Метод радянського права соціального забезпечення

Пальма першості у розробці концепції методу радянського права соціального забезпечення належить М.І. Полупанову [99]. На його думку, метод правового регулювання суспільних відносин у сфері соціального забезпечення становить метод державних надань. Стосовно відносин із соціального забезпечення у їх власному розумінні цей метод складається з трьох елементів: а) надання одному із суб’єктів правовідношення (громадянину) матеріальних благ аліментарного характеру [100] на безеквівалентних засадах; б) надання йому ж установлених законом правових можливостей для визначення своєї поведінки; в) покладення та іншого суб’єкта (орган, що здійснює соціальне забезпечення) обов’язку надати громадянам указане забезпечення або вчинити у зв’язку з цим певні дії. Стосовно інших відносин даний метод виступає тільки як покладення державою на суб’єктів правовідносин певних обов’язків у зв’язку із соціальним забезпеченням громадян.

При аналізі цього методу необхідно виділити три аспекти. Перший із них характеризується встановленням з боку держави певних умов, при настанні яких у громадян виникає право на отримання конкретних видів безоплатного (безеквівалентного) матеріального забезпечення аліментарного характеру із державних джерел і коштів кооперативно-колгоспних і громадських організацій, а у відповідних організацій – обов’язок надання громадянам указаних видів матеріального забезпечення. Другий аспект – це встановлення повної чи часткової автономії для однієї із сторін (громадянина) при використанні своїх повноважень у сфері визначення: а) характеру майбутніх правовідносин; б) підстав для їх виникнення, зміни і припинення; в) засобів забезпечення своїх суб’єктивних прав. Наслідком такої автономії виступає можливість для трудящих: 1) самим визначати питання про реалізацію наданих їм законом прав на отримання конкретних видів матеріального забезпечення, а також самим визначати питання про вибір того чи іншого виду забезпечення при наявності права на кілька з них; 2) вони отримують можливість самим вирішувати питання про виникнення, зміну та припинення раніше встановлених конкретних правовідносин. Третій аспект методу характеризується імперативним покладенням державою обов’язків по вчиненню учасниками правовідносин строго визначених дій, пов’язаних із забезпеченням громадян конкретними видами соціального забезпечення.

Головна відмінна риса методу державних надань – безеквівалентне надання громадянам різного роду матеріальних благ аліментарного характеру з державних джерел і коштів кооперативно-колгоспних і громадських організацій. Додатковими елементами даного методу є надання громадянам правових можливостей для визначення своєї поведінки при настанні у них комплексу правомочин у зв’язку із соціальним забезпеченням і покладення на органи, що здійснюють соціальне забезпечення, обов’язків по вчиненню певних дій у сфері соціально-аліментарного забезпечення громадян [101].

Аліментарний характер забезпечення Полупанов М.І. пропонував розглядати у двох аспектах – фізичному і правовому. З точки зору фізичної, під аліментарністю слід розуміти дві властивості конкретних видів матеріального забезпечення: а) достатність для безпосереднього забезпечення фізичного існування людини; б) необхідність збереження її життєдіяльності. Ці два поняття мають певні відмінності: перше охоплює як якісну, так і кількісну сторону предметів, а друге – лише якісну сторону окремих видів матеріального забезпечення і може проявлятися при відсутності навіть одного певного предмета чи їх обмеженої сукупності. З правової точки зору, ознака аліментарності окремих видів забезпечення вказує направленість дій на збереження життєдіяльності людини. В залежності від суб’єкта вона може носити особистий, сімейний і соціальний характер [102].

Андрєєв В. не дав визначення методу права соціального забезпечення, але сформував його окремі риси. Спочатку однією з характерних рис він називав аліментарний характер суспільних відносин, що входять у предмет цієї галузі права [103]. Пізніше він від цієї риси відмовився і в кінцевому підсумку назвав такі три ознаки цього методу: 1) усі відносини, що входять у предмет регулювання, повинні вчинятися державою в особі її органів управління чи установ або за дорученням держави профспілками або органами колгоспів; 2) одним із суб’єктів цих відносин виступає громадянин чи сім¢я, а іншим – органи держави або за її дорученням профспілки чи органи колгоспів; 3) за допомогою цих відносин здійснюється забезпечення за рахунок таких суспільних фондів споживання, як фонди для непрацездатних, асигнування на утримання дітей у дитячих установах, на медичне обслуговування та лікування [104].

