Медицина України-Руси в ХIII–ХVII ст.

15 жовтня 1615 р. коштом Гальшки Гулевичівни (Єлизавети Гулевич) було відкрито Київське братство, а при нім школу. 1632 р. архімандрит Петро Могила, обраний цього року митрополитом Київським і Галицьким, об’єднав Київську братську школу із заснованою ним Лаврською школою при Києво-Печерській лаврі та заснував Києво-братський колегіум. З 1633 р. він отримав назву Києво-Могилянського. В 1701 р. зусиллями гетьмана України Івана Мазепи колегіуму надано царським указом офіційного титулу та права Академії.

Києво-Могилянська академія — перша в Наддніпрянскій Україні вища школа, одна з найстаріших в Європі, основний культурно-освітній центр усієї Східної Європи XVII–XVIII ст. Стояла на рівні передових університетів того часу, відігравала надзвичайно велику роль у ширенні культури як в Україні, так і на східних європейских просторах. Київська академія мала велику книгозбірню, де зберігались рукописи з різних галузей знань, в тому числі з медицини.

Київські професори створили в Москві 1687 р. Слов’яно-Греко-Латинську академію. Велику підготовчу роботу для цього виконали, зокрема, Єпіфаній Славинецький та Арсеній Сатановський. Закінчивши Київську братську школу, вони вчилися за кордоном, далі працювали викладачами у Києво-Могилянському колегіумі. На вимогу царя Олексія Михайловича переїхали до Москви для виправлення за першоджерелами релігійних книг. Є. Славинецькому належить переклад (1658) скороченого підручника анатомії Андреаса Везалія під заголовком: «Врачевска анатомия с латинска, от книги Андреа Вессалия Брукселенска». До наших часів переклад не зберігся. Єпіфаній Славинецький разом з Арсенієм Сатановським і ченцем Ісаєм переклали також ще космографію, в якій пояснювалися системи Птолемея та Коперника. Крім того, Єпіфаній Славинецький займався викладанням «вольних наук» в школі при Андріївському монастирі. Помер у Москві 1675 р.

В описі Павла Алеппського, який з Антіохійським Патріархом подорожував через Україну до Московії в 1654 р., читаємо: «Знай, що по всій землі козацькій, в кожному місті, в кожному селі для їхніх убогих, немічних та сиріт збудовано по краю чи в середині населеного місця будинки, в яких вони мають притулок». Притулки (шпиталі) утримувались коштом братств.

Основну шкоду громадському здоров’ю несли пошесні, або морові хвороби. Найнищівнішими були епідемії чуми, віспи, тифів. Особливе місце в історії медицини зайняла пандемія чуми — «чорна смерть» — в середині XIV ст., коли вона обійшла усі відомі в ті часи країни, знищивши чверть людства.

Великі епідемії виникали і в наступні роки. Так, епідемія чуми 1623 р. забрала у Львові 20 тис. людей, вулиці міста були завалені трупами. Боротьбу проти чуми очолював війт — доктор Мартин Кампіан, який один з влади залишився у місті; портрет цієї мужньої людини зберігається в історичному музеї Львова.

Винятково тяжкі злигодні переживала Україна під час Визвольної війни. Поля були спустошені. На Поділлі в 1650 р. народ вживав у їжу листя дерев та коріння. За свідченнями сучасників, натовпи голодних, опухлих людей рушили на Задніпров’я, шукаючи там порятунку. Одночасно з півдня через Молдавію поширилась на Україну чума, від якої «люди падали і лежали по дорогах, як дрова». 1652 р. військо Богдана Хмельницького після перемоги на Батозькому полі почало облогу Кам’янця-Подільського, але через «морове повітря» змушене було її зняти. В наступному році «великий мор був по всій Україні, вельми много померло людей», як читаємо в Чернігівському літописі.

