Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Юрій Дараган

Родоначальник школи, мав великий вплив на творчість поетів саме історіософськими мотивами (яскравий історизм, варяги, Дикий степ, сонячний Дажбог, настрої вигнанця). Увійшов у літературу збіркою «Сагайдак» (1925).

Тема України є центральною в ліриці Дарагана. У циклах віршів «Луна минувшини», «Дике поле», «Срібні сурми», «Запоріжжя» Дараган творить поетичний і натхненний образ Вітчизни. Вона приходить до нього в снах і наяву, у спогадах і скупих звістках. За нею він тужить, її образ плекає в серці як найдорожчий і поки що не досягнений ідеал. Митець прагнув поетичним словом витворити ідеал українця — мужнього й загартованого в боях, який пишається славним минулим народу і наслідує героїчні подвиги своїх предків. Леонід Мосендз
Поет, прозаїк, критик, перекладач. Під час громадянської війни воював у лавах війська Петлюри.

1920 року разом з армією УНР відступив до Польщі. Навчався в Українській господарській академії на хіміко-технологічному факультеті. Учений-хімік, визнаний у Європі винахідник. Лейтмотив поезій Мосен-дза — відродження України, визвольної боротьби її народу після Першої світової війни. Одним з перших відчув космічність свого народу й нації. це було модерне світовідчуття людини ХХ ст. (вінок сонетів «Юнацька весна»). Мосендз творив «наукову» поезію, сміливо в її образну тканину включав філософські мотиви, поняття й лексику з точних наук, розширюючи естетичне поле лірики. цим шляхом у 60-х рр. ітимуть І. Драч, М. Вінгранов-ський та їхні послідовники. Олег Ольжич
Талановитий поет, публіцист, політичний діяч, археолог, людина-легенда. Син видатного українського поета Олександра Олеся. Під час Другої світової війни організатор підпільного руху опору фашистам. Жорстоко закатований німцями на смерть 1944 р. Збірками «Рінь», «Вежі», «Подзамчя» він увійшов в українську літературу як поет раціональної, предметної лірики, яка заперечувала сентиментальне оспівування життя та образ пасивної, безвольної людини. Олег гартував свою волю і вважав, що саме сильна духом, цілеспрямована особистість потрібна майбутній відродженій Україні. По-новому трактує митець поняття героїчного, що поєднує в собі й хоробрість, і відвагу серця, а головне — сильний заряд духовності, яка веде борців до оновлення світу, розбиває кайдани рабства.

Олена Теліга Поетеса, революціонерка, яскрава особистість, вольова, енергійна й вродлива жінка, яка своє життя присвятила боротьбі За незалежну Україну. Під час Другої світової війни на окупованій Україні організувала літературно-мистецьке життя, очолила Спілку письменників України. Як українську патріотку гестапівці 1942 р. розстріляли в Бабиному Яру.

Посмертно вийшли збірки «Душа на сторожі», «Прапори духа», «Полум’яні межі». У поезіях та публіцистичних виступах поетеса проголошує героїзм як найвищу чесноту, сформувала принципи героїчної етики, наповненої героїчним діянням, відвагою, безкомпромісністю. У художньому світі поетеси панує бунт, змагання за оновлений світ, протест проти безбарвної «нудоти життя». На переконання О. Теліги, рідний край від неволі може врятувати новий тип українця, який уміє жити й творити для своєї нації.

Розпочнемо урок зі слів С. Гординського: "Він (Маланюк) поет, що не тільки заторкав історично-політичні проблеми, але й пробував розв'язувати важкі історичні проблеми, він поет, що не тільки тривожився минулим і сучасним народу, але й шукав у своїх історіософічних концепціях істотне в долі народу, бачив помилки і проріхи минулого та ставав їх суддею".

Євген Маланюк повертається в Україну через десятиліття по смерті. Хоча йому й довелося перетерпіти сорок вісім років вимушеної еміграції, все ж мав не найгіршу долю: обминув Соловки та Колиму, уникнув світла "найяснішого сонця" з Кремля, а головне — не був переслідуваний творчими кон'юнктурами. Змушений жити поза Україною, він усе життя присвятив служінню рідному народу.

