• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Еволюція поглядів на метод російського права соціального забезпечення

Концепція методу радянського права соціального забезпе­чення в основному розроблялась російськими вченими. Після розпаду СРСР у Російській Федерації в результаті інтенсивного розвитку юридичної освіти, значним збільшенням кількості захищених дисертацій із права соціального забезпечення під впливом ринкових перетворень еволюційним шляхом почали змінюватись погляди на метод однойменної галузі права.

Перш за все критично стали відноситись до теорії „соціальної аліментації (аліментарності)”. Наприклад, Рога­чов Д.І. дійшов висновків:

- саме поняття „аліментація” є невдалим запозиченням із медичної сфери (вживається як синонім „харчовий”, „зв’язаний із харчуванням”. У класифікаторі хвороб вживається термін „аліментарний маразм”. Термін „аліментарний” вживається в багатьох медичних офіційних документах). Інколи „аліментація” (частіше „аліментування” вживається у науці сімейного права, що скоріше оправдано похідністю визначення від давно і широковикористовуваного у світі поняття „аліменти” (утримання, що властиве сімейним відносинам). Термін „соціальна аліментація” не вживається у нормативних актах;

- деякі риси „соціальної аліментації” (безоплатність, безеквівалентність і т.ін.) можна визнати не рисами методу правового регулювання права соціального забезпечення, а дійсно властивими й обґрунтованими ознаками частини предмета цієї галузі права. Надання деяких благ на підставі „соціальної аліментації” не є способом, обраним законодавцем для ефективного регулювання такого надання, а є додатковою характеристикою деяких прав і обов’язків (змісту право­відношення) окремих суб’єктів права соціального забезпе­чення (наприклад, надання соціальних пенсій, соціальних послуг, державної соціальної допомоги і т.ін., де соціальне забезпечення надається людині як члену суспільства);

- формально закріплена в радянському законодавстві безстрахова суть надання соціального забезпечення дійсно була переважною, визначальною для радянського права соціального забезпечення. Сучасний стан і перспективи російського обов’язкового соціального страхування, посилення саме страхових засад обумовлює безповоротний „перехід” теорії „соціальної аліментації” на другий план. Соціально-орієнтована, але все-таки ринкова економіка більше століття ефективно використовує механізм обов’язкового соціального страхування, джерела якого включають і кошти самих застрахованих, а деякі соціальні виплати застрахованим співвідносяться з їх минулою фінансовою участю у формуванні відповідних страхових фондів. Зараз законодавець застосував у пенсійних законах жорсткий зв’язок між відповідними страховими внесками застрахованого і страховою та накопичувальною частинами трудової пенсії [135].

Прихильницею Р.І. Іванової щодо методу соціально-аліментарних домагань і надань була О. Мачульська. По відношенню до цього методу вона зазначала, що в даний час у зв’язку зі зміною порядку фінансування, покладення на найманих працівників і на деякі інші категорії зайнятих громадян обов’язку по сплаті страхових внесків, можливістю використання договірної форми при реалізації прав характер соціальної аліментації змінився. Одні риси даного методу втратили своє значення, а інші – дещо трансформувалися, але відображають особливості соціального забезпечення і в нових соціально-економічних умовах.

По-перше, продовжує зберігатись посилання на соціальну природу забезпечення, оскільки джерело засобів до існування надається на рівні зв’язку індивід-держава, а не індивід-сім¢я. Кошти позабюджетних фондів соціального страхування є державною власністю.

По-друге, фізична особа отримує від держави грошові засоби або послуги не в обмін за працю і не в обмін на сплачені страхові внески, а в багатьох випадках взагалі незалежно від участі у суспільно корисній діяльності і сплати внесків (наприклад, інваліди з дитинства, діти). Несплата робото­давцем обов’язкових страхових внесків не позбавляє його найманих працівників права на отримання трудових пенсій і страхових допомог. Механізм фінансування обов’язкового соціального страхування ґрунтується на принципі солідарності поколінь галузей промисловості і територій, тобто полягає у перерозподілі коштів, що надходять до позабюджетних фондів у поточному періоді. З 209 пенсійних систем світу тільки 8 мають деякі елементи накопичувального механізму.

