• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Розвиток концепції методу права соціального забезпечення України

У радянський час проблема методу права соціального забезпечення українськими фахівцями не досліджувалась. Після отримання незалежності проблематика теорії права соціального забезпечення стала предметом прискіпливої уваги вчених Києва, Чернігова, Одеси, Львова, Харкова, Луганська, Чернівців та деяких інших міст. У своїх роботах вони спирались на праці радянських та російських фахівців права соціального забезпечення та вчених у галузі загальної теорії права.

І. Так, автор цього навчального видання вважав, що кожна галузь права має не один метод регулювання, а декілька. Сукупність способів і прийомів у окремій галузі права не створює якогось єдиного специфічного галузевого методу регулювання. У зв’язку з цим метод не може бути самостійним чи додатковим критерієм розмежування права на окремі галузі. Наміри щодо показу корінних відмінностей одного методу від іншого або присвоєння йому назви є безперспективними. Методи є невід’ємним атрибутом предмета правового регулювання і характеризують його якісний бік та відповідають на запитання: як регулюються певні суспільні відносини? Методи права соціального забезпечення – це способи впливу за допомогою певних прийомів на поведінку людей у сфері соціального забезпечення, зокрема, при прийнятті державними органам відповідних юридичних норм, виникненні соціально-забезпечуючих правовідносин та реалізації фізичними особами права на конкретний вид соціального забезпечення в разі настання передбаченого законом соціального випадку. У праві соціального забезпечення використовуються два основні методи регулювання: диспозитивний та імперативний. За допомогою диспозитивного методу в більшості випадків регламентується поведінка громадян, а імперативного – компетенція органів соціального захисту. Правове регулювання суспільних відносин у сфері соціального забезпечення здійснюється за допомогою таких прийомів, як дозвіл, припис, заборона. Їх комбінація складає той чи інший метод права соціального забезпечення [165].

В іншій статті автор дійшов висновку, що методом права соціального забезпечення є імперативно-диспозитивним. Галузевий метод поширюється на всі суспільні відносини, що є предметом цієї галузі права. Якщо він стосується певних груп відносин, то говорять про методи правового регулювання окремих правових інститутів. Опираючись на висновки теоретиків теорії права, він до характерних рис імперативно-диспозитивного методу права соціального забезпечення відніс такі: 1) порядок установлення прав і обов’язків учасників відносин у сфері соціального забезпечення; 2) правовий статус суб’єктів правовідносин із соціального забезпечення; 3) підстави виникнення, зміни чи припинення правовідносин у сфері соціального забезпечення; 4) заходи примусу в праві соціального забезпечення [166]. У навчальному посібнику автор відмовляється від імперативно-диспозитивного методу і переходить на позиції застосування в праві соціального забезпечення двох методів: імперативного та диспозитивного. Ці два методи використовуються тією чи іншою мірою в усіх галузях права. Як художник за допомогою семи кольорів створює неповторні картини, так і законодавець за допомогою одних і тих самих способів і прийомів по-різному регламентує вчинки людей в окремих сферах їхньої діяльності [167].

