Загальна риса завершення — це стислість (так само, як і вступу).

Найчастіше іронію розуміють як вживання слова з позитив­ною оцінкою для вираження негативної оцінки. Тобто вона є па­плюженням і запереченням під маскою схвалення і згоди. Як правило, натяк на прикидання, сигнал іронії міститься не в само­му виразі, а в контексті або інтонації.

Розділ 7. МЕМОРІЯ й АКЦІЯ

Меморія — це розділ риторики, який вивчає особливості запам'ятовування ораторської промови.

У класичній риториці меморія виділялась як окремий етап ораторської діяльності, на якому людина повинна була запам'ята­ти вже підготовлену промову.

Акція (від лат. «асііо»— «дія»)— це розділ риторики, який розглядає виголошення оратором промови.

На етапі акції оратор повинен грамотно представити аудиторії результат своєї роботи, виконаної на попередніх етапах.

1. Способи запам'ятовування промови

На сьогоднішній день пам'ять є предметом вивчення психології. Хоча меморія складала окрему частину ще класичної риторики. В сучасній психології існує багато теорій пам'яті, які по-різному пояснюють цю дивовижну здатність людини. Пам'ять не є одиничною функцією, вона являє собою складну сукупність процесів, що забезпечують фіксацію попереднього досвіду лю­дини. Серед цього розмаїття функцій риторику цікавлять насам­перед процеси «закарбування» в пам'яті певного матеріалу. Виділяють три способи запам'ятовування:

• механічний;

• логічний;

• мнемотехнічний.

Механічний спосіб запам'ятовування— це такий спо­сіб, основу якого складає багатократне повторення того, що треба запам'ятати.

По суті, цей спосіб являє собою зубріння. Він самий неефекти­вний, але інколи необхідний. Як правило, подібне запам'ятовування відбувається без усвідомлення зв'язку між окремими елементами матеріалу.

Логічний спосіб запам'ятовування— це такий спосіб, основу якого складає усвідомлення смислового зв'язку між елементами матеріалу.

Користуючись таким способом, людина часто порушує послі­довність у часі, перебудовує матеріал відповідно до смислових відношень. Осмислене і запам'ятовування грунтується на розумін­ні цих відношень, на усвідомленні внутрішнього зв'язку між час­тинами того, що запам'ятовується.

Логічне запам'ятовування передбачає виконання двох умов:

1) усвідомлення того, для чого потрібно запам'ятати матеріал;

2) розуміння смислу того, що треба запам'ятати.

Мнемотехнічний спосіб запам'ятовування— це такий спосіб, який ґрунтується на тому, що матеріал пере­водиться в іншу знакову систему, в інші образи, які людині легше зберегти в пам'яті.

Одним із провідних видів мнемотехніки є асоціативний спосіб запам’ятовування. Завдання тут полягає в тому, щоб створити асо­ціації. Широка сітка асоціацій — це ключ до гарної пам'яті. Цей спосіб був відомий ще в епоху Античності. Засновником мнемотех­ніки вважається давньогрецький поет Симонід. Йому належить ду­мка про те, що для пам'яті найважливішим є розташування. Для цього в розумі потрібно тримати картину певних місць, які й будуть займати образи предметів, що треба запам'ятати.

Відомий оратор Цицерон з приводу мнемотехніки писав:

«...пам'ять на предмети — необхідна властивість оратора; і саме її ми й можемо укріпити за допомогою вміло розташо­ваних образів, схоплюючи думки за цими образами, а зв'язок думок за розташуванням цих образів».

Сам Цицерон успішно користувався цим методом. Зокрема, перед виступом у сенаті він тренувався у себе вдома, проголо­шуючи промову і переходячи при цьому з однієї кімнати в іншу. Щоразу, коли він переходив до наступної думки, робив невелич­ку паузу й мисленно поєднував відповідний розділ промови з певним кутком своєї оселі. А при виступі у сенаті він мисленно по­вторював свій шлях по домівці і міг виголосити всю промову, не користуючись записами.