По-третє, кошти позабюджетних фондів і бюджетів різних рівнів розподіляються з метою задоволення потреб осіб, які зазнали впливу соціального ризику, трьома способами:

- безоплатно для споживача на всезагальній основі у межах установленого державою стандарту (наприклад, при наданні медичних послуг за загальнообов’язковим медичним страхуванням), або безплатно, але адресно з урахуванням матеріального стану сім’ї чи одинокого громадянина (соціальна допомога сім’ям із середньодушовим доходом нижче прожиткового мінімуму), а також поза зв’язком із трудовою діяльністю та сплатою внесків (соціальні пенсії, компенсаційна виплата особі, що здійснює догляд за престарілим, старше 80 років чи інвалідом І групи);

- нормовано з урахуванням минулої праці і сплати страхових внесків (при призначенні трудових пенсій, допомог по безробіттю чи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю);

- оплатно-нееквівалентно, тобто на пільгових умовах з частковою оплатою вартості (забезпечення ліками із 50-відсотковою знижкою, забезпечення путівками на санаторно-курортне лікування за 25-відсотковою знижкою їх вартості і т.ін.).

Така відмінна ознака методу правового регулювання, як недоговірний характер встановлення прав і обов’язків суб’єктів якоюсь мірою втратила свою універсальність, тобто поширеність на всі, без виключення, види суспільних відносин у сфері соціального забезпечення (наприклад, надання медичної допомоги і лікування на підставі договору обов’язкового медичного страхування) [136].

У даний час концепція соціальної аліментарності О. Мачульською розглядається не як метод правового регулювання, а як складова предмета права соціального забез­пе­чення. Так само концепцію методу правового регулювання В.Андрєєва вона розглядає при розкритті предмета правового регулювання [137].

Крім О. Мачульської, увагу на соціальній алментаціїпри формуванні специфіки методу права соціального забезпечення фіксувала М. Лушнікова, яка приєдналась у цьому питання до Р. Іванової та О. Мачульської. Свою позицію вона мотивувала тим, що ядром методу правового регулювання є правове становище сторін. У зв’язку з цим М. Лушнікова вважає, що обґрунтована в науці всебічна характеристика методу права соціального забезпечення як методусоціально-аліментарних домагань найбільш точно розкриває його суть, а відповідно і ключовим для права соціального забезпечення може бути тільки метод соціально-аліментарних домагань і надавань [138]. М. Федорова також вважала оправданим часткове збереження ролі „соціальної аліментації” у методі права соціального забезпечення [139].

У російській науці права соціального забезпечення пропонується виділити в якості головної риси методу права соціального забезпечення правове становище суб’єктів. Так, В. Шайхатдінов вважає специфіку правового становища суб’єктів головною рисою як методу, так і галузі в цілому [140]. Практично більшість російських учених при висвітленні методу права соціального забезпечення ставлять специфіку правового статусу (правового становища) суб’єктів на перше місце. Наприклад, на переконання К. Батигіна, правовий статус суб’єктів права соціального забезпечення характеризується базовим становищем громадянина і органів, що здійснюють соціальне забезпечення, а одним із структурних елементів правового статусу суб’єктів права соціального забезпечення є сума їх основних прав і обов’язків, закріплених у законодавстві [141]. Правовий статус суб’єктів відноситься не до ознак методу, а до характеристики змісту правовідносин, тобто предмета правового регулювання [142]. Проаналізувавши різні концепції, Д.Рогачов дійшов висновку, що ні „соціальна аліментація”, ні „соціальна реабілітація”, ні специфіка правового становища суб’єктів не можуть служити ознаками методу права соціального забезпечення, а також бути його основними, визначальними ознаками [143].

