• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Християнсько-демократична ідеологія та альтернативні ідейно-політичні течії

Християнсько-демократичні партії та рухи (профспілки, організації підприємців, молодіжні організації тощо) ведуть своє ідеологічне походження від реакції католиків Італії, Німеччини і Франції на лібералізм, націоналізм і соціалізм дев’ятнадцятого сторіччя. Вважається, що саме дискусії дев’ятнадцятого століття між клерикальними та світськими партіями започаткували бурхливий розвиток християнсько-демократичної думки.

Засновником першої в Європі християнсько-демократичної партії, що є незалежною від церкви і виступає за соціальні реформи, став 1919 р. Луїджі Стурцо, католицький священик і політичний активіст. Народна партія Італії (саме таку назву носить нове політичне утворення) отримує значну підтримку на виборах, зберігаючи популярність аж до свого примусового розпуску Ватиканом, який на той час негативно ставився до участі католиків у політичному житті. Народна партія Італії стає своєрідним ідеологічним підґрунтям для появи Італійської Християнсько-Демократичної партії, що виникає незабаром після Другої Світової війни. Процес створення подібних партій широко розгортається в Європі та Латинській Америці.

Теоретиком, який зробив найбільший внесок у чітке письмове формулювання християнсько-демократичної філософської думки став французький католицький філософ Жак Маріте (1882-1973). Будучи на той час уже добре відомим завдяки працям на тему філософії Фоми Аквінського, Марітерозпочинає свої розробки у галузі політичної думки у другій половині 1930-х. Його найбільш відомі праці з цієї теми: “Всеохоплюючий гуманізм” (1936), “Християнство і демократія” (1942), “Права людини і природне право” (1943) і “Людина і держава” (1951) обстоювали принципи, як він це називав, персоналістської, комунітарної і плюралістичної соціально-політичної філософії, що базувалася на головних принципах християнства як найміцнішої основи людської свободи.

Християнсько-демократичний рух розпочався як протест проти лібералізму, соціалізму і націоналізму. Його видатні представники переконували, що християнська традиція підтримує середню позицію, яка стоїть над лібералізмом своїм зацікавленням робочим класом і бідними, над соціалізмом – своїм акцентом на “допоміжній” ролі держави та сприянні проміжних груп і над націоналізмом – своїм схваленням ширших міжнародних структур. Цей рух спирався на студентство та інтелектуальну еліту як творчий відгук сучасності, який все ще підтримував зв’язки із західними релігійними та філософськими традиціями. Там, де існували політичні тертя між право- та лівоцентристами після Другої Світової війни в Європі та Латинській Америці, християнська демократія нерідко виступала ідеологічним та організаційним базисом для потужних масових партій, які будувалися на принципах демократії, поваги прав людини та плюралізму.

Заперечуючи класовий підхід, християнські демократи прагнуть представляти всі верстви населення, отримуючи свої голоси по суті від усіх соціальних груп, хоча їхній електорат серед промислових робітників порівняно невеликий.

Суперечка між ідеалістами та прагматиками ще довго визначатиме майбутнє християнсько-демократичного руху. Лівіше його крило і більш релігійно мотивовані його члени вважають, що рух повинен залишатися вірним своєму походженню і не схилятись до консерватизму, лібералізму чи соціалізму, наполягаючи на тому, щоб релігійне натхнення знову виконувало керівну роль. Вони покладають свої надії на Центральну та Східну Європу, де завершення 50-річного панування соціалістичного режиму відродило або сформувало нові християнські політичні групи.

В Україні історія християнської демократії починається наприкінці 19 сторіччя. З набуттям Україною незалежності почали з'являтися партії та молодіжні громадські організації християнсько-демократичного спрямування, серед них: Християнсько-Демократичний Союз, Християнсько-демократична Молодь України (ХДМУ).

