• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Загальна риса завершення — це стислість (так само, як і вступу).

Розділ 6.ЕЛОКУЦІЯ

Елокуція [від лат. «словесне вираження») — це розділ риторики, який вивчає виразність ораторсь­кої промови.

На цьому етапі оратор повинен забезпечити виразність мате­ріалу промови, що був підібраний та розташований на попередніх етапах.

Порівняно з іншими цей розділ був найбільш розроблений класичною риторикою. Теоретики ораторського мистецтва ство­рювали численні класифікації різноманітних риторичних засобів, що забезпечували не тільки впливовість, але й красу промови. Окремі підрозділи елокуції (вчення про стилі, риторичні фігури, тропи та ін.) у часи занепаду риторики благополучно перейшли в поетику, стилістику, теорію літератури тощо.

Ще античною риторикою були запропоновані такі критерії до словесного виразу промови:

• правильність;

• ясність;

• краса;

• доречність.

Перші три критерії можна розвести по модусах переконання таким чином:

правильність пов'язана з стосом оратора (дійсно, чи мо­же аудиторія довіряти людині, яка не володіє правилами певної мови?);

ясність пов'язана з логосом (П. Сергеіч стосовно судової практики, наприклад, підкреслював:

«Не так кажіть, щоб міг зрозуміти, а так, щоб не міг не зрозу­міти вас суддя^»;

краса пов'язана з пафосом (інколи навіть вважають, що фігу­ри як основні засоби виразності промови якраз і виражають до­води до пафосу).

Критерій доречності ніби виражає загальну настанову ора­торської промови — вплив — й об'єднує в собі три перші риси.

Слід зазначити, що на сьогоднішній день поняття правильно­сті майже повністю переведене в площину культури мовлення.

Правильність — це відповідность ораторської промови певним мовним нормам.

Більш докладно питання мовних норм висвітлюються у відпо­відних мовознавчих курсах, наприклад, у курсі української діло­вої мови та іи. їх ґрунтовний розгляд виходить за межі риторики.

Вимога ясності має дуже важливе значення для оратора. При публічному виступі він повинен прагнути до того, щоб промова була доступна і зрозуміла слухачам. Здебільшого ясність є ре­зультатом вдалої роботи оратора на етапі інвенції, коли він для себе зрозумів сутність певного предмета.

Вимога ясності є також головним правилом процесів аргумен­тації/критики. А саме: теза й аргументи повніші бути сформу­льовані чітко та ясно. Суть його полягає в тому, що оратор:

• по-перше, може уточнити у разі необхідності всі терміни, які використовуються в тезі або аргументах. Особливо це стосується багатозначних мовних виразів, іншомовних виразів та виразів, які не мають чіткого загальновживаного значення;

• по-друге, може уточнити кількісні, модальні та оціночні ха­рактеристики аргументів. Тобто встановити, про яку кількість предметів йдеться (весь клас, частину чи окремий предмет); чи стверджуються в них можливі, необхідні чи випадкові властивос­ті; чи виражають вони знання чи думку; чи стосуються вони те­перішнього, минулого чи майбутнього стану справ; чи спирають­ся на норми обов'язкового, дозволеного чи забороненого харак­теру; чи є аргументи істинними (достовірними) твердженнями, чи правдоподібними.

Інколи оратори у своїх промовах використовують прийом, який називається «ускладнення мовних конструкцій».

«Ускладнення мовних конструкцій» — це такий прийом, суть якого полягає в тому, що для фіксації певних си­туацій, подій, предметів застосовуються складні для І сприйняття та розуміння мовні вирази.

Замість того, щоб «говорити просто про складне», оратор «го­ворить складно про просте». Спробуйте, наприклад, з'ясувати значення мовної конструкції Б. Березовського:

«Кожна людина володіє ментальною домінантою, згідно з якою превалюючою є економічна мотивація».

Взагалі вищезазначений прийом має багато різноманітних форм: «безглуздий аргумент», «помноження аргументів» тощо.

«Безглуздий аргумент» — це такий прийом, коли оратор у своїй промові пропонує певний набір фраз, які не мають смислу.

При цьому людина виходить з того, що аудиторія хоча їх не розуміє, але буде думати, що за ними щось криється. Особ­ливо такий прийом спрацьовує тоді, коли слухачі соромляться зізнатися у своїй необізнаності в проблемі й роблять вигляд, ні­би їм усе зрозуміло. А. Шопенгауер з цього приводу писав:

«Якщо супротивник у душі усвідомлює свою слабкість, як­що він звик чути багато незрозумілих йому речей і робити вигляд, що все чудово розуміє, то можна імпонувати йому, закидаючи його, з цілком серйозним виразом обличчя, вче­ною чи такою, що глибокодумно звучить, нісенітницею, від якої в нього німіє слух, зір і думка; й цю нісенітницю можна

видати за беззаперечне доведення свого положення».

«Помноження аргументів» — це такий прийом, коли оратор один І той самий аргумент повторює декілька разів у різних формулюваннях.

Слід підкреслити, що в підготовлених аудиторіях використан­ня вищезазначених прийомів навряд чи буде викликати симпатії до оратора.

Краса — це здатність промови досягати естетичного ефекту.

В історії риторики існували думки про те, що краса промови є самоцінною категорією. Сама риторика в такому разі зводилась до «мистецтва прикрашання». Для цього створювались та вдос­коналювались системи різноманітних засобів прикрашання, тоб­то риторичних фігур. У середньовічних риториках кількість фі­гур перевищувала 200. На сьогоднішній день треба відзначити, що завданням елокуції як розділу риторики не є самоцінна роз­робка засобів виразності. Використання фігур для виклику есте­тичних переживань характеризує насамперед художні тексти. Метою ораторської промови є переконання аудиторії, тому вибір засобів виразності повинен керуватися цією загальною настано­вою. Тому застосування фігур в ораторській практиці покликане привертати увагу слухачів. Виразна промова примушує аудито­рію уважніше слідкувати за тим, що говорить оратор. Докладні­ше про основні засоби виразності мова піде у підрозділах 4.2 і 4.3.

