Лінгвоцид української мови у ХХ ст.

Чому зникають мови? Досліджуючи причини цього, можна виділити дві парадигми пояснень: мовна смерть і мовне вбивство (лінгвоцид). Перша з них передбачає, що мови умирають природною смертю; друга доводить: мови просто так, природним шляхом, не зникають. Самовбивство мовам не властиве. Більшість зниклих мов є жертвами лінгвістичного геноциду, тобто лінгвоциду.

Лінгвоцид – (мововбивство) – свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу – народності, нації. Лінгвоцид спрямовується в першу чергу проти писемної форми мовлення. Кінцевою метою лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне винищення певного народу (хоч у СРСР і це було), а етноцид – ліквідація цього народу як окремої культурно-історичної спільноти, винародовлення етносу.

Лінгвоцид є передумовою масової денаціоналізації та манкуртизації (манкурт – людина, що забула минуле, відмовилася від національних традицій, втратила моральні орієнтири): без нього неможлива втрата народом історичної пам’яті, етнічного імунітету, національної самототожності. А без цього, своєю чергою, не може відбутись асиміляція – поглинання одного народу іншим.

Лінгвоцид щодо української мови має довгу історію, сторінки якої рясніють підступом, погордою, нахабством, лицемірством поневолювачів та щедро политі сльозами і кров’ю їхньої жертви – нашого народу.[4]

Якщо у ХVIII – ХІХ ст. заборонялося книгодрукування українською мовою, крім деяких художніх творів, які піддавались жорсткій цензурі, заборонялось ввезення україномовних книжок з-за кордону (див. Таблицю розвитку української мови і літератури від найдавніших часів до наших днів), то у ХХ ст. після приходу більшовиків до влади почалось масове винищення носіїв української мови (пригадаймо наслідки голодомору 1932-1933 рр.) та її інтелігенції (так у справі СВУ було репресовано 30 тис. чоловік). Письменників або ж змушували емігрувати («Коли я вмер? – забув, не знаю», – писав після розлуки з рідною землею Олександр Олесь), виселяли на Соловки, Печору, в Магадан (Остап Вишня, Борис Антоненко-Давидович, Олесь Бердник та ін.), а то й фізично знищували (Микола Вороний, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Людмила Старицька-Черняхівська та ін.). Пізніше, уже у 70-ті рр., ця практика повториться. Правда, до вигнання з рідної землі, концтаборів додадуться ще психушки (бо хіба може «нормальна» людина не поділяти лінію ЦК КПРС?!).

У ХХ ст. здогадались зробити те, до чого не могли додуматись ні Петро І, ні Катерина ІІ, ні міністр Валуєв: втрутитись у саму внутрішню структуру української мови, у її лексичний склад, синтаксис. В українську мову штучно вводили не властиві їй деривати; залишали слова, схожі з російськими, інші вилучались або при них вказувалось: діалектне, просторіччя, застаріле тощо.

Тема лінгвоциду української мови у ХХ ст. досліджена у книзі Л.Масенко, В.Кубайчука та О.Демської-Кульчицької «Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду». Дослідники пишуть: «Сплановане владою втручання у лексичний склад та внутрішню структуру української мови, спрямування її в бік максимального зближення з російською мовою мало на меті перервати досягнуту у 20-их рр. цілісність української мови, вилучити елементи, що ввійшли до неї з західноукраїнських діалектів». Зокрема вказується: «Нищівного удару було завдано у цей час школі термінознавства. У програмній статті партійного функціонера Андрія Хвилі були висунуті такі вимоги до партійних органів нагляду за термінологічною діяльністю:

1. Терміново припинити видання усіх словників;

2. Переглянути словники та всю термінологію;

3. Провести уніфікацію технічної термінології з термінологією, що існує у Радянському Союзі та вживається на Україні;

4. Переглянути кадри на мовному фронті та вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи;

5. Переглянути український правопис тощо».

Така «чистка» була застосована до термінології, яку створила українська мова.

Реформа освіти, здійснена у 1958 р., увела до законодавства положення про вільний вибір мови навчання і необов’язковість вивчення рідної мови, яке закріпило панівне становище російської мови (слід додати, що вища школа в Україні була виключно російськомовною[5], це піднімало престиж російської мови і робило інші мови народів СРСР зайвими; при цьому абсолютизувалась комунікативна функція мови, про інші функції говорилось мимохідь, а то й взагалі не згадувалось). Короткочасна відлига 60-их рр. стала прелюдією до темних десятиліть брежнєвщини. Політика зближення націй на злиття мов знову досягла апогею у 70-80-х рр. У рамках цієї політики слова, що не були схожі з російськими, видалялися або оголошувались діалектними, штучними, незрозумілими народу. Цей період історики визначають як період безжалісного викорінення всього, що несло в собі хоч найменший натяк на українську самобутність.

Що ж стосується художньої літератури, то вона за своєю художньою природою протистоїть уніфікації. Особливо велику роль у відродженні словесного мистецтва відіграло літературне покоління шістдесятників, до яких належали Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Дмитро Павличко, Валерій Шевчук та ін.

Відомо, що російські дворяни зневажали рідну мову не з причини відсутності відчуття патріотизму (навіть багато декабристів погано володіли російською), а головним чином через те, що цією мовою нічого було читати. Щоб не було чого читати (а в наші часи – ще й слухати і дивитись) українською мовою, машина русифікації працювала на повну потужність протягом кількох століть. «Руйнування мови – основи національної культури – це вже не просто вина, а злочин держави перед нардом» (А.Мокренко). Не дивина. Адже це була не наша держава. Але… чи багато змінилось у мовному питанні уже в нашій державі?

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
І в вітчизні дорогій	\|	Загальний огляд розвитку давньої української літератури

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.