• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Хто? Що? Де? Коли? Чому? Для чого? Як?

На сьогоднішній день такий понятійний перелік є основою позиціонування (створення й підтримання зрозумілого для клієнта образу, іміджу).

Якщо взяти за основу ці загальні запитання, то можна сфор­мулювати певну класифікацію топосів.

Перша група (хто? що?) — це топоси, пов'язані з сут­ністю предмета промови.

До них належать: ім'я, визначення, ціле й частина, рід і вид, ознаки, відношення, подібне й відмінне тощо.

Основні результати мисленних операцій, пов'язаних з викори­станням першої групи топосів, докладно описані в такому розділі логіки, як «Поняття». Для оратора важливо знати й пам'ятати, принаймні, логічну структуру поняття, правила операцій поділу та визначення понять.

Друга група (де? коли? як?)— це топоси, пов'язані з обставинами виникнення, розвитку та існування

предмета.

До них належать: час, місце, засоби, походження, спосіб дії тощо. Досить ефективним топосом з цієї групи є топос «від цього до того».

Третя група (чому? для чого?) — це топоси, пов'язані з причинами та наслідками існування предмета.

До них належать: цілі, наміри, причини, наслідки тощо.

В класичній риториці топіка виступала джерелом пошуку до­ведень, аргументів. На сьогоднішній день теорія аргументації ви­ступає вже окремим напрямом наукових досліджень, що поєднує в собі здобутки логіки, риторики, еристики та інших дисциплін. Проте слід підкреслити взаємозв'язок топіки й аргументації. Тра­диційно топіка розглядалась як засіб, а аргументація - як ре­зультат використання цього засобу при розробці певної теми. З іншого боку, топіка застосовувалася не тільки для підготовки промов, загальною метою яких є переконання. Ті запитання, пошук відповіді на які призводить до винаходу матеріалу, можуть стати у пригоді й при створенні текстів, які більше спрямовані на інформування, а не на переконання. Для оратора ж пошук аргу­ментів на підтримку своїх тез завжди складав невід'ємну частину його підготовки до промови.

5. Аргументація й критика

Аргументація (від лат. «argumentum» — «основа»)— це обґрунтування прийнятності, слушності певних тве­рджень або намірів дії.

Найбільш розробленою проблематика аргументації по­стає в логіці. Звичайно, оратор повинен враховувати здобутки ці­єї дисципліни. З іншого боку, поняття логічної та риторичної ар­гументації відрізняються між собою. Логічна аргументація — не лише окремий випадок риторичної аргументації.

Згадаємо, що в Арістотеля логос є тільки одним із модусів переконання, поряд з етосом та пафосом. Відповідно, до області логіки належать лише ті засоби переконання, що апелюють до розуму. Якщо оратор зо­середжується тільки на логосі, то він невиправдано позбавляє се­бе можливості використання інших способів впливу (в деяких випадках більш ефективних).

Інколи аргументацію розглядають не просто як процедуру обгрунтування, а й як сукупність аргументів, що наводять на під­тримку певних тез. Таке уявлення більше відповідає другом) розділу риторики «Диспозиція». У ньому аргументація виступає вже як певна частина ораторської промови.

6. Структура та види аргументації

У структурі аргументації виділяють такі компоненти:

Теза (бід давньогрец. «thesis»— «положення»)— це твер­дження, в якому оратор намагається переконати ау­диторію.

Аргументи — це твердження, за допомогою яких ора­тор обґрунтовує тезу. Форма (схема) — це спосіб зв'язку аргументів і тези.

\

Існує багато класифікацій аргументації. Зупинимось на тих, що є важливими для ораторської діяльності.

1) Залежно від способу обгрунтування розрізняють:

• емпіричну аргументацію;

• теоретичну аргументацію.

2) Залежно від форми (схеми) розрізняють:

• симптоматичну аргументацію;

• причинну аргументацію;

• аналогійну аргументацію.

3) Залежно від процедури обгрунтування розрізняють:

• пряму аргументацію;

• непряму аргументацію.

Стосовно першої класифікації слід підкреслити, що вже Арістотель поділив способи переконання на нетехнічні та технічні:

«Нетехнічними я називаю ті способи переконання, які не нами винайдені, але існували раніше [без нас]; сюди належать: свідки, показання, дані під тортурами, письмові договори та ін.; технічни­ми ж [я називаю] ті, які можуть бути створені нами за допомогою методу й наших власних засобів, так що першими з доказів можна тільки користуватися, інші ж потрібно [попередньо] знайти».

На сьогоднішній день ці поняття можна визначити таким чином:

Емпірична аргументація — це обґрунтування тези шляхом безпосереднього звертання до дійсності.

Аргументами в ній виступають експерименти, спостереження, досліди тощо.

Теоретична аргументація — це обґрунтування тези, в основу якого покладені міркування.

Аргументами в ній виступають інші відомі положення, до яких апелює оратор.

Насправді в ораторській практиці часто зустрічаються такі ви­падки, в яких аргументація поєднує в собі й звернення до досві­ду, і теоретичні міркування.

Розглянемо приклад аргументації, який має досить давню іс­торію:

« Усі люди є смертними.

Сократ людина.

Отже. Сократ с смертним».

Перші два твердження в цьому прикладі є аргументами, а останнє— тезою. Звичайно, в ораторських промовах навряд чи можна знайти аргументацію саме в такій формі. Навіть цей при­клад мав би скоріше вигляд:

«Сократ є смертним, оскільки він — людина».

Арістотель називав подібні міркування ентимемами.

Для розуміння особливостей аргументації в риториці вищенаведені приклали показові в тому відношенні, що тези в ораторсь­ких промовах дуже часто йдуть попереду аргументів. Тобто оратор спочатку формулює тезу, яку йому потрібно обгрунтувати. Для цього він виявляє аргументи, які б допомогли вплинути на аудиторію. У логіці ж все відбувається навпаки. В ході міркувань людина здобуває із наявного знання (засновків, аргументів) нове знання (висновки, тези).

Емпіричну аргументацію, як це може здатися із визначення, не слід пов'язувати виключно з природничими науками. В оратор­ській практиці такою аргументацією виступає використання фак­тів як прикладів. Арістотель писав про те, що приклади й ентимеми є загальними засобами переконання.

«Прикладами потрібно користуватися в тих випадках, коли не маєш ентимем для доведення, оскільки для того, щоб переконати, потрібне [яке-небудь] доведення; коли ж [ентимеми] є, то при­кладами слід, користуватися як свідченнями..,».

Саме в цьому значенні застосування прикладів розглядають як емпіричну аргументацію.

Приклади — це висловлювання про одиничні факти (від лат. зроблене, здійснене), що виступають як аргументи для підтвердження тези загального характеру.