Народився Євген Маланюк 20 січня 1897 р. в Архангороді (тепер селище Новоархангельське Кіровоградської обл.) над річкою Синюха, яку він часто згадував у своїх ностальгічних поезіях. Батько його походив із козацько-чумацького роду, був людиною освіченою, проте майже ніколи не мав постійної роботи. Працював у численних часописах, вчителював, займався просвітницькою та громадською діяльністю. Закінчивши Єлисаветградське реальне училище, Євген Маланюк вступив до Петроградського політехнічного інституту. Під час першої світової війни був мобілізований до армії царської Росії, закінчив Київську військову школу і служив командиром роти 2-го Туркестанського стрілецького полку. Після проголошення в 1917 р. української державності він — старшина армії Української Народної Республіки, активний учасник буремних подій того часу. У 1920 p., коли армія УНР зазнала поразки, опинився в таборі для інтернованих українських вояків у польському місті Каліш. Тут разом з Юрієм Дараганом засновує літературний журнал "Веселка". На початку 20-х років цей часопис зробив надзвичайно багато для консолідації розкиданих по усій Східній Європі молодих українських літераторів. Із Каліша Є. Маланюк згодом перебрався до Чехословаччини, де в м. Подебради у 1923 р. закінчив гідротехнічне відділення Української Господарської Академії. Із числа українських емігрантів у міжвоєнні роки в столиці Чехословаччини сформувалася так звана "празька школа". Юрій Дараган, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, а згодом Олег Ольжич, Олена Теліга підтримували непогасну ватру української духовності. Серед них одразу ж чи не найпомітнішою фігурою став Є. Маланюк. У 1925 році у Подебрадах вийшла перша збірка поезій Є. Маланюка "Стилет і стилос". Після поразки у визвольній війні боротьба за національне визволення перейшла у сферу інтелекту та ідейних змагань. Талант, високохудожні образи, дуже слово поета стало тепер його зброєю. Учорашній воїн відклав тригранний клинок-стилет і взяв до рук мирне перо-стилос (загострена паличка, якою користувались давні поети і літописці). У 1926 році в Гамбурзі виходить друга збірка поета "Гербарій".

Болючі роздуми про недавню національну катастрофу, пошуки й критична переоцінка її причин та цілеспрямована подальша боротьба за волю України — провідні мотиви поезій Є. Маланюка першого періоду його творчості.

У 1934 році у Львові виходить збірка "Земна мадонна", пізніше відзначена премією Львівського товариства письменників і журналістів.

У ній образ України набирає нових рис. Це до неї, як до земної жінки, звернені найніжніші слова:

Єдина! Не ображу зором...

Збірка "Перстень Полікрата", видана у 1939 році, різнопланова. Сам автор визначив її як книгу ліро-епіки, хоча попередні збірки містили набагато більше епічних сюжетів. Богдан Кравців назвав її "свідомим перекуванням поетичного слова в бронзу і залізо".

У 1945 році поет перебирається на захід. М. Неврлий, чеський україніст, коротко знайомий з поетом, писав: "Червоноармійців Маланюк не боявся. Він казав, що там багато братів з України. За ними, одначе, йдуть енкаведисти, які мають списки, кого треба арештувати. їм він не хотів попасти в руки". Згодом Є. Маланюк викладає українську мову й математику в українській гімназії німецького містечка Регенсбурга.

1949 рік став для Є. Маланюка роком виїзду до США. Він оселився у Нью-Йорку. Життя за океаном — якісно новий період у творчості Євгена Маланюка. Історичні обставини, особистий досвід, зрілий вік принесли ноти рівноваги й гармонії у сприйняття світу, вдумливу мудрість і розважливість. Він частіше звертається до загальнолюдських тем, образів і проблем (збірки "Влада" — 1951; "Поезії" — 1954; "Остання весна" - 1959; "Серпень" - 1964).

