, Кашмір,^ Палестина). Отже, ООН діяла як головна міжнарол антиколоніальна сила.

З прийняттям у 1960 р. Декларації про деколої настав новий, більш активний період в антиколор діяльності ООН. Була створена правова основа ру поневолених народів до незалежності. Найбільша заслугаі ООН полягала в утвердженні нового порядку у світі, у| встановленні справедливих відносин між метрополіями if колоніями, у сприянні економічному, соціальному, куль-f турному й політичному розвиткові новоутворених неза-, лежних держав. Молоді країни ставали повноправними; членами Організації Об'єднаних Націй, що забезпечувало ■ міжнародний захист їх національних інтересів.

1960 р. увійшов в історію як рік Африки. На XV сесії Генеральної Асамблеї до складу ООН було прийнято 17 но­вих держав, з яких 16 представляли африканський конти-' нент. Членський склад ООН збільшився до 99 держав. Це-змінило розстановку сил в організації. Антиколоніальні 1 сили стали переважати в Генеральній Асамблеї. Об'єд­нана афро-азіатська група налічувала в I960 р. 44 країни.'^ Блокуючись з СРСР та іншими соціалістичними держа-] вами, молоді незалежні країни перетворилися на силу, провідний фактор міжнародної політики.

Т є М а 6 Діяльність ООН в умовах «холодної війни»

• Розгортання боротьби за права людини

Традиційно проблемами прав людини займалися| національні, а не міжнародні структури. В Ст^ тугі Ліги Націй про права людини не йшлося, хоча у своїй діяльності Ліга приділяла певну увагу питан- < ням нацменшин.

Крутий поворот до захисту прав людини відбувся в роки другої світової війни під впливом масових злочинів, скоєних фашистами. Права людини дедалі більше стають об'єктом міжнародної уваги.

У Статуті ООН проблема захисту прав людини зга­дується 7 разів. Про це мова йде в Преамбулі, ст. 1 (цілі і принципи), ст. 13 (функції й повноваження Генеральної Асамблеї), ст. 55 (цілі економічного й соціального спів­робітництва), ст. 62 (функції й повноваження ЕКОСОР) та ст. 76 (цілі системи опіки).

У 1946 р. була створена Комісія з прав людини — го­ловний орган ООН зі сприяння і захисту прав людини. Перед Комісією відразу ж постало завдання визначення основних прав і свобод. 10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ухвалила Загальну декларацію прав людини. За неї проголосувало 48 країн, ніхто не проголосував проти. 8 країн утрималося (6 східноєвропейських країн, Саудів­ська Аравія та Південна Африка). СРСР аргументував свою позицію тим, що Декларація не засуджувала фа­шизм і агресію, а також не містила розгорнутого тлума­чення економічних і соціальних прав. Південна Африка вважала Декларацію нереалістичною, а Саудівська Аравія вбачала в Декларації відображення стандартів західної культури.

Хоч формально, як і всі резолюції Генеральної Асамб­леї, цей документ не має юридичної сили, але фактично Декларація загальновизнана як обов'язкова для всіх. Це справді історичний документ, а день прийняття Декла­рації (10 грудня) відзначається у світі як День прав людини.

Тридцять статей Декларації охоплюють широке коло громадянських, політичних, соціальних, економічних та культурних прав. Статті 1 і 2 проголошують, що всі люди народжені вільними і рівними у своїх правах і повинні користуватися всіма правами і свободами, проголоше­ними Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, Національного або соціального походження.

У ст. З—21 проголошено громадянські й політичні права людини, включаючи право на життя, свободу і без­пеку особи, свободу від рабства, тортур і жорстокості, Рівність перед законом, свободу думки, переконань і ре-

9-302

РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД­НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

літії, свободу пересування, свободу залишати свою країну і повертатися, невтручання в особисте життя, таємницю^ кореспонденції та ін.

У ст. 22—27 декларовано економічні й соціальні пра-| ва: право на працю, відпочинок, освіту, участь у культур-j ному житті суспільства тощо.

Загальна Декларація прав людини стала основою ухвалення понад 80 конвенцій і декларацій з різних ас-| пектів прав людини. Багато положень Декларації й піз ніше ухвалених міжнародних конвенцій увійшли до конституцій, законів держав, стали надихаючим чинни-j ком у національній законотворчості.

Поряд зі створенням правових засад забезпечеі прав людини ООН здійснювала заходи щодо втілення життя загальновизнаних прав, проголошених у Деклара та інших міжнародних документах. Один із напрямів;! діяльності ООН полягав у поширенні інформації про'і права людини шляхом проведення конференцій, публіка-¹! цій правових документів. |

Важливу роль відігравали обстеження, дискусії навко-Ц ло питань про порушення прав людини в певних країнах., Центральними форумами в цьому плані були Генеральне Асамблея та її Третій комітет, Економічна й Соціальне Рада, Комісія з прав людини та ін. Сам факт обговорення! фактів порушення прав людини на міжнародному рівні| справляв моральний тиск, який важко було ігнорувати.

Оскільки одним із принципів ООН є невтручання внутрішні справи держав, заходи міжнародних органів сфері прав людини мали свої обмеження. Неурядові орга-і нізації користувалися більшою свободою дій. Особливу активність у галузі забезпечення прав людини ві такі організації, як Міжнародна амністія, Міжнародна ко-\ місія юристів, Міжнародна ліга з прав людини, Міжнародне федерація з прав людини та ін.

РОЗРЯДКА

МІЖНАРОДНОЇ

НАПРУЖЕНОСТІ.

ГЛОБАЛЬНІ

ТА РЕГІОНАЛЬНІ

АСПЕКТИ

(60 — 70-ті роки)

Тема 1

Тема 1 Радянсько-американські відносини

РАДЯНСЬКО-АМЕРИКАНСЬКІ ВІДНОСИНИ

Стан радянсько-американських відносин на рубежі 50 — 60-х років «Карибська криза» й особливості американо-радянського протистояння другої половини 60-х років Основні напрями радянсько-американ­ського співробітництва під час розрядки міжнародної напруженості Початок відходу від політики розрядки в американо-радянських відносинах

• Стан радянсько-американських відносин на рубежі 50 — 60-х років

Після смерті Сталіна в політиці радянського керівництва відбувалися повільні зміни, які тор-кнулися сприйняття зовнішнього світу, і насам­перед співвідношення сил, що склалося на той час у міжнародних відносинах. У документах XX з'їзду КПРС з'явилася теза про можливість відвернення війни і необ­хідність для країн з різними суспільними системами не лише співіснувати, але «йти далі, до поліпшення відносин, до зміцнення довіри між ними, до співробітництва».