ІІ. Ознайомившись з останніми науковими дослідженнями відомого теоретика права С.С. Алексєєва, який з багатьох питань змінив свої погляди, Н.Б. Болотіна зазначила, що сучасний розвиток юридичної науки засвідчує поглиблений підхід до цієї проблеми, який виражається, по-перше, у розумінні методу вже як методів правового регулювання, серед яких визначаються два: централізоване, імперативне регулювання та децентралізоване, диспозитивне регулювання. Такі методи визнаються первинними і виступають у різних варіаціях, сполученнях, як правило, з перевагою одного з них. По-друге, було встановлено, що дія механізму правового регулювання окремої галузі права здійснюється через особливі комплекси юридичних засобів, у яких концентрується юридична своєрідність галузі. Такі комплекси є правовим режимом, який визначено як порядок регулювання, що відображається в різноманітному комплексі правових засобів, сполученні взаємодіючих між собою дозволів, заборон, а також позитивних зобов’язань, які утворюють особливу направленість регулювання. По-третє, звертається увага на таку якість правового регулювання, як рівень його напруги, інтенсивності, яке відображається не лише у переваженні централізованих чи децентралізованих засад, а й у стані соціальної сфери, масової поведінки, в охопленості правом даних правовідносин, у їхній деталізованості, імперативності, жорсткості, насиченості. У зв’язку з цим можуть бути виділені зони інтенсивного і неінтенсивного правового регулювання. Болотіна Н.Б. дійшла таких висновків: 1) правова модель соціального забезпечення будується на поєднанні методу загальнообов’язкового державного соціального страхування і методу державного соціального подання (мабуть, слід було вказати надання); 2) імперативний і диспозитивний способи правового регулювання соціально-забезпечувальних відносин виступають у сполученні з перевагою імперативного методу. І це зрозуміло, адже саме за допомогою імперативу держава забезпечує дотримання певних соціальних стандартів у сфері соціального забезпечення; 3) у цілому сфера соціально-забезпечувальних правовідносин має бути віднесена до зони інтенсивного правового регулювання, що характеризується високим рівнем юридичної напруги: формалізованістю і чіткою деталізованістю всіх сторін соціально-забезпечувальних правовідносин – установленням суб’єктів, їхнього правового статусу, підстав, умов та порядку надання соціальних виплат та послуг, збору страхових внесків на обов’язкове державне соціальне страхування; 4) межі дозволеної поведінки органу соціального забезпечення визначаються цільовою спрямованістю та визначаються законом; 5) своєрідна суть юридичної конструкції соціально-забезпечувальних відносин може бути визначена як спеціально-дозволений тип правового регулювання [168].

Щодо співвідношення, з одного боку, між завданнями галузі права та принципами права, а з іншого, – методами правового регулювання, то цей зв’язок виявляється таким чином: принципи права впроваджуються за допомогою методів правового регулювання. Тільки за допомогою адекватних методів може бути досягнута бажана система соціального забезпечення ринкового типу [169].

Сфера соціального захисту належить до зони так званого інтенсивного правового регулювання, яке характеризується деталізованістю, переважно імперативністю, жорсткістю. У цій сфері практично відсутні юридичні „пустоти”, права й обов’язки суб’єктів „притиснені” одне до одного і пов’язані між собою.

Перше. В основі побудови юридичного механізму лежить спосіб сполучення соціального страхування і соціального надання. Цей спосіб закріплений у законодавстві про загальнообов’язкове державне соціальне страхування. У солідарній системі мають місце відплатність і часткова еквівалентність. Система державної соціальної допомоги будується за принципом аліментарності.

Друге. Законодавцем застосовується спеціально дозволений тип правового регулювання (дозволено лише те, що прямо передбачено нормою права), який поєднує дві юридичні конструкції – правомочність (шляхом установлення в юридичній нормі суб’єктивного права особи) і позитивного зобов’язання (покладення обов’язку активного змісту). Зв’язок права та відповідного йому обов’язку має особливе значення для реалізації права особи на соціальний захист. Правомочність, як і позитивне зобов’язання, діють у комплексі норм, що встановлюють межі здійснення права й обов’язку.

Третє. Застосовується сполучення імперативного і диспозитивного способів правового регулювання, проте з перевагою саме імперативного способу. На рівні закону визначається коло суб’єктів соціально-захисних правовідносин; право особи на соціальне забезпечення, державні гарантії для забезпечення цього права; обов’язкові страхові внески; перелік соціальних ризиків (страхових і нестрахових), умови надання соціальних послуг, їх види та розміри матеріального забезпечення; відповідальність сторін тощо. Такі норми не можуть бути змінені за угодою сторін. Це є свідченням імперативного способу правового регулювання. Імператив установлено не тільки на боці зобов’язальної сторони – органу соціального захисту, а й самих громадян, а також їх роботодавців, зокрема, щодо сплати страхових внесків. Характерною рисою соціального захисту ринкового типу є те, що обидві сторони як уповноважена, так і зобов’язана, несуть як права, так і обов’язки у сфері соціального захисту, а в разі зловживання правом або неналежного виконання обов’язків притягуються до юридичної відповідальності. Поряд з імперативним методом застосовується й диспозитивний метод, проте зона його використання в чинному законодавстві незначна. Передусім диспозитивний метод виявляється в тому, що особа вільна в своєму бажанні застосовувати своє право на соціальне забезпечення або не скористатися ним. Із започаткуванням недержавного соціального забезпечення диспозитивний метод у цій частині системи соціального захисту отримав уже інший статус, його роль значно зросла. Зокрема, диспозитивний метод лежить в основі недержавного пенсійного забезпечення.

