• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

І в вітчизні дорогій

План

ЛЕКЦІЯ 3

Питання для перевірки засвоєного матеріалу

1. Орфоепічні норми сучасної української літературної мови та їх вияв у професійному спілкуванні.

2. Яких правил слід дотримуватись під час телефонної розмови?

3. Які існують види та особливості усного ділового мовлення.

4. Що таке культура мовлення, яка її роль у діловому спілкуванні?

Тема 3.Художня література як основа формування культури мови особистості

3.1. Мова і література як культурні цінності українського народу.

3.2. Лінгвоцид української мови у ХХ ст.

3.1. Мова і література як культурні цінності українського народу

Мова, література (словесність, Слово) віками були в центрі уваги державних діячів, мислителів, творців освіти, науки, мистецтва. Бо в Слові бачили найбагатший, найкоштовніший скарб кожного народу, наймогутнішу, магічно-чарівну (рівну божественній) і таємничу силу, міра ж володіння Словом вважалася мірою розвитку, культури, гідності кожної особистості, суспільної верстви, нації.

Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється — ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

Іголос той, і ті слова

Ідуть між люди! —

писав з геніальною проникливістю та поетичністю в XIX ст. Т. Шевченко.

О слово рідне! Орле скутий!

Чужинцям кинуте на сміх!

Співочий грім батьків моїх.

Дітьми безпам'ятно забутий,—

ти повинне знову посісти належне тобі місце в житті народу, - вказував на початку XX ст. Олександр Олесь. І тому також у дні національно-визвольної боротьби 1917 року про повернення рідної мови в українські школи ставив питання як про першочергову, державної ваги, справу:

Рідна мова в рідній школі!

Що бринить нам чарівніш?

Що нам ближче і миліш,

І дорожче в час недолі?

Рідна мова! Рідна мова!

Що в єдине нас злива,—

Перші матері слова,

Перша пісня колискова.

Як розлучимось з тобою,

Як забудем голос твій

Говоритимем чужою?!

Краще нам німими стати,

Легше гори нам нести,

Ніж тебе розіп'ясти,

Наша мово, наша мати!

Ні! В кім думка прагне слова,

Хто в майбутнім хоче жить,

Той всім серцем закричить:

«В рідній школі рідна мова!»

І було це виявом не національної обмеженості, як трактували розуміння гуманістичної й патріотичної місії СЛОВА колонізатори різних мастей, ідеологи імперій, а найстійкішої вікової, загальнолюдської традиції.

Ще в «Новому заповіті» (Євангеліє від св. Марка) розповідалося, як, зустрівшись з жадаючими істини та віри, «Ісус довго проповідував їм притчами, і під час проповіді говорив їм таке:

(3) «Послухайте-но. Вийшов сівач сіяти.

(4). При цьому одні зернини впали край дороги, і позліталося птаство небесне та видзьобало їх;

(5) інші впали на каменястий ґрунт, де обмаль землі, і крізь тонкий шар землі відразу проросли,

(6) та коли зійшло сонце, вони зав'яли і, не маючи коріння, зачахли;

(7) а інші попадали в терня, і терня, вигнавшись, приглушило їх, і вони не дали плоду;

(8) інші ж бо впали на добру землю і, підіймаючись та виганяючись, вродили, принісши — одне у тридцять, друге — у шістдесят, а інше — у сто разів більше».

(9) І проголосив: «Хто має вуха слухати — нехай слухає!»

Але з'ясувалося, що притчу про зерна треба було слухати ще й серцем та розумом, а на це здатні були не всі («вони дивляться очима — і не бачать, слухають вухами — і не чують»). Тому Христос пояснив: коли не збагнете цієї притчі, не осягнете й інших, бо йдеться про найголовніше джерело пізнання себе і світу.