Важливим буя© те, що М. Хрущов та його оточення почали відходити від стереотипного за часів Сталіна сприйняття СІЛА як головного «непримиренного ворога» СРСР. Наслідком цього стало наголошення в доповіді на XX з'їзді КПРС на тому, що «для забезпечення справи миру в усьому світі велике значення мало б установлення міцних дружніх відносин між двома найбільшими держа­вами світу — Радянським Союзом і Сполученими Шта­тами Америки».

Одночасно всередині правлячої еліти СІЛА розпоча­лися процеси диференціації, що привели до появи двох великих угруповань, які обстоювали кардинально проти­лежні позиції щодо розвитку відносин із СРСР. Перше з них було тісно пов'язане з військово-промисловим комп­лексом СІЛА і виступало за продовження гонки озброєнь та здійснення політики з позиції сили відносно СРСР. Друге, яке об'єднувало більш поміркованих представни­ків правлячих кіл, висловлювалось проти «тотального за­лучення» США у світові конфлікти і за поліпшення ра­дянсько-американських відносин.

Великий вплив на суспільну думку Заходу справив оприлюднений влітку 1955 р. маніфест Рассела—Ейн­штейна, в якому всесвітньовідомі вчені попереджали, що в ракетно-ядерну епоху застосування війни як інстру­менту зовншшьої політики може призвести до знищення людства.

1957 рік став етапним у розвитку^ міжнародних відносин, що склалися після другої світової війни й базу­валися на монопольному володінні Сполученими Шта­тами Америки спочатку ядерною зброєю, а пізніше — засобами її доставки. Запуск двох штучних супутників Зелш Радянським Союзом 4 жовтня і 3 листопада свідчив про його перетворення на ракетно-ядерну державу і втрату Сполученими Штатами стратегічної неприступності впер­ше в американській історії з часів війни з Англією в 1812 р.

Президент Ейзенхауер охарактеризував цю подію як «технологічний тріумф» СРСР, що означав для США появу суперника, якого слід було сприймати як «жит­тєздатну конкуруючу систему з передовою технологічною базою».

Проте треба зазначити, що майже до середини 60-х років ядерний потенціал СРСР набагато відставав від

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

американського. За даними колишнього міністра оборони СЦіА Р. Макнамари, співвідношення ядерних сил СРСР /| СЩА на початку 60-х років становило 1:17 на користт СІНА, а кількість засобів доставки ядерних зарядів у Спо-Д лучених Штатів була в 10 разів більшою. Тому радянськії керівництво надавало великого значення завданню на-;| копичення ядерних зарядів і засобів їх доставки до цілеґ з метою створення військово-стратегічної рівноваги мі СРСР і СІЛА. Хрущов уважав, що слід використовуваї найменші свідчення успіхів СРСР у військово-техніч галузі для підтвердження наміру втілити в життя гас «Наздогнати і перегнати Америку». У свою чергу, Сполу-і чені Штати Америки не збиралися припиняти розробі нових видів ядерної зброї. Це означало продовжеі гонки озброєнь і блокового протистояння, очолюваногоД лідерами двох протилежних соціальних систем — СРСР іі СІЛА.

Через місяць після запуску першого радянського сучі путника Землі спеціально створена президентська комічі сія, що дістала назву «комісія Гейтера», подала Д. Ейзен- і хауеру доповідь «Залякування і виживання в ядерну добу». Ві її висновках підкреслювалась необхідність продовжувати! гонку озброєнь до остаточної перемоги СІЛА завдяки ЇЩ більш могутньому економічному й технічному потен-1 Ціалові.

Однак саме наприкінці 50-х років з'явилися ознаки] того, що ідея мирного співіснування почала пробивати co6ij дорогу в міжнародних відносинах. Свідченням цього ста активна участь СІЛА і СРСР у заснуванні Міжнародне агентства з атомної енергії (МАТАТЕ) з метою розши-рення_ співробітництва в галузі використання атомної! енергії в мирних цілях, а також створення перешкод ищ шляху розповсюдження ядерної зброї. Радянсько-амери-*! канські переговори щодо вироблення тексту першої угд про обміни в галузі науки, культури, техніки й освіти вершилися її підписанням у Вашингтоні 27 січня 1958р^ В дипломатичних колах ця угода довгий час мала назв «Угода Зарубіна—Лейсі» (на ім'я тодішнього радянськог посла в США Зарубіна й одного з керівників держдепар-* таменту Лейсі, які відіграли велику роль у її підготовці).

Важливим кроком до зміцнення довіри між СРСР і| США могли стати радянсько-американо-англійські переЩ

Тема 1 Радянсько-американські відносини

говори щодо часткового припинення випробувань ядерної зброї, які розпочалися в Женеві в жовтні 1958 р. Однак західні держави загальмували на п'ять років процес роз­робки тексту майбутнього договору про відмову від випро­бувань ядерної зброї в трьох середовищах: в атмосфері, під водою та космосі, поставивши на порядок денний пи­тання про запровадження системи міжнародного контро­лю. Пропонувалося створити мережу обладнаних спе­ціальною апаратурою постів у різних регіонах світу, які б фіксували наслідки випробувань в атмосфері; ввести чер­гування на постійній основі у Світовому океані кораблів зі змішаними екіпажами та складним обладнанням для реєстрації підводних вибухів; розмістити супутники на трьох стаціонарних орбітах для виявлення вибухів у кос­мосі.

Не сприяла поліпшенню радянсько-американських відносин ініціатива глави радянського уряду М. Хрущова щодо зміни післявоєнного статусу Берліна. В адресованій США, Великобританії й Франції офіційній ноті від 27 листопада 1958 р. він пропонував укласти мирний договір із двома німецькими державами — ФРН і НДР, пере­творивши Західний Берлін на демілітаризоване «вільне місто». Ця нота була сприйнята Заходом як «еквівалент ультиматуму» й поклала початок «берлінській кризі», яка тривала до 1963 р. і негативно вплинула на розвиток радянсько-американських відносин у той період.

Запрошення президента СЛІА Д. Ейзенхауера М. Хру­щову відвідати з візитом Сполучені Штати, яке він пере­дав через свого державного секретаря на Женевській на­раді міністрів закордонних справ СРСР, США, Велико­британії та Франції (травень—липень 1959 р.), мало на меті послабити напруженість у відносинах двох великих Держав. Під час цього, першого в історії, візиту глави радянського уряду до Сполучених Штатів, що розпочався 15 вересня 1959 р., розглядалися можливості розширення наукового й культурного співробітництва, збільшення об­сягів торгівлі, а також питання міжнародного характеру, зокрема статус Західного Берліна. Наслідки дводенлої зустрічі Д. Ейзенхауера і М. Хрущова в резиденції аме­риканського президента в Кемп-Девіді дали можливість говорити про «дух Кемп-Девіда», тобто про певне поліп-

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

шення радянсько-американських відносин. Цьому сприя­ла заява Д. Ейзенхауера, що «Америка не збирається за­лишатися в Берліні довічно, й існуюче становище в Західному Берліні не є нормальним». На зустрічі була досягнута принципова згода щодо необхідності проведен­ня наради глав урядів СРСР, СІЛА, Великобританії й Франції для обговорення цієї проблеми. Подальший перебіг подій виявив серйозні розбіжності між СРСР і СІЛА щодо методів урегулювання «берлінської кризи».