Масові рухи, що виникли в капіталістичних країнах за останні півтора-два десятиріччя, відомі під найменуванням альтернативних, зелених і нетрадиційних. Вони спрямовані на пошуки нових економічних, політичних, культурних форм організації життя сучасного суспільства.

Цілісна система альтернативних доктрин відсутня. Однак їхні базові ідейно-політичні принципи можна визначити досить чітко. Каркасом зазначених доктрин є нова, постматеріальна система цінностей, яка переносить акцент з матеріальних благ і доходів як головної життєвої мети індивіда в капіталістичному суспільстві на нематеріальні потреби — самореалізацію особи, участь у громадському житті, визнання з боку суспільства тощо. Відповідно основоположними є параметри «нового стилю життя». Основний наголос робиться на обґрунтуванні необхідності зміни обличчя існуючого суспільства (капіталістичного і соціалістичного), а також світу, що розвивається шляхом виходу за його межі, спираючись на новий тип виробництва і створення децентралізованих самоврядних суспільних структур.

Альтернативні рухи не виступають від імені якогось класу, їхня соціальна база досить строката. Проте серед прихильників цих рухів переважають чоловіки, а не жінки, одинокі, а не сімейні, молодь, жителі міст. І все ж при всій соціальній неоднорідності ядром цих рухів є нові середні шари. Саме це визначає їхнє ідеологічне обличчя.

Виникнення альтернативних рухів зумовлене кількома факторами, а саме:

1) руйнуванням традиційних ціннісних орієнтацій,

2) відсутністю умов для саморозвитку і самовдосконалення особи,

3) тотальною загрозою природним основам життя,

4) поглибленням нерівності між суспільними групами і регіонами.

В певних аспектах альтернативізм є породженням гострої ідейно-духовної кризи сучасного суспільства, її поєднання з ідейною кризою консерватизму, лібералізму і соціалізму.

Альтернативні доктрини різко дистанціонують від всього, що стосується ідеології. Разом з тим ідеологізується все те, що відноситься до сфери цінностей. Цінності, культура та ідеологія розглядаються як причина кризових явищ сучасного суспільства і як найбільш дійовий засіб його лікування. Продукти індустріального розвитку — орієнтація на споживацтво, масова культура, стандартизація тлумачаться як фактори руйнування життєвих передумов розвитку особи.

При дослідженні капіталістичного ладу альтернативісти спираються водночас на висновки К. Маркса, Дж. Кейнса, Д. Лукача, Дж. Робінсона, Дж. Гелбрейта. Однак основним ідейним джерелом побудови моделей суспільного розвитку є спадщина утопічної думки, насамперед утопічного соціалізму, політична концепція екологізму та деякі інші.

На відміну від «нових лівих» альтернативні концепції меншою мірою спрямовані на злам соціально-політичних структур, а більше на трансформацію особи і суспільства. Використовуються утопічні ідеї:

1) віра в добро, розум,

2) надія на педагогіку,

3) настанови на щастя,

4) відданість ідеї прогресу, який розуміється здебільшого в контексті розвитку і самовдосконалення особи.

В повному обсязі відтворюються утопічні ідеї комуністичного суспільства: справедливий розподіл благ, властива суспільному організмові в цілому і окремим його елементам гармонія єднання людини з природою, безпосередня участь усіх в прийнятті рішень.

Як антибуржуазна утопія альтернативні доктрини мають позитивний потенціал, оскільки спрямовані на критику існуючого ладу. Їх відправна точка — усвідомлення небезпеки екологічної катастрофи.

Основні принципи альтернативних поглядів на організацію суспільного життя такі:

1) в сфері економіки — перехід від завдання досягнення матеріального добробуту до цілі матеріальної достатності;

2) в політичній сфері — створення нового типу демократії, яка передбачає децентралізацію влади і широку політичну активність на масовому рівні;

3) у сфері розвитку особи — необхідність удосконалення внутрішнього світу. Поширена ідея, згідно з. якою механізми організації природи повинні бути взірцями організації суспільства, а соціальна рівновага — і копією рівноваги в природі.