Четверте. Застосовується сполучення централізованого регулювання з муніципальним і локальним. Однією з тенденцій у соціально-захисній сфері є муніципалізація соціальної допомоги. Це виявляється в тому, що саме на муніципальному рівні проводяться обстеження домогосподарства і призначення соціальної допомоги або відмова в її наданні, а фінансування допомоги здійснюється шляхом надання субвенцій із державного бюджету України місцевим бюджетам. У рамках недержавного пенсійного забезпечення передбачається формування пенсійних фондів – відкритих корпоративних, професійних, умови і порядок пенсійного забезпечення в яких мають установлюватися у пенсійних схемах.

П’яте. Правове становище учасників соціально-захисних правовідносин є особливим. Соціальний захист переважно здійснюється через зв’язок „індивід-держава”. Такий зв’язок зумовлює і специфічність правового становища учасників. Особливість полягає в тому, що суб’єкти хоча й перебувають під впливом централізованого методу, який завжди передбачає субординацію між суб’єктами, проте це особлива субординація і між сторонами не виникає відносин влади і підпорядкування. У цих відносинах субординація обмежується чіткою визначеністю суб’єкта, на якого покладено обов’язок щодо надання особі конкретного виду соціального забезпечення, поведінки сторін [170].

В одному з останніх навчальних посібників Болотіна Н.Б. уточнила ознаки методу правового регулювання суспільних відносин у сфері соціального захисту і до них віднесла такі:

1) поєднання загальнообов’язкового державного соціального страхування і державного соціального надання;

2) поєднання імперативного і диспозитивного способів правового регулювання з перевагою імперативного способу, а також централізованого, муніципального і локального правового регулювання;

3) застосування спеціально-дозволеного типу правового регулювання (дозволено лише те, що прямо зазначено в законі), за якого право вимоги щодо надання соціального забезпечення належить фізичній особі, а обов’язок щодо надання певного соціального блага покладено на чітко визначених суб’єктів;

4) для виникнення соціально-захисних правовідносин необхідна наявність особливих юридичних фактів (юридичного складу), в основі якого – настання певного соціального ризику – події, яка, як правило, не залежить від волі особи (настання інвалідності, досягнення пенсійного віку, тимчасова втрата працездатності, безробіття тощо) [171].

ІІІ. Стичинський Б. не погоджується з позицією тих учених, які вважають обов’язковою ознакою кожної галузі права наявність методу правового регулювання, наділеного чітко визначеними індивідуальними ознаками, у тому числі головною відмінною і, як наслідок цього, специфічною назвою. Такі методи характерні лише для фундаментальних галузей права – цивільного, кримінального. Узявши за основу висвітлені в юридичній літературі критерії визначення поняття методу правового регулювання, він виділив такі ознаки методу права соціального забезпечення:

1. Загальне правове становище суб’єктів соціально-забезпечувальних відносин. Воно характеризується тим, що між ними немає ні відносин влади чи підпорядкування, ні відносин рівності. Держава (в особі її органів) виступає зобов’язальним суб’єктом, причому дана зобов¢язаність полягає у взятті нею на себе не добровільно, а в силу об’єктивної необхідності для суспільства задовольняти окремі потреби людей за рахунок коштів, які їй належать. Друга сторона правовідносин (громадянин) не несе практично жодних зустрічних зобов’язань матеріального характеру.

2. Загальний порядок виникнення, зміни і припинення правовідносин. Проявляється у тому, що названі підстави вичерпно перераховані у правових нормах. Доповнювати цей перелік на договірних умовах сторони не мають права. Ці правовідносини виникають у силу волевиявлення громадянина, який має право на відповідний вид забезпечення.

3. Характер установлення прав і обов’язків учасників правовідносин. Використовується переважно імперативний спосіб, оскільки в рамках названих відносин мають місце безоплатне користування громадян об’єктами державної власності. Однак певною мірою має місце і диспозитивний спосіб, коли сторонам правовідносин дозволяється те, що передбачено правовими нормами (право вибору одного із видів пенсії) [172].