1 травня 1960 р., за два тижні до початку наради на найвищому рівні в Парижі, у повітряному просторі СРСР над Уралом зенітною ракетою було збито американський розвідувальний літак У-2. Прибувши до столиці Франції, М. Хрущов зажадав вибачення з боку американського уряду й заборони розвідувальних польотів над територією СРСР. Американський президент відмовився задоволь­нити всі вимоги М. Хрущова, обмежившись обіцянкою припинити польоти на час свого перебування при владі, тобто лише до січня 1961 р. Нарада на найвищому рівні не відбулася, як і запланований візит Д. Ейзенхауера до СРСР.

Унаслідок погіршення радянсько-американських від­носин було відкладено вирішення берлінського питання, не вдалося реалізувати й першу з початку «холодної війни» спробу зупинити гонку озброєнь.

Після перемоги демократичної партії на виборах 1960 р. президентом США став Джон Ф. Кеннеді. Нове керівництво замінило зовнішньополітичну доктрину «ма­сованої відплати» на доктрину «гнучкого реагування», або «дозованого використання сили». Міністр оборони Р. Мак-намара сформулював дві стратегічні мети СІЛА на 60-ті роки: 1) стримування свідомого нападу на США та їх союзників шляхом постійної підтримки здатності завдати неприйнятної шкоди противнику; 2) обмеження втрат власного населення і збитків промислового потенціалу. Доктрина передбачала різні варіанти застосування як звичайної, так і ядерної зброї для реалізації політичних цілей. При цьому підвищена увага приділялась дипло­матичним засобам впливу на конфронтаційну ситуацію. У своїй концепції ескалації відомий американський теоретик Г. Кан — директор Гудзонівського інституту —•

Тема 1 Радянсько-американські відносини

запропонував модель урегулювання конфліктів, яка грун­тувалась на одночасному використанні засобів дипломатії та силової боротьби («сходи ескалації» Г. Кана).

Одним з постулатів доктрини «гнучкого реагування» було визнання адміністрацією Кеннеді того факту, що очолюваний Радянським Союзом блок соціалістичних держав є довгостроковим історичним явищем. Тому збе­реження «балансу сил» у відносинах із СРСР стало однією з головних настанов зовнішньої політики США. Виходячи з того, що по лінії конфронтації двох блоків у Європі стабільність можлива, автори доктрини «гнучкого реагу­вання» прогнозували загострення протистояння двох систем у країнах «третього світу», вважаючи, що саме там з'явилась небезпека порушення світового балансу сил на користь СРСР, чого не повинні були допустити СЛІА.

В умовах піднесення національно-визвольних рухів на початку 60-х років, коли радянське керівництво зробило ставку саме на їх активну підтримку, Д. Кеннеді запропо­нував будувати радянсько-американські відносини на за­садах визнання і «заморожування» існуючого на той момент статус-кво.

Такі різні підходи до розуміння сутності мирного спів­існування не могли не вплинути на перебіг першої зустрічі лідерів СРСР і СЛІА, яка відбулася 3—4 червня 1961 р. у Відні. Мета зустрічі полягала в обговоренні найгостріших проблем міжнародного й двостороннього характеру, насамперед німецького мирного врегулювання і Західного Берліна, а також заборони ядерних випробу­вань. Ураховуючи провал квітневої інтервенції на Кубу в районі Плайя-Хірон, Кеннеді та його радники вважали, що поступки з боку США щодо Західного Берліна будуть негативно сприйняті внутрішньою опозицією та союз­никами й можуть бути кваліфіковані як черговий вияв слабкості президента. М. Хрущов розцінив цей підхід Д. Кеннеді як крок назад порівняно з позицією Д. Ейзен­хауера. Різка розбіжність сторін із приводу Західного Берліна під час віденської зустрічі стала однією з го­ловних причин того, що в 1961 р. було втрачено реальну можливість для поліпшення відносин між Радянським Союзом і США. Рівень протистояння двох великих держав не тільки не знизився, а навпаки, зріс, наслідком чого стало

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

спорудження в центрі Європи 13 серпня 1961р. Берлінського муру. Не було знайдено спільної мови і з питання про припинення ядерних випробувань, оскільки лідери обох держав дотримувались різних точок зору щодо створення системи контролю за випробуваннями.

«Карибська криза» й особливості американо-радянського протистоян­ня другої половини 60-х років

Залишаючись однією з головних проблем радян­сько-американських відносин, «берлінська кри­за» перейшла в латентну стадію, проте почала визрівати нова, найглибша з моменту закінчення другої світової війни криза у відносинах двох супердержав. Після розгрому на Плайя-Хірон антикастрівських сил, що здійс­нили вторгнення за підтримки СІЛА, кубинське керів­ництво проголосило курс на будівництво соціалізму. Реак­ція Сполучених Штатів на це була відверто ворожою, але до кінця 1961 р. кубино-американський конфлікт зали­шався в регіональних рамках. У листопаді в надрах Пен­тагону і ЦРУ було розроблено довгостроковий план під кодовою назвою «Мангуста», що мав на меті повалення режиму Кастро. В січні 1962 р. конфлікт між СІЛА і Кубою переходить на новий рівень: за ініціативою СІЛА Організація американських держав (ОАД) ухвалює рішення про визнання кубинського режиму несумісним із між­американською системою і про виключення Куби з ОАД. Наступне введення ембарго на торгівлю країн Латинської Америки з Кубою і розірвання з нею відносин 15 країнами континенту свідчили про те, що обов'язковою умовою членства в ОАД має стати принцип ідеологічної подібності її членів.

У відповідь на антикубинську політику СІЛА радян­ське керівництво на чолі з М. Хрущовим у квітні 1962 р. визнає соціалістичний характер перетворень на Кубі й

Тема 1 Радянсько-американські відносини

починає надавати їй різноманітну допомогу. Одночасно Генеральний штаб СРСР розробив план під кодовою наз­вою «Анадирь», метою якого було створення Групи ра­дянських військ на Кубі.

В червні під час робочого візиту до Москви міністра оборони Куби Рауля Кастро був парафований секретний договір про розміщення на Кубі радянських ракет середньої дальності (формально сторони його так і не підписали).