У Нью-Йорку Є. Маланюк доволі близько спілкувався з представниками "нью-йоркської групи" поетів — угруповання молодих українських митців-модерністів третьої хвилі (Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, Віра Вовк, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська), яких об'єднувало прагнення якомога повнішого самовиявлення кожної мистецької особистості. Один з активних членів цієї групи Богдан Бойчук засвідчив: "Упродовж двох років ми розмовляли на всякі теми, але Маланюк ніколи не висловлювався про нашу творчість. Ми, з одного боку, знали, що Маланюк не вважав наше писання творчістю. Маланюк же, з другого боку, знав, що ми свідомі його настанови до нас". Понад двадцять років прожив Євген Маланюк у США. Він був оточений шаною й визнанням української діаспори. їздив по країні, читав лекції, проводив авторські поетичні вечори. У 1962 році в Торонто був опублікований перший том прозової "Книги спостережень", в якій поет постає як видатний мислитель українства XX століття. В центрі книги — філософія української історії. 16 лютого 1968 Євген Маланюк помер від серцевого нападу у своїй самотній квартирі у Нью-Йорку. Похований на тихому нью-йоркському цвинтарі Баунд Брук.

У 1972 році згідно із задумом Є. Маланюка і в його ж укладі у видавництві "Сучасність" (Мюнхен) вийшла десята збірка поезій "Перстень і посох", в якій знову бунтував, ярився і цвів його непокірний могутній дух.

Т. Шевченко, І. Франко, П. Куліш, Леся Українка по-різному висловлювали думку про призначення поезії, та вони сходились у головному — для провідних поетів України поезія ніколи не буде приватним заняттям,

вона являтиме собою громадську, суспільну справу. Більше того, поетична творчість проголошуватиме прагнення і жадання загальнонаціональні. Як в нації вождя нема, Тоді вожді її — поети!

Є. Маланюк надзвичайно високо оцінював місію поета ("Молитва", "Шевченко", "Напис на кінці віршів").

Читання поезії "Шевченко ".

У вірші "Шевченко" автор розкриває своє бачення українського генія, значення його пророчого слова для наступних поколінь. Вірш вражає глибиною осмислення постаті нашого генія, емоційно-експресивною лексикою, суворо-піднесеним тоном, прийомом різкого контрасту, оригінальною формою. Для Маланюка честь вважатися митцем має той, чия творчість стає джерелом енергії нації, імпульсом до конструктивної дії. Зразком такого поета для Маланюка був Шевченко. Для автора "Сну" й "Послання" замалі визначення "поет", "трибун", "Кобзар" — він той, ким зайнялось і запалало "свідоме національне відродження і боротьба за державність після століть українського рабства і стихійних бунтів."

По-різному визначали критики творчість Є. Маланюка. М. Неврлий називає його "співцем національного болю, гніву і боротьби", Б. Кравців — "бардом державної бронзи", Б. Бойчук — "майстром залізного слова". Звичайно, творчість поета не вміщується в межі одного, хай і найточнішого визначення. Як поет гідності і самоповаги в найекстремальніших умовах буття нації, як співець мети, котра від поразки не згасла, а ще яскравіше від того запалахкотіла, охопивши ширші верстви, — таким залишиться Євген Маланюк в історії українського поетичного слова. Якщо романтична творчість Т. Шевченка, П. Куліша висвітлила історію України в її величності і різноманітності, письменники-реалісти (Б. Грінченко, І. Карпенко-Карий, М. Старицький) ідеалізували її, то Є. Маланюк загострено спробував виділити в ній два полюси — величі і падінь, зумовлені крайнощами української ментальності. Особливої неоромантичної виразності набуло трактування автором образу України, його рідного краю, де "земля справляє з сонцем шлюби", де "в кожнім стовбурі космічна рокоче кров", де "даром Божеським гряде наш прометеїв дух Тараса". Патріотизм Маланюка непримусовий, щирий, органічний. Золоте степове безмежжя, блакитна височінь над ним постають у його творах як сонячне, вічно ясне втілення античності; він називає рідну землю співучою степовою Елладою, скитською Елладою, незбудженою Елладою. Розлука та примусова еміграція надають його віршам особливої ностальгічної жаги.