Доречність передбачає насамперед вибір оратором форми мовленнєвого впливу.

1 Форми мовленнєвого впливу

Взагалі розрізняють дві форми мовленнєвого впливу:

• пряма форма мовленнєвого впливу;

• непряма форма мовленнєвого впливу.

У сучасній лінгвістиці та філософії мови розрізнення між ни­ми виражається у виборі прямих чи непрямих мовленнєвих актів. Останнім часом непрямі форми комунікації привертають до себе все більшу увагу дослідників. Зокрема висловлюються дум­ки про те, що:

«...людина звертається до прямої комунікації тільки у випа­дку, коли засоби непрямої комунікації виявляються менш ефективними й економними для досягнення комунікативних цілей».

Вибір прямої чи непрямої форми впливу передбачає враху­вання двох основних проблем: проблеми щирості та проблеми ефективності висловлювання.

Пряма форма мовленнєвого впливу— це таке викори­стання оратором мовних виразів, коли він має на увазі лише їх буквальне значення, лише те, що він говорить.

Пряма форма мовленнєвого впливу є відкритою тактикою. Ко­ристуючись нею, оратор безпосередньо повідомляє аудиторії те, що він має на увазі. Відповідно, така форма впливу є точною, по­слідовною й узгоджується із критерієм щирості. З іншого боку, слід мати на увазі, що зв'язок між словом і предметом є довільним. Для аудиторії сприйняття подібної мовленнєвої форми не ви­кликає особливих утруднень. Слухачам не доводиться вгадувати те, що мав на увазі оратор, і думати, чи вірно вони зрозуміли його. Використання прямої форми мовленнєвого впливу передбачає ієрархічно структуровану комунікацію. При цьому більш висо­кий рівень ієрархії займає оратор. Саме за таких умов він може розраховувати на ефективність своєї промови, яка забезпечується здебільшого конвенційним характером ситуації спілкування. Як правило, для кожної ситуації існує одна пряма форма мовленнє­вого впливу. Подібну модель взаємодії оратора й аудиторії нази­вають вертикальною.

Непряма форма мовленнєвого впливу— це таке вико­ристання оратором мовних виразів, коли він має на увазі не тільки те, що він говорить, а й щось більше.

Аудиторії пропонується самій встановити, що криється в цьо­му «більше, ніж буквальне значення». Непряма форма мовленнє­вого впливу є прихованою тактикою. Оратор «каже не те, що він каже», тобто відкрито не проголошує аудиторії, що він має на увазі.

Відповідно, така форма впливу не узгоджується із критерієм щирості. Слід відмітити, що неузгодженість із критерієм щирості зовсім не означає, що оратор говорить неправду. Він свідомо обирає такі способи виразу, які в принципі дають можливість ау­диторії сприйняти те значення промови, що приховане за непря­мою формою. Тому інтерпретація непрямої форми комунікації передбачає додаткові зусилля з боку слухачів. У принципі існує небезпека того, що аудиторія зрозуміє оратора не так, як йому б хотілося.

Непряма форма мовленнєвого впливу задає, по суті, множин­ність способів сприйняття промови. У такий спосіб слухач при­єднує до виголошеного оратором того змісту, що є актуальним для самого слухача. Ефективність непрямої комунікації якраз і виявляється в цій свободі аудиторії. Подібну модель взаємодії оратора зі слухачами називають горизонтальною.

Непряма форма впливу забезпечується використанням у про­мові певних засобів виразності, якими є риторичні фігури. З ін­шого боку, як зазначалось вище, риторичні фігури створюють красу промови.

2. Риторичні фігури

Риторичні фігури ще з часів Античності прийнято по­діляти на дві великі групи:

• власне фігури;

• тропи.

Основою такого поділу є мінімальний об'єкт перетворен­ня, зміни. У фігурах об'єктом зміни є речення або більша оди­ниця промови. У тропах об'єктом зміни є слово або словоспо­лучення.

Найчастіше риторичні фігури й тропи визначаються як відхи­лення від звичайного способу виразу, встановленого нормами пе­вної мови. Однак таке визначення навряд чи можна вважати при­йнятним, оскільки тоді дуже важко розрізнити «риторичність» мови й «псування» мови. Тому подібне визначення намагались уточнити таким чином: риторичні фігури становлять собою від­хилення від стандартів з метою досягнення естетичного ефекту. Що ж стосується тієї концепції риторики, яка пропонується в да­ному посібнику, то згідно з нею краса не є визначальною рисою ораторських промов. Головним залишається переконливість, ефективність, впливовість виступу оратора. З огляду на це, рито­ричні фігури й тропи розглядатимуться насамперед як засоби ви­разності, які покликані, з одного боку, продемонструвати почуття промовця, а з іншого — викликати потрібні почуття в аудиторії.

Риторичні фігури (— образ, вид) — це при­йоми виразності, які реалізуються на рівні речення чи одиниці, більшій за речення.

Найбільш поширеною фігурою є риторичне запитання.

Риторичне запитання— це висловлювання у вигляді запитання, яке не потребує відповіді на відміну від звичайного.