Найчастіше такі аргументи використовуються при обгрунту­ванні оратором тих намірів дії, на які він чекає від аудиторії, коли наводять певні ситуації з життя відомих людей та ін. Тоді в якос­ті прикладів можуть виступати притчі, байки, тобто випадки, до яких ми неможемо апелювати як до спостережуваних фактів. Однак подібні аргументи теж покликані підтвердити тези загаль­ного характеру. При обгрунтуванні певних дій вони досить ефек­тивно впливають на слухачів. Як відомо. Ісус навчав народ притчами. (Матв.. 13, 3 9; 18--23).

Друга класифікація дає можливість оратору, з одного боку, грамотно аналізувати аргументації інших людей, а з іншого самому правильно використовувати аргументативні схеми при побудові промови.

Виділення різних типів аргументації в цій класифікації грун­тується на тому, яке відношення покладене в основу зв'язку ар­гументів і тези. У літературі з логіки щодо форми аргументації розрізняють дедуктивну танедедуктивну залежно від типу мір­кування, за яким розгортається аргументація. Скоріше за все, симптоматична аргументація може бути зіставлена з дедуктив­ною, причинна з недедуктивною, що ґрунтується на індуктив­них міркуваннях, аналої піна з недедуктивною, що грунтується на міркуваннях за аналогією.

У риториці доречним є використання термінів симптоматична, причинна та аналогійна види аргументації.

Симптоматична аргументація — це обґрунтування

тези шляхом наведення в аргументах певних ознак того, що постулюють у тезі.

Загальна схема симптоматичної аргументації має такий вигляд:

А прийнятне для В, тому що:

1)С прийнятне для В і

2) С характерне для А.

Вищенаведений приклад «Сократ? е смертним, оскільки він людина» є прикладом симптоматичної аргументації:

Смертність (А) характерна для Сократа (В), тому що:

1) Сократ (В) є людиною (С) і

2) Для всіх людей (С) характерна смертність (А).

Симптоматичну аргументацію можна вважати подальшою роз­робкою топосів першої групи, які пов'язані з сутністю предмета промови. У такий спосіб оратор із положень загального характе­ру на підставі наявності певних ознак у предмета виводить тезу окремого характеру.

Причинна аргументація — це обґрунтування тези шляхом наведення причинно- наслідкового зв'язку між аргументами і тезою.

Загальна схема причинної аргументації має такий вигляд:

А прийнятне для В, тому що:

1)А прийнятне для С і

2) С веде до В.

Саме за такою схемою розгортається аргументація Ш.-Л. Монтеск'є:

«У країнах помірного клімату ви побачите народи, непостійні в своїй поведінці й навіть у своїх пороках І чеснотах, оскільки недостатньо визначені властивості цього клімату не в змозі дати їм стійкість».

У країнах помірного клімату (А) живуть непостійні в своїй поведінці народи (В), тому що:

1) Помірний клімат (А) має недостатньо визначені властивості (С) і

2) Недостатньо визначені властивості клімату (С) ведуть до нестійкості в поведінці народу (В).

Причинну аргументацію можна вважати подальшою розроб­кою топосів третьої групи, що пов'язані з причинами та наслід­ками існування предмета.

Аналогійна аргументація— це обґрунтування тези шляхом наведення схожості того, що говорять в ар­гументах, з тим, що говорять у тезі.

Загальна схема аналогійної аргументації мас: такий вигляд:

А прийнятне для В, тому що:

1)Л прийнятне для С і

2) С порівняне з В.

Саме за такою схемою розгортається аргументація в одній з максим Ж. де Л а б р ю й е р а:

«На вчену жінку ми дивимось як на коштовну шпагу: вона ре­тельно оздоблена, вишукано відполірована, вкрита тонким граві­юванням. Цю настінну прикрасу показують знавцям, але її не бе­руть з собою ні на війну, ні на полювання, адже вона так само непридатна до справи, як манежний кінь, навіть відмінно ви­їжджений».

У цьому прикладі наявні дві аналогійні аргументації:

I. Ні на війні, ні на полюванні не потрібна (А) вчена жінка (В), тому що:

1) Ні на війні, ні па полюванні не потрібна (А) коштовна шпа­га (С) /

2) Коштовна шпага (С) подібна до вченої жінки (В).

II. Непридатна до справи (А) вчена жінка (В), тому що:

1) Непридатний до справи (А) манежний кінь (С) /

2) Манежний кінь (С) подібний до вченої жінки (В).

Пряма аргументація — це вид аргументації, в ході якої наводять аргументи, що безпосередньо обґрунтову­ють тезу.

Непряма аргументація— це вид аргументації, в ході якої теза обґрунтовується опосередковано шляхом встановлення неприйнятності антитези (тверджен­ня, що є запереченням тези) або шляхом встановлення неприйнятності конкуруючих із тезою положень.

Непряма аргументація буває двох видів:

• апагогічна;

• розділова.

В основу апагогічної аргументації покладене міркування за схемою «доведення від протилежного» (згадайте деякі доведення теорем із курсу «Геометрія»). Думка в таких міркуваннях руха­ється від формулювання антитези через виведення з неї та аргу­ментів протиріччя (двох тверджень, одне з яких заперечує інше) до неприйнятності антитези й слушності самої тези.

В основу розділової аргументації покладене міркування за такою схемою. Спочатку формулюють положення, які конкуру­ють із тезою, й саму тезу. Потім показують неслушність конку­руючих із тезою положень. Тим самим опосередковано ствер­джують прийнятність самої тези. Для того, аби теза в такій аргументації мала достовірний характер, необхідно па першому етапі врахувати всі можливості. Розділова аргументація с пода­льшою розробкою топосу «розгляд альтернатив». У такому випа­дку оратор, як зазначалось вище, формулює перед аудиторією рі­зні точки зору на предмет промови, потім показує їх неслушність, окрім тієї, що репрезентує тезу оратора. Досить ефективним є за­стосування розділової аргументації в підготовленій аудиторії.

6. Поняття про критику та її види

Як було наголошено вище, знання структури та видів аргументації дає можливість оратору побачити «слабкі місця» і грамотно розкритикувати положення інших людей. Дійсно, ора­торська промова не народжується у вакуумі. Існують інші думки щодо досліджуваного предмета, а оратор повинен переконати ау­диторію у правильності саме своєї позиції. Навіть якщо ці думки явно не виражені, оратор може сформулювати їх, ввести у свою промову й показати їх неспроможність.

На сьогоднішній день термін «критика» (від грец. мистецтво розрізняти) має; декілька значень. Наприклад. цим терміном позначають такі висловлювання, які містять негативну оцінку думок чи дій певних людей, або виявляють недоліки в ду­мках чи вчинках інших людей.

Критика — це обґрунтування неприйнятності певно аргументації.