«Сівач сіє СЛОВО;

(15) зернини, висіяні край дороги, означають тих, до котрих — ледве вони зачують слово — відразу добирається сатана і викрадає слово, висіяне у серцях їхніх;

(16) так само й висіяні на каменястому ґрунті означають тих, котрі — ледве зачують слово — зразу ж радо сприймають його,

(17) але, оскільки вони самі по собі безвільні й непостійні, коли починаються гоніння на слово, умить зрікаються його;

(18) інші ж бо, висіяні серед терня, означають тих, хто слухає слово,

(19) але в котрих то життєві клопоти, то спокуси багатства та інші захопливі бажання заглушають слово, і воно не родить;

(20) а висіяні на добру землю означають тих, котрі слухають слово, приймають його, і воно родить — у одного в тридцять, у другого — в шістдесят, а в когось у сто разів»,

Отже, ще майже два тисячоліття тому глибоко усвідомлювалася як загальнолюдська функція (засіб спілкування), так і образна (метафорична, багатозначна) природа Слова, його державна вага, людино-(духовно)-творча місія, а водночас — і нелегка доля.

Розуміли це ще в часи Київської Русі й наші славетні предки — творці культури, «сівачі» рідної мови.

Доказом є й те, що Ярослав Мудрий в ім'я блага, честі, культури народу не тільки зводив міста, творив закони, будував незрівнянну Софію Київську, а й збирав книжників, створював бібліотеки, сприяв розвиткові писемності. Доказом є й те, що стосовно народної мови була розроблена державна політика. Сутність її відома з тогочасних документів (літописів).

Великі князі, митрополити Київські з метою ширшого розвитку культури запрошували мужів з інших держав, у тому числі й філософів-просвітителів Кирила та Мефодія (болгар грецького походження, що добре знали грецьку, болгарську і візантійську науку, освіту, культуру), докладали великих зусиль для перекладу іноземних книг, пишалися й тим, що самі знають мови інших народів. Володимир Мономах у «Повчанні» писав, звертаючись до дітей: «Коли добре щось умієте, того не забувайте, а чого не вмієте – то того учітесь, так же, як отець мій. Удома сидячи, він зумів знати п'ять мов, – а за се почесть єсть од інших країв».

Кілька століть по тому, розвиваючи традицію Київської Русі, Тарас Шевченко напучував уже своїх “живих” і ще “не народжених:”

Учітеся, брати мої!

Думайте, читайте.

І чужому научайтесь,

й свого не цурайтесь.

Державні мужі Київської Русі робили все, щоб чужоземні (іншонародні) мови не витісняли рідної, бо вона була для них символом «землі» (Вітчизни), самого народу. Про необхідність знати, шанувати, плекати свою мову говорилося у вельможних палатах і з церковних амвонів, у княжих указах, філософських трактатах і літописах. Разом з тим суворо застерігалося проти нехтування нею, підміни так званими «світовими мовами» (якими тоді вважалися грецька й латинська). Коли ж хто ганитиме слов'янську грамоту (очевидно, відступники від свого, рідного були й тоді!), говорилося в «Повісті минулих літ», хай буде відлучений від церкви, аж доки не виправиться.

Закономірно, що «слов'янська» мова в Київській Русі досягла надзвичайно високого розвитку: стала мовою освіти, науки, законодавства, релігії, а також літератури. Ще в «Ізборнику Святослава» 1073 р. вказувалося: вітчизняне Слово – барвисте й багате, глибоке поняттями і надзвичайно розмаїте образністю: в ньому є «27 творчих тропів: інверсія, алегорія, метонімія, метафора, протиріччя, антиномія, перифраз, еліпсис, гіпербола, парабола, іронія...» тощо.

Джерелом мови мистецтва й науки стала мова народу, що надзвичайно високого розквіту набула ще в доісторичному (язичницькому) фольклорі, а сягнула вершин у літописах (Київському, Галицько-Волинському, «Повісті минулих літ») та в одному з найзначніших шедеврів світового епосу — «Слові о полку Ігоревім».

Переглядів: 636