IV. Сирота І.М. вважає, що аналіз різних стадій регулювання соціально-забезпечувальних і похідних від них відносин свідчить про своєрідність визначення: по-перше, загального юридичного положення учасників цих відносин (їхнього правового статусу, правосуб’єктності); по-друге, юридичних фактів, на підставі яких виникають, змінюються і припиняються правовідносини із соціального забезпечення; по-третє, порядок формування прав і обов’язків суб’єктів правових відносин; по-четверте, способів охорони прав і забезпечення виконання обов’язків.

Метод нормативного регулювання соціального забезпе­чення являє собою комбінацію імперативного і диспозитивного способів – прийомів регулювання. Імперативному способу правового регулювання притаманний метод влади і підпорядкування, а диспозитивному – метод юридичної рівності. Диспозитивний метод регулювання знаходить своє втілення в такому різновиді, як метод соціально-забезпечувальних вимог і надавань. Метод права соціального забезпечення використовує обидва способи в сполученні з іншими способами – прийомами регулювання: дозвіл, наказ, заборона.

Метод права соціального забезпечення має і свої особливості. Так, громадянин як учасник відносин із соціального забезпечення наділяється не тільки галузевою правоздатністю, але й правом вимагати надання йому конкретного виду забезпечення, а орган соціального захисту населення зобов’язаний надати його на умовах, установлених законом. Це основна схема поведінки учасників соціально-забезпечувальних відносин. Її визначає чітка правова формалізованість поведінки сторін, оскільки всі права й обов’язки суб’єктів правовідносин установлені законом і не можуть бути змінені угодою сторін. За загальним же правилом органи соціального захисту населення, що призначають різні види забезпечення, тільки застосовують норми права, але їх не встановлюють. У зазначених правовідносинах суб’єкти рівні в реалізації наданих їм прав і обов’язків, тому що між ними не встановлюються відносини влади і підпорядкування. Обидві сторони зобов’язані виконати вказівку закону. Рівність тут виявляється у виконанні волі законодавчої влади, що прагне за допомогою правового регулювання домогтися визначених цілей.

Під методом регулювання потрібно розуміти специфічні способи правового впливу на суспільні відносини щодо соціального забезпечення. Вони залежать від особливостей предмета регулювання і знаходять своє вираження в соціально-забезпечувальних вимогах громадян, з одного боку, і задо­воленні цих вимог органами соціального захисту, з іншого, на умовах соціальної компенсації. Тому метод права соціаль­ного забезпечення може бути названий методом соціаль­ної компенсації втраченої працездатності застрахованим праців­ником [173].

V. На думку Синчук С.М., метод права соціального забезпечення – це сукупність прийомів та засобів, за допомогою яких держава забезпечує необхідну поведінку учасників правовідносин. До характерних ознак цього методу вона віднесла:

- порядок виникнення, зміни та припинення правовідносин. Правовідносини виникають на підставі юридичного фактичного складу, який містить три елементи – юридичні факти: соціальний ризик; волевиявлення особи – суб’єкта права соціального забезпечення; рішення уповноваженого держав­ного органу про призначення того виду соціального забезпечення, на який претендує особа;

- правове становище суб’єктів правовідносин. Характе­ризується перш за все тим, що між ними немає ні відносин рівності, ні відносин взаємного підпорядкування. Право на матеріальне забезпечення мають громадяни (члени їх сімей), які самостійно і вільно вирішують питання про необхідність його реалізації. Діяльність органів соціального захисту врегульована виключно шляхом категоричних приписів, тобто вони не можуть на власний розсуд вирішувати, призначати (виплачувати) чи не призначати (не виплачувати) певний вид соціального забезпечення;

- характер установлення прав та обов’язків. Більшість відносин щодо соціального забезпечення мають не договірну природу. Правове регулювання відносин у сфері соціального забезпечення здійснюється в централізованому порядку; умови, порядок, види соціального забезпечення визначаються законами та не можуть бути змінені на рівні договору. Договірне регулювання можливе в рамках конкретного підприємства як на рівні колективно-договірного, так і індивідуально-договірного регулювання;

- засоби забезпечення виконання обов’язків (санкції). Специфіка санкцій, які застосовуються до правопорушників, полягає в тому, що майнове стягнення може бути звернене тільки до громадян, які винні у проведеній перевиплаті їм соціальних виплат. До уповноваженого органу таку санкцію не застосовують. Санкції за правом соціального забезпечення мають правовідновлюючий, а не штрафний характер;

- порядок вирішення спорів [174].