Ї

Воно використовується оратором здебільшого в усних промо­вах для підкреслення незвичайності ситуації, накалу почуттів, привертання уваги слухачів до певного предмета. Як правило, риторичні запитання ставлять у двох випадках:

• По-перше, коли відповідь очевидна, відома аудиторії. Ора­тору потрібно тільки її актуалізувати для сприйняття слухачами. Наприклад:

Ви не змусите людину бути культурною, якщо не пробудите в неї потребу до культури. Чи стане вона їсти, якщо не голо­дна? Чи буде шукати, де тепліше, якщо їй не холодно? Або чи захоче вона якихось змін, якщо вона всім задоволена?

• По-друге, коли відповідь на запитання ніхто не знає або її взагалі не існує. Оратору потрібно підкреслити незвичайність пе­вної ситуації. Наприклад:

Хто винен? Що робити? тощо.

Як зазначалось вище, фігур існує дуже багато. Однак їх можна звести в цілому до такого прийому, який називається «синтакси­чне перетворення».

«Синтаксичне перетворення»— це такий прийом, суть якого полягає у виборі потрібного оратору по­рядку слів у реченнях.

Як пише Р. М. Блакар, найбільш яскраво ефект впливу грама­тичної форми виявляється при зіставленні активної та пасивної форми побудови висловлювань. Вибір тієї чи іншої форми при­зводить до того, що у слухачів складається різне уявлення про причинні відношення, про те, хто є агентом певних дій. Р. М. Бла­кар наводить такий приклад:

«1) Тhе роlісе toок іn тhe demonstrators «Поліція захопила демонстрантів» і 2) The demonstrators were taken in by the police «Демонстранти були захоплені поліцією». Тут грама­тичні форми у прихованому вигляді, але вельми майстерно прямо вказують на різні контексти. У прикладі 1 поліція діє більш чи менш активно (поліція здійснила акцію, поліція вела наступ). У прикладі 2, навпаки, здасться, мається на увазі, що демонстранти поводили себе таким чином, що поліція була змушена вжити заходів (демонстранти діяли, де­монстранти поводили себе зухвало)».

Прийом синтаксичного перетворення реалізується через три групи фігур:

• фігури скорочення;

• фігури додавання;

• фігури розташування.

Фігури скороченняподіляють на:

• власне фігури скорочення;

• фігури зменшення.

Фігури скорочення— це риторичні фігури, суть яких полягає у пропущенні якихось елементів промови.

До них належать: апосіопеза, асиндетон, еліпсис тощо.

Апосіопеза (грец. aposiopesis — «мовчання») — це фігура «замовчування», коли оратор свідомо не до кінця ви­словлює думку, розраховуючи на те, що слухачі самі здогадаються, про що він хотів повідомити.

У письмових промовах така фігура здебільшого виражається через три крапки і досить широко застосовується в заголовках. Наприклад:

«Я б міг сказати вам всю правду, але...».

Асиндетон (грец. asyndeton — «безспопучення») — це фігура скорочення, що означає пропуск сполучників.

Прикладом може бути відоме висловлювання Г. Ю. Цезаря: «Прийшов, побачив, переміг».

Еліпсис (грец. еlleipsis — «пропуск») — це фігура скоро­чення, що означає пропуск якогось члена речення, який | можна відновити з контексту.

Досить часто в подібних конструкціях «випадає» присудок, хоча це можуть бути й інші члени речення. Наприклад, вислов­лювання У. Черчілля:

«У кожній кризі кайзер пасував. У поразці — втік; у рево­люцію — зрікся; у вигнанні — заново одружився».

Фігури зменшення— це риторичні фігури, суть яких полягає у відсіканні від предмета якихось частин.

До них належить насамперед літота.

Літота (грец. litotes — «простота», «скромність»)— це навмисне зменшення якості, значущості певного пред­мета.

Наприклад:

Тістечко таке маленьке, що нема чого їсти. Ця жінка непоганої вроди.

Фігури додаванняподіляють на:

• власне фігури додавання;

• фігури збільшення.

Фігури додавання— це риторичні фігури, суть яких полягає у повторі якихось елементів промови.

До них належать: анафора, епіфора, гомеотелевтон, кіклос, хі­азм тощо.

Анафора (грец. anapherein — «нести вгору») — це фігура додавання, що полягає у повторі початкових частин суміжних речень.

Наприклад:

Liptоп: найкраще у чаї, найкраще у мені.

Крім того, анафора досить часто вживається у зверненнях ора­тора до аудиторії. У таких випадках краще застосовувати цей прийом три рази. Наприклад:

Дорогі співвітчизники! Дорога громадо! Дорогий народе!

Епіфора (грец. epipherein — «нести після»)— це фігура додавання, що полягає у повторі кінцевих частин су­міжних речень.

Наприклад:

За квартиру — плати, хочеш далі вчитися — плати, хочеш, аби тебе краще лікували, — плати.

Гомеотелевтон (грец. homeo — нагадуючий і telos — за­кінчення)— це фігура додавання, що полягає у почат­ковому римуванні, звуковому повторі окремих частин слів у реченні.

На сьогоднішній день цей засіб виразності досить часто засто­совують у рекламі.Наприклад:

Здорова мама — здорове й дитятко.

Це знає й кенгурятко.

Або:

Я стала ще більше, і це так чудово!

Ще 100 мл в мені безкоштовно!

Кіклос [грец. kyklos — коло) — це фігура додавання, що полягає у повторі початку й кінцівки речення.

Наприклад:

Є щось вище за нас, я не знаю що, але воно є.

Хіазм (грец. chiasmos — «перехрещення») — це фігура до­давання, що полягає у «хрестоподібному» поєднанні І елементів речення.

За умов такого поєднання один одному відповідають перший і четвертий елементи та другий і третій (як правило, третій член автоматично привертає до себе увагу, тому на нього робиться ос­новний акцент).Наприклад:

Жити — чудово, а чудово жити — ще краще.

