Тема 3: «Медицина епохи відродження»

Історія медицини досить цікава і різнобарвна. Це ж саме можна сказати і

про епоху Відродження та Просвітництва, коли з’являлися нові науковіпідходи та філософські погляди на різні речі, в тому числі на людськуприроду, її організм, лікування. У середні століття М. у Західній Європі майже не одержала подальшогонаукового розвитку. Християнська церква, що проголосила примат віри надзнанням, канонізувала навчання Галена, перетворивши його в незаперечнудогму. У результаті багато наївних і умоглядних представлень Галена(Гален вважав, що кров утвориться в печінці, розноситься по тілу і тамцілком поглинається, що серце служить для утворення в ньому “життєвоїпневми”, що підтримує теплоту тіла; пояснював процеси, що відбуваються ворганізмі, дією особливих нематеріальних “сил”: сили пульсації, завдякидо-рій пульсують артерії, і ін.) перетворилися в анатомо-физиологич.основу М. В атмосфері середньовіччя, коли молитви і святих мощіввважалися більш ефективними засобами лікування, чим ліки, коли розкриттятрупа і вивчення його анатомії визнавалися смертним гріхом, а замах наавторитети розглядалася як єресь, метод Галена, . допитливого дослідникай експериментатора, був забутий; залишилася тільки придумана їм“система” як остаточна “наукова” основа М., а “учені” лікарі-схоластививчали, цитували і коментували Галена. Нагромадження практичних мед. спостережень, звичайно, продовжувалося йу середні століття. У відповідь на запроси часу виникали спец. установидля лікування хворих і поранених, проводилися виявлення й ізоляціязаразних хворих. Хрестові походи, що супроводжувалися міграцієювеличезних людських мас, сприяли спустошливим епідеміям і обумовили вЄвропі поява карантинів; відкривалися монастирські б-ци і лазарети. Щераніше (7 в.) у Візантійській імперії виникли великі лікарні дляцивільного населення. У 9—11 вв. центр наукової мед. думки перемістився в країни арабськогоХаліфату. Візантійської й арабський М. ми зобов'язані збереженнямкоштовної спадщини М. Древнього Світу, до-рої вони збагатили описомнових симптомів, хвороб, лікарських засобів. Велику роль у розвитку М.зіграв уродженець Середньої Азії, різнобічний вчений і мислительІбн-Сина (Авиценна, 980—1037): його “Канон лікарської науки” бувенциклопедичним зводом медичних знань. У давньоруській феодальній державі поряд з монастирською М. продовжуваларозвиватися народна М. Розповсюджені лікувальники містили рядраціональних наставлянь по лікуванню хвороб і побутовій гігієні,травники (зельники) описували лікарські рослини. Повільне, але неухильний розвиток мед. знань починається в ЗахіднійЄвропі в 12—13 вв. (що одержало відображення, напр., у діяльностіСалернського ун-та). Але тільки в епоху Відродження уродженець Швейцаріїлікар Парацельс виступив з рішучою критикою галенізму і пропагандоюнової М., що ґрунтується не на авторитетах, а на досвіді і знаннях.Вважаючи причиною хронич. захворювань розлад химич. перетворень при травленні й усмоктуванні, Парацельс ввів у леч. практику різні хіміч.речовини і мінеральні води. Тоді ж повстав проти авторитету Галена засновник сучасної анатомії А.Везалий; на підставі система-тич. анатомування трупів він описав будівлюі функції тіла людини. Перехід від схоластич. до механіко-математичногорозгляду природи дуже вплинув на розвиток М. Англ. лікар У. Гарвействорив навчання про кровообіг (1628), заклавши таким чином основисучасної фізіології. Метод У. Гарвея був уже не тільки описовим, але йекспериментальним, із застосуванням математичного розрахунку. Яскравийприклад впливу фізики на медицину — винахід збільшувальних приладів(мікроскопа) і розвиток мікроскопії. В області практичної М. найбільш важливими подіями 16 в. були створенняітал. лікарем Дж. Фракасторо навчання про контагіозні (заразних)хворобах і розробка перших наукових основ хірургії франц. лікарем А.Парі. До цього часу хірургія була пасербицею європейської М. і займалисянею гл. обр. цирюльники, на к-рих дипломовані лікарі дивилися свисока.Зростання промислового виробництва привернув увагу до вивчення проф.