Інколи в літературі спосіб, яким успішно користувався Цице­рон, називають «римська кімната». Таку кімнату або приміщен­ня можна вигадати і розташувати там які завгодно предмети. Го­ловне— чітко зафіксувати порядок цих предметів. Спочатку виберіть місце для невеликої кількості речей, наприклад 20. По­тім можна розширювати вашу кімнату, будинок, місто та ін. Ко­жний предмет вашої кімнати повинен мати яскравий образ (зоро­вий, слуховий чи такий, що пов'язаний з відчуттями), який розташовано в чітко визначеному місці «раз і назавжди».

Після створення «римської кімнати», коли її образи добре за­пам'ятались, її можна використовувати при підготовці до публіч­ного виступу. Для цього ключові думки промови пов'язуються з певними образами кімнати в тому порядку, в якому оратор руха­ється в своєму приміщенні.

Ефективність «римської кімнати» визначається функціями лі­вої та правої півкуль головного мозку й принципами запам'ято­вування. Цей спосіб вимагає чіткої структури й порядку, а також уваги й здатності відчувати.

Слід підкреслити, що особливості пам'яті людини досить інди­відуальні. Тому кожний оратор, як правило, самостійно розробляє для себе оптимальну методику запам'ятовування, щоб його спіл­кування з аудиторією було успішним, а не стало суцільним читан­ням промови. В будь-якому випадку однією із запорук вдалого пу­блічного виступу є постійне тренування пам'яті.

Пам'ять тісно пов'язана з увагою. Для того, щоб аудиторія найкраще могла зосередитись на промові, оратору варто зважити на своєрідні періоди уваги, які дорівнюють приблизно 15 хвили­нам. Це означає, що увага слухачів значно понижується до 15, 30 та 45-ї хвилини. Тому у випадках тривалих промов у ці моме­нти оратор має надати можливість аудиторії «відпочити» (зроби­ти паузу, завершити розгляд певного питання тощо).

Оратор при виголошенні промови повинен також враховувати загальні особливості людського сприйняття.

До них належать:

• «ефект рамки»;

• «магічне число».

«Ефект рамки», або «закон межі», — це такий ефект, суть якого полягає в тому, що найкраще запам'ятову­ється початок і кінець промови.

Криву уваги під час публічного виступу оратора можна зобра­зити таким чином:

Сила Впливу

Частини промови

На вступ і завершення промови відводиться разом, як прави­ло, від 10% до 30% загальної тривалості виступу. Тим не менш приблизно 80% загального враження від самого оратора та його промови визначається саме цими частинами, при цьому від всту­пу залежить більше. Тому перші та останні фрази мають бути ре­тельно продумані оратором. Крім того, «ефект рамки» стосується також і порядку розташування аргументів, про який йшлося в розділі «Диспозиція». Вже згадуваний Цицерон писав, що майс­терний оратор:

«...поставить найбільш важливі доводи частиною на поча­ток, частиною в кінець, а між ними всуне слабкі».

«Магічне число», або число Міллера (7 ± 2) характеризує обсяг оперативної пам'яті людини.

Саме таку кількість різних структурних одиниць інформації ефективніше за все здатна схопити й зберегти оперативна па­м'ять. На рівні промови «магічне число» означає оптимальну кі­лькість різних (значимих, а не допоміжних) слів у реченні.

Навіть у письмових текстах на сьогоднішній день перевага віддається «телеграфному стилю», оскільки встановлено, що най­краще сприймаються фрази з 10—13 слів, а фрази, що склада­ються більше ніж з 30 слів, практично не сприймаються.

Таким чином, чіткість структури, ясність та стислість викладу, образність мовних конструкцій сприяють кращому запам'ятову­ванню промови самим оратором на етапі підготовки. А на етапі виголошення ці компоненти сприяють кращому засвоєнню про­мови аудиторією.

2. Невербальні засоби оратора

Більшість теоретиків ораторського мистецтва вважа­ють найважливішим саме п'ятий етап риторичної діяльності — виголошення промови. Дійсно, блискуче виголошення може вря­тувати пересічну промову, а погане — зіпсувати чудову. На цьо­му етапі оратор повинен якомога краще представити аудиторії результат своєї роботи, виконаної на попередніх етапах. Людина може дуже добре писати різноманітні тексти, але зовсім не вміти подавати їх слухачам.