Знаю — медом сонця, ой Ладо

В твоїм древнім тілі — весна.

О, моя степова Елладо,

Ти й тепер антично-ясна

Десь там квітнеш вишневим цвітом,

Десь зітхаєш в веснянім чаду.

А мені ти — блакитним літом

В золотім полудневім меду.

У хвилини гніву і душевних мук Маланюк відмовляє Україні у найсвятішому найменні матері, яким назвав її ще Шевченко.

Ні, Ти — не мати. Шал коханки

У чорнім полум'ї коси,

В обличчі степової бранки

Хміль половецької краси.

Тебе б конем татарським гнати,

І, — тільки просвистать аркан, —

Покірливо підеш сама Ти

З лукавим усміхом у бран.

"Любити й ненавидіти батьківщину дано геніям, — відзначав М. Неврлий. Поет, котрий сам зі зброєю в руках воював за волю України, шкодував, що не наклав головою у бою, котрий так пройшовся скорботою і ностальгією на чужині, не міг примиритися з її долею. Любов-ненависть стане двома полюсами, максималістським натхненням його незвичного патріотизму."

"Степова постать вміщує багато: і українську від часів античних славу, і її неславу. Маланюкове згущення фарб щодо української неслави — це його суд, що виростає з любові. Це ненависть і любов у своєму двобої", — зазначає Т. Салига.

Особливо зневажливо картав поет, випалював вогнем слова українську рабську покору, ненависну йому почвару малоросійства, меншовартості, забитості, під тлумом якої ходило й ходить по своїй родючій, благословенній землі не одне покоління українців.

Тюхтій-хохол, що, хоч дурний, та хитрий,

Макітру хилить виключно по вітру,

Міркує шлунком і хропе гуртом.

Маланюк пробував відшукати витоки цієї духовної слабкості в геополітичному становищі України ("На узбочку дороги — з Європи в Азію. Головою на захід і лоном на схід..."), в історичних помилках ("Ще не один раз все повториш Під грім історії, як в снах, І, може, тільки втретє створиш, І втретє запала весна"). Інколи поетові здавалось, що сам степовий обшир, далекі обрії породжують його силу.

Відвіку покарано степом,

І простір всю силу п'є.

Навіть у власних творах вбачав він інколи прояв тієї самої степової дикості, якою затавровано українську ментальність з часів печенігів і половців.

Тепер, коли кругом руїни й вітер,

Я припадаю знов до Твоїх ніг, —

Прости, прости, — молю, невтішний митар,

Прости, що я — останній печеніг.

Прости, що я не син, не син Тобі ще,

Бо й Ти — не мати, бранко степова!

З Твоїх степів летять птахи зловісні,

А я творю зневажливі слова.

Поетові приписували ненависть до всього російського. Це не так. Маланюк з гнівом і протестом виступає проти російської імперії, проти її нищівної колоніальної політики щодо українського й інших пригноблених народів. Його палкі вірші спрямовані проти деспотизму, варварства, брутальності, дикої політичної сваволі правлячих кіл, котрі росіянізували, духовно й фізично нищили й калічили українців, перетворювали їх у безпам'ятних рабів-малоросів. Маланюк — син поневоленого народу, повсталого за незалежність. Проте російський народ, російська культура, зокрема література, її представники викликали глибоку повагу і щиру зацікавленість поета. Серед поетичного доробку є присвяти А. Ахматовій, М. Гумільову, О. Мандельштаму.

Двома іншими великими тематичними річищами поезії Є. Маланюка є інтимна й релігійно-містична лірика. Для Маланюка Бог — це той, кого прагнуть узріти люди і земля — Носій істини, гармонії, досконалості. В інтимній ліриці Є. Маланюк постає як визначний її майстер, що поєднав чистоту і цнотливість високого почуття людського — кохання — із земною його ж пристрастю і жагучістю. Образ земної Мадонни об'єднує дві святі для поета іпостасі: Україну і кохану земну жінку:

Там — пріснодівою — Мадонна,

Тут на землі зорієш — ти...