Кисельов М. вбачав специфіку методу права соціального забезпечення у наявності обов’язкових приписів правових норм і в односторонньому волевиявленні особи, що звертається за пенсією [105].

Захаров М. вважав, що методом названого права є надання утримання чи обслуговування без будь-яких взаємних зобов’язань матеріального характеру з боку громадян, яким воно надається. При цьому він допускав, що держава надає громадянину не грошові (пенсія, допомога, надбавка до пенсії, доплата), не натуральні (протезно-ортопедичні вироби, засоби пересування інвалідів, харчування) та інші матеріальні блага, не послуги, пільги при санаторно-курортному лікуванні й обслуговуванні при утриманні престарілих і інвалідів у будинках-інтернатах і дітей у дитячих установах, а лише утримання й обслуговування, які в якості видів соціального забезпечення не виступають [106].

Гущин І. під методом нормативного регулювання права соціального забезпечення розумів сукупність способів і прийомів впливу на поведінку людей, за допомогою яких держава на підставі правових норм забезпечує необхідну їй поведінку громадян як учасників правовідносин, що виникають з приводу різних видів соціального забезпечення. Він погоджувався з тим, що специфіка методу зв’язується перш за все з аліментарним характером відносин у сфері соціального забезпечення [107]. Одночасно він стверджував, що специфіка методу полягає в тому, що він об’єднує ряд особливих способів і прийомів, за допомогою яких держава впливає на суспільні відносини, що виникають при здійсненні громадянами права на відповідні види соціального забезпечення з метою більш повного і всебічного задоволення матеріальних та культурних потреб престарілих і непрацездатних членів суспільства та надання допомоги сім¢ї [108].

Він погоджується з тим, що складовими елементами методу нормативного регулювання права соціального забезпечення є дозвіл, припис і заборона. Для цього методу характерна перевага дозволу над приписом і забороною. При регулюванні суспільних відносин у сфері соціального забезпечення застосовуються два прийоми: імперативний та диспозитивний. Першому прийому властивий метод влади і підпорядкування, а другому – метод юридичної рівності. Метод права соціального забезпечення використовує обидва ці прийоми у поєднанні з такими способами, як дозвіл, припис, заборона. Тому в одних випадках держава прямо і безпосередньо регулює поведінку суб’єктів правовідносин, що виникають, а в інших – суб’єкти таких правовідносин отримують можливість діяти у відповідності зі своєю власною волею і проблемами, але в рамках, що встановлені законом.

З цією метою держава у нормах права, що регулюють відносини із соціального забезпечення: 1) встановлює і закріплює право громадян на відповідні види соціального забезпечення – пенсії, допомоги, доплати і надбавки до пенсії, протезно-ортопедичні вироби, інші натуральні матеріальні блага, послуги і пільги; 2) визначає умови і порядок надання компетентними органами держави чи за її дорученням – органами профспілок і органів колгоспів – кожного виду соціального забезпечення, тобто вказує на відповідні юридичні факти, при настанні яких виникають, змінюються і припиняються правовідносини з приводу кожного виду соціального забезпечення; 3) визначає суб’єктів цих правовідносин, установлює об’єм їх прав і обов’язків; 4) указує на джерело і відповідні суспільні фонди споживання, за рахунок коштів яких здійснюється соціальне забезпечення; 5) передбачає заходи юридичного забезпечення належної поведінки компетентних органів, які здійснюють соціальне забезпечення [109].

Р. Іванова та А. Тарасова при дослідженні методу права соціального забезпечення використали такі положення, що були висловлені в літературі: 1) метод галузі детермінований її предметом; 2) для галузі права характерний один метод правового регулювання, у якому поєднання юридичних прийомів, способів правового впливу на волю учасників регулюючого суспільного відношення (заборон, дозволів, велінь і матеріальних надань) завжди специфічне і залежить від характеру основних відносин предмета галузі; 3) риси методу можуть бути розкриті через правовий статус учасників регулюючих відносин, характер прав і обов’язків сторін правовідносин, специфіку юридичних фактів тощо [110].