Фігури збільшення — це риторичні фігури, суть яких полягає в наданні предмету тих елементів, яких він | не містить.

До них належить насамперед гіпербола.

Гіпербола (грец. hyperbole— «кидання зверху»)— це на­вмисне перебільшення якості, значущості певного предмета.

Наприклад:

Я чув, як ваш син відповідав на іспиті: це була наукова сим­фонія! Я піду за тобою на край світу.

Фігури розташування— це риторичні фігури, суть яких полягає у незвичайному розташуванні елементів промови.

До них належать: інверсія, паратеза, парцеляція тощо.

Інверсія (лат. inversio — перестановка) — це фігура роз­ташування, що означає використання незвичайного І порядку слів у реченні.

Найчастіше у подібних конструкціях наперед виноситься те, на чому оратор акцентує увагу. Порівняйте, наприклад, такі ви­словлювання: На таку альтернативу ми ніколи не погодимось! Ми ніколи не погодимось на таку альтернативу!

Паратеза (грец. parathesis — додаток) — це фігура роз­ташування, що означає вставку в завершену синтак­сичну структуру певних елементів для закріплення саме того значення, яке оратор бажає донести до ау­дитори.

У ролі таких елементів можуть виступати інші речення, сло­восполучення, слова. Досить часто в завершену конструкцію вноситься риторичне запитання. Наприклад:

«Коли нас підлещують, то вихваляють нашу російську гос­тинність, коли нас картають — а коли нас не картають? — про нас говорять, що єдину гарну нашу рису— гостин­ність — ми поділяємо з племенами, які стоять на нижчому щаблі культури» (А. Ф. Коні).

Парцеляція (лат. Parathesis — поділ на частини)— це фі­гура розташування, що означає розчленування речення з винесенням за його межі тих елементів, які посилюють основну думку.

Наприклад:

«Я утомився, бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже» (М. Коцю­бинський).

Наведений перелік риторичних фігур далеко не вичерпує їх розмаїття. Тим більше, що з розвитком мови з'являються нові фі­гури, деякі відходять у минуле, а деякі переживають «друге на­родження».

3. Тропи

Тропи (грец. trope — зворот) — це прийоми виразності, що реалізуються на рівні слова чи словосполучення.

Інакше кажучи, це використання слів у невластивому для них значенні. Слід зазначити, що, використовуючи слова у перенос­них значеннях, людина, як правило, не переслідує якусь «особли­ву мету». Тобто вибір із набору потрібних оратору значень одно­го, переносного, зазвичай не відчувається ним як більш складна мислениа операція. Люди так само легко використовують слова в переносних значеннях, як і слова в прямих значеннях.

Використати троп означає надати слову невластиве йому зна­чення па підставі деякого критерія. Виділяють такі критерії для утворення тропів:

• тотожність;

• схожість;

• суміжність;

• протилежність.

Головними тропами за тотожністю є евфемізм і дисфемізм.

Евфемізм — це троп, суть якого полягає у використанні «пом'якшеного», більш прийнятного виразу для позначення певного предмета.

Іншими словами, за допомогою евфемізмів події, явища, предмети описуються оратором у «рожевих» тонах і викликають в аудиторії позитивні емоції.

Дисфемізм — це троп, суть якого полягає у використанні такого вира­зу для позначення певного предмету, який завідомо містить негативну оцінку.

Іншими словами, за допомогою дисфемізмів події, явища, предмети описуються оратором у «чорних» тонах і викликають в аудиторії негативні емоції.

У реальній практиці спілкування люди дуже часто користу­ються евфемізмами та дисфемізмами. Залежно від того, яке вра­ження оратор бажає справити на слухачів своєю промовою, він обирає ті чи інші вирази. Крім того, подібні конструкції виража­ють і ставлення самого оратора до певних подій.

Порівняйте вирази в наступних парах і спробуйте визначити, в яких випадках наведено евфемізми, а в яких — дисфемізми: «де­мократія — демократичні ігри», «війна — зачистка території», «патріотичний — націоналістичний», «інформація — пропаган­да», «катастрофа — критичне становище», «рани — порушення тілесної недоторканності», «тверда влада — деспотизм», «бомба­рдування — точкові удари», «плата готівкою — початковий вне­сок», «компроміс — поступка», «захоплення державних буді­вель — мирне входження до державних будівель», «вигнали з приміщення — попросили почекати за дверима».

До тропів тотожності належать ще:

• антономазія;

• перифраза.

Антономазія — це троп, суть якого полягає у використанні широко відомих власних імен у ролі загальних або загальних назв у ролі імен.

Наприклад:

У кожної видатної людини, як і у Наполеона, як правило є свій Тулон і своє Ватерлоо.

Перифраза — це троп, суть якого полягає у використанні опису предмета замість його назви.

Наприклад:

Йому доведеться розлучитися зі своєю половиною.

Головним тропом за схожістює метафора. Це найвідоміший троп у риториці. Йому присвячено чимало різноманітних дослі­джень й у лінгвістиці, психології, філософії.

Метафора — це троп, суть якого полягає у називанні одного предмета вира­зом, який звичайно позначає інший предмет, на підста­ві певної схожості між цими предметами.

Переважно метафора являє собою приховане порівняння, оскільки в ній пропущено вирази як, ніби, але вони маються на увазі.

З усіх інших тропів метафора відрізняється особливою вираз­ністю, образністю. У неї майже необмежені можливості в збли­женні різноманітних предметів і явищ, що дозволяє по-новому осмислити їх суть.

До тропів схожості належать ще:

• алегорія;

• катахреза;

• прозопопея тощо.