На завершення уроку доречно зацитувати Д. Павличка: "Поезія Маланюка тим невмируща, що поєднує два погляди на українську націю — негативний і позитивний, викривальний і звеличувальний. Молодому поколінню не можна не знати його доробку, оскільки, по-перше, він один з найталановитіших українських поетів XX ст., а, по-друге, сьогодні його творчість допомагає утверджуватися нам як нації, враховувати уроки історії, спонукає сповна використати даний долею шанс знайти, нарешті, "державну бронзу".

Лекція № (2 год.)

Тема 5.2. Олег Ольжич – поет діаспори

План

1. Життєвий та творчий шлях поета.

2. Основні мотиви поезій.

3. Виразне читання та аналізування поезій «Господь багатий нас благословив», «Захочеш – і будеш» із циклу «Незнаному воякові».

4. Філософські думки про сенс людського життя, формування себе як особистості.

Література:

1. Українська література: підруч. для 11 кл. загальноосв. навч. закл. (рівень стандарту, академічний рівень)/ Г. Ф. Семенюк, М.П. Ткачук, О.В. Слоньовська; за заг. ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2011. – С. 179-1180.

2. Ольжич О. Незнаному воякові. Заповідане живим.— К., 1994.

Олег Олександрович Кандиба (справжнє прізвище) — поет, публіцист, політичний діяч. Син Олександра Олеся. Народився 8 липня 1907р. уЖитомирі. Після поразки УНР разом з родиною залишив Україну. Навчався в Карловому університеті в Празі та Українському вільному університеті, працював у Гарвардському університеті (США). З часу виникнення ОУН стає одним з найактивніших її членів, згодом — заступником голови Проводу ОУН. Брав активну участь в політичних подіях того часу, зокрема в обороні від угорських фашистів Карпатської: України (1939). Належав до кола поетів-«вісниківців» (Є. Маланюк, Л. Мосендз, Олена Теліга, Юрій Клен). Збірки поезій Олега Ольжича «Рінь» (1935), «Вежі» (1940), «Підзамчя» (1946) характеризуються досконалістю мистецької форми, посиленим історіософським началом. Минуле поет завжди проектує на сучасність, осмислює його як невід'ємну складову сьогодення. Після початку другої світової війни продовжував свою діяльність в Україні, а оскільки це викликало незадоволення німецьких окупаційних властей, то Олег Ольжич змушений був працювати в підпіллі.

Загинув у фашистському концтаборі Заксенгаузен 10 червня 1944р.

Ольжич — один із псевдонімів Олега Кандиби (М. Запоночний, Д. Кардаш, К. Костянтин, О. Лелека), син Олександра Олеся, народився 8 липня 1907р. у Житомирі. Навчався в Пущі-Водиці під Києвом, проте середню освіту йому довелося здобувати у Празі. У 1923p. він, виїхавши разом з матір'ю з України, охопленої чадом класової ненависті, в Берліні нарешті зустрівся з батьком, який перед цим склав обов'язки повпреда УНР у Будапешті. Невдовзі родина Кандиб переїхала до Горніх Черношинець під Прагою.

Ольжич став студентом Кардового університету, водночас навчався в Українському вільному університеті. У 1929p. написав дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини». Перед ним відкривалися двері науки, він брав участь у багатьох археологічних розкопках, зокрема на Балканах. Працюючи в Гарвардському університеті (США), у 1938р. заснував там Український науковий інститут.

Але Ольжичу судилася інша доля. Коли виникла ОУН, він стає одним з найактивніших її членів, керівником культурного сектора, а згодом — заступником голови проводу ОУН. За дорученням цієї політичної організації Ольжич брав участь у проголошенні демократичної Карпатської України, очоленої А. Волошиним, знищеної 14 — 15 березня 1939р, угорськими фашистами у змові з Гітлером. Поет навіть потрапив до хортистської тюрми.