З точки зору Р.Іванової, методом згаданого права є метод соціально-аліментарних домагань (вимог) і надань. Він як різновид диспозитивного методу представляє особливе поєднання юридичних прийомів і способів впливу (заборон, велінь, дозволів) на відносини у сфері соціального забезпечення, яке гарантує здійснення безоплатного, безеквівалентного розподілу матеріальних благ і послуг з фонду соціального забезпечення на справедливій основі, без застосування договірних начал, на принципах загальності, єдності і диференціації умов забезпечення, всебічності, високого рівня життєзабезпечення самими трудящими через органи державного управління й громадські організації [111]. Диспозитивний метод – поняття збірне. У праві соціального забезпечення він формується на фоні дозвільного типу регулювання і тому знаходить свій прояв у такій різновидності, як метод соціально-аліментарних домагань і надань. А. Зайкін цей метод назвав методом державно-аліментарних надань [112].

До основних рис методу соціально-аліментарних домагань (вимог) і надань Р.Іванова віднесла такі:

- характер прийняття норм права соціального забезпечення. У цій галузі права характер нормотворчості проявляється у централізованому і локальному порядку встановлення норм. За загальним правилом органи матеріального забезпечення, які призначають і виплачують різні види соціального забезпечення, тільки застосовують норми соціального забезпечення, але самі їх не встановлюють;

- правове становище суб’єктів правовідносин у сфері соціального забезпечення. Переважна більшість норм цієї галузі права носить уповноважуючий характер. Усі вони створюють реальні передумови для реалізації життєво необхідних потреб громадян при настанні старості, непрацездатності і т. ін., закріплюючи порядок надання соціально-аліментарного забезпечення чи вчинення дій, направлених на його отримання. При цьому використовується дозвільне на фоні диспозитивного прийому регулювання: сторонам правовідносин дозволяється тільки те, що прямо дозволено нормативними приписами у сфері соціального забезпечення. Заборони, як правило, не сформульовані як самостійні приписи. Дозвільний спосіб регулювання використовує два основні прийоми: соціально-аліментарних домагань (вимог) і соціально-аліментарних надань. Оскільки органи матеріального забезпечення здійснюють за дорученням держави функцію персоніфікованого розподілу фонду соціального забезпечення, їх правомірні дії врегульовані правом з використанням абсолютного зобов’язання. Для регулювання поведінки фізичних осіб право використовує такий прийом, як дозвіл. Громадянам надана можливість на свій розсуд домагатись того чи іншого виду соціального забезпечення на умовах, що встановлені законом;

- участь профспілок у соціальному забезпеченні. Юридична відповідальність. Суттєвий вплив на юридичний режим галузі мають профспілки. У сфері соціального забезпечення вони беруть участь у нормотворчій діяльності, здійснюють застосування норм права, наділені державою управлінськими функціями та контрольно-наглядовими функціями. Особливо велика роль профспілок у соціальному страхуванні. Іванова Р. погоджується з К.Батигіним щодо існування особливого виду юридичної відповідальності за законодавством соціального страхування;

- способи встановлення справедливої індивідуальної міри споживання у соціальному забезпеченні та її співвідношення з розподілом за працею. Обсяг індивідуального споживання встановлюється на підставі принципів всезагальності та всебічності забезпечення, а також єдності і диференціації умов такого забезпечення. Індивідуальна міра споживання здійснюється з урахуванням статі, віку, сімейного і майнового становища, стану здоров’я громадян, умов праці і т. ін. [113].

В одній із пізніших праць Р.Іванова метод соціально-аліментарних домагань і надань визначає як особливе поєднання юридичних прийомів і способів впливу (заборон, велінь, дозволів і матеріальних надань) на суспільні відносини соціального забезпечення, яке гарантує здійснення безоплатного, безеквівалентного розподілу матеріальних благ і послуг із фондів соціального забезпечення на справедливій основі без застосування договірних засад на принципах всезагальності і всебічності, єдності і диференціації умов забезпечення, високого життєвого рівня і при широкій участі трудящих через органи державного управління, громадські організації і трудові колективи в управлінні соціальним забезпеченням [114].