захворювань. На рубежі 17—18 вв. італ. лікарем Б. Рамаццини (1633—1714)був покладений початок вивченню промислової патології і гігієни праці. Вдругій половині 18 і першій половині 19 в. були закладені основивійськової і морської гігієни. Роботи російського лікаря Д. Самойловичапро чум, опубліковані в другій половині 18 в., дозволяють вважати йогоодним з основоположників епідеміології. Умови для теоретич. узагальнень в області М. були створені прогресомфізики, хімії і біології на рубежі 18—19 вв.: відкриття ролі кисню вгорінні і подиху, закону збереження і перетворення енергії, початоксинтезу органич. речовин (1-я половина 19 в.), розробка навчання проповноцінне харчування, вивчення химич. процесів у живому організмі, щопривело до виникнення біохімії” і т.д. Серед багатьох видатних імен в історії медицини Відродження залишивЕдвард Дженнер (1719-1823), якому людство зобов'язане введенням у широкупрактику як запобіжного способу щеплення коров'ячої віспи. Епідемії віспи були страшним лихом для людства, особливо у періодВідродження. В цей час у Європі хворіло на віспу щороку до 12 мільйонівчоловік, з них вмирало 1,5-2 мільйони, значна частина тих, щоперехворіли, втрачала зір. Велика смертність (до 90-95 %) спостерігаласьу країнах, куди її заносили вперше. Такі нищівні епідемії були в Сибірув XVII ст. Європейські завойовники і перші переселенці в Америці штучнопоширювали віспу між індійцями для знищення їх. Здавна суто емпіричнобуло помічено, що ті, хто перехворів навіть і на легку форму віспи,набувають стійкої несприйнятливості до хвороби. Але щеплення —варіоляція — інколи викликали дуже тяжке, а то й смертельнезахворювання. Особа, якій зробили щеплення, крім того, могла статиджерелом зараження для довколишніх. Едварду Дженнеру належить велика історична заслуга введення в медичнупрактику запобіжних щеплень коров'ячої віспи (вакцинація) замістьнебезпечних щеплень віспи від людини. Дженнер по одержанні медичної освіти працював інтерном у Дж. Гунтера,пізніше — лікарем сільських общин. У процесі роботи він довідався, що,за переконанням селян, особи, які перехворіли на коров'ячу віспу(соwpox), не хворіють на людську віспу. Про це Дженнер повідомивГунтерові, який порадив йому пильно вивчати цю справу. Дженнер протягом20 років, простеживши за рядом осіб, що перехворіли на коров'ячу віспу,зміг пересвідчитись в їхньому імунітеті під час нерідких у ті часивибухів епідемій натуральної віспи. Він вивчив, які щеплення, з якихсаме висипних захворювань у корів, відомих під загальною назвою сотурох,дають імунітет і в який період захворювання ці щеплення найбільш дійові.Маючи вже такий досвід, Дженнер 14.У.1796 р. дозволив собі прищепитивміст віспяної пустули з руки служниці сусіднього фермера, що хворіла накоров'ячу віспу, хлопчикові Джонсо-ві Фіпсу, якому пізніше булоприщеплено натуральну віспу, що не спричинилось до захворювання. Лишечерез два роки Дженнер опублікував свої спостереження англійською мовою.Запропонована ним запобіжна вакцинація швидко набула поширення в різнихкраїнах на різних континентах. Після короткого перебування в Лондоні дляпопуляризації вакцинації Дженнер повернувся на попереднє місцесільського лікаря, де й прожив усе своє життя, незважаючи на численніпочесні запрошення з різних країн. Він не забував Джонса Фіпса,побудував йому будинок і посадив навколо нього розарій. Запропонований Дженнером спосіб вакцинації не дістав у Англії підтримкиі не був навіть опублікований Лондонським «Королівським товариством». Удругій половині XIX ст. в Англії було організовано навітьпротивакцинаційну лігу, яка добилася скасування обов'язкового щепленнявіспи, внаслідок чого в Англії спостерігалися великі спалахи віспинавіть у порівняно недавні часи. Використана література: Історія медицини. – К., 1986. Українська та зарубіжна культура. – К., 2000. Медична енциклопедія. – В 4-х томах.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Медицина України-Руси в ХIII–ХVII ст.	\|	Тема 4: «Медицина Греціі та Риму»

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.