• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Еллінізму

РОЗДІЛ 4. Уміння “жити мудро” як предмет філософії доби

Коло питань: Іпостась філософії як “мистецтво жити”.

Варіанти раціоналістичного тлумачення “мистецтва жити”: скептицизм, епікуреїзм, стоїцизм.

Александрія: світ на порозі християнства.

Ірраціоналістична інтерпретація “мистецтва жити”

неоплатонізмом. Плотин.

Самотня, замкнена в собі і своєму житті, на власних інтересах, людина у великих монархіях начебто губилася. Невидимі до того просторово-часові рамки світу її лякали й вона прагнула піти в себе, приглушити в собі бажання й пристрасті, які прив’язували її до світу, вона хотіла отримати мир і спокій, перебуваючи у вузькому колі своїх однодумців. Ця людина – індивідуаліст, який добре розуміє, що якогось істотного впливу на хід подій у державі він не чинить. А тому дивиться на світ лише з позиції власних оцінок і потреб. Це спонукає до пошуків сутності людського буття як пошуку його смислів. Суб’єктом таких пошуків, безумовно, є кожна людина зокрема. Вони виявні в її щоденному житті як пошуки щастя. У цьому ракурсі софійне знання постає як знання способів досягнення щастя, їх засвоєння та вміння влаштувати своє особисте життя згідно з цими способами. Філософія виявляє себе як сукупність умінь, способів жити, або мистецтво жити.

Цей напрям філософського знання відчутний вже в моральній філософії Сократа, але свого яскравого виразу набуває в еллінській філософії.

Сократ перший в античній філософії трактував її як уміння жити мудро, а не як сукупність знань про світ. Мудрість, на його думку, це впорядкованість життя на основі знання основоположних моральних чеснот: добра, справедливості, мужності. Їх особистісна значущість, за Сократом, дорівнює суспільній цінності тоді, коли індивід у своїх вчинках відштовхуватиметься від того, що є добро взагалі, справедливість узагалі, мужність тощо. Саме тоді індивід чинить морально. Отже, Сократ розуміє цінність моральних чеснот виключно як зміст знань про ці чесноти. Для нього “цінне” означає “пізнане”.

Еллінське розуміння “жити мудро”, як бачимо, прикметне втечею людини від проблем навколишнього світу у свій внутрішній світ через розчарування світом політики та моралі. Індивід переключається на власні почуття, уподобання, прагне знайти внутрішній спокій, хоче, аби його якомога менше хвилювали події соціального життя. Спосіб досягнення внутрішнього спокою запропонувала в IV ст. до н. е. філософська течія скептицизму.

Позитивне значення скептицизму в плані розвитку філософської думки передовсім полягає у його опозиції до догматизму, у постановці проблеми критерію істини, в акцентуванні уваги на своєрідності філософського знання.

Розуміння щастя як відсутність страждань, що його сформулював скептицизм, властиве й іншому філософу IV ст. до н. е. – Епікуру(341 – 271 до н. е.). Більшу частину життя Епікур провів у Афінах, де заснував філософську школу. Повторюючи у своїй концепції ідеї Демокріта, він спрямовує їх у зовсім інше річище. Відштовхуючись від твердження Демокріта про те, що атоми рухаються в порожнечі доконечно, він робить припущення, що атом також ще й виявляє властивість “самочинного відхилення” від лінії необхідності, тобто Епікур допускає випадковість. Якщо детермінізм Демокріта призводить до фаталістичного заперечення свободи волі, то Епікур дає навздогад про свободу волі, тобто, за ним, людина може сподіватися на щось краще в житті за умови, якщо не чинитиме зла. Людина, як “соціальний атом”, виявляє й автономний, цілком самостійний ґрунт своєї життєдіяльності. Головний сенс ідеї самочинного відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачав в основному правилі мудрого життя – у “відхиленні від незадоволення”, ідеться, перш за все, про шлях, який веде до мудрого життя – самозаглиблення, відсторонення від злигоднів і переживань повсякденного життя, до так званої “атараксії” (незворушності). Пізніше ця позиція Епікура була дещо звульгаризована, бо ухиляння від незадоволення почали трактувати як гонитву за задоволенням у його спримітизованому розумінні. Річ у тім, що Епікур насправді вважав задоволення початком і кінцем щасливого життя людини, її першим і притаманним від народження благом. Але підкреслював, у якому саме значенні він розглядає задоволення. Коли ми кажемо, роз’яснював він, що задоволення є кінцевою метою, то ми розуміємо не розкоші розпусників, не втіхи, що дає чуттєва насолода, як гадає дехто. Ні, ми розуміємо під задоволенням свободу від тілесних страждань і від духовних тривог.[1]