В основі всіх альтернативних доктрин лежить концепція «політичної екології». Вона ставить за мету обґрунтувати необхідне поєднання зусиль, спрямованих на збереження оточуючого середовища, із завданнями демократичного руху в боротьбі проти індустріального суспільства.

Основа перебудови економічних і політичних відносин — «демократія прямої участі». Вона невіддільна від таких політичних принципів, як подолання дискримінації, гарантія прав меншості. Свобода проголошується принципом соціальної організації, який здійснюється на всіх рівнях. Стверджується гасло «держава — мінімум». Політична мета вбачається в радикальному обмеженні та деідеологізації влади. Заперечується представницька демократія як механізм відчуження народу від влади, концентрації влади в руках еліти, соціальної і політичної нерівності громадян.

У політичному плані центральною є концепція «базисно-демократичної політики», яка означає децентралізовану пряму демократію, надання переваги рішенням базису, широкої автономії і права на самоврядування децентралізованим об'єднанням на місцях. Йдеться про перерозподіл влади, перехід до общинної організації, яка ґрунтується на повному самоврядуванні. В основі такого підходу — уявлення про непорушний зв'язок економічної і політичної децентралізації. Не випадково в проектах, спрямованих у майбутнє, іноді заперечується політичний масштаб держави-нації. Державному устроєві протиставляється регіоналізація. На глобальному рівні йдеться про планету федерацій, а не планетарну спільність. Отже, передбачається створити децентралізоване суспільство, котре б складалося з дрібних політичних одиниць. Це створило б умови для прямої участі і контролю громадян в усіх сферах суспільного життя. Однією з головних вважається проблема рівності як соціальної цінності. Проте підхід до неї новий, нетрадиційний, зокрема в тому плані, що сучасне покоління, споживаючи безліч корисних копалин, дискримінує майбутні покоління. Трагічного характеру набуває міжнародна нерівність.

Універсальним засобом оздоровлення суспільства вважається утвердження нових цінностей. Першою з них є особиста аутентичність. Мається на увазі, що життя — це благо тільки за умови, що його зміст і стиль відповідають схильностям та покликанням людини. Другою цінністю вважається самовизнання. В політиці це означає право вибору, який би диктувався винятково свідомим прагненням свободи і справедливості. Третя цінність — первинна колективність, яка забезпечує повернення до примату територіальних зв'язків над соціально-економічними.

Загалом альтернативні доктрини містять у собі чималий гуманістичний потенціал і вже тому не виключається зростання їхньої ролі у майбутньому. Альтернативні соціальні ідеї відбивають прагнення вийти за межі традиційних ідеологічних систем і дати тлумачення новим соціальним проблемам наприкінці нинішнього тисячоліття з позицій гуманізму через провідне поняття «людина».

Носіями альтернативного світогляду виступають не класи, партії і соціальні групи, а об'єднання однодумців, які утворюються на основі їх прихильності до певних соціальних цінностей.

До них відносяться:

1) пацифісти (лат. «pacificus» - миротворний) - противники всіляких воєн, прибічники миру на Землі;

2) феміністи - прихильники утвердження рівноправ'я жінок і підвищення їх ролі в соціальному житті;

3) екологісти - особи, що виступають на захист навколишнього середовища;

4) прибічники розвитку альтернативних систем освіти, демисифікації культури та інші.

Альтернативні концепції та ідеї - політичні, економічні та етичні – зводяться до декількох узагальнених положень.

Вихідним положенням виступає теза про безперспективність індустріального суспільства, оскільки індустріальний тип розвитку неминуче приводить до зрощення великого виробництва, утворення політико-економічної «мегамашини», яка протистоїть індивіду і в поєднанні з розподілом праці, що поглиблюється, веде до відчуження сутнісних сил людини.