Збірки Олега Ольжича «Рінь» (Львів, 1935), «Вежі» (Прага, 1940), «Підзамчя» (1946) відмінні як за змістом, так і за формою. Першій та останній властива витонченість поетичного стилю, інтелектуальна напруга, в якій вчувається почерк ученого. Проте вірші живилися чистим ліричним джерелом, у них немає сухого сцієнтизму. Друга — пронизана імпресіоністичним спалахом почуттів, позначена яскравою тенденційністю політичного гасла. Водночас три книжки мають спільну рису: підкреслену історіософічність, де минуле і сучасне витворюють складну й нерозривну проблему. Фах археолога чи не найбільше виявився у збірці «Рінь», історія тут постала як жорстоке самоствердження чи фатальна розірваність, і лише зрідка спалахувала світла тональність естетизованого первісного гомеостазу («Наше плем'я не є велике», або «Скільки сонця ллється на землю...»).

Багата на драматургію думки й почуття, лірика Ольжича ощадна в художніх засобах, тяжіє до класично випрозореної форми. Саме в цьому він стояв чи не найближче з-поміж «вісниківської квадриги» до київських «неокласиків» і, до речі, цього не приховував.

За аскетичною афористичністю строф лірики Ольжича постає напружена думка борця, що простує над прірвою екзистенційності до великої мети. Все це на повен голос пролунало у «Вежах», де замість заглиблень в історію відчувається гаряче дихання сучасності, риторичні формули-гасла відтворюють атмосферу тривоги й готовності до боротьби. Помітне місце у збірці посідала поема-хроніка «Городок. 1932», де йшлося про суворе життя українських підпільників за умов дифензиви. Друга частина «Веж» складає цикл «Незнаному воякові» — своєрідна естетизована політична програма українського підпілля тих літ. Виступаючи з прямим осудом безперспективної інерції українства, Ольжич закликає не примирятися з принизливим животінням раба.

Ольжич — один із псевдонімів Олега Кандиби (М. Запоночний, Д. Кардаш, К. Костянтин, О. Лелека), з яким поет твердо увійшов до української літератури. Син Олександра Олеся, він перейняв від батька любов до рідного слова, тонкий естетичний смак. Ольжичева поезія як продовження Олесевої традиції позбавлена сентиментальної розслабленості, натомість перейнята вольовим імперативним пафосом, зумовленим боротьбою першої емігрантської генерації за національну незалежність України, занурена у глибини інтелектуального осмислення людської долі.

Народився майбутній поет, вчений-археолог, політичний діяч 8 липня 1907 р. у Житомирі, навчався в Пущі-Водиці під Києвом, проте середню освіту йому довелося здобувати у Празі. У 1923 р. він, виїхавши разом з матір'ю з України, охопленої чадом класової ненависті, в Берліні нарешті зустрівся з батьком, який перед цим склав обов'язки повпреда УНР у Будапешті. Невдовзі родина Кандиб переїхала до Горніх Черношинець під Прагою.

Ольжич став студентом Карлового університету, водночас навчався в Українському вільному університеті. У 1929 р. написав дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини». Перед ним відкривалися двері науки, друкувалися його монографії, що не втратили свого значення для сучасної археології. Сам він брав участь у багатьох розкопках, зокрема на Балканах. Працюючи в Гарвардському університеті (США), у 1938 р. заснував там Український науковий інститут.

Але Ольжичу судилася інша доля. Коли виникла ОУН, зумовлена дискримінацією Волині та Галичини польським урядом Пілсудського та більшовицькими репресіями на Наддніпрянщині, він стає чадним з найактивніших її членів, керівником культурного сектора, а згодом — заступником голови проводу ОУН. За дорученням цієї політичної організації Ольжич брав участь у проголошенні демократичної Карпатської України, очоленої А. Волошиним, знищеної 14—15 березня 1939 р. угорськими фашистами у змові з Гітлером. Поет навіть потрапив до хортистської тюрми.