У даний час у російській літературі з права соціального забезпечення даються такі визначення методу правового регулювання:

- метод права соціального забезпечення – це сукупність прийомів і способів правового регулювання суспільних відносин із соціального забезпечення громадян, специфіка яких об’єктивно обумовлена розподільчим характером цих відносин. Ця сукупність охоплює як загальноправові і міжгалузеві прийоми регулювання, так і прийоми, специфічні для даної галузі [144];

- основним методом права соціального забезпечення є соціальна аліментація (аліментарність), тобто спосіб надання матеріального забезпечення і соціальних послуг за рахунок державних позабюджетних фондів соціального забезпечення чи частини державного бюджету на справедливій основі безоплатно, поза зв’язком із трудовою діяльністю та сплатою страхових внесків, безеквівалентно, але з урахуванням тру­дового (страхового) стажу, чи оплатно-нееквівалентно, як правило, на договірній основі [145];

- метод права соціального забезпечення – сукупність прийомів і способів впливу на певні відносини [146];

- метод права соціального забезпечення становить собою цілий комплекс засобів і способів впливу на суспільні відносини, які регулюються нормами даної галузі права [147];

- метод права соціального забезпечення – це метод позитивного зобов’язання (припису), адресованого державним органам, установам чи іншим суб’єктам (публічним агентам) з метою надання соціального забезпечення особам, які постраждали від соціальних ризиків [148];

- метод права соціального забезпечення – це сукупність юридичних прийомів і способів, які використовуються відповідними органами влади з метою оптимального регулювання відносин у сфері соціального забезпечення [149];

- метод права соціального забезпечення є особливою трансформацією загального методу правового регулювання і являє собою специфічний комплекс основних і додаткових способів правового регулювання, який існує тільки в системі конкретних галузевих правових норм, першочергово обумовлений, нерозривно пов’язаний з відповідною групою суспільних відносин предметом права соціального забезпе­чення і відображає наступні відмінні юридичні властивості права соціального забезпечення: поєднання імперативного і диспозитивного прийомів правового регулювання при домінуванні першого; поєднання централізованого регулювання з регіональним, муніципальним і локальним; обумовленість виникнення, зміни і припинення правовідносин специфічними юридичними фактами (фактичними складами); застосування правовідновлюючих, правообмежуючих, правоприпиняючих санкцій [150].

Захаров М. і Тучкова Е. до ознак методу права соціального забезпечення віднесли такі: 1) імперативно-диспозитивне регулювання; 2) поєднання централізованого регулювання з регіональним, муніципальним та локальним; 3) недопущення, як правило, договірного регулювання; 4) обумовленість виникнен­ня, зміни і припинення правовідносин специфічними юридичними фактами (як правило, подіями, що не залежать від волі людей); 5) відносна автономність суб’єктів по відношенню один до одного; 6) абсолютний характер прав громадян як суб’єктів відносин і недопущення прийняття рішень на розсуд органу, який зобов’язаний надати забезпечення; 7) адміністра­тивний і судовий порядок захисту порушеного права громадян; 8) застосування правовідновлюючих і правообмежуючих санкцій [151].

Мачульська О. і Горбачова Ж. до особливостей методу права соціального забезпечення віднесли наступні ознаки: 1) порядок установлення прав і обов’язків суб’єктів; 2) ступінь визначеності наданих прав і „автономності” дій суб’єктів; 3) взаємовідносини суб’єктів правовідносин; 4) наявність чи відсутність конкретного юридичного зв’язку між суб’єктами прав і обов’язків; 5) шляхи і засоби забезпечення встановлених суб’єктивних прав і юридичних обов’язків [152].

Гусов К. виділив такі особливості методу права соціального забезпечення: 1) поєднання централізованого і локального способів установлення прав і обов’язків суб’єктів; 2) специфічні способи визначення змісту правовідносин; 3) специфіка юридичних фактів; 4) абсолютний характер прав громадян як суб’єктів соціального забезпечення; 5) специфіка санкцій, які забезпечують виконання обов’язків суб’єктів, і способу захисту порушеного права [153].