Алегорія - троп, що виражає загальну, абстрактну думку конкретним чином.

Досить часто алегорію можна зрозуміти лише в межах ціліс­ного тексту. У таких випадках вона постає як велика метафора, що розгортається протягом усього твору. Яскравими зразками алегорії є байки, притчі, загадки, прислів'я, приказки. Наприклад:

Це ще тільки цвіт, а ягоди будуть.

Катахреза — це троп, який є незвичною метафорою, що сприймається як на­громадження слів.

Наприклад:

Ці плани приречені на успіх.

Прозопопея або персо­ніфікація — це троп, суть якого полягає у перенесенні людських ознак (ширше— ознак істот) на неістот, одухотворення.

Наприклад:

Його релігія забороняє йому пити горілку.

Досить яскраві приклади персоніфікації можна знайти в ху­дожніх творах, де вони покликані конкретизувати певні образи:

«Плачуть голі дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли усміхнеться» (М. Коцю­бинський).

Головним тропом за суміжністю є метонімія.

Метонімія — це троп, суть якого полягає у використанні замість імені предмета його ознаки або назви іншого предмета, що з ним пов'язаний.

Тобто оратор ставить у повідомленні деякі аспекти предмета замість самого предмета, який пропонується слухачам впізнати, ідентифікувати за цими аспектами.

Звичайно, що предмет постає через певний набір ознак і поєд­нується з певною кількістю інших предметів. Для того, аби слу­хачі могли його «впізнати», потрібно вказувати далеко не на ко­жну ознаку або сусідній предмет. Тому для метонімії найбільш характерне використання імен: творця замість створеного ним, і навпаки; носія ознаки замість ознаки, і навпаки; часу замість по­дії, і навпаки; того, що вміщує, замість того, що міститься, і на­впаки; місця замість події, і навпаки тощо.

До тропів суміжності належить ще синекдоха (часто її розгля­дають як різновид метонімії).

Синекдоха — це троп, суть якого полягає у заміні назви цілого назвою якоїсь його частини або навпаки.

Наприклад:

Може, яку копійку заробить. Щоб і ноги твоєї там не було! Він має там руку.

Головним тропом за протилежністю є іронія.

Іронія — це троп, суть якого полягає у наданні слову такого смислу, що протилеж­ний буквальному значенню.

Найчастіше іронію розуміють як вживання слова з позитив­ною оцінкою для вираження негативної оцінки. Тобто вона є па­плюженням і запереченням під маскою схвалення і згоди. Як правило, натяк на прикидання, сигнал іронії міститься не в само­му виразі, а в контексті або інтонації.

Розділ 7. МЕМОРІЯ й АКЦІЯ

Меморія — це розділ риторики, який вивчає особливості запам'ятовування ораторської промови.

У класичній риториці меморія виділялась як окремий етап ораторської діяльності, на якому людина повинна була запам'ята­ти вже підготовлену промову.

Акція (від лат. «асііо»— «дія»)— це розділ риторики, який розглядає виголошення оратором промови.

На етапі акції оратор повинен грамотно представити аудиторії результат своєї роботи, виконаної на попередніх етапах.

1. Способи запам'ятовування промови

На сьогоднішній день пам'ять є предметом вивчення психології. Хоча меморія складала окрему частину ще класичної риторики. В сучасній психології існує багато теорій пам'яті, які по-різному пояснюють цю дивовижну здатність людини. Пам'ять не є одиничною функцією, вона являє собою складну сукупність процесів, що забезпечують фіксацію попереднього досвіду лю­дини. Серед цього розмаїття функцій риторику цікавлять насам­перед процеси «закарбування» в пам'яті певного матеріалу. Виділяють три способи запам'ятовування:

• механічний;

• логічний;

• мнемотехнічний.

Механічний спосіб запам'ятовування— це такий спо­сіб, основу якого складає багатократне повторення того, що треба запам'ятати.

По суті, цей спосіб являє собою зубріння. Він самий неефекти­вний, але інколи необхідний. Як правило, подібне запам'ятовування відбувається без усвідомлення зв'язку між окремими елементами матеріалу.

Логічний спосіб запам'ятовування— це такий спосіб, основу якого складає усвідомлення смислового зв'язку між елементами матеріалу.

Користуючись таким способом, людина часто порушує послі­довність у часі, перебудовує матеріал відповідно до смислових відношень. Осмислене і запам'ятовування грунтується на розумін­ні цих відношень, на усвідомленні внутрішнього зв'язку між час­тинами того, що запам'ятовується.

Логічне запам'ятовування передбачає виконання двох умов:

1) усвідомлення того, для чого потрібно запам'ятати матеріал;

2) розуміння смислу того, що треба запам'ятати.

Мнемотехнічний спосіб запам'ятовування— це такий спосіб, який ґрунтується на тому, що матеріал пере­водиться в іншу знакову систему, в інші образи, які людині легше зберегти в пам'яті.

Одним із провідних видів мнемотехніки є асоціативний спосіб запам’ятовування. Завдання тут полягає в тому, щоб створити асо­ціації. Широка сітка асоціацій — це ключ до гарної пам'яті. Цей спосіб був відомий ще в епоху Античності. Засновником мнемотех­ніки вважається давньогрецький поет Симонід. Йому належить ду­мка про те, що для пам'яті найважливішим є розташування. Для цього в розумі потрібно тримати картину певних місць, які й будуть займати образи предметів, що треба запам'ятати.

Відомий оратор Цицерон з приводу мнемотехніки писав:

«...пам'ять на предмети — необхідна властивість оратора; і саме її ми й можемо укріпити за допомогою вміло розташо­ваних образів, схоплюючи думки за цими образами, а зв'язок думок за розташуванням цих образів».