Іванова Р. неодноразово підкреслювала, що розкриття основних рис методу права соціального забезпечення можливе через таке поняття, як аліментарність (слово лат. походження і означає утримання). Вона вказує, що прибічники цього терміна застосовували його в різних смислах. Так, А.Пашерстник під аліментарністю розумів „матеріальне утримання кого-небудь у силу обов’язку, не обумовленого взаємністю” і підкреслював, що пенсії і допомоги включають у себе риси аліментарності і що вони співставляються не з витратами праці, а з минулим заробітком, який у даному випадку служить показником рівня споживання, що склався в даному випадку в особи [115]. М.Александров убачав в аліментарності спосіб розподілу пенсійного фонду і одночасно правовий принцип соціально-аліментарного забезпечення в старості, інвалідності, випадку хвороби, а також учнів, жінок, матерів, дітей і т. ін. [116]. М.Полупанов вказував, що той чи інший вид матеріального забезпечення можна розглядати як соціальне забезпечення (у широкому смислі), якщо в числі інших ознак воно буде мати аліментарний характер [117]. А.Зайкін соціальну аліментарність розглядав як державну чи громадську форму матеріального забезпечення престарілих і непрацездатних, а не як забезпечення, що випливає із сімейно-шлюбних відносин [118].

Під соціальною аліментарністю слід розуміти спосіб надання всіх видів соціального забезпечення і обслуговування на справедливій основі в такому обсязі, який є нормальним рівнем життєвого стандарту, що склався на даному етапі розвитку суспільства, безоплатно, безеквівалентно, а не в порядку відповідних дій за нову зустрічну працю, без застосування договірних начал з фондів соціального забезпечення [119].

Для правильного розуміння цього визначення, на думку Р. Іванової, необхідно детально розкрити деякі терміни. Під безплатністю слід розуміти таке: 1) відсутність участі трудящих у формуванні фонду соціального забезпечення; 2) відсутність руху грошей від споживача до фондоотримувача в момент отримання соціального забезпечення та соціального обслуговування; 3) необумовленість надання соціального забезпечення і обслуговування зустрічними діями отримувача, які були б направлені на створення їх вартісного виразу в сучасному. Під безеквівалентністю вона розуміла відсутність, з економічної точки зору, у праві соціального забезпечення еквівалентного обміну. Усі види соціального забезпечення, незалежно від суб’єктивної належності їх отримувачів, є в економічному плані формами безеквівалентного, безоплатного розподілу. Аліментарний спосіб надання виключає можливість його здійснення на договірних началах [120].

Багато фахівців радянського права соціального забезпечення критично віднеслись до можливості і доцільності використання поняття „аліментарності” в праві соціального забезпечення. На думку Я.М. Фогеля, не має підстав принцип безоплатності пенсійного забезпечення називати принципом „соціально-аліментарного забезпечення”. Іще з часів римського права аліментарними вважалися виключно відносини, що виникають із обов’язку одних членів сім¢ї надавати утримання іншим. У СРСР підставою пенсійного забезпечення були відносини, що пов’язані зі статусом особи, у якому визначальними є державно-правові обов’язки щодо матеріального забезпечення непрацездатних членів суспільства, а аліментарні відносини є інститутом тільки сімейного права. Суб’єктивні права громадян на пенсію випливають із безумовного права на отримання пенсії від держави, тобто незалежно від того чи є у неї на це кошти. Виникнення й існування аліментарних зобов’язань передбачає, що аліментно-зобов’язана особа має матеріальну можливість платити аліменти. Між аліментами та пенсіями відсутня внутрішня спільність ні за правовими підставами, в силу яких виникають певні права та обов’язки сторін, ні за фактичними і юридичними наслідками, не дивлячись на спільність мети – надання непрацездатним засобів до існування [121].