Автори навчального посібника (2004 р.) називають такі особливості методу права соціального забезпечення: 1) поєднання централізованого (федеративного і регіонального) і локального способів регулювання прав і обов’язків, що обумовлено розподільчим характером відносин у сфері соціального забезпечення; 2) поєднання нормативних і договірних способів впливу, причому умови, досягнуті при договірному способі регулювання, не повинні погіршувати становище громадян (у тому числі працівників) порівняно з діючим законодавством; 3) специфіка юридичних фактів, з якими пов’язане виникнення, зміна і припинення відповідних правовідносин (майже всі юридичні факти – це не дії, а події, які виникають об’єктивно і не залежать від волі людини); 4) абсолютний характер прав громадян як суб’єктів соціального забезпечення (держава в особі її органів виступає зобов’язаним суб’єктом); 5) специфіка відповідальності (її право­відновлюючим характером, відсутністю штрафних санкцій і необмеженістю розмірами заробітної плати), а також специфіка способу захисту порушеного права (законодавством передбачений як адміністративний, так і судовий порядок вирішення відповідних спорів у порядку цивільного судо­чинства) [154].

На думку А.Толмачова, метод права соціального забезпечення характеризується: 1) поєднанням централі­зо­ва­ного (федерального), регіонального і локального регулювання, що обумовлено розподільчим характером цих відносин; 2) поєднанням нормативних і договірних способів впливу; 3) специфікою юридичних фактів (не залежать від волі людей, мають, як правило, вимушений характер); 4) специфікою відповідальності: необмеженість розмірів заробітної плати (на відміну від трудового права), відсутність штрафних санкцій (на відміну від цивільного права); 5) специфікою форми захисту [155].

Галаганов В. вважає, що основними елементами методу права соціального забезпечення, через які проявляються його особливості, можуть бути такі: 1) специфічність способів правового регулювання відносин у сфері соціального забезпе­чення; 2) відмінність юридичних фактів, які порушують, змінюють і припиняють правовідносини із соціального забезпечення; 3) способи встановлення прав і обов’язків суб’єктів; 4) способи захисту порушених суб’єктивних прав і забезпечення виконання обов’язків суб’єктів, включаючи міру їх відповідальності; 5) вирішення спорів між суб’єктами відносин [156], тобто він у цьому питанні приєднався до Андрєєва В.С., Іванової Р.І., Тарасової В.А., Мачульської О.Є. та ін.

З точки зору О.Мачульської, специфіка методу проявляється у його елементах: правовому становищі суб’єктів правовідносин; особливостях юридичних фактів; заходах відповідальності і способах захисту порушеного права. Поєднання вказаних елементів визначається специфікою матеріальних відносин, що входять у предмет галузі. У залежності від їх поєднання може переважати імперативний чи диспозитивний спосіб правового регулювання.

У науковій літературі терміни „імперативність” (слово лат. походження і означає повеління, безумовна вимога) і „диспозитивність” (слово лат. походження і означає розподіл) вживаються в різних значеннях. Одні автори, ведучи мову про імперативність чи диспозитивність стосовно поняття методу правового регулювання, розуміють під цими категоріями певний зміст волі держави, спрямованої на досягнення встановленою нормою поведінки конкретних суб’єктів права, інші мають на увазі певне положення суб’єктів у тих чи інших правовідносинах, а треті – і те, і інше.

Для мети визначення методу галузі права вказані терміни доцільно вживати у першому із зазначених аспектів. Під диспозитивністю методу правового регулювання розуміється така сукупність прийомів і засобів юридичного впливу, при якій характер звернення волі законодавця до волі суб’єктів конкретних правовідносин передбачає надання останнім більш чи менш широкий вибір варіантів своєї поведінки в рамках, встановлених правовою нормою (дозволяючі норми). Імперативність, навпаки, передбачає таку сукупність прийомів і засобів впливу, при якій характер звернення законодавця до волі учасників правовідносин передбачає чітке і обов’язкове встановлення останнім певного способу поведінки (норми зобов’язуючі і забороняючі).