VІ. Пилипенко П.Д. підкреслює, що метод, на відміну від предмета, – це лише додатковий критерій. Він є похідним від предмета, визначається характером суспільних відносин, які становлять предмет правового регулювання, і значною мірою залежить від законодавця, який, фіксуючи у правових нормах різні за своїм значенням приписи, визначає способи впливу на поведінку людей та інших учасників суспільних відносин [175].

Пилип Данилович погоджується з тим, що в праві виділяють два основні методи: диспозитивний та імперативний. Імперативний метод найбільше використовується правом соціального забезпечення для врегулювання тих суспільних відносин, що формують його предмет. Для імперативного методу характерним є переважання приписів, а для диспозитивного – дозволів. Спосіб заборон може виявлятися і в першому, і в другому випадках і тим самим впливати на специфіку методу окремої галузі права. Імперативний та диспозитивний методи застосування у поєднанні і є фактично наскрізними для всіх галузей права. У праві соціального забезпечення переважають норми-приписи. При цьому не варто забувати, що предмет галузі формують декілька видів самостійних відносин: соціально-забезпечувальні, соціально-страхові та процедурні. А тому окремі ознаки можуть по-різному проявлятися щодо кожного із них і тим самим комплексно впливати на специфіку методу правового регулювання.

Для характеристики методу кожної конкретної галузі права застосовуються такі додаткові юридичні ознаки, як: характер юридичних фактів, що є підставами для виникнення правових відносин; правове становище суб’єктів правовідносин; характер установлення прав та обов’язків; характер юридичних засобів впливу для забезпечення виконання зобов’язань (санкцій).

1. Характер юридичних фактів, що є підставою для виникнення правових відносин. Проголосивши соціальні права, держава встановлює в імперативному порядку приписи – гарантувати, надати, виплатити, забезпечити тощо і тим самим визначає спосіб реалізації громадянами своїх прав на соціальне забезпечення. Реалізація права на соціальне забезпечення можлива тільки з настанням обставин, незалежних, як правило, від волі людини (людей), так званих соціальних ризиків. Останні є підставою для звернення заінтересованої особи до уповноважених органів про призначення їй відповідного виду соціального забезпечення. Останньою підставою є відповідне рішення компетентного органу.

2. Правове становище суб’єктів правовідносин. У соціально-забезпечувальних правовідносинах правове становище суб’єк­тів відрізняється від класичного адміністративного варіанту субординації (підпорядкування). Залежним, зобов’яза­ним суб’єктом є держава та її органи, що уповноважені здійснювати забезпечення соціальних прав громадян. Такий варіант субординації є результатом проголошення державою соціаль­них прав та здійснення нею соціальних функцій.

3. Характер установлення прав та обов’язків. Установлення прав і обов’язків учасників соціально-забезпечувальних правовідносин відбувається переважно на централізованому рівні, хоча допускається застосування і договірних норм, які формуються як результати соціально-партнерських відносин.

4. Характер юридичних засобів впливу для забезпечення виконання зобов’язань. Право соціального забезпечення не має своїх власних санкцій. Основними способами впливу на поруш­ників соціально-забезпечувальних правовідносин вважаються санкції адміністративної та майнової відповідальності. При цьому заходи юридичної відповідальності застосовуються лише щодо громадян або щодо їх страхувальників (роботодавців). Для забезпечення виконання органами соціального захисту своїх обов’язків перед застрахованими особами використо­вуються традиційні методи оскарження дій державних органів і страхових фондів до вищестоящих органів або до суду.

Пилипенко П.Д. дійшов висновку, що метод права соціального забезпечення має імперативний характер, що зумовлений реалізацією громадянами права на соціальне забезпечення та соціальними ризиками, які є основою правовідносин, передбачають підпорядкованість держави та її органів, централізоване, в основному, установлення прав і обов’язків суб’єктів, а також адміністративно-судовий захист порушених прав [176].

VІІ. Бойко М.Д. погоджується з тим, що метод правового регулювання будь-якої галузі права характеризується такими ознаками, як юридичний факт, правосуб’єктність і санкція. Юридичний факт – визначені нормами права певні життєві обставини (дії, події), які є підставою виникнення, зміни чи припинення правовідносин. Правосуб’єктність – юридичне становище учасників цих відносин, порядок формування їх прав і обов’язків. Санкція – спосіб охорони прав і забезпечення виконання обов’язків. Ці ознаки в кожній галузі права мають свою галузеву специфіку. Основною рисою галузевого методу правового регулювання є загальне юридичне становище суб’єктів, їх правовий статус.