Сам Цицерон успішно користувався цим методом. Зокрема, перед виступом у сенаті він тренувався у себе вдома, проголо­шуючи промову і переходячи при цьому з однієї кімнати в іншу. Щоразу, коли він переходив до наступної думки, робив невелич­ку паузу й мисленно поєднував відповідний розділ промови з певним кутком своєї оселі. А при виступі у сенаті він мисленно по­вторював свій шлях по домівці і міг виголосити всю промову, не користуючись записами.

Інколи в літературі спосіб, яким успішно користувався Цице­рон, називають «римська кімната». Таку кімнату або приміщен­ня можна вигадати і розташувати там які завгодно предмети. Го­ловне— чітко зафіксувати порядок цих предметів. Спочатку виберіть місце для невеликої кількості речей, наприклад 20. По­тім можна розширювати вашу кімнату, будинок, місто та ін. Ко­жний предмет вашої кімнати повинен мати яскравий образ (зоро­вий, слуховий чи такий, що пов'язаний з відчуттями), який розташовано в чітко визначеному місці «раз і назавжди».

Після створення «римської кімнати», коли її образи добре за­пам'ятались, її можна використовувати при підготовці до публіч­ного виступу. Для цього ключові думки промови пов'язуються з певними образами кімнати в тому порядку, в якому оратор руха­ється в своєму приміщенні.

Ефективність «римської кімнати» визначається функціями лі­вої та правої півкуль головного мозку й принципами запам'ято­вування. Цей спосіб вимагає чіткої структури й порядку, а також уваги й здатності відчувати.

Слід підкреслити, що особливості пам'яті людини досить інди­відуальні. Тому кожний оратор, як правило, самостійно розробляє для себе оптимальну методику запам'ятовування, щоб його спіл­кування з аудиторією було успішним, а не стало суцільним читан­ням промови. В будь-якому випадку однією із запорук вдалого пу­блічного виступу є постійне тренування пам'яті.

Пам'ять тісно пов'язана з увагою. Для того, щоб аудиторія найкраще могла зосередитись на промові, оратору варто зважити на своєрідні періоди уваги, які дорівнюють приблизно 15 хвили­нам. Це означає, що увага слухачів значно понижується до 15, 30 та 45-ї хвилини. Тому у випадках тривалих промов у ці моме­нти оратор має надати можливість аудиторії «відпочити» (зроби­ти паузу, завершити розгляд певного питання тощо).

Оратор при виголошенні промови повинен також враховувати загальні особливості людського сприйняття.

До них належать:

• «ефект рамки»;

• «магічне число».

«Ефект рамки», або «закон межі», — це такий ефект, суть якого полягає в тому, що найкраще запам'ятову­ється початок і кінець промови.

Криву уваги під час публічного виступу оратора можна зобра­зити таким чином:

Сила Впливу

Частини промови

На вступ і завершення промови відводиться разом, як прави­ло, від 10% до 30% загальної тривалості виступу. Тим не менш приблизно 80% загального враження від самого оратора та його промови визначається саме цими частинами, при цьому від всту­пу залежить більше. Тому перші та останні фрази мають бути ре­тельно продумані оратором. Крім того, «ефект рамки» стосується також і порядку розташування аргументів, про який йшлося в розділі «Диспозиція». Вже згадуваний Цицерон писав, що майс­терний оратор:

«...поставить найбільш важливі доводи частиною на поча­ток, частиною в кінець, а між ними всуне слабкі».

«Магічне число», або число Міллера (7 ± 2) характеризує обсяг оперативної пам'яті людини.

Саме таку кількість різних структурних одиниць інформації ефективніше за все здатна схопити й зберегти оперативна па­м'ять. На рівні промови «магічне число» означає оптимальну кі­лькість різних (значимих, а не допоміжних) слів у реченні.

Навіть у письмових текстах на сьогоднішній день перевага віддається «телеграфному стилю», оскільки встановлено, що най­краще сприймаються фрази з 10—13 слів, а фрази, що склада­ються більше ніж з 30 слів, практично не сприймаються.

Таким чином, чіткість структури, ясність та стислість викладу, образність мовних конструкцій сприяють кращому запам'ятову­ванню промови самим оратором на етапі підготовки. А на етапі виголошення ці компоненти сприяють кращому засвоєнню про­мови аудиторією.

2. Невербальні засоби оратора

Більшість теоретиків ораторського мистецтва вважа­ють найважливішим саме п'ятий етап риторичної діяльності — виголошення промови. Дійсно, блискуче виголошення може вря­тувати пересічну промову, а погане — зіпсувати чудову. На цьо­му етапі оратор повинен якомога краще представити аудиторії результат своєї роботи, виконаної на попередніх етапах. Людина може дуже добре писати різноманітні тексти, але зовсім не вміти подавати їх слухачам.

Процес виголошення визначає те, чи вдасться оратору зреш­тою вплинути на аудиторію. Тут потрібно враховувати особливо­сті сприйняття як промови оратора, так і його самого. Аудиторія сприймає виступ не тільки через те, що говорить оратор, але зде­більшого і через те, як він говорить.

Взагалі у комунікації виділяють два блоки:

• вербальний;

• невербальний.

Вербальний блок— це ті фактори, які пов'язані безпо­середньо з промовою (аргументація, критика, структурування тексту, словесне вираження матеріалу тощо).

Різноманітні прийоми вербального впливу на аудиторію роз­глядалися у попередніх розділах риторики.

Невербальний блок це ті і фактори, які присутні в спілкуванні, але безпосередньо не пов'язані з текстами [пози, жести, міміка, мова простору, одягу, кольорів, манера спілкуватися тощо).

