Загальний огляд розвитку

Література української діаспори або еміграційна література — література написана українськими письменниками в еміграції, які з політичних, економічних, релігійних причин виїхали з України на постійне або тривале проживання за кордоном.

Діаспорна література — результат переселення літераторів насамперед через численні політичні репресії на території України у ХХ ст. Коли в СРСР єдиним офіційним стилем мистецтва було проголошено соціалістичний реалізм, письменники-емігранти мали більшу свободу художнього вираження, а також можливість критично осмислювати події в Україні. Таким чином українська діаспорна література ХХ ст. розвивалася паралельно з іншими європейськими літературами в той час, коли в Україні ці процеси були зупинені і замінені в значній мірі суто пропагандистською та про-радянською літературною продукцією. Перша хвиля української еміграції на межі XIX–XX ст. уважа-ється трудовою, тож вона представлена скромними літературними набутками, що з’явилися переважно в СшА й Канаді.

Зокрема, це жанр заробітчанських та емігрантських народних пісень, які дійшли до нас у збірниках Володимира Гнатюка, Філарета Колесси та інших фольклористів. Друга хвиля еміграції була пов’язана з поразкою національно-визвольних змагань. Саме ця хвиля принесла значні літературні твори та саму атмосферу живого літературного процесу. Тож перші значні українські літературні угрупування з’явилися в 1920-х рр.

До них належали передовсім Празька школа (Юрій Липа, Юрій Клен, Олег Ольжич, Олена Теліга, Євген Маланюк, Наталя Лі-вицька-Холодна та ін.) в Чехословаччині та групи «Танк» та «Ми» в Польщі. Наступна хвиля українських письменників-емігрантів була спричинена Другою світовою війною. Завдяки свободі самовираження в еміграції з’явилося багато оригінальних літературних творів, які продовжували модерністську традицію обірвану В УРСР політичними репресіями. Так, у післявоєнній Німеччині від 1945 до 1948 р. активно діяла організація українських письменників «Мистецький український рух» (Іван Багряний, Віктор Петров, Юрій Косач, Ігор Костецький та ін.), очолювана Уласом Самчуком. У МУРі були й літературні критики, серед яких Юрій шевельов, Володимир Державин та Віктор Петров. Важливим завданням для себе письменники діаспори бачили також переклади сучасних їм літературних творів. Активними перекладачами були Ігор Костецький, Олег Зуєвський та Михайло Орест. Після переселення значної частини українських емігрантів за межі Німеччини літературні об’єднання виникали в англомовних країнах. Так, у 1954 р.

аналогом МУРу постало об’єднання письменників «Слово», у якому згуртувалися прозаїки, поети, драматурги, літературознавці (Григорій Костюк, Юрій шерех, Василь Барка, Тодось Осьмачка, Улас Самчук, Докія Гуменна, Ольга Мак та ін.). Особливо яскравою була творчість неформального об’єднання поетів під назвою Нью-Йоркська група (Юрій Тарнавський, Емма Андієвська, Богдан Рубчак, Богдан Бойчук, Марія Ревакович, Роман Бабовал та ін. ). Їхні твори відзначаються модерністською елітарною естетикою і віддалені від політики. Зі здобуттям Україною незалежності значно почастішали контакти «материкових» і діаспорних письменників. Загалом література діаспори дедалі більше інтегрується в загальноукраїнський літературний процес.Психологія поета-емігранта
• Україна стає для поета-емігранта раною, болем, святістю, прокляттям.

шукаючи «свою» Україну чи то в стилізації фольклору (О. Лятуринська, О. Стефанович), чи то в історіософських розмислах про неї (Ю. Клен, Є. Маланюк), поети-еміг-ранти творили ідеалізований образ Вітчизни.

• «Світогляд поетів-емігрантів, — говорить у передмові до антології «Координати» І. Фізер, — був перевантажений неймовірною трагедією їхнього народу… Втрачена батьківщина і майже травматична туга за нею в творчості цих поетів-емігрантів є фактором великого значення. Вона часто-густо мобілізує їхню увагу, вона викликає надмірну ідеалізацію історичної минувшини… Україна для цих поетів була реальнішою дійсністю, ніж дійсність, у якій вони жили на еміграції». • Творчість багатьох поетів-емігрантів, особливо представників «празької школи», «тематично… спрямована найчастіше В минуле» (М.