Теоретики альтернативних рухів (Е.Шумахер, І.Ілліч, І.Штрассер) характеризують сучасне суспільство як «систему», що є безликою централізованою структурою, яка позбавляє індивіда можливості самореалізуватись і усвідомити власні інтереси.

При цьому соціальна природа «системи» ототожнюється як з капіталізмом, так і з соціалізмом (під ним мається на увазі адміністративно-командна модель суспільного ладу); вони трактуються як два різновиди індустріального суспільства, орієнтовані на максимізацію споживання за рахунок економічного зростання. Така «система» перетворює людину не в мету, а в засіб економічного розвитку, тому вона є аморальною і антигуманною.

Ідея децентралізації є альтернативою сучасному соціальному розвитку; вона має багато аспектів і включає:

1) розукрупнення, тобто конфлікт з панівною економічною моделлю масового товарного виробництва;

2) антиетсітизм, тобто конфлікт з державою;

3) самоврядування, тобто конфлікт з механізмом представницької демократії;

4) зняття відчуження особистості, неминучого у великих соціальних системах.

Суть пропонованої альтернативи - суспільство, метою якого с вільний розвиток особистості. Альтернативники формулюють головне завдання на сучасному етапі руху до такого суспільства - це подолання відчуження людини в економіці, політиці, культурі, приватному житті. Вони сповідують стратегію «малих справ» - впровадження «малих ніш» альтернативного способу життя в існуючий «великий соціум». Все це є досить утопічним, але стратегія «малих справ» представляє собою антипод радикалізму в політичних діях, оскільки всі форми політичних акцій альтернативників мають ненасильницький характер.

Фашизм (лат. fascio — пучок, в'язка) — ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.

Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в Італії часів правління Беніто Муссоліні (1883—1945) та Німеччині за режиму Адольфа Гітлера (1889—1945).

У фашистській ідеології цінності демократії, лібералізму нічого не варті, бо вони, на думку її адептів, розбурхують “давні інстинкти” людини. Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія “гальмує єдність нації”. Ідеал суспільного ладу для фашизму — тоталітарна держава, позбавлена “хиб ліберальної демократії”, здатна до всеохопного контролю за особою й суспільством в ім'я єдності та процвітання “великої раси”, а також вести війну. Війна робить націю сильною і загартованою, запобігає її “гниттю”. Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не зможе завоювати собі життєвий простір, має загинути, — заявляв Гітлер. Бо “хто хоче жити, той бореться, а хто не хоче в цьому світі безкінечно змагатися, не заслуговує права на життя”.

Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого народу. Політична доктрина фашизму заперечувала поняття “клас” і “класова боротьба”, для нього головні поняття — “раса”, “нація”, оскільки класи роз'єднують вищу і вічну спільність людей — націю. Фашистська держава не визнавала жодних прав робітників, службовців, вважала, що профспілки збурюють “стадні інстинкти” працюючих. Тому в країнах, де функціонували фашистські режими, професійні спілки заборонялись.

Ліквідуючи парламентську форму правління, фашизм, як свідчить історія, не здатний утворити стабільну структуру. Безславно впали фашистські режими в Італії, Німеччині, Іспанії, інших європейських країнах. Ганебно закінчилися повоєнні спроби “чорних полковників” у Греції та “горил” у Латинській Америці. Але як ідеологія він не зник, а, пристосувавшись до нових історичних умов, трансформувався в різноманітні модифікації неофашизму.

Неофашизм — різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.

Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як невід'ємна складова фашизму, яка модифікувала гітлерівський расизм, відсунувши на задній план його тезу про перевагу німців над іншими європейськими народами.

Певне забарвлення характерне для неофашизму в США. Його ідеологи висловлюють расистську ідею про “вищу” і “нижчу” раси в таких концепціях, як “перевага англосаксонської раси”, “расова війна”. Один із “теоретиків” американського неофашизму М. Рут головними перевагами англосаксів вважав “здорове почуття нерівності”, “загострену недовіру до демократії”; пролетаріат і службовців визначав як “дві неповноцінні маси людей, що борються за привілеї, розмножуючись, забруднюючи планету”.