Процес виголошення визначає те, чи вдасться оратору зреш­тою вплинути на аудиторію. Тут потрібно враховувати особливо­сті сприйняття як промови оратора, так і його самого. Аудиторія сприймає виступ не тільки через те, що говорить оратор, але зде­більшого і через те, як він говорить.

Взагалі у комунікації виділяють два блоки:

• вербальний;

• невербальний.

Вербальний блок— це ті фактори, які пов'язані безпо­середньо з промовою (аргументація, критика, структурування тексту, словесне вираження матеріалу тощо).

Різноманітні прийоми вербального впливу на аудиторію роз­глядалися у попередніх розділах риторики.

Невербальний блок це ті і фактори, які присутні в спілкуванні, але безпосередньо не пов'язані з текстами [пози, жести, міміка, мова простору, одягу, кольорів, манера спілкуватися тощо).

На етапі виголошення промови саме невербальні прийоми впливу оратора на аудиторію відіграють надзвичайно важливу роль.

Останнім часом з'явилось дуже багато робіт, присвячених невербальному спілкуванню. Це пов'язане з усвідомленням про­блеми співвідношення знакових систем свідомого та несвідомого в процесах комунікації. Вербальний блок реалізує в мовленні те, що хоче сказати людина, а невербальний — ті мотиви, що знахо­дяться у несвідомому. Напевно у кожної людини були в житті такі ситуації, коли під час спілкування співрозмовник пропонував можливо щось вигідне, але людина не дуже замислювалась над цим, оскільки їй здавалось, що тут щось не так (він говорить не­щиро, пагано до неї ставиться тощо). Здебільшого в таких випад­ках апелюють до інтуїції або «шостого чуття», які дозволили ви­явити неправдивість співрозмовника. Скоріше за все, ця неправ­дивість була «прочитана» по невербальних знаках. Люди здатні більше довіряти цим компонентам, бо їх важко проконтролю­вати.

Знаки невербального спілкування різноманітні. Вони включають:

• мову жестів і поз;

• мову міміки;

• парамовленневі характеристики;

• мову простору;

• мову одягу та мову кольорів тощо.

Майже всі ці мови мають національну специфіку, вони відріз­няються в різних культурах. Тому не слід захоплюватися одно­значною трактовкою окремих невербальних сигналів. Слід роз­глядати їх в усій сукупності, разом із текстом промови.

Знаки невербального спілкування на сьогоднішній день є предметом вивчення такої міждисциплінарної науки, як невербальна семіотика. Г. Є. Крейдлін, наприклад, називає такі найбільш значні окремі науки, що входять до невербальної семіотики:

Паралінгвістика — наука про звукові коди невербальної ко­мунікації.

Кінесика — наука про жести і жестові рухи, про жестові про­цеси й жестові системи.

Окулесика— наука про мову очей і візуальну поведінку лю­дей у процесі спілкування.

Аускультація — наука про слухове сприйняття звуків і аудіа-льпу поведінку людей у процесі комунікації.

Гаптика — наука про мову доторкань і тактильну комунікацію.

Гастика — наука про знакові й комунікативні функції їжі й напоїв, про прийняття їжі, про культурні й комунікативні функції частування.

Ольфакція — наука про мову запахів, смисли, що передають за допомогою запахів, і про роль запахів у комунікації.

Проксемика — наука про простір комунікації, його структуру та функції.

Хронемика — наука про час комунікації, про його структурні, семіотичні та культурні функції.

Системологія — наука про системи об'єктів, якими люди оточують свій світ, про функції та смисли, які ці об'єкти вира­жають у процесі комунікації.

На сучасному етапі ці науки перебувають на різних щаблях розвитку. Основними вважають паралінгвістику й кінесику.

3. Образ оратора та аудиторії

На які ж характеристики невербального спілкування оратору треба звернути особливу увагу? Насамперед потрібно відмітити, що велике значення для успішного виступу перед аудиторією має перше враження. Перше враження є сильним, яс­кравим, таким, що добре запам'ятовується, тобто надзвичайно стійким. Якщо в подальшому його треба коректувати, змінювати, то це вимагатиме від оратора значних зусиль.