У літературі з логіки більш уживаним щодо подібних процесів є термін «спростування». Однак в ораторській діяльності така процедура майже не зустрічається. Справа в тому, що спросту­вання( опровержение( рус.) це обгрунтування логічними засобами (переважно у фо­рмі дедуктивних міркувань) хибності тези за допомогою істин­них аргументів.

Побудова критики передбачає наявність певної аргументації Залежно від того, на який структурний компонент буде спрямо­вана критика, розрізняють такі її види:

• критика тези;

• критика аргументів;

• критика форми.

Критика тези — це вид критики, який спрямований на обґрунтування оратором неприйнятності того твердження, що захищалось іншою людиною.

Як правило, для критики тези вибирають:

• шлях «зведення до абсурду» або

• шлях обгрунтування антитези.

Перший шлях передбачає виведення таких наслідків із тези, які суперечать загальновизнаним положенням або фактам.

Другий шлях передбачає, по суті, побудову оратором аргуме­нтації на користь власної тези, коли вона с антитезою до запро­понованого іншою людиною положення.

Критика аргументів — це вид притики, який спрямова­ний на обґрунтування оратором неприйнятності тих аргументів, які використовувала інша людина на під­тримку своєї тези.

Наприклад, оратор може показати, що неприйнятними є нас­лідки з наведених аргументів або продемонструвати обгрунтова­не заперечення вихідних положень іншої людини.

Часто вважають, що критики аргументів достатньо для ви­знання неприйнятності тези. Насправді це не зовсім так. За допо­могою такої процедури теза визнається лише необгрунтованою й у іншої людини залишається можливість підібрати більш вагомі аргументи на її користь

Критика форми— це вид критики, який спрямований на обґрунтування оратором відсутності зв'язку між аргументами та тезою іншої людини.

Наявність такого зв'язку забезпечується дотриманням тих правил, [цо встановлені .юпкою для певних видів міркувань.

Критика тези є найбільш сильним видом критики, адже тільки в такому випадку теза визнається неприйнятною, які б ще аргу­менти не наводились на її підтримку. Інші види критики (критика аргументів та критика форми) тільки руйнують процес аргумен­тації.

8. Види аргументів

Залежно від модусів публічного виступу розрізняють види аргументів в ораторській промові:

• аргументи до логосу;

• аргументи до стосу;

• аргументи до пафосу.

Аргументи до логосу— це твердження, які стосу­ються предмета промови, тези, яка захищається оратором.

Вони отримали назву «до суті справи». У логічній аргументації саме такі аргументи вважаються коре­ктними, а всі інші розглядаються або як певні хитрощі, або навіть як помилки, здебільшого навмисні (софізми).

Аргументи до етосу й аргументи до пафосу— це і твердження, які апелюють не до суті справи, а до учасників спілкування (як самого оратора, так і аудиторії).

Їх основу складає ціла група аргументів, що отримали назву «до людини».

Найбільш поширеними серед аргументів до етосу є:

• аргумент до авторитету;

• аргумент до особи.

Аргумент до авторитету—це наведення оратором на підтримку своєї тези тверджень чи дій людей, що є певним зраз­ком для аудиторії.

У деяких випадках оратор може насправді й не поділяти ду­мок авторитетних джерел, однак він розраховує на те, що слухачі не наважаться сперечатися з такими положеннями. Аргумент до

авторитету має багато різноманітних форм:

1. авторитет конкретної людини (наприклад, цитати),

2. авторитет суспільної думки,

3. авто­ритет установи,

4. авторитет досади,

5. авторитет віку,

6. власний авто­ритет тощо.

Слід підкреслити, що можливості окремої людини обмежені. Далеко не все в житті можна самостійно проаналізувати та пере­вірити. Так чи інакше людина покладається на думки інших, на знання, здобуте людством протягом історичного розвитку.

У повсякденному спілкуванні аргументам до авторитету буває дуже важко протистояти. В подібних випадках потрібно зважати не на те, що думка висловлена видатною людиною, а на те, чи є вона прийнятною, слушною.

Аргумент до авторитету використовується здебільшого саме в аргументації, коли оратор спирається на думки інших людей при обгрунтуванні своїх тез.

Аргумент до особи— це твердження, що підкреслюють особистісні якості ін­шої людини.

Якщо оратор апелює до позитивних рис, тоді цей аргумент постає як різновид аргументу до авторитету. Загальну схему його застосування можна представити таким чином:

«X» с хороше ю людиною.

Отже, її аргумент слід прийняти.

Власне аргументом до особи вважається все ж таки посилання на реальні або уявні недоліки інших людей. За допомогою такого аргументу опонент постає в кумедному вигляді або як ненадійна людина, якій не можна довіряти. Загальну схему застосування аргументу до особи можна представити таким чином:

«X» с поганою людиною.

Отже, її аргумент не слід приймати.

Аргумент до особи має багато різноманітних форм:

X неправ­дива людина.

X нерозважлива людина:

X не може реально оціни­ти ситуацію;

X має низькі моральні стандарти;

X некомпетентна людина:

X належить до групи людей, які займають упереджену позицію, не дотримуються моральних принципів тощо.

Крім то­го, аргументом до особи може виступати твердження про непо­слідовність співрозмовника, коли людина говорить одне, а сама робить інше. В таких випадках оратор здійснює «атаку па особу» іншої людини з метою дискредитації її положень.

Аргумент до особи здебільшого використовують при критиці тверджень інших людей. Оратор у своїй промові намагається продемонструвати, що певні думки не є переконливими, оскільки людям, які їх наводили, не можна довіряти.

Досить яскраво стосовно того, як протистояти аргументам до етосу, висловився відомий німецький філософ І . Лейбниць:

«Насправді, якщо з поваги я не насмілюсь заперечити, або якщо я не маю нічого кращого сказати, або якщо я собі суперечу, то звід­си зовсім не випливає, що Ви праві. Я можу бути скромним, неосвіченим, можу помилятися, але й Ви також можете помилятися».

У сучасній риториці подібна тактика захисту теж є різновидом аргументу, яка отримала назву («ти теж»).

Взагалі будь-яка риса людини може стати об'єктом аргументів до етосу. Однак ефективними вважаються такі аргументи, за до­помогою яких оратору вдається переконати аудиторію в прийня­тності чи неприйнятності певних положень.

Аргументи до пафосу— це твердження, які апелюють і до почуттів.

Вони спрямовані на те, щоб викликати в аудиторії такі почут­тя, які б сприяли прийняттю слухачами тез оратора. Ставка виключно на логос не завжди приносить бажаний ефект. Наведемо приклад:

Чудового травневого ранку Енді йшов нью-йоркським Центральним парком на співбесіду щодо майбу­тньої роботи. Він був настільки стурбований своїм майбут­нім, що не помічав навколишню красу: молодого листя на деревах, сонячних променів, які віддзеркалювались від озера. Раптом його увагу привернув жебрак, поряд з яким стояв плакат: «Я СЛІПИЙ». Ця мольба явно не хвилювала жителів міста й туристів, які квапливо проходили повз. На якусь мить Енді подумав про те, чого позбавлена ця людина тако­го чудового дня, і підійшов до жебрака.