Крім того, Я.М. Фогель підкреслював, що справа не тільки в невдалій термінології, а й у змісті вказаного методу. Якщо для встановленого (або встановлюючого) правовідношення, притому процесуального, це правильно, то у якості для передумови його встановлення як матеріально-правового відношення вказаний метод ніякої функції вже не виконує. Між тим, „відповідні дії” правомочних суб’єктів у цьому випадку мають місце – за них сплачувались страхові внески, від них вимагалась участь у суспільному виробництві і праця встановленої тривалості і т.ін. Тільки для окремих видів соціального забезпечення (право на медичну допомогу, утримання в будинку-інтернаті для престарілих та інвалідів тощо) достатньо одного лише стану непрацездатності. Для переважного кола форм і видів соціального забезпечення соціально-аліментарний метод є просто недопустимим. Він не діє як регулятор [122].

Батигін К.С. підкреслював, що аліментарність допустимо застосувати з певним застереженням щодо тих видів соціального забезпечення, які надаються громадянам за рахунок додаткового продукту. На його думку, до аліментарних можна було б віднести відносини, що виникають у зв’язку із утриманням за рахунок суспільних фондів споживання громадян, що не знаходяться на роботі та які реалізовують право на матеріальне забезпечення і обслуговування, які гарантовані ст.120 Конституції СРСР [123].

Захаров М.Л. вважав, що застосування ознаки безеквівалентності до тих видів соціального забезпечення, які надаються за „трудовою системою”, помилкове [124]. В. Ш. Шайхатдінов відмічав, що, дійсно, безеквівалентне надання матеріальних благ характерне для деяких відносин із соціального забезпечення (допомоги багатодітним і одиноким матерям, інвалідам з дитинства та ін.), однак вони не є визначальними. Крім того, безеквівалентність має місце не тільки у сфері соціального забезпечення, а представницько-зобов’язуюча риса притаманна нормам і інших галузей права. Тому навряд чи такий підхід допоможе визначити специфіку методу права соціального забезпечення [125].

Фогель Я.М. спочатку схилявся до концепції методу права соціального забезпечення, яку розробив М.Полупанов, оскільки назвав указаний метод надавально-сприяючим. Указаний метод підкреслює роль держави як основного політичного і економічного гаранта права соціального забезпечення, відбиває своє вираження і відображає не тільки її зацікавленість у забезпеченні цього права, але і прагнення активно сприяти його здійсненню. Дві сторони зазначеного методу надання і сприяння закріплені в цілому ряді норм і в багатьох інститутах права соціального забезпечення (наприклад, надання допомоги по безробіттю та сприяння в працевлаштуванні) [126]. Пізніше він вважав, що як назву правового методу регулювання відносин із соціального забезпечення слід використовувати термін „соціальна реабілітація”. Саме за допомогою даного методу встановлюється і надається весь комплекс прав на соціальну допомогу, надається сприяння у цьому, досягається єдність у регулюванні відносин при виконанні відповідних правових обов’язків по наданню різноманітних матеріальних благ і послуг непрацездатним громадянам [127].

З цією точкою зору не згодна Р.Іванова. Вона заперечує, що соціальна реабілітація може одночасно виступати і функцією права соціального забезпечення, і його методом. Соціальна реабілітація, з її точки зору, – це перш за все інтегральне поняття. Ним об’єднується цілий ряд різного ряду послуг, які надаються громадянам у соціальному забезпеченні. Тому „соціальна реабілітація” – це різновид соціального обслуговування, що є видом соціального обслуговування. З іншого боку, розглядаючи соціальну реабілітацію у більш широкому аспекті, її можна включити у число функцій радянського права соціального забезпечення [128].

Критично віднісся до концепції Фотеля Я.М. Шайхатдінов В. Ш. На його думку, Фогель Я.М. виділив метод соціальної реабілітації на підставі дослідження змісту двох функцій соціального забезпечення, а саме: функції найбільш повного задоволення матеріальних потреб непрацездатних громадян і соціально-реабілітаційні функції. З двох функцій Фогель Я.М. першу функцію вважає головною, але суть методу права соціального забезпечення визначає друга (неосновна) функція – соціально-реабілітаційна. Роль інших функцій у формуванні методу не розкрита. Якщо бути точним, метод галузі формується не під впливом функції соціального забезпечення, а під впливом функцій права соціального забезпечення, оскільки функції соціального забезпечення не ідентичні функціям права соціального забезпечення [129].