Ідеологи неофашизму постійно звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження “справжнього”, “первісного”, “чистого” фашизму, зовні відмежовуючись від його злочинів. Вони охоче підхопили теорію “нового”, “гуманізованого” фашизму французького письменника М. Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій, незалежно від соціальних інтересів. Твердження, що людина — хижа і зла, неофашисти використовують для виправдання воєнних злочинів фашистів. “Так було і так буде” — мотив їх виступів з цього приводу. З куряви століть вони витягують приклади жорстокості Атілли, Чингісхана, Тимура, звірства прадавніх володарів, щоб реабілітувати гітлерівських злочинців.

У західному суспільствознавстві функціонує навіть напрям вайоленсологія — наука про насильство. Визнаючи, що насильство стало невід'ємною частиною сучасного способу життя, ідеологи неофашизму намагаються подати його як фаталістичну тенденцію, притаманну як сучасній епосі, так і суспільству в цілому, вишукуючи аргументи в генетиці, психології, щоб довести ідею про вродженість, біогенетичну природу феномена насильства, успадковану людиною від своїх пращурів із тваринного світу, що передається з покоління в покоління через гени.

Неофашисти розглядають людину як нікчемність, яка не має самостійного значення. Цей неофашистський погляд викладено в концепції Е. Анріха. Надаючи містичного змісту положенню про спадковість духовного життя поколінь, Анріхдо “народного суспільства” включає не тільки живих людей певної національності, а й численні покоління мертвих, воля яких нібито жива і спрямовує дії нащадків. Ця цілісність усіх генерацій народу, в тому числі й давно померлих, втілюється, за Е. Анріхом, у державу. Тому держава, посилаючись на “волю мертвих”, має право нав'язувати свої незаперечні рішення всім громадянам.

Неофашизм як політична течія виник у 60-х роках XX ст.; тоді ж сформувались його ідеологія та організаційні структури. З 70-х років ці організації проводять загальні зльоти. 80—90-ті роки позначені активними спробами неофашистів координувати свої дії в міжнародному масштабі.

Неофашистські організації діють в усіх країнах Європи, Америки, більшості країн Азії, в Австралії та країнах Африки. Резиденція світового координаційного неофашистського центру — Всесвітнього союзу нацистів — знаходиться у США.

Людство вже виробило потужні політичні та правові важелі для боротьби з насиллям, тому неофашизм як реакційна та ідеологічна течія приречений на поразку.

Запитання для самоконтролю:

1.У чому суть доктрини лібералізму та неолібералізму?

2.Які риси притаманні консерватизму та неоконсерватизму?

3.Які основні положення марксистської політичної теорії?

4.Що таке творчий марксизм? Чи можна до марксизму застосовувати таке поняття?

5.В чому суть соціал-демократичної концепції соціалізму?

6.Що характерно для доктрини екологічного соціалізму?

7.Що являє собою політичний екстремізм і в чому його небезпека для суспільно-політичного розвитку людства?

ТЕМА 5

Читайте також:

1. Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України
2. Альтернативні варіанти довгострокового фінансування діяльності підприємства
3. Альтернативні джерела формування підприємницького капіталу
4. Альтернативні можливості виробництва масла і тракторів
5. Альтернативні можливості виробництва масла та гармат.
6. Альтернативні можливості виробництва масла та гармат.
7. Альтернативні парадигми організаційного процесу
8. АЛЬТЕРНАТИВНІ ПІДХОДИ ДО ВИДІЛЕННЯ МЕТОДІВ УПРАВЛІННЯ
9. Альтернативні стратегії за матрицею Мак-Кінсі.
10. Альтернативні теорії вартості
11. Альтернативні теорії капіталу
12. Альтернативні теорії макроекономічного регулювання

Переглядів: 1582