У вересні 1962 р. розпочалася таємна доставка перших ракет СС-4, бомбардувальників Іл-28 і тактичних ракет «Місяць», які могли використовуватися як носи ядерних зарядів. Кубинське керівництво вважало, що ввезення ракет слід здійснювати відкрито. Про неможливість при­ховати від США розміщення військових угруповань та озброєнь попереджували й радянські військові спеціа­лісти. Однак, на думку М. Хрущова, несподівана поява на Кубі радянських носіїв ядерної зброї мала поставити адміністрацію СІЛА перед доконаним фактом і приму­сити її відмовитись від вторгнення на територію країни, що стала на шлях соціалізму. Тому радянським керів­ництвом було вжито низку заходів дезінформаційного ха­рактеру щодо США, як, наприклад, спеціальна заява ТАРС, надрукована газетами в середині вересня: «Ра­дянському Союзу не потрібно переміщувати в будь-яку країну, наприклад, на Кубу, свої засоби відбиття агресії... Він має настільки потужні ракетоносії для своїх зарядів, що йому не потрібно шукати місце для їх розміщення десь за межами СРСР». За свідченням тодішнього радянського посла у США А. Добриніна, ні він, ні пред­ставник СРСР при ООН Зорін не були поінформовані про доставку ядерних ракет на Кубу, а навпаки, отримали інструкції пояснювати американцям, що на Кубі знахо­диться лише «оборонна зброя».

14 жовтня під час проведеної американським літаком У-2 розвідувальної аерофотозйомки кубинської території були виявлені радянські ракети середньої дальності За два дні Д. Кеннеді отримав відповідні фотографії й ви­сновки експертів. Саме ця дата, 16 жовтня 1962 p., вважається початком карибської або, як її називають в американській історіографії, кубинської кризи. На термі­ново скликаному засіданні Виконкому Ради національної

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

безпеки (РНБ), метою якого було визначення методів кризового реагування, думки його членів розділилися. Най-агресивнішу позицію зайняли директор ЦРУ Д. Маккоун, голова Комітету начальників штабів генерал М. Тейлор, колишній державний секретар і спеціальний помічник президента Д. Ачесон, які висловлювалися за негайне бомбардування радянських ракетних баз і можливу висадку американських військ на Кубу. Інша група, до якої увійшли міністр юстиції Р. Кеннеді, радник прези­дента Т. Соренсен та інші, віддавала перевагу засобам дипломатії з використанням режиму силового тиску. Вза­галі на початковому етапі прийняття зовнішньополі­тичного рішення Виконком РНБ запропонував президен­тові 10 альтернатив, з яких дуже швидко залишилось дві: морська блокада і повітряна атака.

Проаналізувавши ситуацію, що склалася, міністр обо­рони Макнамара підкреслив, що «ракети на Кубі не да­ють росіянам яких-небудь переваг порівняно з їх між­континентальними ракетами, що знаходяться в СРСР, за винятком того, що час попередження скоротиться з 15 до 2—3 хвилин». Було також визнано, що розміщення 40 радянських ракет на Кубі за наявності в СІЛА 5 тис. оди­ниць ядерної зброї, забезпечених засобами доставки (проти 300 одиниць у СРСР), не може вплинути на існуючий баланс сил. Т. Соренсен, крім того, додав, що «юридично Ради мали повне право зробити те, що вони зробили, маючи згоду кубинського уряду». Ці два аргументи впли­нули на прийняття більшістю членів Виконкому на чолі з Д. Кеннеді рішення про оголошення морської блокади як менш небезпечного заходу з огляду на можливий роз­виток подій.

Однак варіант залишення радянських ракет на Кубі навіть не обговорювався. Всі члени Виконкому РНБ були одностайні щодо необхідності їх негайного вивезення з острова.

22 жовтня 1962 р. «карибська криза» переходить у ста­дію найбільшого загострення. В цей день о 19.00 за ва­шингтонським часом президент СІЛА оголосив заяву про встановлення «карантину» на ввезення на Кубу насту-

Тема 1 Радянсько-американські відносини

пальної зброї. Кеннеді пояснив у цій заяві мотиви такого рішення: «Приховане, стрімке і непоясненне розгортання комуністичних ракет у районі, який має особливе істо­ричне значення для Сполучених Штатів.., таємне рішен­ня про розміщення стратегічної зброї вперше в історії за межами радянської території — це умисна зміна статус-кво, що є абсолютно неприйнятним для нашої країни». Цього ж дня Д. Кеннеді направив листа М. Хрущову, в якому повідомляв його, що дії, до яких удався уряд СІЛА, «є мінімумом, необхідним для усунення загрози безпеці країн цієї півкулі», і що «СІЛА вживуть усіх заходів, яких належить ужити, для захисту власної без­пеки і безпеки своїх союзників». 22 жовтня з 23.00 для всіх збройних сил США було оголошено стан бойової тривоги Defcon—3.

23 жовтня відповідно до прокламації № 3504, підпи­саної президентом, збройні сили США отримали наказ не допускати ввезення наступальної зброї на Кубу, огля­дати судна, що йдуть на Кубу, затримувати їх у випадку непідкорення та направляти їх до одного з портів США. У своєму другому листі до Голови Ради Міністрів СРСР Д. Кеннеді рекомендував йому дати інструкцію ра­дянським суднам виконувати умови карантину. У своїх відповідях президенту від 23 і 24 жовтня М. Хрущов обвинуватив СІЛА у втручанні у внутрішні справи Куби й повідомив про те, що «радянський уряд не може дати інструкції каштанам радянських суден підкорюватись на­казам американських військово-морських сил, що блоку­ють острів Куба».

В умовах зростання напруження в радянсько-аме­риканських відносинах виконуючий обов'язки Генераль­ного секретаря ООН У Тан ввечері 24 жовтня направив листа главам СРСР і США,, в якому запропонував план урегулювання кризи: США відмовляються від карантину, СРСР — від розміщення наступальної зброї.

Перші ознаки послаблення напруження з'явилися 25 жовтня, коли обидві сторони підтвердили Генерально­му секретареві ООН згоду вжити заходів щодо відвер­нення сутичок на морі.

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Лист М. Хрущова від 26 жовтня мав примирливий характер. Радянський керівник запропонував: «Ми заяви­мо, що наші кораблі, які йдуть на Кубу, не везуть ніякої зброї. Ви ж заявите про те, що Сполучені Штати не здійснять вторгнення своїми військами на Кубу і не підтримуватимуть ніякі інші сили, які б мали наміри вчинити вторгнення на Кубу. Тоді відпаде і необхідність у перебуванні на Кубі наших військових спеціалістів», «тоді відпало б і питання про зброю...»

Кульмінаційним днем кризи, що міг закінчитися ядерною катастрофою, стало 27 жовтня — «чорна субо­та», як його назвали американці. В цей день радянською зенітною ракетою над територією Куби було збито американський розвідувальний літак У-2, і лише завдяки твердій позиції Д. Кеннеді Пентагону не вдалося здійснити намір завдати негайного авіаційного удару по острову.