Чума пройшла Україною протягом 1661–1664 рр, потім — 1673 р. Цього року особливо потерпіла людність Львова і Запоріжжя. Козацька рада постановила відокремити заражені курені, проте епідемія поширювалася і залишала по собі багато жертв.

Протягом століть в Україні існував звичай при виникненні пошесті будувати церкву всією громадою за одну добу.

Доктор медицини Слежковський у своїй книжці «Про запобігання моровому повітрю та лікування його» (1623) з метою запобігання чуми рекомендував натирати тіло соком рути, камфорою та приймати три дні вранці суміш з теріяку Мітрідата, спирту, сечі хлопчика в рівній кількості. При бубонній чумі він радив прикладати до опухів теплі груди щойно забитого пса або розпластаного живцем голуба, або жабу.

Цікавим було медичне забезпечення на Запорізькій Січі. Життя запорізьких козаків здебільшого минало в походах і бойових сутичках. Допомогу при різних пошкодженнях та захворюваннях вони подавали за правилами та засобами народної медицини. Козаки вміли пускати кров, виривати зуби, виготовляти пластирі для лікування ран, накладати лещата при переломах. Вирушаючи в похід, вони разом із запасами зброї і харчами брали й ліки.

Більш-менш докладні відомості про лікувальні звичаї запорізьких козаків знаходимо у рукописах французького інженера Боплана, який прожив на Україні 17 років і свої спостереження виклав у окремій книзі, надрукованій у 1650 р. Він пише: «Я бачив козаків, які, щоб позбутись гарячки, розбавляли у чарці горілки півзаряду пороху, випивали цю суміш, лягали спати і на ранок просинались у доброму стані. Часто бачив я, як козаки, поранені стрілами, коли не було цирульників, самі засипали свої рани невеликою кількістю землі, яку перед цим розтирали на долоні слиною. Козаки хвороб майже не знають. Більша частина з них помирає в сутичках з ворогом або від старості... Від природи наділені вони силою та ростом високим...». Боплан зазначає також, що під час зимових походів серед козаків великих втрат від холоду не було, оскільки вони тричі на день їли гарячу юшку з пива, яку заправляли олією та перцем.

Звичайно, відомості Боплана не завжди вірогідні. Іноді вони ґрунтувалися на переказах і домислах, не відбиваючи повною мірою дійсного стану лікарської допомоги.

З походів запорізькі козаки поверталися з великою кількістю поранених, частина яких залишалась назавжди каліками. З цих причин козаки змушені були мати свої шпиталі.

Перший такий шпиталь було засновано в Дубовому лісі на острові між річками Старою і Новою Самарою. Там були споруджені будинки й церква, оточені захисними ровами.

Наприкінці XVI ст. головним шпиталем козаків стає шпиталь в Трахтемирівському монастирі на Дніпрі нижче Канева.

Надалі головний козацький шпиталь розміщувався в Межигірському монастирі коло Києва. Монастир мав велику книгозбірню, включаючи медичні книжки, з якими знайомилися ченці монастиря. Пізніше гетьман Богдан Хмельницький подарував Межигірському монастирю містечко Вишгород з навколишніми селами за допомогу, яку монастир надавав пораненим козакам.

Військові шпиталі були також у Лебединському монастирі біля Чигирина і Левківському біля Овруча. Монастирі охоче піклувалися про козаків, мали від цього і матеріальний прибуток. В козацьких шпиталях, на противагу цивільним в містах і селах, знаходили притулок не тільки каліки, тут також лікували поранених та хворих. Це були своєрідні перші військові лікувальні заклади в Україні. В самій Запорізькій Січі поранених і хворих лікували цирульники.

Інформація взята із сайту http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/internal/distance/lectures_stud/Українська/1%20курс/Історія%20медицини%20та%20медсестринства/Тема%204%20Історія%20української%20медицини.htm

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 2: «Медицина Украіни»	\|	Тема 3: «Медицина епохи відродження»

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.