Серед учених відсутня єдність стосовно співвідношення імперативного і диспозитивного регулювання у сфері соціаль­ного забезпечення: одні вказують на перевагу диспозитивного, а інші – імперативного регулювання.

Обмеженість договірного регулювання відносин із соціального забезпечення є однією із підстав стверджувати, що в праві соціального забезпечення переважна більшість норм носить зобов’язуючий (у формі приписів) характер. Фізичним особам надано право звертатися чи не звертатися за отриманням якого-небудь матеріального блага у сфері соціального забезпечення, відмовитись від подальшого його отримання. Однак законодавець дуже обмежив можливість сторін відносин у сфері соціального забезпечення самим установлювати свої права й обов’язки. Диспозитивність прийнятна й ефективна для регулювання ринку (товарів, послуг, робочої сили, інформації), де правова думка не встигає за складною реальністю, а людина сама вибирає чим, де, коли і на яких умовах ризикувати і чи включати яке-небудь власне благо (майно, здатність до праці, знання і т.ін.) у господарський обіг. Тому говорити про перевагу диспозитивності у праві соціального забезпечення не зовсім правильно.

У праві соціального забезпечення основна увага приділяється фінансовим джерелам надання соціального забезпечення, оскільки вказані відносини за своїм економічним змістом носять розподільчий характер, а значить наділені відповідними атрибутами (цільове використання коштів, необхідність виконання зобов’язань незалежно від фінансового стану відповідного органу та ін.). Розподіл акумульованої частини валового внутрішнього продукту (ВВП) та ще з додатковими категоричними умовами такого розподілу однозначно вимагає імперативного методу правового регулю­вання. Забезпечення організованості, необхідної службової дисципліни, нормативність видів соціального забезпечення – все це вимагає звернення в першу чергу до позитивних зобов’язань і заборон.

Аналіз норми права соціального забезпечення показує, що значна кількість зобов’язуючих норм звернена до тієї сторони, що надає соціальне забезпечення, з метою своєчасного надання блага їх отримувачам. Власники коштів (держава, муніципальні утворення, роботодавці, працівники) діють через представників, розпорядників і через це тільки попереднє нормування надання благ по соціальному забезпеченню дає гарантію точного прогнозування, цільової спрямованості і повного фінансування майбутніх надавань (бюджетне регулювання у широкому розумінні слова).

Тенденція до попереднього нормування об’ємів і умов надання того чи іншого виду соціального забезпечення останнім часом посилюється. Інтерес власника джерел фінансу­вання у соціальному забезпеченні до обліку і оператив­ності проведення операцій з майном відводить диспозитивному способу регулювання невелику роль.

Законодавець обґрунтовано надає і буде продовжувати надавати пріоритет імперативному способу правового регу­лювання відносин у сфері соціального забезпечення і в тому числі із-за добровільності прийняття сторонами зобов’язань у випадках соціального партнерства та індивідуально-договірного регулювання, обмеженості джерел фінансування таких зобов’язань, а також через те, що саме держава, а не хто-небудь інший є відповідальною за соціальний розвиток суспільства, саме держава гарантує всезагальне соціальне забезпечення і несе основні витрати на нього. На підставі цього Рогачов Д.І. дійшов висновку, що для методу права соціального забезпечення характерне особливе поєднання імперативного і диспозитивного способів правового регулювання при незмінному (перманентному) домінуванні першого, а також застосування у нормах права соціального забезпечення стимулювання як необхідного способу правового регулювання [157].