У 1940 р. стався розкол ОУН. Ольжич, належачи до фракції мельниківців, під час другої світової війни очолив відділи ОУН на Правобережжі України, зокрема в Києві, був одним із фундаторів Української національної ради (5 листопада 1941 p.), якою керував економіст М. Величківський. Оскільки рейхскомісаріат наприкінці 1941 р. заборонив діяльність ОУН, то вона перейшла у підпілля, переїхавши до Львова. Гестапівці переслідували борців за незалежну Україну. Важко переживав Ольжич загибель своїх товаришів, зокрема поетеси Олени Теліги, розстріляної окупантами 21 лютого 1942 р. Нелегально проживаючи у Львові, він одружився з дочкою літературознавця Л. Біленького Катериною (Калиною). Проте подружнє життя було недовгим. Заарештований гітлерівцями, Ольжич потрапив до концтабору Заксенгаузен, до бараку особливого відокремлення Целенбаум, де перебували українські політв'язні. 10 червня 1944 р. був закатований гестапівською трійкою (Вольф, Вірзінг, Шульц).

Олег Ольжич — яскравий представник дітей першої еміграційної хвилі, які спромоглися не лише зберегти, а й примножити пасіонарну енергію українського народу, зруйновану на Наддніпрянщині (репресії, голодомор, вигублення культури). «Хай воскресне столиця Андрія, Дух вояцький в народі!» — такою метою і жив Ольжич, як і його покоління за межами Батьківщини, зокрема представники «празької школи» (Є. Маланюк, Л. Мосендз, Олена Теліга, Н. Лівицька-Холодна та ін.). Його вірші, пройняті цією ідеєю, друкувалися на сторінках емігрантської періодики, здебільшого у редагованому Д. Донцовим львівському журналі «Вісник» поряд з поезіями Є. Маланюка, Л. Мосендза, Олени Теліги, згодом Юрія Клена. Відтак поети отримали умовну назву «вісниківської квадриги». Збірки Олега Ольжича «Рінь» (Львів, 1935), «Вежі» (Прага, 1940), «Підзамчя» (1946) відмінні як за змістом, так і за формою. Першій та останній властива витонченість поетичного стилю, інтелектуальна напруга, в якій вчувається почерк ученого. Проте вірші живилися чистим ліричним джерелом,, у них немає сухого сцієнтизму. Друга — пронизана імпресіоністичним спалахом почуттів, позначена яскравою тенденційністю політичного гасла. Водночас три книжки мають спільну рису: підкреслену історіософічність, де минуле і сучасне витворюють складну й нерозривну проблему. Фах археолога чи не найбільше виявився у збірці «Рінь», історія тут постала як жорстоке самоствердження («Готи») чи фатальна розірваність («Гали»: «...нам також судилося розбиться Колись і десь об гори кам'яні»), лише зрідка спалахувала світла тональність естетизованого первісного гомеостазу («Наше плем'я не є велике», або «Скільки сонця ллється на землю...»). Історична пам'ять збірки має джерелами трагічні сторінки визвольних змагань в Україні 1917—1921 pp., героїзм «непокоримого покоління», що заповіло свої ідеї нащадкам, яким «чорне лоно віддала Доба жорстока, як вовчиця». Поет переконаний, що рятунок Україні принесе «не Мадонна, а Жанна д'Арк».

Дірика Ольжича перейнята смисловою драматургією, ощадна в художніх засобах, спрямована на кристалізацію класично випрозореної форми. Саме в цьому він стояв чи не найближче від «вісниківської квадриги» до київських «неокласиків» й, до речі, цього не приховуючи. І там, де вони поставили крапку, Ольжич рушив далі. Беручи за епіграф слова улюбленого П. Филиповича «А гостре мужнє покоління уже росте на молодій землі», він продовжив його думку, потвердив генетичну лінію пасіонарності в новому, драматично загостреному контексті міжвоєнного двадцятиліття: «Воно зросло з шукання і розпуки, Безжурно-мужнє, повне буйних сил...», воно рішуче виступило проти тоталітаризму сталінського чи гітлерівського ґатунку, віддаючи своє життя задля того, аби нарешті Україна перетворилася з об'єкта історії на її органічний суб'єкт.

У першій збірці переважали античні, «варварські» чи давньокиївські мотиви і, за спостереженням Б.-І. Антонича, вони характеризують емігрантську лірику (Є. Маланюк, Л. Мосендз, Ю. Дараган та ін.), глибоко наснажену національною ідеєю.