— Я не можу дати вам грошей, — пояснив Енді, — оскільки сам кілька місяців без роботи. Але. якщо ви не проти, я мо­жу допомогти вам іншим способом. Я би хотів внести деякі зміни у ваше прохання по допомогу.

Здивований жебрак деякий час вагався, а потім сказав:

— Робіть, що хочете. Але мушу вам сказати, що навряд чи знайдуться слова, які здатні викликати співчуття у жителів цього міста до чергового жебрака.

— Енді дописав кілька слів на плакаті й пішов.

— Через кілька годин він повертався і з задоволенням відмітив, що новий плакат довів свою ефективність у розкритті сер­дець і гаманців перехожих.

— Справи у вас пішли значно краще, - - сказав Енді жебраку.

— Точно, відповів той, а потім, упізнавши голос, запитав: Що ви зробили з моїм плакатом?

— Я лише додав кілька слів, - пояснив Енді. –

— Тепер там написано: «Я СЛІПИЙ, А НА ВУЛИЦІ ВЕСНА...».

Серед аргументів до пафосу найбільш поширеними є

• аргумент до вигоди;

• аргумент до пихи;

• аргумент до жалю;

• аргумент до сили;

• аргумент до публіки.

Аргумент до вигоди— це тве­рдження, що стимулюють усвідомлення аудиторією своїх особистих інтересів у тій проблемі, яка обгово­рюється.

А. Шопенгауер оцінює цей аргумент як таку хитрість, яка ро­бить зайвими всі інші аргументи:

«Адже все, не поєднане з вигодою, в більшості випадків зда­ється інтелекту безглуздим».

У сучасній практиці спілкування аргумент до вигоди найчас­тіше застосовується в рекламі.

Сила впливу подібних аргументів зумовлюється тим, що усві­домлення особистої зацікавленості в певній проблемі підвищує інтерес слухачів до ораторської промови. Для більшості людей найголовнішою людиною в житті є вони самі. Тому оратору по­трібно подбати про те, щоб слухачі могли в його промові знайти відповідь на запитання: «Навіщо це мені?».

Аргумент до пихи— це тве­рдження, що підкреслюють певні якості співрозмовників, розхвалюють їх.

Оратор розраховує на те, що під впливом компліментів інша людина стане більш поступливою, тому їй простіше буде нав'я­зати свою думку. Для того, аби похвала діяла, їй навіть не обов'яз­ково бути точною. Тобто людина може усвідомлювати, що за до­помогою компліментів підлесник намагається домогтися певної вигоди для себе, однак протистояти похвалі все одно дуже важко.

У процесі спілкування співрозмовники досить чутливі до компліментів. Вони здатні надавати людині позитивні емоції. Комплімент слід відрізняти від лестощів. У багатьох випадках неприкриті лестощі сприймають негативно («Не люблю комплі­ментів»).

Комплімент це невелике перебільшення якоїсь чес­ноти, яку сама людина бажає бачити в собі. Мета компліменту полягає в тому, щоб принести задоволення аудиторії й запрогра­мувати її на прихильне сприйняття промови. Слухачі прихильно реагують на позитивні зауваження про них самих, про їхні досяг­нення, про їхню організацію тощо.

Компліменти здебільшого слід застосовувати у вступі та в завершенні промови. Наприклад;

«Яке задоволення — бути присутнім тут. Насамперед мені хочеться привітати вас з тією творчою енергією, яка дозво­лила вам залишатися з нами протягом кількох років. Повір­те, щоб вижити в цьому енергійному бізнесі, потрібна особ­лива кмітливість».

Аргумент до жалю— це твердження, які викликають співчуття до того, що виголошує оратор.

У подібних випадках посилаються на тяжкі обставини, скрут­не становище для того, аби розжалобити аудиторію й домогтися від неї прийняття положень оратора.

Найчастіше подібним аргу­ментом користуються студенти на іспитах чи заліках.!!!!!!

Аргумент до сили це твердження, які вказують на неприємні для аудитори наслідки в разі відмови від положень оратора.

При застосуванні цього аргументу навряд чи можна говорити про переконання, мова йде вже про примус. Як писав С. По­варнін:

«Насильство в усіх видах дуже часто «переконує» багатьох і вирішує суперечки, принаймні на деякий час.

...Розбійник відкрито пропонує дилему «гаманець або життя».

Софіст по­дає прихованим чином і з невинним виглядом дилему: «при­йняти довід або зазнати неприємності»; «не заперечувати або постраждати».

У сучасних комунікативних ситуаціях подібні аргументи ста­ють все більш витонченими. Оскільки погрози, як правило, явно не формулюють, досить важко буває встановити застосування ар­гументу до сили. Наприклад:

«Натиснути за допомогою погроз на опонента ще більш ви­тонченим способом можна шляхом впливу на його почуття. Якщо він відмовиться прийняти певну точку зору, він за­вдасть болю або розчарує того, хто її висунув. Погроза, що міститься в подібному моральному шантажу, дає йому від­чути, що він більше не може вільно висловлювати сумнів з приводу даної точки зору»

Аргумент до публіки— це і звернення до почуттів аудиторії з метою відвертання слухачів від об'єктивного розгляду певної проблеми та схиляння їх до рішення у потрібному оратору на­прямі.

При ньому промовець намагається продемонструвати аудито­рії, що він є ніби «своєю» людиною, яка дуже добре розуміє по­треби слухачів. Подібний аргумент широко застосовується у по­літичних промовах, коли оратор безпосередньо звертається до присутніх, апелюючи не до їхнього розуму, а саме до почуттів. Цей прийом часто називають ще демагогією.

Якщо оратор може керувати емоційним станом слухачів, він здебільшого досягає своєї мети. При цьому він не обов'язково відкрито спирається на забобони аудиторії, йому достатньо під­креслити їхню значимість, а слухачі вже самі зв'яжуть їх з тими позиціями, які обговорюються.

Аргумент до публіки здебільшого виконує роль так званого «відвертаючого маневру», адже заважає аудиторії зрозуміти, на­скільки слабкими є аргументи до логосу в промові оратора.

Розділ 5. ДИСПОЗИЦІЯ

Диспозиція (від лат. — «розташування») — це розділ риторики, який вивчає структуру ораторської промови.

На цьому етапі оратор повинен організувати матеріал, винайдений у процесі інвенції, тобто розчленувати його та забез­печити певну послідовність у промові. Характерного рисою будь-якого мовлення є лінійність, тому оратору і потрібно так розта­шувати попередньо відібраний матеріал.