Не заперечуючи ведучу роль приписів, ряд учених висловлюються не так категорично. Зокрема, К. Батигін вважає, що в праві соціального забезпечення істотну роль відіграють дозволи [158]. Цієї точки зору дотримується М.Федорова [159]. Як аргументи в їх роботах вказується, що поведінка фізичної особи в правовідносинах у сфері соціального забезпечення регулюється диспозитивними нормами (вони мають право на вибір виду соціального забезпечення, моменту звернення і т.ін.). За допомогою дозволів установлюються основні права людини у сфері соціального забезпечення. Це дозволи особливого роду, при яких суб’єктивне право особи зводиться тільки до одного права вимоги.

Рогачов Д.І. вважає, що поєднання централізованого правового регулювання з регіональним, муніципальним і локальним – це новітня риса методу права соціального забезпечення. Саме розподільчий характер відносин у сфері соціального забезпечення як головна риса предмета цієї галузі права робить вигідним для держави одночасне поєднання всіх указаних рівнів правового регулювання. Кошти, що йдуть на соціальне забезпечення, у розпорядженні різних суб’єктів держави, тому держава дала можливість (право) кожному власнику розпоряджатися ними з метою соціального забезпечення населення частиною своєї власності (за різними мотивами – розуміння необхідності такого кроку, підтримка відтворення робочої сили і т.ін.), а в деяких випадках – правовими нормами зобов’язати цього власника до такого розподілу.

Норми права соціального забезпечення в одних випадках дозволять суб’єктам відповідного рівня правового регулювання надавати за свій рахунок які-небудь блага по соціальному забезпеченню, в інших випадках зобов’язують їх самостійно створювати правову норму, як правило, що конкретизує норму, яка прийнята на більш високому рівні. Цей обов’язок, „перекладання” тягаря нормотворчості також вигідне державі, оскільки чим нижчий рівень правового регулювання, тим ближче правотворець до отримувачів благ по соціальному забезпеченню, тим ефективніше він урегулює деякі суспільні відносини, тим краще він урахує рівневі особливості причин нужденності й інші фактори, тим у кінцевому підсумку раціональніше будуть використані кошти, направлені на ці цілі. Множинність рівнів правового регулювання пояснюється, зокрема, і тим, що в праві соціального забезпечення можлива і необхідна диференціація умов і норм соціального забезпечення і в тому числі і в зв’язку з особливостями конкретної території, галузі економіки, підприємства. Ці особливості можуть бути кліматичними, економічними та ін. Цей підхід держави до полісистемності рівнів правового регулювання соціального забезпечення можна оцінити як утилітарний, обґрунтований об’єктивною обмеженістю і „роздрібненістю” ресурсів, що розподіляються у сфері соціального забезпечення.

Можна прогнозувати, що роль місцевого самоуправління в правовому регулюванні соціального забезпечення в найближчій перспективі буде посилюватися, а у віддаленій – стане однією з основних. Трохи інша картина щодо локального регулювання. Наявність відповідних положень про соціальне забезпечення в колективних договорах та інших актах на рівні роботодавців дозволяє нам говорити про становлення локального регулювання соціального забезпечення, але мала кількість таких договорів і актів, а також нерозвинутість джерел фінансування їх використання в частині надання матеріальних благ з метою соціального забезпечення дає підстави зробити висновок про те, що для методу права соціального забезпе­чення поки що характерна незначна кількість локального регулювання [160].

Наступною рисою методу права соціального забезпечення є специфіка юридичних фактів. Так, для виникнення процедур­ного правовідношення у сфері соціального забезпечення може бути достатньо одного юридичного факту (волевиявлення особи), а для виникнення матеріального правовідношення завжди необхідний юридичний склад. У фактичному складі, необхідному для виникнення матеріальних правовідносин у сфері соціального забезпечення, можна умовно виділити, як правило, групу основних юридичних фактів (вік, стаж, сирітство і т.ін.) і „неосновних” – волевиявлення фізичної особи (звернення, подача заяви), і органу, що надає соціальне забезпечення (рішення). Для соціального забезпечення типовими юридичними фактами є події. Законодавець до них відносить такі, як: 1) необхідність отримання медичної допомоги; 2) тимчасова непрацездатність; 3) трудове каліцтво і професійне захворювання; 4) материнство; 5) інвалідність; 6) настання старості; 7) втрата годувальника; 8) визнання безробітним; 9) смерть застрахованої особи чи непрацездатних членів його сім¢ї, що знаходились на його утриманні. Втрата засобів до існування у цих випадках відбувається в результаті обставин, що не залежать від людини. Це об’єктивно змушує законодавця до закріплення в нормативних актах як підстав для соціального забезпечення саме подій. Через поняття „соціальний ризик” приводяться до єдиного „знаменника” „основні” юридичні факти в праві соціального забезпечення [161].