На етапі виголошення промови саме невербальні прийоми впливу оратора на аудиторію відіграють надзвичайно важливу роль.

Останнім часом з'явилось дуже багато робіт, присвячених невербальному спілкуванню. Це пов'язане з усвідомленням про­блеми співвідношення знакових систем свідомого та несвідомого в процесах комунікації. Вербальний блок реалізує в мовленні те, що хоче сказати людина, а невербальний — ті мотиви, що знахо­дяться у несвідомому. Напевно у кожної людини були в житті такі ситуації, коли під час спілкування співрозмовник пропонував можливо щось вигідне, але людина не дуже замислювалась над цим, оскільки їй здавалось, що тут щось не так (він говорить не­щиро, пагано до неї ставиться тощо). Здебільшого в таких випад­ках апелюють до інтуїції або «шостого чуття», які дозволили ви­явити неправдивість співрозмовника. Скоріше за все, ця неправ­дивість була «прочитана» по невербальних знаках. Люди здатні більше довіряти цим компонентам, бо їх важко проконтролю­вати.

Знаки невербального спілкування різноманітні. Вони включають:

• мову жестів і поз;

• мову міміки;

• парамовленневі характеристики;

• мову простору;

• мову одягу та мову кольорів тощо.

Майже всі ці мови мають національну специфіку, вони відріз­няються в різних культурах. Тому не слід захоплюватися одно­значною трактовкою окремих невербальних сигналів. Слід роз­глядати їх в усій сукупності, разом із текстом промови.

Знаки невербального спілкування на сьогоднішній день є предметом вивчення такої міждисциплінарної науки, як невербальна семіотика. Г. Є. Крейдлін, наприклад, називає такі найбільш значні окремі науки, що входять до невербальної семіотики:

Паралінгвістика — наука про звукові коди невербальної ко­мунікації.

Кінесика — наука про жести і жестові рухи, про жестові про­цеси й жестові системи.

Окулесика— наука про мову очей і візуальну поведінку лю­дей у процесі спілкування.

Аускультація — наука про слухове сприйняття звуків і аудіа-льпу поведінку людей у процесі комунікації.

Гаптика — наука про мову доторкань і тактильну комунікацію.

Гастика — наука про знакові й комунікативні функції їжі й напоїв, про прийняття їжі, про культурні й комунікативні функції частування.

Ольфакція — наука про мову запахів, смисли, що передають за допомогою запахів, і про роль запахів у комунікації.

Проксемика — наука про простір комунікації, його структуру та функції.

Хронемика — наука про час комунікації, про його структурні, семіотичні та культурні функції.

Системологія — наука про системи об'єктів, якими люди оточують свій світ, про функції та смисли, які ці об'єкти вира­жають у процесі комунікації.

На сучасному етапі ці науки перебувають на різних щаблях розвитку. Основними вважають паралінгвістику й кінесику.

3. Образ оратора та аудиторії

На які ж характеристики невербального спілкування оратору треба звернути особливу увагу? Насамперед потрібно відмітити, що велике значення для успішного виступу перед аудиторією має перше враження. Перше враження є сильним, яс­кравим, таким, що добре запам'ятовується, тобто надзвичайно стійким. Якщо в подальшому його треба коректувати, змінювати, то це вимагатиме від оратора значних зусиль.

Згадаємо приказку: «Не буде другого шансу створити перше враження».

Основою формування в аудиторії першого враження про ора­тора є зоровий образ. Наведемо вже класичну статистику щодо каналів отримання інформації при першій зустрічі:

• 55% інформації визначається тим, що люди бачать при пе­ршій зустрічі (насамперед мовою жестів і поз);

• 38% інформації визначається тим, що люди чують (пара мовленнєвими характеристиками);

• 7% інформації визначається тим, що люди говорять (власне текстами співрозмовників).

Щодо специфіки поведінки оратора в аудиторії в межах рито­рики пропонують декілька основних порад.

По-перше, що стосується мови жестів і поз, то оратору варто виступати стоячи й використовувати жести відкритості (жести розкритими руками у напрямку до слухачів; горизонтальна жес­тикуляція, а не вертикальна та ін.). Вони сприймаються аудиторі­єю (здебільшого підсвідомо) як такі, що свідчать про намір спіл­куватися.

Відповідно, слід уникати закритих жестів, які можуть сприйматися не тільки як свідчення небажання спілку­вання, а й агресії (стиснуті кулаки, схрещені руки, схрещені ноги тощо). Оратор повинний також пам'ятати про так звані жести-поплавки, які є виразом нервування, невпевненості у собі, хви­лювання: ручка в руках, папка, аркуші паперу, особливо, коли з ними роблять якісь маніпуляції; часте прокручування окулярів, волосся, обручок, ланцюжків, годинників, комірців, краваток то­що. Аудиторія позитивно сприймає впевненого у собі оратора, тому таких жестів теж слід уникати.

Загалом жести виконують різні функції в процесі спілкуван­ня. Однією з них якраз є риторична функція. У таких випадках здебільшого значення певних жестів може бути охарактеризо­ване в термінах риторичних фігур. Г. Є. Крейдлін з цього при­воду пише:

«При застосуванні риторичних жестів акцент зі слова пере­носиться на візуальний образ, який це слово породжує; сло­ва повинні бути побачені — у цій тезі криється сутність

ора­торського прийому використання такого риторичного жесту».