Якщо на етапі інвенції головним було визначення стратегії, то на наступних етапах, починаючи з диспозиції, головним є визна­чення тактики. Вона передбачає систему дій для ефективної реа­лізації стратегії Па етапі диспозиції тактика полягає в тому, щоб структурувати матеріал та забезпечити зв'язок між окремими по­ложеннями ораторської промови. У результаті промова представ­лятиме собою єдине ціле.

Ще в класичній риториці існувало чимало поглядів щодо кіль­кості необхідних частин ораторської промови. Деякі теоретики вказували на чотири обов'язкові частини (Наприклад: Арістотель, Ісократ), інші - на сім.

На сьогоднішній день оптимальною вважається така структу­ра промови:

1. Вступ.

2. Головна частина.

3. Завершення.

Окремі частини промови та положення в межах самих частин мають бути пов'язані між собою. Тобто промова повинна мати так звану блочну структуру, в якій між блоками існує певний вза­ємозв'язок, а не просте нагромадження матеріалу. Зв'язок дося­гається завдяки використанню спеціальних слів чи словосполу­чень, які й забезпечують перехід. Ці «слова-перехідиики» можна поділити на такі групи:

• заперечувальні;

• підтверджувапьні;

• нейтральні.

Заперечувальні перехідні конструкції — це вирази, що покли­кані послабити ті положення, які оратор хоче розкритикувати. Наприклад:

«але...»; «однак...»; «на жаль...»; «здавалось, що...»; «і все ж варто визнати, що...»; «фактично ж...»; «ніхто не очікував, що...»; «цілком несподівано ми дізнаємось, що...»

Підтверджувальні перехідні конструкції— це вирази, покли­кані посилити ті положення, які оратор захищає. Наприклад:

«до речі...»; «окрім того...»; «на користь цього свідчить й те, що...»; «варто додати також і те, що...»; «це можна під­твердити й тим, що...»; «відомо також, що...»; «а це озна­чає, що...» тощо.

Нейтральні перехідні конструкції — це вирази, які виконують суто технічну роль зв'язку. Як правило, це вставні слова або ре­чення. Наприклад:

«цікаво, що...»; «виявляється, що...»; «слід відзначити, що...»; «слід підкреслити, що...»; «не варто забувати, що...»; «по-перше..., по-друге..., по-третє...»; «а тепер до­звольте перейти до наступного питання» тощо.

Завдяки використанню різноманітних перехідних конструкцій промова оратора набуває цілісного вигляду, де кожний елемент слугує загальній меті — впливу на аудиторію.

Оратор може також застосовувати як перехідні конструкції вирази, що містять пряме звернення до слухачів. Наприклад:

«а тепер давайте разом подумаємо над тим, що...»; «да­вайте пригадаємо, що...»; «спробуйте уявити собі, що...»; «зверніть увагу на те, що...»; «давайте замислимось над питанням про тс, що...»; «а щоб ви робили у випадку...»

тощо.

1 . Вступ до промови

В ораторській промові вступ має найважливіше зна­чення. Загальна мета вступу — це встановлення контакту з ау­диторією. Якщо в перші хвилини оратору це не вдалося зробити, тоді навряд чи його виступ у цілому буде успішним.

Найбільш поширеними є три прийоми, які використовуються у вступі:

• привертання уваги аудиторії;

• «початок здалеку»;

• «несподіваний вступ».

Перший прийом (привертання уваги аудиторії) передбачає три випадки залежно від того, якому компоненту риторичного трикутника надається перевага:

1) Оратор підкреслює своє право говорити на певну тему. Маються на увазі ситуації, коли аудиторія в принципі готова слухати, треба тільки стимулювати її інтерес до виступаючого. Риторика в подібних випадках рекомендує тактику, що зорієнто­вана не на презентацію особистості оратора, а на презентацію йо­го ставлення до того, що відбувається.

Наприклад:

Шановні слухачі! Ви вже прослухали цікаві й яскраві висту­пи моїх колег з проблем... Я сам з великим задоволенням прослухав їх і тепер продовжу цю тему. Хочу запропонува­ти вам своє бачення цих питань.

2) Оратор підкреслює важливість теми для аудиторії. Маються на увазі ситуації, коли слухачі не готові до сприй­няття промови. Риторика в подібних випадках рекомендує вихо­дити з «нагальної необхідності», тобто звернутись до того аспек­ту події, який залишався досі поза увагою присутніх, однак співвідноситься з їх потребами та інтересами.

Наприклад:

Шановні депутати! Я хотів би привернути вашу увагу до проблеми правового абезпечення економічних перетворень. Я вважаю, що це питання має стратегічне значення. Якщо не буде належного правового забезпечення реформи, то не бу­де й самої реформи.

3) Оратор підкреслює значимість самого предмета промови. Маються на увазі ситуації сприятливого контакту між учасни­ками спілкування. Здебільшого такі ситуації є конвенційними, коли заздалегідь відомо, кому належатиме ініціатива в спілку­ванні й аудиторія готова слухати. Риторика в подібних випадках рекомендує відразу презентувати тему. Як приклад розглянемо вступ до популярної лекції професора М. А. Мензбира «Історія Середземного моря, що розказана його берегами, хвилями та їх­німи мешканцями»:

«Уявіть себе подорожнім, який вперше підходить до Серед­земного моря, вперше бачить синь його хвиль, оповиті димкою далекі берегові скелі, пишні зелені рослини, і дозвольте дати вам стислу характеристику сучасного нам середземно­морського узбережжя, розпочавши з його географічного на­рису».

Другий прийом («початок здалеку») використовується пере­важно в конфліктній аудиторії. Завдання оратора за таких умов полягає в тому, щоб налаштувати аудиторію на позитивне сприй­няття промови.

Риторика в подібних випадках рекомендує створити, по мож­ливості, «нейтральний» фон для подальшого спілкування, відтя­гуючи момент «з'ясування стосунків». Для цього можна:

— вказати на багатомірність істини, неможливість однобічної оцінки певного явища й тим самим підштовхнути слухачів до го­товності вислухати інші погляди на проблему;

— використати «обхідний маневр», тобто виразити думку ау­диторії як власну й поступово завести її в «глухий кут» (показати, що наслідки з цього положення неслушні, неприйнятні, хибні).

Третій прийом («несподіваний вступ») передбачає безпосе­реднє звертання оратора до основної проблеми. Як правило, по­дібний прийом використовується в тих ситуаціях, коли аудиторія вже жваво зацікавлена в розгляді певної теми, пристрасті слуха­чів у розпалі. Тоді оратору потрібно розпочати промову з сильної риторичної фігури. Здебільшого такою фігурою виступає риторичне запитання.

Вибір оратором того чи іншого прийому вступу диктується особливостями конкретної мовленнєвої ситуації, насамперед ха­рактером аудиторії. Перші фрази мають бути досить ретельно підготовлені, адже саме вони мають важливе значення для вста­новлення контакту зі слухачами.

