• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Ландшафти степової зони

Порівняно з іншими географічними зонами, степова зона займає найбільшу частку території України (39,4 %). У річкових долинах і балках степової зони скрізь відшаровуються неоге­нові піски, глини, пісковики, вапняки. Майже скрізь поширені четвертинні відклади. Середня потужність їх становить 10–25 м. Ці відклади є важливим ландшафтоутворюючим чинником. У степовій зоні на властивості ландшафтів впливають леси, поширені скрізь, крім мо­лодих річкових терас і ділянок з активними сучасними денудацій­ними процесами. Самі лесові породи мають різні генетичні власти­вості, зумовлені їх первинним субстратом і процесами ґрунтоутво­рення.

Річна сума температур вище +10 °С становить 2800–3600 °С, що на 600– 1000 ° більше, ніж у зоні мішаних лісів. Безмо­розний період триває 160–220 днів. Річні суми опадів сягають від 450 мм на півночі зони до 350 мм на півдні. У Присивашші, на узбережжі Каркінітської затоки сума їх найменша – 300 мм на рік. До 60–70 % опадів випадає в теплий період року. Характер­ною особливістю степів є висока випаровуваність: 700–880 мм на півночі й 900– 1000 мм на рік на півдні зони. Коефіцієнт зволо­ження змінюється від 1,2 до 0,8. Дефіцит вологи в степу впливає на сучасні фізико–географічні процеси, формування гідрографічної ме­режі. Остання в степу є мало розвиненою: середня її густота стано­вить 0,08–0,005 км/км². Невеликі також модулі сто­ку: 0,5–1 л/скм². Стік формується переважно за рахунок талих снігових вод, які дають 70–80 % річного стоку. Атмосферні опади влітку витрачаються передусім на випаровування. У режимі степо­вих річок спостерігаються короткочасна та висока весняна повінь і низька літня межень. Підвищення рівнів можливе влітку під час злив. Особливість природних умов степової зони полягає й у тому, що у великих річок тут мало приток і вони є транзитними (Дніпро, Південний Буг). Атмосферні опади не відіграють значної ролі у форму­ванні ґрунтових вод. У степу річкові й ґрунтові води мають високу мінера­лізацію. Вона змінюється в широких межах: від 1–5 до 10 – 50 г/л, засолення переважно сульфатне, хлоридно-сульфатне, а на півдні При­чорноморської низовини – хлоридне. У степовій зоні мало боліт. Найбільшими з них є Кардашинське серед Олешківських пісків, бо­лота в пониззях Дніпра, Дністра, Дунаю.

Переважання материнських лесових порід, відносна рівнинність рельєфу сприяли формуванню в степу більш однорідного ґрунтово­го покриву, ніж у лісостепу. У північній підзоні переважають чорноземи середньогумусні зви­чайні. На південь від смуги середньогумусних чорноземів поширені малогумусні. На півдні Причорноморської низовини сформувались чорноземи південні. На крайньому півдні Причорноморської низовини, у Присивашші розвинені темно-каш­танові й каштанові солонцюваті ґрунти, у комплексі з якими залягають солонці.

У степових подах в умовах періодичного промивного режиму сформувались осолоділі глейові ґрунти на півночі, солонці, солонча­ки і солоді – у середній частині та дерново-глейові солончакуваті ґрунти вздовж морського узбережжя. Ґрунтовий покрив Донецької височини характеризується строкатістю, вертикальною диференці­йованістю, щебенюватістю.

Степові ґрунти (чорноземи звичайні та південні) мають високу природну родючість. Водночас у степовій зоні розвиваються процеси вторинного засолення ґрунтів, коли солонці знову перетворю­ються на солончаки. Причиною цього є епейрогенічні опускання уз­бережжя, підйом ґрунтових засолених вод на зрошуваних масивах.

Природна степова рослинність зберег­лася лише в заповідниках Українському степовому, Луганському, Асканія-Нова, Чорноморському, Дунайських плавнях. Середня лісистість становить лише 3 %, причому з усієї лісопокритої площі близько 39 % займають насадження з дуба, 33 % – соснові, 6 % – ясеневі та ін.

За умовами зволоження, теплозабезпеченістю, характером ґрун­тового покриву, природної рослинності, сучасного сільськогосподар­ського використання степова зона поділяється на підзони: північно-степову, середньостепову, південностепову (сухостепову). Такий поділ зумовлюється поширенням типових зональних і підтипових (підзональних) степових ландшафтів з їх внутрішньо-, підзональними та регіональними відмінностями [2].

Антропогенна трансформація природних ландшафтів степової зони є однією з найістотніших. Площа розораності земель у загальній площі на рівні 60–80 % вважається несприятливою, 25–60 – умовно сприятливою і менше 25 – сприятливою. Оптимальну оцінку розораності земель мають незначні території, переважно в Українському Поліссі, гірських районах Карпат і Криму. Нині в Україні спостерігається надзвичайно високий рівень розораності території: тільки близько 8 % площі (5 млн га) знаходиться у природному стані (болота, озера, ріки, гори). Сільськогосподарське освоєння земельного фонду становить 72,2 % суходолу, зокрема розораність становить 57,3 %.