Стоїцизм як напрям еллінської філософії мав чи не найбільший вплив на подальший розвиток філософської антропології й особливо позначився на становленні християнських цінностей. Стоїцизм має давню історію, з кінця IV ст. до н. е. до кінця ІІІ ст. нашого часу, тобто до того моменту, коли був витіснений неоплатонізмом. В історії стоїцизму розрізняють три періоди:

1. Давня Стоя – кінець IV – середина ІІ ст. до н. е. Представниками її були Зенон Кітіонський, Клеанф, Хрізіп та ін.;

2. Середня Стоя – ІІ – І ст. до н. е. Її представляли Панецій, Посідоній;

3. Пізня, або Нова, Стоя – І – ІІ ст. нашої ери. У той час творили Сенека, Епіктет і Марк Аврелій.

Засновником стоїцизму вважають Зенона Кітіонського з Кіпру. Він поділяв філософію на фізику, етику та логіку.

Логіка стоїків – дослідження внутрішньої і зовнішньої мови. Стоїки надавали великого значення матеріальному виразу думки – слову, мові і взагалі знакам. Звідси і сам термін “логіка” (від “логос” – слово). У логіці вони мали великі заслуги. Після Арістотеля вони були засновниками формальної логіки і систематики. Стоїки визнавали головні принципи правильного мислення – закон суперечності і закон тотожності.

Проблему походження знань вирішували як сенсуалісти: джерело знань перебуває у відчуттях та сприйняттях. Душу новонародженої дитини стоїки уподібнювали чистому аркушеві паперу, який постійно заповнюється знаками. На основі відчуттів та сприйнять у пам’яті утворюються уявлення. Про об’єктивність загального говорити не наважувалися.

Їх фізика ґрунтується на визнанні того, що об’єктивно існують тільки тіла. Але в систему світобудови вписані Бог і боги, душа й душі, Логос як світовий розум. У своїх конкретних фізичних уявленнях стоїки не вийшли поза традиційні уявлення про чотири речові стихії: вогонь і повітря, воду й землю. Перша пара – активна, друга – пасивна. Особлива увага відводилася вогню, суміші вогню з повітрям – пневмі. Услід за Гераклітом стоїки вважали вогонь причиною і субстанційною стихією, субстратом усього існуючого. Усе виникає з вогню (це творчий вогонь). Усе після проходження “світового Фатуму” перетворюється у вогонь. Ця світова пожежа стається через кожні 10800 років. Після кожної космічної пожежі відбувається відродження й воскресіння всього розмаїття Космосу.

Світогляд стоїків дуже телеологічний, тобто доцільний. Слово “телос” грецькою означає “ціль, мета”. Бог стоїків – вища розумна сила, котра все визначає наперед, усім кермує, усе передбачає. Усе, що відбувається у світі, він підпорядковує головній меті – своїй перемозі над світом у самому світі, але оскільки бог стоїків – космічний розум, то в перемозі розуму над нерозумним, вищого над нижчим, однини над множиною, як напередвизначеністю, призначеністю пов’язане й те, що називають Божим Провидінням.

На думку стоїків, і Провидіння, і призначення постають у природі на різних рівнях по-різному. На рівні неорганічної природи з її слабким та нерозумним тонусом Провидіння виявне як сліпа доля. У світі фауни і флори Провидіння має доцільність із проблисками розумності. У світі людини воно постає як розумне призначення. У цілому ж Бог, будучи розумною істотою, а тим самим і Добром, призначає світ до добра.