Іншою важливою подією дня стало отримання пре­зидентом СІЛА листа М. Хрущова з додатковою вимогою про ліквідування американських ракетних баз у Туреччині в обмін на вивезення радянських ракет з Куби. Прийняття американською стороною цієї вимоги ускладнювалося тим, що розміщення ракетних баз у Туреччині відбулося згідно з офіційним рішенням НАТО, і одностороннє рі­шення президента СІЛА про їх закриття могло б не­гативно вплинути на відносини США з союзниками по блоку. Тому Р. Кеннеді за дорученням президента мав термінову бесіду з радянським послом А. Добриніним, під час якої було запропоновано план урегулювання «карибської кризи», що складався з двох частин: офіційної та конфіденційної. У першій мова йшла про домовленість між двома країнами про вивезення з Куби радянських ракет в обмін на запевнення СІЛА про невторгнення на Кубу. У другій — про закриття американських ракетних баз у Туреччині через 4—5 місяців після завершення кри­зи й відповідно до процедури НАТО.

Для тих, хто не знав про конфіденційну домовленість двох лідерів (а таких була більшість), лист М. Хрущова від 28 жовтня, в якому констатувалась лише офіційна до-

Тема 1 Радянсько-американські відносини

мовленість, виглядав як відступ радянської сторони від вимоги про виведення американських ракет із Туреч­чини. Крім того, оскільки спішне рішення М. Хрущова про евакуацію ракетних баз із Куби не було погоджене з ф. Кастро, радянсько-кубинські відносини серйозно ус­кладнилися. Ф. Кастро кваліфікував домовленість США і СРСР як змову двох супердержав за рахунок маленької країни й відмовився допустити на кубинську територію спостерігачів ООН для контролю за вивезенням ракет. СІЛА, у свою чергу, відмовилися від офіційного оформ­лення своїх зобов'язань не нападати на Кубу, залишивши в силі лише усні запевнення.

Тим часом 28 жовтня радянсько-американським компромісом гостра стадія кризи завершилась. Розпочався процес остаточного її врегулювання, який тривав майже місяць. Формально криза завершилася 7 січня 1963 p., коли представники СРСР і СІЛА направили Генеральному секретареві ООН спільного листа, в якому запропонували зняти з порядку денного Ради Безпеки питання про «ка­рибську кризу» у зв'яжу з її врегулюванням.

«Карибська криза» була найнебезпечнішою з усіх між­народних конфліктів від 1945 p., оскільки існувала реальна ймовірність переростання її в ядерну війну. Вона стала класичною ілюстрацією використання концепції ядерного «залякування» з метою отримання політичних вигід.

Криза показала:

небезпеку прямого воєнного зіткнення двох супердер­жав і необхідність уникати навіть найменшої загрози ви­никнення ядерної війни;

обов'язковість контролю з боку лідерів держав за збройними силами своїх країн;

необхідність поліпшення стану міжнародних відносин взагалі і радянсько-американських відносин зокрема;

важливість підтримання прямих контактів між ке­рівниками держав (після закінчення кризи між Кремлем і Білим домом було встановлено лінію прямого зв'язку — «гарячу лінію» для використання в надзвичайних обста­винах).

Велику роль у подоланні кризи відіграли Д. Кеннеді і М. Хрущов, які продемонстрували особисті якості керів-

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

ників, спроможних на прийняття компромісних рішень, що запобігли термоядерному конфліктові.

«Карибська криза» мала важливі, хоча й суперечливі, наслідки для розвитку радянсько-американських відно­син. З одного боку, криза підштовхнула сторони до наро­щування стратегічних арсеналів. Метою СРСР стало до­сягнення ядерного паритету зі СІЛА. Сполучені Штати, крім кількісного збільшення стратегічних озброєнь, роз­почали їх якісне вдосконалення. З іншого боку, керів­ники СРСР і США зрозуміли необхідність припинення ядерних випробувань і встановлення контролю за стра­тегічними озброєннями. Про це свідчило підписання 5 серпня 1963 р. в Москві міністрами закордонних справ СРСР, США й Великобританії Договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі й під водою, який став першим в історії докумен­том про обмеження гонки ядерних озброєнь. До цього дого­вору приєдналися протягом 60-х років більш як 100 держав.

Однак, незважаючи на радянсько-американські спро­би досягти певного консенсусу в питанні контролю за стратегічною зброєю, основною тенденцією відносин двох супердержав залишалося суперництво в гонці озброєнь. Навіть частково не вдавалося втілити в життя запропонований Д. Кеннеді принцип збереження страте­гічного й політичного статус-кво, оскільки обидві дер­жави не могли відійти від ідеологічного протиборства — США продовжували курс на «глобальне стримування ко­мунізму», СРСР же активно розповсюджував «ідеї соціа­лізму» в «третьому світі».

Після трагічної смерті Д. Кеннеді в листопаді 1963 р. новий президент США Л. Джонсон заявив про намір про­довжувати зовнішньополітичний курс свого попередника. Протягом 1964 p., під час проведення президентської ви­борчої кампанії, СРСР і США підписали консульську кон­венцію, угоду про риболовство в північно-східній частині Тихого океану, а також досягли домовленості про скорочення виробництва у військових цілях матеріалів, що розщеплю­ються. Залишилася в силі домовленість про заморожу­вання в 1964 р. військових бюджетів двох країн.

Тема 1 Радянсько-американські відносини

Розширення американської агресії у В'єтнамі після інциденту в Тонкінській затоці (серпень 1964 р.) призвело до поступового погіршення радянсько-американських відносин: гальмування в 1965—1966 pp. переговорів щодо стратегічних озброєнь; затягування конгресом США про­цедури ратифікації консульської конвенції з СРСР (її було ратифіковано лише в березні 1967 p.), а також законопро­екту «Про торговельні відносини між Сходом і Заходом». У свою чергу, Радянський Союз, щоб не поступитися прин­ципом «інтернаціональної солідарності» з соціалістичним В'єтнамом, збільшив йому допомогу й активізував антиамериканську пропагандистську кампанію. Однак обидві сторони, розуміючи важливість взаємного діалогу, не доводили конфлікт навколо В'єтнаму до стадії небез­печного загострення. Навпаки, проглядалася тенденція відокремити питання радянсько-американських відносин від інших світових проблем, зокрема від регіональних конфліктів.

На початку 1967 р. завершились радянсько-американ­ські переговори відносно договору про мирне співробіт­ництво в космосі. 27 січня країни-депозитарії (СРСР, США й Великобританія) підписали Договір про принципи діяльності держав щодо дослідження і використання кос­мічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Ця тема обговорювалася на XXII сесії Генеральної Асамблеї ООН у вересні—грудні 1967p., коли було завершено під­готовку проекту угоди про врятування космонавтів, повер­нення космонавтів та повернення об'єктів, запущених у космічний простір. Підписання угоди відбулося 22 квітня 1968 р. одночасно в Москві, Вашингтоні та Лондоні.