І, нарешті, останньою основною рисою методу права соціального забезпечення Рогачов Д.І. називає особливості санкцій, закріплених у нормах права соціального забезпечення. На сучасному етапі розвитку права соціального забезпечення для цієї галузі права характерні, в першу чергу, відновлюючі (компенсаційні) санкції, правоприпиняючі та правообмежуючі (грають незначну роль) санкції. Каральні санкції закріплюють деякі збитки, втрати майнового характеру, що завдаються об’єктам правопорушення, або обтяження особистого, органі­заційного чи майнового характеру, в нормах права соціального забезпечення.

Особливою рисою правовідновлюючих санкцій є те, що відшкодування збитків відбувається не в обмеженому розмірі заробітку правопорушника (як за загальним правилом у трудовому праві), а в повному обсязі (розмірі), але цей повний розмір не співпадає з повним відшкодуванням збитків за нормами цивільного права (пряма шкода та плюс упущена вигода). Санкції норм права соціального забезпечення зобов’язують громадянина, який завдав шкоду внаслідок зловживання з його боку чи приховування обставин, від яких залежить розмір (обсяг) отримуваного матеріального блага чи право на його отримання, відшкодовувати такі збитки в повному розмірі.

Правоприпиняючі санкції використовуються в праві соціального забезпечення в основному як доповнення до відновлюючих санкцій (зловживання отримувача виплат веде до припинення правовідносин по наданню таких незаконно призначених виплат). Можлива ситуація, коли в результаті подання недостовірних документів особі була призначена дострокова пенсія, яку вона отримувала тривалий час і якщо вона досягла загального пенсійного віку, то виплата пенсії не припиняється. У цьому випадку буде застосована лише правопоновлююча санкція.

У санкціях права соціального забезпечення відсутні будь-які форми компенсації протиправного несвоєчасного (неповного) надання соціального забезпечення з боку відповідного органу. Відновлення як вид санкції повинно передбачати і додаткову компенсацію з боку надавача матеріального блага. Зараз додаткова компенсація використовується в окремих випадках (пеня за несвоєчасну виплату страхових сум). Назріла необхідність включення до норм права соціального забезпе­чення санкцій про відшкодування компенсації моральної шкоди, завданої громадянам у сфері соціального забезпечення (неможливість надання соціальних послуг за минулий час).

Рогачов Д.А. такі риси, як недопустимість, як правило, договірного регулювання: відносна автономність суб’єктів по відношенню один до одного; абсолютний характер прав громадян як суб’єктів відносин і недопустимість прийняття на розсуд рішень органом, зобов’язаним надавати забезпечення; адміністративний та судовий порядок захисту порушених прав громадян тощо, відносить не до методу права соціального забезпечення, а до його предмета [162].