Згідно зі стоїками, світ – це єдине ціле, пройняте Богом-пневмою. За Посідонієм, Бог – це вогнева пневма, наділена розумом, позбавлена форми, вона перевтілюється в те, у що бажає, й уподібнюється всьому. Тому у світі все відбувається строго детерміновано й доцільно. Пневмі внутрішньо притаманна сила, що встановлює світовий порядок. Це – фатум, доля. “Доля – це розум світоладу, або закон усього істного в світоладові, що керується Провидінням, або розум, згідно з яким постале стало, що постає стає, що постане стане… Доля – це ланцюг причин, тобто непорушний порядок і непорушний зв’язок”.[2] Згідно зі стоїками, кожна істота, рід, явище, що постало, постає доцільно й доконечно – така воля Божого Провидіння, що здійснюється як фатум. Завданням людини є слідувати Провидінню. Для цього вона повинна збагнути фатум як закон, що дає приписи її поведінці та вчинкам. Знання Фатуму як закону є Логос. Розвиток системи знання – це вдосконалення Логосу. Але Логос не лише знання закону, а й вчинки, поведінка, спрямовані на узгодження з природою. Річ у тому, що, за стоїками, вищою метою всіх чинів і прагнень людини є щастя. Щастя людини – це життя, яке не лише узгоджене з природою (як у тварин), а й узлагоджене з нею. А це означає слідування Логосу, який один як у людині, так і в світі. Першим щаблем узлагодження є слідування природі. Природа людини та сама, що й світу, але існує в ній у формі здатностей. Свою істинну природу людина віднайде лише через розвиток своїх здатностей, що є природними. Тільки в такий спосіб можливість, закладена в людині, стає дійсністю. Розвиток здатностей як їх удосконалення є доброчинство. Щасливе життя – це доброчинне життя. Доброчинності досягає той, хто від згоди з природою переходить до злагоди з розумом. Логос у такої людини стає її мудрістю та доброчинністю. Тому чинити розумно у стоїків означає діяти доброчинно. Основними виявами доброчинності є розважливість, поміркованість, справедливість та мужність. Усі разом вони становлять досконалу доброчинність, яка є найвищою вартістю.

Шлях до доброчинності нелегкий для людини, оскільки їй заважають афекти. Це чуттєва розпусність як надмірний потяг, що не підпорядкований Логосу, ніби біг за інерцією, коли не можеш вчасно зупинитися. Стоїки виявляють у людини такі чотири афекти. Два з них стосуються теперішнього – це журба і втіха, а два – майбутнього – це пристрасне бажання і страх. Згідно з міркуваннями стоїків, афекти є надмірними пристрасними почуттями, що ґрунтуються на помилкових судженнях. Основою як афектів, так і доброчинності є раціональне знання.

Етика стоїків спиралася на віру в провидіння і розумний план Космосу, завдяки якому все в цілому є добром, хоча в частинах може бути злом. Стоїки виховали в собі покірність долі, апатію (безпристрасність), атараксію (незворушність). У всьому цьому вони бачили шлях до евдаймонії – процвітання, вищого щастя і блаженства, що є наслідком гармонії волі людини та волі Бога як розуму світобудови. Стоїків завжди супроводжувала незалежність, задоволення собою, уміння вдовольнятись малим.

Стоїчний мудрець завжди має помірно-радісний настрій духу, він завбачливий, має тверду, керовану розумом волю. В основі його радості лежить духовний спокій, джерелом якого є усвідомлення добре виконаного обов’язку й своєї гармонії з Бого-Космосом. Воля стоїка не егоїстична й не егоцентрична, вона не виключає жодної прив’язаності. Стоїк не виходить з буденного життя, він вищий від нього. Життєва позиція стоїків полягає в тому, щоби сприймати все таким, яке воно є: життя і смерть, здоров’я і хворобу, красу й потворність, задоволення і страждання, знатність і бідність, славу й безчестя. Усе це не залежить від нашої волі, але від неї залежить те, як ми будемо до всього цього ставитися, а ставитися слід байдуже.