У риториці виділені також універсальні прийоми вступу, які можна використовувати в ораторських промовах на будь-яку те­му в будь-якій аудиторії:

— цитата;

— яскравий приклад;

— комплімент;

— апеляція до загальновідомого джерела інформації;

— проблемне запитання;

— виклад мети й завдань виступу;

— демонстрація певного предмета та ін.

Окрім «позитивних» способів вступу, в риториці зафіксовані також і «негативні», невдалі прийоми початку промови. А са­ме: не варто розпочинати виступ з вибачень стосовно того, що ви не встигли підготуватись, що ви не заберете багато часу тощо.

Загальні характеристики першої частини промови можна окреслити таким чином: вступ має бути коротким та яскравим.

2. Головна частина

Після вступу оратор пропонує аудиторії той матеріал (тези, аргументи), який було відібрано на етапі інвенції.

Загаль­на мета головної частини— це обгрунтування тез оратора. Якщо говорити більш точно, то завданням тут виступає подання цих доказів слухачам (адже для себе людина вже обгрунтувала тези).

В головній частині інколи виділяють такий окремий компо­нент, як оповідання (від лат. «.паггаїіо» — «виклад»). Важливого значення ця частина набуває в судових промовах, коли подається загальна картина правопорушення. Щодо інших типів промов, то оповідання в чистому вигляді знайти буває дуже важко.

Залежно від характеру впорядкування підібраного на етапі інвенцї матеріалу, він може подаватися шляхом:

• природним;

• штучний

Природний, або історичний, шлях подання матеріалу характеризується лінійністю та найменшим втручанням оратора у виклад.

Найбільш яскраво суть цього шляху виразив давньоримський оратор Катон Старший: («Слова підуть слі­дом за предметом»).

Матеріал викладається в хронологічній послідовності крок за кроком від більш ранньої події до більш пізньої. Цей спосіб зо­бражує події так, як вони відбувались у реальній дійсності. Роль оратора в таких випадках подібна до ролі літописця (головне — не забути, що за чим відбувалось). Перевагою історичного спосо­бу є прозорість такого подання матеріалу для аудиторії. Він легко сприймається, запам'ятовується, не викликає напружень думки.

3. Способи подання матеріалу

Природний шлях викладу рекомендують використовувати у промовах, мета яких полягає в інформуванні аудиторії.

Штучний шлях викладу характеризується ієрархічністю, коли оратор сам впорядковував певний матеріал, при цьому він міг порушувати хронологію, ставити наслідки перед причинами тощо.

Подібне впорядкування матеріалу вимагає від оратора досить високого рівня майстерності, адже в таких випадках аудиторія є досить вимогливою. З іншого боку, слухачам теж доводиться до­кладати певних зусиль для того, аби вичленити людину з її про­мови, тобто розібратися, де самі факти, а де — робота оратора з фактами.

Штучний шлях реалізується трьома способами:

• дедуктивним;

• індуктивним;

• компаративістським.

Слід підкреслити, що ці назви є дещо умовними. Наприклад, дедуктивний спосіб викладу зовсім не означає, що в основу ар­гументації були покладені дедуктивні міркування. Оратор для себе вже обгрунтував певні положення, тепер він обирає порядок представлення аргументації слухачам.

Дедуктивний спосіб подання матеріалу характеризується ру­хом від формулювання тези до формулювання аргументів.

Індуктивний спосіб подання матеріалу характеризується ру­хом від формулювання аргументів у вигляді окремих положень до формулювання тези.

Компаративістський спосіб подання матеріалу характеризу­ється зіставленням предметів і перенесенням властивостей з од­ного на інший. Цей спосіб може проявлятися у двох формах: спочатку подаються аргументи, які засвідчують подібність пред­метів у деяких ознаках, а потім положення про те, що предмет має ще одну ознаку (теза). Або навпаки: спочатку теза про влас­тивість предмета, а потім — аргументи-зіставлення цього пред­мета з іншим.

Таким чином, структура головної частини може мати такий вигляд:

Незалежно від способу викладу матеріалу при штучному впо­рядкуванні промови в риториці пропонують певний порядок роз­ташування аргументів. Він полягає в тому, що спочатку подаються сильні аргументи, потім — слабкі, а наприкінці — найсильніший аргумент. Більшість майстрів ораторського мистецтва застерігають від «висхідного» чи «нисхідного» порядку аргументів.

4..Типові помилки в аргументації та критиці

Важливе значення для оратора має знання та вміння користуватися правилами стосовно аргументації та критики. Бі­льшість із них встановлені в межах логіки. Розглянемо основні правила та типові помилки, що можуть виникнути в процесах об­грунтування певних положень.

Слід підкреслити, що залежно від структури аргументації /критики правила поділяють на три групи:

1) правила щодо тези;

2) правила щодо аргументів;

3) правила щодо форми.

Крім того, правила аргументації/критики можна поділити ще залежно від етапів ораторської діяльності. Одним з основних правил, яке стосується тези та аргументів, є правило чіткості та ясності. Розгляд його буде здійснено в наступному розділі «Ело-куція», оскільки воно безпосередньо пов'язане саме з формулю­ванням певних положень. Інші правила доречно розглянути в межах даного розділу.

Правило щодо тези: Теза повинна залишатись незмінною протягом усієї аргументації або критики. Порушення цього правила призводить до того, що оратор у своїй промові обґрунто­вує положення, яке відрізняється від того, що було ним заявлене. Заміна однієї тези на іншу в процесі аргументації/критики може відбуватися навмисно й ненавмисно. Відповідно розрізняють такі помилки, що виникають у результаті порушення правила щодо тези:

• «підміна тези»;

• «втрата тези».

«Підміна тези» — це помилка, яка полягає у навмисній заміні оратором того положення, яке обґрунтовуєть­ся в промові.

Як правило, така помилка виникає в тих випадках, коли лю­дина відкрито не може довести заявлену тезу. Тоді вона намага­ється відволікти увагу аудиторії, пропонуючи положення, що ні­би схоже із початковим, однак має інший смисл.

У реальній практиці спілкування досить часто відбувається часткова підміна тези. Вона виявляється або в розширенні, або в звуженні тези. Розширення тези може призвести до того, що ора­тор буде обґрунтовувати хибне твердження, а звуження — до то­го, що буде доведена лише частина положення, що потребує об­грунтування.

Взагалі якщо мова йде про аргументацію, то оратор намага­ється звузити тезу, тоді її легше обгрунтувати. Якщо ж мова йде про критику, тоді оратор намагається розширити тезу. С. По­вариш з цього приводу пише:

«Наприклад, спочатку сперечальник поставив тезу: «всі лю­ди егоїсти», але, побачивши, що неможливо довести й запе­речення супротивника сильні, починає стверджувати, що те­за була просто «люди егоїсти». ...Якщо ж, навпаки, супро­тивник виставив тезу «люди егоїсти», софіст намагається витлумачити її в більш вигідному для себе сенсі: в тому сенсі, що «всі люди егоїсти», оскільки в такому вигляді тезу ле­гше спростувати. Взагалі свою тезу софіст звичайно намага­ється, коли справа кепська, звузити: тоді її легше захищати. Тезу ж супротивника він намагається розширити, тому що тоді її легше спростувати».