На порядку денному досить складних радянсько-аме­риканських відносин 1967—1968 pp. окреме місце посі­дали дві проблеми: укладання договору про нерозповсюд-ження ядерної зброї й проведення переговорів щодо об­меження оборонної та наступальної зброї. Міжнародна обстановка не сприяла їх вирішенню, оскільки до війни у В'єтнамі в червні 1967р. додалась ізраїльська агресія проти Єгипту, Сирії та Йорданії.

Однак саме під час надзвичайної сесії Генеральної Асамблеї ООН, скликаної у зв'язку з агресією Ізраїлю,

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

23 і 25 жовтня відбулася зустріч глави радянського уряду М. Косигіна і президента Л. Джонсона в Гласборо, на якій, крім обговорення питань, пов'язаних з урегулюванням конфліктів у В'єтнамі й на Близькому Сході, було зробле­но спробу знайти взаємоприйнятний підхід до вирішення проблеми стримання розвитку систем ПРО. Хоча зустріч у Гласборо не мала конкретних результатів, вона все ж таки сприяла початку переговорів з обмеження страте­гічних озброєнь, які в 1972 р. завершились укладенням Дого­вору щодо ПРО.

В останній рік президентства Л. Джонсона після ба­гаторічних переговорів завершилася робота над Договором^ про нерозповсюдження ядерної зброї, який було відкрито для підписання 1 липня 1968 р. в столицях СРСР, США та Великобританії. До кінця року цей договір підписали 83 держави. Однак сенат СІЛА, незважаючи на зусилля Л. Джонсона, відмовився його ратифікувати через вве­дення радянських військ до Чехословаччини в серпні 1968 р. Ратифікований у листопаді 1969 p., Договір про нерозповсюдження ядерної зброї став одним з базових до­кументів, спрямованих на зниження можливості виник­нення ядерних війн.

У цілому, за свідченням президента Л. Джонсона, в період 1963—1969 pp. СРСР і США уклали різних угод більше, ніж за ЗО років з моменту встановлення між ними дипломатичних відносин.

Загальне міжнародне тло 60-х років не сприяло знач­ним позитивним змінам у радянсько-американських від­носинах: тривала гонка озброєнь; ескалація американ­ської участі у в'єтнамській війні та допомога, яку СРСР надавав ДРВ, заважали врегулюванню цього конфлікту; події 1967 р. на Близькому Сході також негативно поз­начилися на відносинах СРСР і СІЛА. Однак у полі­тичних колах обох країн саме в 60-ті роки визріло розу­міння важливості відходу від конфронтації часів «холод­ної війни» й необхідності серйозних змін у зовнішній політиці.

Тема 1 Радянсько-американські відносини

Основні напрями радянсько-амери­канського співробітництва під час розрядки міжнародної напруженості

Періодові 70-х років належить особливе місце в радянсько-американських відносинах. Цей пе­ріод позначився становленням і розвитком роз­рядки міжнародної напруженості. Однією з головних передумов процесу розрядки стало досягнення Радянським Союзом наприкінці 60-х років військово-стратегічного па­ритету зі США. Ця» реальність була визнана американ­ською стороною. 18 лютого 1970 р. президент Р. Ніксон у своєму посланні конгресу, що мало назву «Нова стратегія в інтересах миру», підкреслив необхідність «спиратися не лише на силу, а й на переговори з протилежною сторо­ною». Усвідомлення обома сторонами необхідності усу­нути загрозу ядерної війни вивело на перший план ра­дянсько-американських відносин проблему спільної роз­робки правил, дотримання яких дало б змогу відвернути ядерну катастрофу і принагідно зменшити тягар війсь­кових видатків.

Таким чином, розрядка міжнародної напруженості не була «вулицею з одностороннім рухом», як намагалися представити її критики на Заході. Не була вона й на­слідком лише «миролюбної політики» СРСР та інших соціалістичних країн, що «змусили агресивний імперіа­лізм» піти на поступки й прийняти запропоновану мо­дель відносин, як стверджувалось у радянській історіо­графії. Основу розрядки становила обопільна зацікавле­ність у ній СРСР і СІЛА, породжена об'єктивними реа­ліями кінця 60-х — початку 70-х років.

Безумовно, існували конкретні причини, що змушу­вали обидві супердержави переглянути свою зовнішню політику в зазначений період. Для СІЛА головним каталізатором змін стала війна у В'єтнамі, яка переоб­тяжила економіку й дестабілізувала внутрішню обстанов­ку в країні, ускладнила відносини СІЛА з союзниками. Знайти гідний вихід з неї адміністрація США планувала шляхом використання дипломатії «трикутника» Ніксо-

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Тема .1 Радянсько-американські відносини

на—Кіссінджера, під яким розуміли відносини між СРСР, СІЛА і Китаєм. Причому китайський фактор у радян­сько-американських відносинах (за американською тер­мінологією — «китайська карта») надавав СІЛА можли­вість, на думку Г. Кіссінджера, підтримувати «рівновагу стимулів», щоб зробити Кремль поступливішим.

У свою чергу, СРСР мав свої зовнішньополітичні пріоритети, досягнення яких залежало значною мірою від стану відносин зі Сполученими Штатами. Насамперед це стосувалося європейського вектора радянської зовніш­ньої політики. СРСР, справді заінтересований в оздоров­ленні політичного клімату в Європі, виступив за скли­кання Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), підтримав ініціативу канцлера ФРН В. Брандта та його радника Е. Бара (авторів «нової східної політики» ФРН) щодо врегулювання відносин із СРСР та його со­юзниками. Незадоволення СІЛА розвитком самостійних відносин західноєвропейських країн з Радянським Со­юзом виявилося під час сесії Ради НАТО влітку 1970 p., коли американська дипломатія заморозила питання про скликання загальноєвропейської наради. Однак підпи­сання в серпні й грудні 1970 р. між ФРН і СРСР, ФРН і Польщею договорів, у яких визнавалась непорушність європейських кордонів, установлених після другої світо­вої війни, свідчило про те, що протидіяти активізації від­носин країн Західної Європи з СРСР стає для СІЛА де­далі складніше.

Враховуючи той факт, що остаточне врегулювання берлінського й німецького питань було неможливим без американської участі, СЛІА ставили їх вирішення в залежність від прогресу на інших напрямах радянсько-американських відносин, рівень яких у 1969—1970 pp. залишався недостатнім. Обидві сторони навіть не перед­бачали значного їх поліпшення найближчим часом. Це видно з документів наради, проведеної американським керівництвом на чолі з Р. Ніксоном наприкінці 1970 р. В них підкреслювалась необхідність дотримуватись більш «жорсткої» лінії відносно СРСР, але без доведення справи до прямої конфронтації. Політбюро КПРС теж не мало ілюзій щодо можливості «встановлення справді хороших, а тим більш дружніх відносин зі США», хоча й підкрес­лювало, що «генеральна лінія радянської зовнішньої

політики має бути націленою на забезпечення мирного співіснування».