Пафос стоїчного світогляду – це пафос єдності. Вищою метою людей є подолання того, що їх роз’єднує: етнічні, расові, соціальні і державні бар’єри зіллються в космічне братство. Стоїки проповідують космополітизм. Щоправда, їхній космополітизм своєрідний. Будучи громадянином Всесвіту, космополітом, стоїк ніколи не відмежовувався від своєї батьківщини.

Інші зуміють ніжніші істоти із міді кувати.

Вірю, що з мармуру навіть добудуть обличчя живії.

Кращі промовці з них будуть в судах; вони ж неба кружіння

Циркулем визначать, скажуть, ясним коли сходити зорям.

Запам’ятай, римлянине! ти владно вестимеш народи.

Будуть мистецтва твої встановляти умови для миру,

Милувать, хто підкоривсь, і мечем підкорять гордовитих.

(VI, 847 – 853. Переклад М. Білика).

Крім експансіонізму та місіонерства, римляни обстоювали комфортність, індивідуалізм (точніше приватизм), дисципліну (у первісному значенні цього латинського слова – “вишкіл”).

Він розглядав філософію не стільки як систему теоретичних поглядів, скільки як учення про досягнення морального ідеалу й щастя в житті. У стоїчній фізиці його привертали перш за все пантеїстичні аспекти, де він шукав опору для душевної рівноваги.

У деяких працях про Сенеку можна знайти твердження, що його філософія має багато спільного з християнством. Звичайно, частка істини в цьому є, але все-таки слід дуже обережно ставитися до таких висловлювань. Український письменник і перекладач Сенеки українською мовою Андрій Содомора у вступній статті до “Моральних листів до Луцілія”, що побачили світ 1996 року, писав, що у світобаченні і світовідчутті філософа можна знайти чимало такого, що перегукується із християнською мораллю. Скажімо, плекання духовного первня і боротьба з грубими пристрастями, зневага до тіла й тілесних насолод, усвідомлення короткочасності і марноти всіх земних пишнот, людської слави; бачення сенсу життя в очищенні від моральних вад, у підготовці до смерті, яка дає справжню оцінку людині; а ще відчуття постійної присутності Бога, заклик без нарікань сприймати удари долі, не пам’ятати зазнаних кривд, незалежно використовувати час тощо. Не дивно, що така близькість доктрини стоїків до засад християнства на межі ІІІ – IV ст. покликала до життя легенду про християнство Сенеки, зокрема про його листування з апостолом Павлом. Не вдаючись до глибинного розгляду цього питання (сьогодні ті “Листи” зараховують до апокрифічної літератури), зауважимо: те, що відрізняє філософію Сенеки від християнської моралі, значно суттєвіше, аніж те, що їх зближує. Ця різниця, оминаючи все інше (приміром, наполегливе виправдання самогубства), – у концепції християнського єдиного Бога та в навіяному стоїстичним пантеїзмом уявленні Сенеки про тотожне з природою божество – розсіяний у Всесвіті “вогненний” розум, який іноді мислиться також у традиційному образі Юпітера. Звідси цілком інший характер взаємин, що встановлюються між людиною та Богом: у Сенеки нема й натяку на ту взаємність почуттів, що в християнстві єднає людину, творіння Бога, із самим Творцем. Мудрець, за Сенекою, не випрошуючи ласки, повинен покладатися на себе самого; удосконалюючись, рівнятися на Бога, а в дечому навіть перевищувати його, сперечатися з ним. Найвищу шану, на думку філософа, люди повинні складати філософії, оскільки боги дали їм лише життя, вона ж – уміння добре ним послуговуватися.

“Життя – це дорога до неба, нашої справжньої вітчизни” – таку тему для медитації найчастіше обирали ті, хто присвятив себе душпастирській праці. “Життя – це дорога до себе самого” – ще й так можна підсумувати роздуми Сенеки.