«Втрата тези»— це така помил­ка, яка полягає у ненавмисній заміні того положення, яке обґрунтовується в промові.

Вона виникає ніби випадково, незалежно від волі оратора. Тобто він сам не усвідомлює, що обґрунтовує не те положення, яке заявив у своїй промові, а лише подібне до нього. Розглянемо тепер правила щодо аргументів.

Правило І: Аргументи повинні бути обгрунтованими твер­дженнями. В комунікативній практиці це правило говорить на­самперед про те, що співрозмовники повинні визнавати прийнят­ність аргументів (для цього вони й повинні бути обгрунтовани­ми). Тобто якщо хтось із учасників спілкування не визнає певне положення, тоді його не можна використовувати в якості аргумента для підтвердження тези. Обгрунтування тези становить собою, як правило, багатосту­пеневий процес. Спочатку висувають тезу, до якої підбирають аргументи. Далі вони виступають вже як похідні тези, до яких, у свою чергу, наводять твердження, які б їх обґрунтовували. Схе­матично цей процес виглядає таким чином:

Схема 1

ТЕЗА

Аргумент 1

Твердження Твердження Твердження

на підтримку на підтримку на підтримку

За такої побудови промови аргументи виявляються незалеж­ними один від одного, проте всі підтримують тезу оратора. Кожний аргумент розпочинає новий блок тексту, в якому мають бути наведені твердження на користь даного положення. Між блоками повинен існувати зв'язок, який забезпечується використанням відповідних перехідних конструкцій.

Можливий інший «ланцюговий» варіант розташування аргу­ментів, коли кожне наступне твердження підтримує попереднє:

Схема 2

ТЕЗА

Аргумент 1.

Аргумент 1.1.

Аргумент 1.п

Обидві схеми можуть комбінуватися в межах промови.

У випадку порушення цього правила виникає помилка, яка має загальну назву «необгрунтований аргумент». Вона має де­кілька різновидів:

• «хибний аргумент»;

• «випередження основи»;

• «коло в обгрунтуванні».

«Хибний аргумент» (лат.) — це така помилка, коли в якості аргументе використовується хибне твердження.

Однак оратор може й не знати про це. Тому при відборі аргу­ментів слід бути дуже уважними й ретельно продумувати обгрун­тування кожного твердження, що використовується як аргумент в ораторській промові.

«Випередження основи» (лат) — це така помилка, коли в якості аргументе використовується твердження, яке й не є наперед хибним, але саме по­требує обґрунтування.

Тобто достовірність такого положення тільки припускається, однак не встановлюється з необхідністю.

«Коло в обґрунтуванні» (лат.) — це така помилка, коли для обґрунтування тези використову­ється аргумент, який, у свою чергу, випливає з цієї тези.

Наприклад:

«Цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи».

У даному випадку людина для підтвердження своєї тези вико­ристовує ту саму тезу, хоча й у дещо зміненому вигляді.

У сучасних комунікативних ситуаціях проблема виявлення кола в обгрунтуванні пов'язана з тим, що, як правило, воно виникає не при прямому співставленій аргументу та тези. Тобто між ними мо­же бути кілька етапів аргументації, коли ланцюжок міркувань (схе­ма 2) робить коло і повертається до вихідного твердження. Ф. ван Єємерен і Р. Гроотендорст наводять такий приклад:

«Конкуренція стимулює економіку, тому що конкуренція означає, що кожний хоче бути кращим за всіх, швидше всіх і продати товар дешевше за всіх. Оскільки, врешті решт, ко­жний хоче бути учасником конкуренції, щоб конкурувати з іншими людьми, то це виявляється корисним для розвитку економіки».

Структура даної аргументації може бути представлена в тако­му вигляді:

Теза: Конкуренція стимулює економіку.

Аргумент 1.1. Конкуренція означає, що кожний хоче бути кращим за всіх, швидше всіх і продати товар дешевше за всіх.

Аргумент 1.1.1 Кожний хоче бути учасником конкуренції.

Аргумент 1.1.1.1 Кожний хоче конкурувати з іншими людьми.

Аргумент 1.1.1.1.1. Конкуренція корисна для розвитку економіки.

Отже, у даному прикладі наявна помилка «коло в обґрунту­ванні», оскільки аргумент 1.1.1.1.1 співпадає з тезою.

Правило 2: Аргументи повинні бути достатніми для обгру­нтування тези. Слід підкреслити, що поняття достатності є до­сить відносним. Серед слухачів є люди, які більш схильні до прийняття аргументації, а є такі, які взагалі не готові до сприй­няття тих положень, що пропонує оратор. Тим не менш, хоча рі­вень достатності аргументації має індивідуальний характер для кожного слухача, можна виділити декілька загальних рис цієї до­статності. Насамперед, одного аргументу, як правило, замало для обгрунтування тези. З іншого боку, оратору не слід прагнути й до якомога більшої кількості аргументів. У такому випадку може виникнути помилка, яка називається «надмірне обгрунтування».

«Надмірне обґрунтування» (лат.)— це така помилка, коли людина, намагаючись навести якомога більше аргументів на користь своє/ тези, непомітно для себе починає використовувати необґрунтовані, суперечливі, хибні аргументи.

У різноманітних сферах спілкування здається, що чим більше аргументів, тим краще. Проте переконливість певних тверджень залежить не від кількості, а від якості аргументів. Оратору при підготовці до промови слід зважати саме на якість тих положень, за допомогою яких він буде відстоювати свої тези. Кожний зай­вий аргумент послаблює обгрунтування. Тому перевагу слід від­давати ієрархічно організованій промові, в якій доводи на ко­ристь тези об'єднані в певні блоки.

Правило 3: Аргументи повинні відповідати тезі, яка обґру­нтовується. Суть цього правила полягає в тому, що оратор пови­нен для обгрунтування своєї тези наводити такі аргументи, які пов'язані з темою промови. Інакше може виникнути помилка, яка називається «безпідставний аргумент».

«Безпідставний аргумент» (лат.— це така помилка, коли людина на підтримку своєї тези наводить довільні, неочевидні твердження.

Слід звернути увагу на те, що ступінь вимогливості до аргу­ментів залежить від конкретних ситуацій спілкування. У науці ми більш вимогливі до певних положень, ніж, наприклад, у повсяк­денному житті. С. Поварнін з цього приводу писав:

«Якщо хто-небудь сперечається з нами за гривеник, у нас буде один ступінь вимогливості до його доводів; якщо супе­речка йде за двісті тисяч — зовсім інший».