На думку Галаганова В.П., специфічність способів правового регулювання відносин у сфері соціального забезпе­чення виявляється в наявності і поєднанні централізованого і нецентралізованого способів установлення прав і обов’язків суб’єктів даних відносин. Регулювання відносин у сфері соціального забезпечення здійснюється на таких рівнях: а) федеральному; б) регіональному; в) локальному рівнях. У централізованому порядку це відбувається шляхом прийняття федеральних законів, а також спрямованих на їх реалізацію інших нормативних правових актів центральних органів державної влади. На регіональному рівні регулювання відносин у сфері соціального забезпечення здійснюється за допомогою видання відповідних нормативних актів суб’єктами РФ. На практиці вони за рахунок власних джерел і за наявності фінансових можливостей установлюють додаткові доплати до існуючих видів соціального забезпечення, наприклад, до пенсій, допомог тощо. Локальне регулювання відносин із соціального забезпечення здійснюється: а) на муніципальному рівні; б) у рамках конкретного підприємства. Воно виражається в тому, що на основі нормативних актів, які приймаються власником відповідних фінансових джерел, у нецентралізованому порядку передбачаються відповідні види соціального забезпечення з метою підвищення рівня соціального захисту людини [163].

Мачульська О. заперечує віднесення локального регулювання до рис методу права соціального забезпечення, оскільки відносини, що виникають на підставі колективних договорів, мають приватну природу, недержавні джерела фінансування, обмежене коло суб’єктів і виходять за рамки державної системи соціального забезпечення.

Як на окрему рису методу Галаганов В.П. указує на специфічні способи визначення змісту відносин у сфері соціального забезпечення. Права та обов’язки суб’єктів права соціального забезпечення можуть установлюватись не тільки нормативним, але й договірним (наприклад, у рамках конкретної організації) шляхом. У колективному договорі можуть бути передбачені більш пільгові умови порівняно з діючим законодавством (наприклад, надбавки до пенсії). Закріплення соціальних гарантій можливе і в індивідуальному трудовому договорі. Сторони можуть установлювати додаткові види, умови, підвищені розміри забезпечення, ніж це встановлено нормами права. Роботодавці часто практикують оплату щорічного санаторно-курортного лікування, ліків на випадок хвороби тощо. Договором не можуть погіршуватись умови забезпечення порівняно із діючим законодавством. Договірне регулювання отримало свій розвиток у зв’язку із установленням обов’язкового медичного страхування громадян та наданням окремих соціальних послуг. На відміну від цивільно-правових договорів, вони суворо формалізовані (заповнюється форма типового договору). Договірні відносини регулюються уповноважуючими нормами, що містять дозволи, тобто особа на свій розсуд має можливість вибору оптимального варіанту свого забезпечення.

Одним із елементів галузевого методу правового регулювання є порядок вирішення спорів. Захист суб’єктивних прав у соціальному забезпеченні законодавчо передбачає два способи: адміністративний і судовий порядок вирішення спорів. Якась особлива процедура їх розгляду відсутня [164].

Мачульська О. вважає, що правовий статус суб’єктів права соціального забезпечення не вписується у класичні рамки про рівність чи підпорядкування сторін, хоча однією з них виступає державний орган (установа чи інший суб’єкт). Учасники правовідносин по соціальному забезпечення є економічно не рівними, але адміністративно незалежними один від одного. Майнові права і свобода вибору поведінки належать тільки фізичній особі, а майнові обов’язки покладені на державні органи (установи чи інших суб’єктів). Така специфіка відносин вимагає певного поєднання юридичних прийомів впливу на поведінку їх учасників (дозволів, заборони, приписів). Право соціального забезпечення не передбачає автоматичного призначення конкретного виду соціального забезпечення. Без волевиявлення фізичної особи суб’єктивне право не буде реалізоване і залишиться в потенційному стані. Свобода вибору фізичної особи відображена і в нормах про строки звернення за конкретним видом соціального забезпечення. Для звернення за послугами ніякі часові рамки не передбачені.

Стосовно відповідальності Мачульська О. вказує, що суттєвим недоліком і прогалиною правового регулювання є відсутність норм про відповідальність державних органів за невиконання чи неналежне виконання покладених на них обов’язків. У результаті пенсійної реформи 2001 року в праві соціального забезпечення з¢явились штрафні санкції. Штрафні санкції відносно страховиків за несплату страхових внесків виходять за рамки права соціального забезпечення, оскільки пов’язані з формуванням, а не з розподілом указаних фондів.

Переглядів: 310