Рис. 35. Степові агроландшафти Херсонщини

Найвища сільськогосподарська освоєність спостерігається саме в степовій зоні України, а найвищі показники мають території Запорізької (88 %), Миколаївської (87 %), Кіровоградської (86 %), Дніпропетровської, Одеської (по 83 %) та Херсонської (82 %) областей. Дещо нижчий рівень спостерігається в лісостепових областях, у півтора – два рази менша в межах Полісся. Розораність земель в Україні в цілому є найвищою в світі, й основний внесок у цей показник зробили території лісостепової та степової зон. Для порівняння: в США розораність території становить 19 %, у Франції і Німеччині – 33%, в Італії – 31 %, тобто ці показники відповідають сприятливим та умовно сприятливим характеристикам. Така висока розораність небажана як з економічної, так і з екологічної точок зору, адже вона різко знижує природний потенціал території, робить її одноманітною, а господарство – вузькоспеціалізованим.

На цей час близько 80 % території степової зони займають сільськогос­подарські угіддя, значні її простори, особливо на півдні, вкриті густим мереживом зрошувальних систем. Природні степові ландшафти залишилися головним чином на територіях степових заповідників та на схилах балок і ярів, непридатних для землеробства. Проте останні використовуються для випасання худоби, тому перебувають у деградованому стані і потерпають від дощової та вітрової ерозії. Це райони вирощу­вання пшениці, технічних і плодових культур, тут великі можли­вості для розвитку овочівництва, виноградарства, високопродук­тивного тваринництва. У звʼязку з нестачею вологи на орних землях основним заходом підвищення родючості земель степової зони є зрошення, яке здійснюється тепер на великих площах. Великими зрошувальними системами є Каховська, Інгулецька, Краснознамʼянська, Північно–Кримський канал та ін.

У степовій зоні розташовані основні обʼєкти гірничодобувної промисловості.Розвиток добувної промисловості супроводжується відчуженням значних площ земель сільськогосподарського виробництва, які після тимчасового використання переходять у категорію техногенних пустирів. Значні втрати земельного фонду відбуваються також через те, що біля кожного відвалу пустої породи відведені зони безпеки (перша 200 м, друга – 500 м), в межах яких атмосферне повітря забруднене, ґрунти – засолені та заболочені, що унеможливлює їх використання у сільському господарстві. Значні площі в ГПЛ займають місця концентрації твердих відходів підприємств переробної промисловості, зокрема, золовідвали, хвостосховища, шлакоприймачі. Вони мають у субстраті значну кількість токсичних елементів, що забруднюють атмосферу, ґрунти, ґрунтові й поверхневі води суміжних з ГПЛ та віддалених природних ландшафтних комплексів.

Найбільш тривалий та інтенсивний вплив на природні ландшафти й формування гірничопромислових відбувається за умов відкритого способу добування копалин. При цьому відкриваються і виносяться у відвали перемішані горизонти порід, які часом досягають кількох десятків і сотень метрів. Часто на поверхні відвалів виявляються токсичні породи, що за своїми фізичними і хімічними властивостями несприятливі для живих організмів. Крім того, відбувається перебудова морфологічних частин природних ландшафтів в ряду від урочищ до місцевостей. Такої руйнації структури природних ландшафтів зазнають значні території у Донецькій області, де відкритим способом експлуатується значна кількість родовищ різних видів мінеральної сировини. Таким чином, можна говорити про високий ступінь (як в розумінні глибини порушень, так і в розумінні масштабів порушених територій) деградованості природних ландшафтів регіонів добування корисних копалин.

Степова зона охоплює декілька країв: Дністровсько-Дніпровський край, Лівобережно-Дніпровсько-Приазовський край, Донецький край, Задонецько-Донський край, Причорноморський край, Причорноморсько-Приазовський край, Кримський степовий край.

• Дністровсько-Дніпровський край:

I. Південно-Молдавська схилові-височинна область.

Райони: 1. Серпнівсько-Старокозацький.

2. Новотроянсько-Бородинський.

3. Болградсько-Татарбунарський.

4. Арцизько-Саратський.

II. Південно-Подільська схилові-височинна область.

Райони: 5. Середньокучурганський.

6. Ширяївсько-Кудрявцівський.

7. Чичиклійсько-Бузький.

8. Нижньокучургансько-Дністровський.

9. Северинівсько-Широколанівський.

III. Південно-Придніпровська схилова-височинна область.

Райони: 10. Арбузинсько-Новоукраїнський.

11. Верхньоінгульський.

12. Верхньоінгулецький.

13. Павлисько-Верхньодніпровський.

14. Верхівцівсько-Солонівський.

15. Вознесенсько-Єланецький.

16. Новобузько-Казанківський.

17. Середньоінгулецько-Саксаганський.

18. Верхньобазавлуцький.

19. Верхньосурський.

20. Нижньобазавлуцько-Томаківський.

В адміністративно-територіальному відношенні Дністровсько-Дніпровський край тяжіє до Одеської області, а також частково до Чернівецької та Миколаївської областей.

Переглядів: 7991