Шайхатдінов В.Ш. дійшов висновку, що немає необхідності шукати по типу методів фундаментальних галузей права риси методу права соціального забезпечення, які могли б самі собою надати цьому методу специфічність. Метод права соціального забезпечення визначається перш за все специфікою і своєрідністю суспільних відносин, що складають предмет цієї галузі. Наповненість методу права соціального забезпечення відбувається не тільки під впливом прийомів і способів, характерних для правового регулювання взагалі і для регулювання у рамках його „материнських” галузей зокрема, але у першу чергу під впливом предмета, принципів і функцій цієї галузі [130].

Аналізуючи відмінності у правовому регулюванні трудових відносин та відносин у сфері соціального забезпечення, Шайхатдінов В.Ш. підкреслює, що, з одного боку, метод права соціального забезпечення безпосередньо опирається на окремі елементи юридичного режиму трудового права, а з іншого боку, тяжіє і до типового методу адміністративно-правового регулювання, оскільки адміністративне право – одна із „матеріальних” галузей права соціального забезпечення [131]. На його думку, основними рисами методу права соціального забезпечення є: своєрідність положення управомоченої і зобов’язаної сторін; безоплатний характер надання майнових благ; своєрідність фактичного складу як підстави виникнення правовідносин; наявність пільгових режимів забезпечення; відсутність локального регулювання; неможливість зміни змісту правовідносин за угодою сторін; своєрідність санкцій; відсутність рекомендаційних норм; обмеженість застосування заборон [132].

На переконання П. Маргієва, метод правового регулювання права соціального забезпечення характеризується, по-перше, аліментарним характером надання забезпечення; по-друге, чіткою визначеністю суб’єктів правовідношення, де надавачем завжди є держава, а отримувачем – громадянин; і, по-третє, тим, що надання здійснюється за рахунок суспільних фондів споживання [133].

В одному із останніх навчальних посібників до основних ознак методу права соціального забезпечення віднесли:

- загальне юридичне становище учасників правовідносин. Загальне юридичне становище суб’єктів правовідносин у сфері соціального забезпечення характеризується перш за все тим, що між ними немає ні відносин влади і підпорядкування, ні відносин рівності. Держава в особі її органів виступає зобов’язаним суб’єктом, причому цей обов’язок прийнятий нею на себе не добровільно, а в силу об’єктивної необхідності для суспільства задовольняти певні потреби людей за рахунок коштів, які належать усьому суспільству. Інша сторона правовідношення – громадянин – не несе ніяких зустрічних обов’язків матеріального характеру;

- порядок виникнення, зміни і припинення правовідносин. Ця ознака проявляється в тому, що підстави вичерпно перераховані у правових нормах. Доповнювати цей перелік на договірних засадах сторони не вправі. Утримання чи послуга надаються тільки у випадках, коли є підстави забезпечення – досягнення певного віку, втрата працездатності, народження дитини, потреба у наданні послуг органами охорони здоров¢я, житла тощо. При цьому правовідносини виникають тільки в силу волевиявлення громадянина, що потребує конкретного виду соціального забезпечення, чи його законного представника;

- характер установлення прав і засоби забезпечення виконання обов’язків. Тут переважно використовується імперативний спосіб, оскільки в рамках указаних відносин має місце безплатне користування громадянами об’єктами державної власності, а також надання громадянам різних послуг за рахунок суспільних фондів. Однак повною мірою застосовується і диспозитивний спосіб, коли сторонам правовідношення дозволяється те, що прямо дозволено правовими нормами, наприклад, право вибору виду пенсій. Конкретне співвідношення диспозитивності й імперативності залежить від виду забезпечення.

Оскільки метод права соціального забезпечення представляє собою складне, багатогранне явище, що має цілий ряд компонентів, що входять до нього, недоцільно пробувати визначити його якими-небудь термінами [134].

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Еволюція поглядів на метод російського права соціального забезпечення

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.