Держава.

Вивчення природних закономірностей в Арістотеля підміняється телеологією – вченням про доцільну будову світу. Положення про наперед встановлені в природі цілі склало методологічну основу політико-правової теорії Арістотеля. Держава, приватна власність, рабство й інші соціальні явища розглядалися ним як явища існуючі від природи.

Держава, за Арістотелем, утворюється внаслідок природного потягу людей до спілкування. Першим видом спілкування, частково властивим і тваринам, є сім'я; з декількох сімей виникає селище, або рід; нарешті, об'єднання декількох селищ складає державу – вищу форму людського гуртожитку. На відміну від сім'ї і селища, заснованих на прагненні до продовження роду і на батьківській владі, держава утворюється завдяки моральному спілкуванню між людьми. Політичне співтовариство спирається на однодумність громадян відносно чесноти.

Підсумовуючи свої міркування з приводу різних видів співжиття, Арістотель дає державі таке визначення: держава – це «спілкування подібних один до одного людей ради досягнення якомога кращого життя». Арістотель вкладав у це визначення цілком конкретний зміст. Під людьми тут малися на увазі тільки вільні громадяни грецьких полісів. Варварів і рабів він просто не вважав за людей. Арістотель, таким чином, відкрито захищав у політичній теорії інтереси рабовласників. Держава представлялася йому об'єднанням вільних громадян, що спільно управляють справами рабовласницького суспільства.

Держава, на думку Арістотеля, утворюється не тільки заради того, щоб жити, а й для того, щоб жити добре. Без держави це неможливо. Держава – не просто союз людей, які живуть на одній території. Її функції не вичерпуються охороною особистості або наданням громадянам зручностей взаємного обміну – вони значно ширші. Держава є спілкуванням людей заради якомога кращого існування.

Держава обов’язково складається з нерівних. Раби є необхідними для держави, але перебувають поза державним спілкуванням. Вони не є громадянами держави. Держава – це спільнота лише вільних людей. Водночас і ремісники виключені з числа громадян ідеальної держави, нарис якої дає Арістотель, та тій підставі, що вони не самодостатні. У державі, на думку Арістотеля, мають існувати ремесла, збройні сили, необхідні не тільки для відбиття ворожих зазіхань ззовні, а й для підтримання авторитету влади й боротьби проти тих, хто не підкоряється їй.

Отже, в державі повинні мати місце армія, релігія і суд; багатії, що користуються благами життя, і бідняки, які забезпечують своєю працею можливість цього розкішного життя. У концепції аристократичної держави необхідно відзначити ще один момент. Визнаючи важливу роль насилля і примусу в забезпеченні нормальної життєдіяльності держави, Арістотель разом з тим підкреслює велике значення виховної роботи серед населення.

Залишаючись на ґрунті чисто античного розуміння держави, Арістотель, однак, дає цілком нове – «природно-наукове» - її обґрунтування. Він один з перших починає розглядати державу людськими очима. За Арістотелем, держава є природною формою співжиття, бо людина за природою своєю більш суспільна істота, ніж будь-які тварини, що живуть стадами. Той, хто живе поза державою, - або звір, або Бог. Залишаючись поза законом, людина стає найгіршою з усіх живих створінь. Прагнення до спілкування з іншими людьми призводить, насамперед, до утворення сім’ї, із сімей утворюються поселення, з поселень – держава.

Арістотель надавав грецькому полісу значення абсолютної і вічної форми співжиття. Він визначав дві форми державного устрою – демократію і олігархію. За демократії влада перебуває в руках усіх вільних, у тому числі й не імущих, за олігархії – належить багатим. Бідні й багаті – природні елементи держави. Залежно від того, який з цих елементів переважає чисельно, встановлюється і відповідна форма державного устрою. За Арістотелем існують шість форм державного устрою. Три форми правильні – монархія, аристократія, політія, три неправильні – тиранія, олігархія, демократія. Найкращою з правильних форм Арістотель вважав політію, з неправильних – демократію. Як приклади змішаного державного ладу в «Політиці» названі аристократична Спарта, Крит, а також демократія, «прародителя», введена в Афінах реформами Солона.

Політичні симпатії Арістотеля – на стороні політії, змішаної форми держави, що виникає з поєднання олігархії і демократії.

Право.

В дусі античного світогляду Арістотель визнає за державою право діяльно керувати індивідами, піклуватися доброчинністю громадян. Для них вона встановлює моральні норми. Тому керівники держави, які прагнуть забезпечити громадянам блаженство, повинні ставити перед собою найширші виховні цілі. Мета політики – прищепити громадянам хороші якості та виховати їх людьми, що чинять добро: «Справжня державна людина більш за все піклується доброчинністю, бо вона хоче зробити громадян хорошими людьми, які підкоряються закону». Звідси те велике значення, яке Арістотель надає політиці, називаючи її наймогутнішою і архітектонічною наукою.

Правова теорія Арістотеля була підпорядкована тим же ідеологічним цілям, що і вчення про державу. Право він ототожнює з політичною справедливістю, підкреслюючи тим самим його зв'язок з державою як моральним спілкуванням між вільними громадянами. Поза політичним спілкуванням права не існує. «Люди, що не перебувають в подібних відносинах, не можуть і мати один щодо одного політичної справедливості». Право відсутнє тому у відносинах панів і рабів, батьків і дітей, при деспотичній владі.

Політичне право ділиться на природне й умовне (встановлене). «Природне право – те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від визнання або невизнання його. Умовне право те, яке спочатку могло бути без істотної відмінності таким або іншим, але раз воно визначене [ця байдужість припиняється]». Розпорядження природного права Арістотель ніде спеціально не перераховує, але, за змістом його концепції, до таких належать всі суспільні явища, що існують «від природи»: сім'я, рабство, приватна власність, війна греків з варварами та ін. Під умовним правом він розуміє закони, встановлені в державі, включаючи сюди як писані закони, так і неписане звичаєве право. Природне право є вищим за закон; серед законів важливіші неписані, засновані на звичаї.

Арістотель підкреслював, що ухвали народного зібрання і правителів не є законами у власному сенсі слова і не повинні містити розпоряджень загального характеру. «Закон повинен володарювати над всім; посадовцям же і народному зібранню слід передати обговорення приватних питань».

Направлена проти учень рабовласницької демократії, арістотелівська концепція була покликана зменшити значення писаних законів, підпорядкувати їх нормам звичаєвого права і наперед встановленої в природі справедливості.

Політико-правова теорія Арістотеля підсумовувала розвиток поглядів землевласницької аристократії в Стародавній Греції. У міру проникнення приватної власності і рабовласницьких відносин у землеробство ідеологи полісної знаті послідовно перейшли від традиційних переконань до визнання економічної ролі рабства, правових методів регулювання суспільного життя («Закони» Платона), до апології приватної власності і рівності громадян перед законом у сфері майнових відносин (в «Етиці» Арістотеля). Вище за це піднятися вони, проте, не могли. Аристократія, пов'язана з полісною системою землеволодіння, здатна була утримати панівні позиції лише за умови збереження натурального господарства, «помірної» або «середньої» власності і патріархальних полісних традицій і звичаїв у сфері управління. Арістотель не випадково повторював за Платоном, що для аристократії, яка володіє «надлишком чесноти», закони не потрібні.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Держава	\|	Справедливість. Свобода.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.