За аскетичною афористичністю строф лірики Ольжича постає напружена думка борця, що простує над прірвою екзистенційності до великої мети. Іншого шляху для нього немає. Все це на повен голос пролунало у «Вежах», де замість заглиблень в історію відчувається гаряче дихання сучасності, риторичні формули-гасла відтворюють атмосферу тривоги й готовності до боротьби. Помітне місце у збірці посідала поема-хроніка «Городок. 1932», де йшлося про суворе життя українських підпільників за умов дифензиви, про-акцію Біласа й Данилишина, які намагалися привернути увагу до виявів польського шовінізму. Вони загинули, видані польській владі несвідомими селянами («Шкодуємо тільки, що вмерти Удруге не можемо ми!»). Цим героям присвятила свій вірш «Засудженим» й Олена Теліга. Друга частина «Веж» складає цикл «Незнаному воякові» — своєрідна естетизована політична програма українського підпілля тих літ. Виступаючи з прямим осудом безперспективної інерції українства, Ольжич закликає не примирятися з принизливим животінням раба. Олена Теліга, солідаризуючись з такою позицією, писала: «Постаті Ольжича не зрікаються насолод життя зі страху, що сі насолоди перешкодять їм у боротьбі. Вони певні своєї сили і віри у свою мету» — і вбачала в цьому характерні риси нової генерації, відмінної від попередньої, наголошувала на новому ставленні до традицій, які треба шанувати, але «не всі», відкидаючи рішуче «традиції духовного жебрацтва».

«Підзамчя»—посмертна збірка Ольжича, хоча він її підготував ще 1940 р. Вона синтезувала творчі пошуки поета часів «Ріні» та «Веж», засвідчила високу культуру його художнього мислення, схильність до філософських узагальнень духовної дійсності, її драматичних колізій. Сув'язь простих слів, невишуканих, природних за звучанням, які щільно наповнюють артистичні мініатюри, викрешує несподівано свіжу й точну думку, як-то у вірші «Голландський образ»: буденне існування закоханої окрилюється її чеканням тієї миті, коли нарешті з'явиться «він», привезе «коріння й вин без міри» і водночас «велике серце кам'яне». Той сподіваний «він» виявиться тим же самим, але вже іншим. Подібна смислова драматургія спостерігається не лише в інтимних віршах («Сонна Венус», «Диліжанс»), а й у перейнятих потужним соціальним пафосом, революційною ідеєю національного відродження України. Типовий у цьому аспекті вірш «Ясне мерехтіння кіна», в якому художнє осягнення суті людського життя завершує безальтернативна «безсмертна мить постави», коли «змагання пориву і стриму» зводиться до того, «Щоб плакала Андромаха І вже вирушав Гектор». Поета завжди цікавили горді й нескорені постаті («Муки св. Катерини», «Пророк»). Його лірика — це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи, до виборення права бути органічним складником генетичної пам'яті народу („Триптих"). Тому його творчість завжди була невідривною від його трагічно обірваного, ще досить молодого життя, відданого Україні.*

Лекція № (2 год.)

Тема 6.1. Українська література 40-50 років ХХ ст.

План

1. Роль української літератури воєнних та повоєнних літ.

2. Життєвий та творчий шлях О.Довженка.

3. Особливості світобачення та поетики.

4. Поняття про кінодраматургію та її жанри.

5. Кіноповість “Україна в огні” в долі митця.

Література:

Хропко П. Українська література: Підручник для 10 кл. – К.: Освіта, 1998. – с. 254-271.

1. Гребньова В. “Народ, який не знає своєї історії, є народ сліпців”. Творчість О. Довженка періоду Другої світової війни: пошук вічних істин // Дзвін.— 1996.— № 7.

2. Дзюба І. Знаки духовної співмірності (штрихи до світового контексту естетики Олександра Довженка ) // Дивослово.— 1996.— № 1.

3. Довженко і світ. Творчість О. П. Довженка в контексті свiтової культури.— К., 1984.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Загальний огляд розвитку	\|	ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС 40-50-х років ХХ століття

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.