Згадаємо приказку: «Не буде другого шансу створити перше враження».

Основою формування в аудиторії першого враження про ора­тора є зоровий образ. Наведемо вже класичну статистику щодо каналів отримання інформації при першій зустрічі:

• 55% інформації визначається тим, що люди бачать при пе­ршій зустрічі (насамперед мовою жестів і поз);

• 38% інформації визначається тим, що люди чують (пара мовленнєвими характеристиками);

• 7% інформації визначається тим, що люди говорять (власне текстами співрозмовників).

Щодо специфіки поведінки оратора в аудиторії в межах рито­рики пропонують декілька основних порад.

По-перше, що стосується мови жестів і поз, то оратору варто виступати стоячи й використовувати жести відкритості (жести розкритими руками у напрямку до слухачів; горизонтальна жес­тикуляція, а не вертикальна та ін.). Вони сприймаються аудиторі­єю (здебільшого підсвідомо) як такі, що свідчать про намір спіл­куватися.

Відповідно, слід уникати закритих жестів, які можуть сприйматися не тільки як свідчення небажання спілку­вання, а й агресії (стиснуті кулаки, схрещені руки, схрещені ноги тощо). Оратор повинний також пам'ятати про так звані жести-поплавки, які є виразом нервування, невпевненості у собі, хви­лювання: ручка в руках, папка, аркуші паперу, особливо, коли з ними роблять якісь маніпуляції; часте прокручування окулярів, волосся, обручок, ланцюжків, годинників, комірців, краваток то­що. Аудиторія позитивно сприймає впевненого у собі оратора, тому таких жестів теж слід уникати.

Загалом жести виконують різні функції в процесі спілкуван­ня. Однією з них якраз є риторична функція. У таких випадках здебільшого значення певних жестів може бути охарактеризо­ване в термінах риторичних фігур. Г. Є. Крейдлін з цього при­воду пише:

«При застосуванні риторичних жестів акцент зі слова пере­носиться на візуальний образ, який це слово породжує; сло­ва повинні бути побачені — у цій тезі криється сутність

ора­торського прийому використання такого риторичного жесту».

По-друге, що стосується мови міміки, то важливим є зоровий контакт оратора з аудиторією протягом усієї промови. Він по­винен дивитися на всіх слухачів таким чином, щоб не виділяти когось персонально. У великій аудиторії варто розбити зал на се­ктори й у процесі виступу переводити погляд повільно по черзі з одного сектора на інший. Оратору не слід дивитися повз слухачів (у простір), на підлогу, ноги, стелю, у вікно, розглядати сторонні предмети. У таких випадках саме ці предмети, а не слухачі бу­дуть поглинати промову. Не дивлячись в аудиторію, оратор і не звертається до неї. З іншого боку, довгий пильний серйозний погляд в очі може викликати в слухача відчуття тиску, неспокою. Тому впродовж тривалого часу краще дивитись в обличчя, а не прямо в очі. Як вираз зацікавленості погляд в очі сприймаєть­ся тоді, коли він є короткочасним.

По-третє, що стосується пара-мовленневих характеристик, то оратору варто звернути увагу насамперед на інтонацію. Протягом всієї промови її треба змінювати, а не говорити моно­тонно. Звичайно, що інтонація має узгоджуватись зі змістом промови. Стосовно гучності, то в аудиторії оратору слід гово­рити голосніше, ніж він говорить звичайно. Оптимальним тем­пом вважається промовляння не більше 120 слів за хвилину. Досить важливим ораторським прийомом є пауза. Вона вимагає певного тренування. Насамперед не слід заповнювати паузу різ­номанітними вигуками («м-м-м», «е-е-е», «ну» тощо). Зазвичай пауза здається довшою тому, хто говорить, ніж тому, хто слухає. Вона може тривати до 4-х секунд, перш ніж аудиторія по­чне думати, що у виступі щось не так. Оратор повинен робити невеликі паузи до, та після, важливих думок, щоб слухачі могли їх осмислити. Крім того, перед важливою думкою потрібно та­кож трохи понизити голос. Починати та завершувати публічний виступ оратору варто з погляду на слухачів та паузи.