Загальний стан радянсько-американських відносин того часу багато в чому визначався ходом переговорів з обмеження стратегічних озброєнь (ОСО), що розпочалися 17листопада 1969 р. в столиці Фінляндії й проводилися до 1972 р. навперемінно у Відні й Гельсінкі. Розтягнутість цих переговорів пояснювалась тим, що СІЛА, впроваджу­ючи в життя принцип «глобального ув'язування» Кіссінд­жера, узалежнювали прогрес на переговорах від позиції СРСР стосовно інших міжнародних питань. Радянський Союз, у свою чергу, намагався використати у власних інтересах як переговори, так і запропоновану президен­том Р. Ніксоном зустріч у верхах.

Лише 20 травня 1971 р. внаслідок взаємних поступок було оприлюднено спільне радянсько-американське пові­домлення про те, що уряди СРСР і США погодилися зосе­редитись на розробці угоди про обмеження розгортання систем ПРО та деяких заходів відносно обмеження стра­тегічних наступальних озброєнь.

Прогрес, досягнутий на переговорах ОСО, а також домовленість про візит у травні 1972 p. P. Ніксона до Москви прискорили переговори СРСР, США, Велико­британії й Франції відносно юридичного статусу Західного Берліна. З вересня 1971 р. було парафовано чотири­сторонню угоду щодо Західного Берліна. 30 вересня у Вашингтоні міністр закордонних справ СРСР А Громико і державний .секретар США В. Роджерс підписали угоду про зменшення небезпеки виникнення ядерної війни між дво­ма державами, текст якої було погоджено під час пере­говорів про ОСО.

1971 рік став перехідним у радянсько-американських відносинах. Він заклав основу для подальших домовле­ностей, які відкрили шлях розрядці міжнародної напру­женості.

Значну роль у створенні політичної та договірно-пра­вової засад співробітництва між СРСР і США відіграла зустріч лідерів двох держав, що відбулась 22—ЗО травня 1972 р. в Москві. З ініціативи радянської сторони Р. Ніксон і Л. Брежнєв підписали політичний документ «Основи взаємовідносин між СРСР і США», в якому було зафіксовано базові принципи двосторонніх відносин дер-

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

жав. Зокрема в ньому відзначалось, що мирне співіс­нування __це єдина основа для підтримання відносин

між обома країнами, і констатувалась необхідність відвер­нення загрози виникнення ядерної війни.

Найважливішим наслідком зустрічі у верхах стало під­писання безстрокового Договору про обмеження систем ПРО й Тимчасової угоди про деякі заходи в галузі обмежен­ня стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1). З усіх раніше підписаних великими державами документів, які мали відношення до ядерної зброї, ці два стали першими, що перешкоджали її кількісному нарощуванню і зводили до мінімуму стратегічні оборонні системи. Вони поклали початок створенню договірної основи процесу розрядки.

З серпня і 29 вересня 1972 р. відповідно американський Сенат і Президія Верховної Ради СРСР ратифікували Договір про обмеження систем ПРО. Трохи пізніше зако­нодавчі органи СІЛА і СРСР схвалили Тимчасову угоду ОСО-1.

Під час московських переговорів були підписані й ін­ші двосторонні угоди: про сшвробітшщтво в дослідженні і використанні космічного простору в мирних цілях; про співробітництво в галузі науки і техніки, охорони здо­ров'я і досліджень у галузі медицини; про співробіт­ництво в галузі охорони навколишнього середовища, а також про відвернення інцидентів у відкритому морі й повітряному просторі над ним.

Труднощі, що виникли у сфері торговельно-еконо­мічних відносин, вирішено було подолати шляхом ком­промісу: лідери двох держав домовились про створення спільної комісії з питань торгівлі, яка мала паралельно з підготовкою торговельної угоди займатися проблемами ленд-лізу.

Міжнародне значення зустрічі керівників СРСР і США в Москві полягало в тому, що вперше за період з 50-х років було прийнято важливі документи, які сприяли перебудові радянсько-американських відносин. Крім того, вона поклала початок регулярним зустрічам у вер­хах, під час яких вирішувалися найскладніші питання двосторонніх відносин.

Домовленості, що їх було досягнуто під час першого ввиту Р. Ніксона до Москви, дістали свій подальший

Тема 1 Радянсько-американські відносини

розвиток завдяки радянсько-американським зустрічам на вищому рівні в 1973 і 1974 pp.

22 червня 1973 р. на саміті у Вашингтоні лідери СРСР і СІЛА підписали Угоду про відвернення ядерної війни. Процес розробки цієї угоди ускладнювався через різні підходи сторін до формулювання їх зобов'язань відносно застосу­вання ядерної зброї. Лише напередодні візиту Л. Бреж­нєва до СІЛА було погоджено компромісну формулу, що дістала такий вигляд: обидві держави «діятимуть так, щоб виключити виникнення ядерної війни між ними й між кожною зі сторін та іншими країнами». Ця угода, як і «Основи взаємовідносин між СРСР і СЛІА», мала декла­ративний характер і не передбачала механізму втілення в життя зафіксованих у ній принципів. Однак завдяки своєму морально-політичному значенню обидва документи по­зитивно вплинули на розвиток радянсько-американських відносин і загальну міжнародну обстановку.

Були також підписані: документ «Основні принципи пе­реговорів про подальше обмеження стратегічних і насту­пальних озброєнь»; угода про науково-технічне співробіт­ництво в галузі мирного використання атомної енергії; угоди про співробітництво в галузі сільського господарст­ва, транспорту, досліджень Світового океану, а також за­гальна угода про контакти, обміни й співробітництво; конвенції з питань оподаткування.

Наслідком третьої зустрічі керівників СРСР і США, що відбулась у Москві й Криму з 27 червня по 3 липня 1974 р., стали:

Договір про обмеження підземних випробувань ядер­ної зброї та Протокол до нього;

Протокол до Договору про обмеження систем ПРО (скорочував для кожної з країн наявність таких систем із двох до однієї);

Спільна заява щодо заходів, спрямованих на усунення небезпеки використання засобів впливу на природне се­редовище у воєнних цілях;

два протоколи, що регулювали заміну, демонтаж або знищення стратегічних озброєнь.

У цілому московські переговори були достатньо ус­пішними, хоча й не вдалося підписати нову угоду про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-2).

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Крім суперечностей, що виявилися в підходах обох сторін відносно ОСО-2, негативний вплив на позицію СІЛА справляли внутрішньополітичні події, пов'язані з «Вотер-гейтом», які призвели до безпрецедентної в історії СІЛА відставки президента в серпні 1974 р.