Неврлий). Для часово-просторової характеристики таких творів притаманним є виростання майбутнього саме з минулого, а не з сучасного (Н. Колесниченко-Братунь). • Почуття поета-емігранта часів Другої світової війни Г. Грабович називає «комплексом уцілілого»: «Страхіття й травми недавнього минулого, неминуче почуття вини за те, що тобі вдалося вижити й утекти на свободу, коли так багато люду згинуло або залишилося позаду, й у висліді глибинна, не інтелектуальна чи моральна, але попросту органічна потреба бути свідком, сказати світові, що сталося, — все це панівний, безупинний рефрен». • «З погляду цього стресу, — зауважує С. Павличко, — всі члени МУРу, хто більше, хто менше, намагалися збагнути як своє особисте, так і ціле історичне минуле, а також відповісти на запитання: що буде далі?

Зі мною? З Україною? З літературою?

І ще: для кого і як писати?»

• З переїздом за океан починається новий етап у розвитку української еміграційної літератури. І однією з основних його ознак став «вихід на сцену» нового покоління митців, які згрупувалися навколо Нью-Йоркської групи. Члени НЙГ були вже не поети-емігранти, а радше українські поети, які живуть поза межами України.

Зі своїм баченням світу й свого місця в ньому. З одного боку маємо яскраві свідчення нерозривної єдності Особистості з Україною: «…я свою Україну ношу, як слимак свою хатку, я в ній живу» (Е. Андієвська), «…

я повсякчас жив, дихав, обідав і вечеряв Україною» (Б. Рубчак), але з іншого — той же Б. Рубчак: «Українську культуру я вивчив уже в Америці (навіть, до речі, літературну мову)… Я приїхав сюди в чотирнадцять років і негайно вріс в американське суспільство.

Я почав жити повнокровним життям… Треба просто зрозуміти, що більшість діяспор-ників мого покоління — Януси з двома обличчями. А це значить, що ми цілком інакші, коли ми серед американців неукраїнського походження, ніж коли ми в середовищі українців. І навіть приймаємо різні шкали вартостей, зокрема в питаннях культури, мистецтва… «Ой не ходи, Грицю» існує для нас у зовсім іншому всесвіті, ніж Юджін О’Ніл.

І трудно сказати, що нам рідніше…». «Празька поетична школа»
Назва «Празька школа», яка об’єднала самобутніх і близьких за світоглядом поетів, а саме — Юрія Дарагана, Євгена Мала-нюка, Леоніда Мосендза, Юрія Клена, Олега Ольжича, Наталю Лівицьку-Холодну, Юрія Липу, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Галю Мазуренко, Олену Телігу, Андрія Гарасевича Та інших, уперше була вжита професором Володимиром Державиним у роботі «Три роки літературного життя на еміграції (1945–1947)». «Пражани» були своєрідним «творчим клубом», у якому цир-кулювалася низка художніх, філософських, політичних, ідеологічних тощо ідей, котрі поділялися співрозмовниками. Тому маємо справу з «нестандартним» колективним явищем в історії української літератури, яке, попри окресленість однією назвою та певною співзвучністю тих чи інших ідей, образів, мотивів у творчості поетів, передбачає розмову про доволі насичені, різнобарвні, глибоко самобутні і самостійні художні практики «пра-жан», об’єднані лише певними загальними рисами.

Суттєвим аргументом на користь назви «Празька школа» є географічний чинник. Не слід забувати, що становлення поетів як індивідуальних творчих особистостей відбулося в Празі 20-х рр.

ХХ ст., де більшість із них навчалися, відвідували лекції чи викладали в місцевих закладах та інших навчальних установах: Карловий університет (О. Стефанович, О. Лятуринська, О. Ольжич, Н. Лівицька-Холодна, А. Гарасевич), Український Вільний Університет (О.

Стефанович, О. Ольжич, А. Гарасевич), Українська господарська академія (Є.

Маланюк, Л. Мосендз), Український високий педагогічний інститут ім. Михайла Драгоманова (Ю. Дараган, О. Теліга, Г.

Мазуренко), Українські студії практичного мистецтва (О. Лятуринська, Г. Мазуренко). Міжвоєнна Прага, по суті, перетворилася на один із найбільших мегаполісів українського наукового, літературного та політичного життя на еміграції.

За своїм стилем «пражани» були неоромантиками, але філософською заглибленістю й любов’ю до класичних форм споріднювались з київськими неокласиками. Їхні твори відбили болісні роздуми над причинами поразки у визвольній війні.

Вони сформулювали свою концепцію людини. це — духовно сильна й вольова особистість, національно свідомий українець, який з ідейних переконань віддасть життя за незалежність України. Волелюбність, мужність, почуття відповідальності перед поневоленою батьківщиною, щирий патріотизм — основний пафос їхньої творчості.

Огляд творчості поетів «празької школи»

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Життєвий та творчий шлях	\|	Юрій Дараган

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.027 сек.