Для оратора при виступі важливе значення має також во­лодіння простором. Мова простору складається з кількох ком­понентів. Зокрема виділяють чотири зони дистанції у спілку­ванні:

• інтимна;

• особиста;

• соціальна;

• публічна.

Інтимна дистанція (до 50 см) — це зона спілкування між близькими людьми.

При цьому настільки близькими, що людина готова обійняти співрозмовника, тобто скоротити цю дистанцію до 0. У процесах комунікації не варто втручатися в інтимний простір, спроба поді­бних дій сприймається як агресія. Справа в тому, що людина на­магається підкорити собі оточуючий її невеликий простір і роз­глядає його як частину себе. Наявність відстані не менше 50 см між слухачами під час промови здатна забезпечити можливість критичного сприйняття того, що їм говорять.

Особиста дистанція (від 50 см до 1,5 м) — це зона спіл­кування між друзями.

Саме на такій відстані люди, які добре знають один одного, у яких є спільні інтереси тощо, почуваються комфортно в повсяк­денній комунікації.

Соціальна дистанція (від 1,5 до 3 м)— це зона спілкування між знайомими людьми (але не друзями).

Така відстань є оптимальною для формальних контактів на роботі або з малознайомими людьми.

Публічна дистанція (більше, ніж 3 м) — це відкрита зона для виступу оратора перед аудиторією.

Варіювання цифр у визначенні дистанцій спілкування обумо­влене національною специфікою та особливостями місць прожи­вання. Для жителів сільської місцевості радіуси цих зон будуть довшими, оскільки вони звикли жити на великому просторі. Для жителів міст — меншими, оскільки вони часто перебувають у «скупченому» просторі.

Таким чином, виголошувати промову потрібно з публічної відстані, особливо у великих аудиторіях. Під час виступу оратору варто наближуватись до слухачів. Наприклад, якщо оратор ви­ступає з трибуни, то корисним є виходити час від часу з-за неї та ставати поруч. Хоча більш вдалим є взагалі стояти поруч з три­буною, а не за нею. Рухатись по аудиторії слід повільно і не дуже захоплюватись цим прийомом, щоб у слухачів не склалось вра­ження, що оратор бігає, як тигр у клітці.

Що стосується мови одягу та мови кольорів, то оратору для публічного виступу варто обрати діловий одяг (для чоловіків і жінок — це костюми переважно сірого або синього кольору). Та­кий одяг не пригнічує людину й у слухачів є можливість зосере­дитись на самій промові. Якщо головна мета для оратора — це переконання аудиторії, тоді йому слід уникати одягу яскравих насичених кольорів, занадто модного одягу, численних прикрас та інших компонентів, які будуть занадто привертати до себе ува­гу слухачів та відволікати від того, що говорить оратор.

Впродовж публічного виступу слухачі теж відправляють ора­тору невербальні сигнали. У невеликій аудиторії йому легше фік­сувати та реагувати відповідним чином на ці знаки. Вони дають можливість оратору встановити момент, коли він успішно доніс свої думки до слухачів. Невербальні сигнали аудиторії можна звести до трьох головних:

• Слухачі стають більш розслабленими. Коли людина приймає точку зору співрозмовника, вона зазвичай розслабляється.

• Слухачі підсуваються ближче. Ті, на кого вдалось вплинути оратору, часто схиляються в його бік, а ті, хто дотримується ін­шої думку, часто відхиляються назад.

• Слухачі підтримують візуальний контакт з оратором, особ­ливо ті, яких оратору вдалося переконати.

Отже, під час публічного виступу оратору потрібно постійно слідкувати за своєю аудиторією і самому грамотно застосовувати невербальні сигнали спілкування. Звичайно, це легше робити, якщо промова підготовлена заздалегідь. Тому готуйтесь і висту­пайте! Страх перед аудиторією можна подолати тільки наполег­ливими вправами.

Розділ 8. Практичні поради .

ЗОВНІШНІЙ ВИГЛЯД і ПОВЕДІНКА ОРАТОРА