Правило щодо форми аргументації має такий вигляд: Відно­шення між аргументами і тезою повинно бути принаймні відношенням підтвердження. Суть цього положення полягає в тому, що між аргументами та тезою має існувати зв'язок, який відповідає правилам певних аргументативиих схем.

Порушення правила щодо форми аргументації призводить до помилки, яка має загальну назву «не підтверджує». Ця помилка має декілька різновидів:

• «від сказаного умовно до сказаного безумовно», яка харак­терна для симптоматичної аргументації;

• «після цього, отже, з цієї причини», яка характерна для при­чинної аргументації;

• «хибна аналогія», яка характерна для аналогійної аргумен­тації.

«Від сказаного умовно до сказаного безумовно» (лат)— це така помил­ка, коли аргументами, прийнятними або за певних умов, або в певний час, або в певному місці, обґрунто­вують тезу безумовного характеру.

«Після цього, отже, з цієї причини» (лат.) — це така помилка, коли послідовність у часі сприймається як така, що містить причинний зв'язок.

«Хибна аналогія» — це така помилка, коли наявні об­ставини, що роблять порівняння недійсним.

Слід наголосити на тому, що дотримання правила щодо фор­ми аргументації тісно пов'язане зі знаннями та вмінням застосу­вати на практиці закони і правила логіки щодо різних типів мір­кувань. Інколи інтуїтивної логіки або «логічного чуття» достат­ньо для того, щоб помітити логічні помилки в процесі аргумен­тації. Чим більше людина аналізує різноманітні тексти, тим кра­ще у неї розвивається «логічне чуття». Однак без спеціальних знань буває важко уникнути логічних помилок навіть у повсякденному спілкуванні. Розвитку й вдосконаленню логічної куль­тури оратору допоможе ретельне опанування курсу логіки (див. список літератури в кінці посібника).

5.Завершення промови

Остання частина промови — завершення — дає мож­ливість оратору посилити переконливість своїх думок, які було обгрунтовано в основній частині. Загальна мета завершення — закріплення оратором своїх положень у свідомості аудиторії. Найбільш поширеними є три прийоми, що використовуються в цій частині:

• формулювання висновків;

• розгляд перспективи;

• апелювання.

Перший прийом (формулювання висновків) полягає в тому, що оратор повертається до найважливіших пунктів головної час­тини. У таких випадках завершення промови покликане нагадати про них. Воно може розгортатися на:

1) предмет повідомлення;

2) структуру повідомлення:

Розгортання завершення на предмет промови передбачає під­сумовування думок щодо нього. Для цього оратор повинний віді­брати найбільш сильні суттєві положення головної частини. Ви­значальною є процедура розробки резюме. У завершеннях такого типу не рекомендується: вводити нові дані; занадто варіювати вихідні формулювання; відволікатися «цікавинками».

Розгортання завершення на структуру повідомлення перед­бачає огляд того, в якій послідовності подавалась інформація про предмет промови. Тобто оратор наголошує не на головних рисах самого предмета, а на головному в повідомленні про нього. Для цього характеризується загальна структура промови та окремі ча­стини. Головною тут є процедура розробки анотації. У завершен­нях такого типу не рекомендується: на ходу перебудовувати по­відомлення; надавати рівного значення всім частинам; випускати мотиви переходу від однієї частини до іншої.

Формулювання висновків є досить поширеним способом заве­ршення ораторських промов. Оратор ще раз наголошує на важли­вих думках свого виступу. При цьому доцільно перераховувати ті пункти, які повторюють, за допомогою конструкції: По-перше.... По-друге.... По-третє..,.

Другий прийом (розгляд перспективи) полягає в тому, що оратор окреслює гіпотетичний розвиток предмета промови. Для цього оратор може скористатися екстраполяцією:

1) часовою;

2) просторовою.

Завершення через часову екстраполяцію передбачає розгляд того, чим предмет буде завтра. Промова грунтується на загальній схемі: «чим був об'єкт учора — чим він є сьогодні — чим він бу­де завтра». Слід підкреслити, що така схема підходить до пові­домлень майже на будь-яку тему.

Завершення через просторову екстраполяцію передбачає вве­дення нових об'єктів для кращого засвоєння предмета промови. Ці об'єкти можуть бути подібними або контрастними до предме­та промови. Прикладом завершення через розгляд перспективи може бути промова Ф. Рузвельта, виголошена ним 6 січня 1942 року:

«Ніякий компроміс не завершить цей конфлікт. Ніколи не можна досягти задовільного компромісу між Добром і Злом. Тільки тотальна перемога може винагородити прихи­льників толерантності і пристойності, свободи і віри».

Третій прийом (апелювання) полягає в тому, що оратор на­магається емоційно завершити свою промову та вплинути на по­чуття аудиторії. Найчастіше використовується тоді, коли людина намагається сформувати у слухачів намір певним чином діяти. У завершеннях такого типу не рекомендується: надто підкреслюва­ти дистанцію між оратором та аудиторією, характеризувати слу­хачів (особливо негативно), домагатися згоди аудиторії, проти­ставляти окремі групи слухачів між собою, примушувати аудиторію до відповідей на прямо поставлені запитання.

Вибір того чи іншого прийому завершення диктується конкре­тними умовами спілкування. Насамперед оратору слід зважити на мету промови. Для інформативних промов більше підходить завершення через формулювання висновків, а для переконую­чих — розгляд перспективи (як правило, невтішної в разі відмови від певних дій) або апелювання. Крім того, тип завершення зале­жить і від способу подання матеріалу в головній частині. Для іс­торичного способу викладу, наприклад, оптимальним буде заве­ршення як розгляд перспективи.

Останні фрази завершення мають бути ретельно продумані оратором, адже вони сприяють закріпленню того враження, яке склалось в аудиторії під час всієї промови. В межах риторики встановлені певні загальні прийоми завершення, що підходять до промов на будь-яку тему:

— цитата;

— ілюстрація;

— подяка аудиторії, яка має вигляд розгорнутого компліменту.

При виборі прийому завершення як подяки оратору не слід обмежуватися простою фразою: «Дякую за увагу!». Потрібно конкретизувати комплімент аудиторії. Наприклад:

«На завершення я б хотів подякувати вам за те, що так ува­жно мене слухали і задавали цікаві запитання. Дуже приєм­но було з вами співпрацювати»,

або

«Дякую за увагу. Було дуже приємно виступати у вашій уважній і доброзичливій аудиторії»

Окрім «позитивних» варіантів завершення промови, фахівця­ми у галузі риторики встановлені й «негативні» способи. Ефекти­вне завершення виступу має таке саме значення, як і вдалий вступ. Не треба завершувати промову:

— вибаченнями;

— додатковими даними після того, як сформульовано висновки;

— безнадійною перспективою.

Переглядів: 2664