Новий президент США Д. Форд у день свого вступу на посаду надіслав Л. Брежнєву листа, в якому висловив твердий намір продовжувати курс на поліпшення ра­дянсько-американських відносин. Під час робочої зустрічі у верхах 23—24 листопада 1974 р. в районі Владивостока керівники СРСР і СЛІА досягли нової угоди ОСО-2 зі значно більшими обмеженнями стратегічних озброєнь порівняно з Тимчасовою угодою 1972 р. Було також доку­ментально зафіксовано принцип рівності та однакової без­пеки сторін. Нова угода мала бути підписана під час за­планованого на кінець 1975 р. візита Л. Брежнєва до СЛІА. Робота над нею йшла паралельно з опрацюванням остаточного тексту Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі, який після його підписання 1 серпня 1975 р. став апогеєм розрядки міжнародної на­пруженості.

За період з 1972 по 1974 р. СРСР і США уклали 41 угоду (всього за 41 рік існування радянсько-американських дипломатичних відносин було підписано 105 двосто­ронніх договорів і угод), які створили необхідну полі-тико-правову базу для розвитку співробітництва між країнами.

Протягом 1975 р. продовжувався, хоча й повільно, процес розробки нової довгострокової угоди про обме­ження стратегічних наступальних озброєнь відповідно до владивостоцької домовленості. Після досить складних переговорів була підписана міжурядова угода між СРСР і СЛІА з питань морського судноплавства, ратифікована конвенція відносно оподаткування. Спільний космічний політ «Союз—Аполлон» продемонстрував великі можли-вості двостороннього співробітництва у вирішенні важ­ливих науково-технічних проблем.

Однак у другій половині 1975 р. в радянсько-амери­канських відносинах почали з'являтися перші складнощі. Вони були пов'язані як із внутрішньополітичною си­туацією в СЛІА, зумовленою наближенням чергових пре-

Тема 1 Радянсько-американські відносини

зидентських виборів, так і деякими зовнішньополітич­ними чинниками, серед яких чи не головне місце посіли події в Анголі. Втягнення Сполучених Штатів і СРСР у громадянську війну в цій африканській країні не лише погіршило їх взаємини, загальмувало переговори з ОСО-2, а й спричинило початок відходу від політики розрядки міжнародної напруженості.

В березні 1976 р. уряд СЛІА відмінив три радянсько-американські зустрічі на рівні членів урядів, аби проде­монструвати своє «незадоволення» політикою СРСР в Анголі. Чергова спроба досягти компромісу відносно стра­тегічних бомбардувальників «Бекфайєр» (Ту-22М) і кри­латих ракет на переговорах з ОСО-2 в лютому—березні призвела до нової хвилі критики президента Д. Форда з боку правої республіканської опозиції на чолі з Р. Рейга­ном. Під тиском цієї критики Форд відмовився вико­ристовувати вже звичайний для міжнародної лексики тер­мін «детант» (французькою — послаблення напружен­ня), замінивши його новим словосполученням «мир, за­снований на силі».

В цілому же під час свого недовгого перебування на посаді президента Д. Форд намагався дотримуватись у відносинах з СРСР курсу, спрямованого на послаблення напруженості, хоча під час виборчої кампанії 1976 р. по­літика розрядки була відсунута на другий план.

У першій половині 70-х років досить успішно роз­вивалися торговельно-економічні зв'язки між СРСР і СЛІА. Під час московської зустрічі у верхах в травні— червні 1972 р. була створена радянсько-американська ко­місія з торговельних питань, яка розробила й підготувала До підписання низку угод. Серед них важливе значення мала підписана 18 жовтня 1972 р. угода про торгівлю із взаємним наданням режиму найбільшого сприяння в питан­нях митних зборів, оподаткування та інших формальностей щодо імпорту та експорту товарів. Угода передбачала від­мову від будь-яких дискримінаційних дій у торговельних відносинах, установлення ефективних ділових зв'язків між комерційними організаціями та фірмами, а також фіксувала побажання сторін утроє збільшити за триріч­ний період обсяг торгівлі між двома країнами порівняно з 1969—1971 pp. До пакета торговельно-фінансових угод

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

входили також угоди про врегулювання розрахунків з ленд-лізу і про надання радянській стороні довгострокових кре­дитів Експортно-імпортного банку США. Разом ці угоди створювали надійний фундамент для розвитку торговель­но-економічних відносин між СРСР і Сполученими Штатами. Створення в 1973 р. в США Американо-радянської торговельної палати, відкриття у Вашингтоні торговельного представництва СРСР, а в Москві — ко­мерційного бюро СІЛА мали на меті сприяти розширен­ню торгівлі між двома країнами.

І справді, товарообіг між двома державами збіль­шився: якщо в 1970 р. він становив 161 млн крб., то в 1979 р. — понад 2,8 млрд (хоча слід ураховувати, що це зростання відбулося головним чином за рахунок заку­півель Радянським Союзом зерна й сучасних технологій).

Незважаючи на збільшення товарообігу, досягти ста­більного широкомасштабного торговельно-економічного співробітництва не вдалося. На перешкоді стали пов'я­зані з «Вотергейтом» внутрішні події в СІЛА, якими кон­грес скористався для розгортання наступу на виконавчу владу. Блокувалися ініціативи уряду, в тому числі щодо поширення режиму найбільшого сприяння на торгівлю з СРСР.

З послабленням президентської влади загострилася боротьба сил, опозиційних політиці розрядки, яку Г. Кіс-сінджер вважав не протиборством прихильників хороших і поганих стосунків з СРСР, а зіткненням «моралістсько-ідеологічного» і «геополітичного» підходів до радянсько- і американських відносин. Це, на його думку, означало, І що одна сторона бачила метою своєї політики ліквідаціюл соціально-економічної й політичної системи СРСР, іншаі ж — зміну його зовнішньополітичної поведінки, усунен-1 ня загроз, які Радянський Союз міг створити для США та! їх інтересів у різних регіонах світу. Після відставки! Р. Ніксона ініціатива починає переходити до прихильни-4 ків «моралістсько-ідеологічного» підходу. 1

20 грудня 1974 р. конгрес СІЛА схвалив законопроекті про торговельну реформу з поправками Джексона—Веніка in, Стівенсона, відповідно до якого надання Радянському! Союзові режиму найбільшого сприяння в торгівлі й кре*{ дитах обумовлювалося вимогами щодо змін радянської

Тема 1 Радянсько-американські відносини

еміграційної політики. Цей закон на довгий час заблоку­вав розвиток торговельно-економічних відносин між СРСР і СІЛА 30 січня 1976 p., виступаючи в сенаті, Г. Кіссінджер заявив, що «у світлі подій в Анголі» адмі­ністрація вирішила не вносити до конгресу пропозицій про перегляд торговельного законодавства. Це свідчило про те, що напруженість у радянсько-американських від­носинах, яка стала відчутною з початком президентської виборчої кампанії, триватиме.

Переглядів: 1729