Будь-який галузевий метод правового регулювання суспільних відносин характеризується не однією певною ознакою, а завжди являє собою властивий тільки даній галузі комплекс засобів і способів впливу на суспільні відносини. Зазвичай основним є імперативний та диспозитивний способи реагування.

Галузевий метод нормативного регулювання соціального забезпечення являє собою певну комбінацію імперативного та диспозитивного способів регулювання. Метод права соціального забезпечення використовує обидва ці способи разом із застосуванням таких прийомів, як дозвіл, припис, заборона.

Специфіка методу права соціального забезпечення обумовлена також аліментарним характером зобов’язань у деяких правовідносинах. Соціальною аліментарністю називають спосіб надання державою всіх видів соціального забезпечення та обслуговування на справедливій основі безоплатно або на пільгових умовах, безеквівалентно з урахуванням певного зв’язку з працею чи іншою суспільно корисною діяльністю, але не в порядку відповідних дій за нову зустрічну працю, без застосування договірних засад, в обсязі нормативного рівня прожиття із спеціальних фондів соціального забезпечення [177].

VІІІ. Ярошенко І.С. стверджує, що метод правового регулювання визнається другим критерієм розмежування галузей права. Кожна група відносин, що визначають предмет галузі права, вимагає специфічних засобів нормативно-правового регулювання, які реалізуються в методі. Методом права соціального забезпечення є поєднання кількох способів регулювання: влади й підпорядкування (один суб’єкт вимагає призначення певного виду соціального забезпечення, а другий – зобов’язаний його надати); юридичної рівності (жоден із суб’єктів не створює нових норм, а діє відповідно до актів, прийнятих уповноваженими органами); дозволу (право вибрати той чи інший вид соціального забезпечення); наказу (щодо платників податків); заборони (забороняється використовувати кошти Пенсійного фонду України не за призначенням).

Метод права соціального забезпечення має свої особли­вості. Фізична особа як один із суб’єктів наділяється не тільки правоздатністю, а й правом вимагати надання конкретного виду забезпечення, а орган соціального захисту населення зобов’язаний надати його на умовах, установлених законом. Це основна схема поведінки учасників соціально-забезпечувальних відносин. Усі права й обов’язки суб’єктів правовідносин установлені законом і не можуть бути змінені угодою сторін [178].

ІХ. Детально і глибоко проблеми методу права соціального забезпечення досліджував Сергій Миколайович Прилипко у своїй монографії „Проблеми теорії права соціального забезпечення”, з якою студентам бажано ознайомитись при підготовці до семінарських занять. У ній викладені всі існуючі на той час концепції методу права соціального забезпечення та ставлення автора до тих чи інших точок зору як російських, так і українських учених [179].

Прилипко С.М. дійшов таких висновків щодо особливостей методу правового регулювання права соціального забезпе­чення:

1) поєднання централізованого, регіонального та локального регулювання при збереженні централізованого як основного способу і визначення того, що держава і в умовах запровадження загальнообов’язкового державного соціального страхування є основним суб’єктом соціального забезпечення;

2) наявність нормативних та договірних засобів впливу, тобто особливе поєднання імперативних та диспозитивних елементів у правовому регулюванні;

3) специфічність правового статусу суб’єктів правовідносин із соціального забезпечення (наявність у них значних повноважень), а також обумовленість виникнення, зміни і припинення цих правовідносин певними юридичними фактами – подіями (страховими чи соціальними випадками);

4) необхідність волевиявлення громадянина на реалізацію свого права на соціальне забезпечення і рішенням відповідного органу про надання громадянину цього права;

5) специфічність правового статусу суб’єктів правовідносин із соціального забезпечення, наявність у них значних повно­важень, відсутність субординації і підпорядкування по відношенню один до одного;

6) поєднання різноманітних джерел фінансування соціального забезпечення (за рахунок державного бюджету, обов’язкових страхових внесків, коштів органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій та інших не заборонених державою джерел) [180].

Переглядів: 960