По-друге, що стосується мови міміки, то важливим є зоровий контакт оратора з аудиторією протягом усієї промови. Він по­винен дивитися на всіх слухачів таким чином, щоб не виділяти когось персонально. У великій аудиторії варто розбити зал на се­ктори й у процесі виступу переводити погляд повільно по черзі з одного сектора на інший. Оратору не слід дивитися повз слухачів (у простір), на підлогу, ноги, стелю, у вікно, розглядати сторонні предмети. У таких випадках саме ці предмети, а не слухачі бу­дуть поглинати промову. Не дивлячись в аудиторію, оратор і не звертається до неї. З іншого боку, довгий пильний серйозний погляд в очі може викликати в слухача відчуття тиску, неспокою. Тому впродовж тривалого часу краще дивитись в обличчя, а не прямо в очі. Як вираз зацікавленості погляд в очі сприймаєть­ся тоді, коли він є короткочасним.

По-третє, що стосується пара-мовленневих характеристик, то оратору варто звернути увагу насамперед на інтонацію. Протягом всієї промови її треба змінювати, а не говорити моно­тонно. Звичайно, що інтонація має узгоджуватись зі змістом промови. Стосовно гучності, то в аудиторії оратору слід гово­рити голосніше, ніж він говорить звичайно. Оптимальним тем­пом вважається промовляння не більше 120 слів за хвилину. Досить важливим ораторським прийомом є пауза. Вона вимагає певного тренування. Насамперед не слід заповнювати паузу різ­номанітними вигуками («м-м-м», «е-е-е», «ну» тощо). Зазвичай пауза здається довшою тому, хто говорить, ніж тому, хто слухає. Вона може тривати до 4-х секунд, перш ніж аудиторія по­чне думати, що у виступі щось не так. Оратор повинен робити невеликі паузи до, та після, важливих думок, щоб слухачі могли їх осмислити. Крім того, перед важливою думкою потрібно та­кож трохи понизити голос. Починати та завершувати публічний виступ оратору варто з погляду на слухачів та паузи.

Для оратора при виступі важливе значення має також во­лодіння простором. Мова простору складається з кількох ком­понентів. Зокрема виділяють чотири зони дистанції у спілку­ванні:

• інтимна;

• особиста;

• соціальна;

• публічна.

Інтимна дистанція (до 50 см) — це зона спілкування між близькими людьми.

При цьому настільки близькими, що людина готова обійняти співрозмовника, тобто скоротити цю дистанцію до 0. У процесах комунікації не варто втручатися в інтимний простір, спроба поді­бних дій сприймається як агресія. Справа в тому, що людина на­магається підкорити собі оточуючий її невеликий простір і роз­глядає його як частину себе. Наявність відстані не менше 50 см між слухачами під час промови здатна забезпечити можливість критичного сприйняття того, що їм говорять.

Особиста дистанція (від 50 см до 1,5 м) — це зона спіл­кування між друзями.

Саме на такій відстані люди, які добре знають один одного, у яких є спільні інтереси тощо, почуваються комфортно в повсяк­денній комунікації.

Соціальна дистанція (від 1,5 до 3 м)— це зона спілкування між знайомими людьми (але не друзями).

Така відстань є оптимальною для формальних контактів на роботі або з малознайомими людьми.

Публічна дистанція (більше, ніж 3 м) — це відкрита зона для виступу оратора перед аудиторією.

Варіювання цифр у визначенні дистанцій спілкування обумо­влене національною специфікою та особливостями місць прожи­вання. Для жителів сільської місцевості радіуси цих зон будуть довшими, оскільки вони звикли жити на великому просторі. Для жителів міст — меншими, оскільки вони часто перебувають у «скупченому» просторі.

Таким чином, виголошувати промову потрібно з публічної відстані, особливо у великих аудиторіях. Під час виступу оратору варто наближуватись до слухачів. Наприклад, якщо оратор ви­ступає з трибуни, то корисним є виходити час від часу з-за неї та ставати поруч. Хоча більш вдалим є взагалі стояти поруч з три­буною, а не за нею. Рухатись по аудиторії слід повільно і не дуже захоплюватись цим прийомом, щоб у слухачів не склалось вра­ження, що оратор бігає, як тигр у клітці.

Що стосується мови одягу та мови кольорів, то оратору для публічного виступу варто обрати діловий одяг (для чоловіків і жінок — це костюми переважно сірого або синього кольору). Та­кий одяг не пригнічує людину й у слухачів є можливість зосере­дитись на самій промові. Якщо головна мета для оратора — це переконання аудиторії, тоді йому слід уникати одягу яскравих насичених кольорів, занадто модного одягу, численних прикрас та інших компонентів, які будуть занадто привертати до себе ува­гу слухачів та відволікати від того, що говорить оратор.

Впродовж публічного виступу слухачі теж відправляють ора­тору невербальні сигнали. У невеликій аудиторії йому легше фік­сувати та реагувати відповідним чином на ці знаки. Вони дають можливість оратору встановити момент, коли він успішно доніс свої думки до слухачів. Невербальні сигнали аудиторії можна звести до трьох головних:

• Слухачі стають більш розслабленими. Коли людина приймає точку зору співрозмовника, вона зазвичай розслабляється.

• Слухачі підсуваються ближче. Ті, на кого вдалось вплинути оратору, часто схиляються в його бік, а ті, хто дотримується ін­шої думку, часто відхиляються назад.

• Слухачі підтримують візуальний контакт з оратором, особ­ливо ті, яких оратору вдалося переконати.

Отже, під час публічного виступу оратору потрібно постійно слідкувати за своєю аудиторією і самому грамотно застосовувати невербальні сигнали спілкування. Звичайно, це легше робити, якщо промова підготовлена заздалегідь. Тому готуйтесь і висту­пайте! Страх перед аудиторією можна подолати тільки наполег­ливими вправами.

Розділ 8. Практичні поради .

ЗОВНІШНІЙ ВИГЛЯД і ПОВЕДІНКА ОРАТОРА

Переглядів: 1219