Якщо грецький стоїцизм формулює принципи ставлення до необхідності як до зовнішнього щодо людини предмета споглядання, то римський стоїцизм зміщує центр уваги з необхідності до “внутрішнього” світу людського духу з метою вироблення практичних рекомендацій морального обов’язку безвідносно до “зовнішніх обставин”.

Саме в Александрії було здійснено переклад Святого Письма Старого Заповіту з гебрайської мови, який зробили сімдесят два єврейські вчені. Тому його назвали перекладом “Сімдесяти” (Septuaginta). Александрія відома на весь світ своєю бібліотекою. Уже на початку нашої ери вона нараховувала близько 700 тисяч томів. При бібіліотеці були астрономічні обсерваторії.

У деяких історико-філософських працях зазначається, що елліністична доба – це пора занепаду грецької культури. Огляд досягнень александрійської науки та культури породжує певний сумнів у тому. Адже сприятливі умови наукової праці призвели до розвитку різних галузей знань: історії, філології, математики, географії, астрономії тощо.

Історіографічна наука залишила нам описи діянь Александра Македонського, що є дуже цінним першоджерелом тієї доби. Відомим істориком того часу був Полібій. Філологічна наука представлена Аполлонієм Родоським, Калімахом. Тоді була написана одна з перших граматик, складено каталоги бібліотеки. Математичні науки розробляли Евклід, автор оптики, діоптрики, Аполлоній, Архімед Сиракузький – геометр і механік, Аристарх Самоський, Клавдій Птоломей, творець геоцентричного погляду на світ. Засновник наукової географії, хронології та астрономії, він перший вирахував обвід Землі та нахил сонячної екліптики. Саме з того часу вчені встановили, що рік нараховує 365 днів. Емпіричні методи дослідження в медицині пов’язані з Гіппократом Косським. В елліністичну добу вже робили розтини трупів. Що стосується техніки, то можемо сказати, що александрійський учений Герон створив першу модель парової машини.

Набуло розвитку й образотворче мистецтво еллінізму. Було збудовано храм Артеміди Ефеської, тої, що спалив Герострат. До видатних пам’яток того часу належав храм-гробниця Мавзола в Галікарнасі (звідти пішли і пізніші мавзолеї), Колос Родоський – статуя бога Геліоса висотою 32 м (як на ті часи – досить висока будова). Серед скульпторів того часу відзначимо Праксителя, живописця Аппелеса, відомого своїм висловом “жодного дня без лінії”, тобто щодня художник повинен вправлятися у своєму мистецтві. У цю добу постали такі шедеври мистецтва, як “Афродіта Мілоська” та “Лаокоон”.

До Александрії сходилися митці та вчені різних рас, традицій і культур Сходу та Заходу: греки, римляни, євреї, єгиптяни, перси, халдейці та інші. Не буде помилковою думка про те, що й Александрія немало спричинилася до того, що християнство стало світовою релігією.

На передній план філософії тієї доби висунулася релігійна проблема. Це було зумовлено такими причинами:

1. Під кінець розвитку античної цивілізації спостерігається переворот у грецькій ментальності під впливом перенасичення та й зневаги до облуди цього світу. Відчувалася тяга за вічними ідеалами та бажання визволитися від тенет зовнішнього світу, який постійно втрачав свою духовність. Блукаючи в духовній темряві, люди шукали Бога. У почутті свого безсилля, вони користувалися астрологією, магією, містерією, вони йшли в містичні об’єднання, щоб зачерпнути надприродної снаги божистих сил.

2. У попередній добі загальним було сподівання, що філософія доведе людей до щастя. А виявилося, що цього вона зробити не змогла. Крім того, скептицизм захитав довір’я до нашого пізнання. Це ще одна причина навернення до релігії та містицизму, що було далеко не чужим грецькій філософії. Чимало релігійного та містичного мали в собі тогочасні панівні філософські системи, окрім епікуреїзму. Стоїки вірили в божистий розум пневми, яка проймає світ; платоніки, захоплені світом ідей, пропонували шукати щастя в релігійній споглядальності; перипатетики прийняли існування першої чистої форми, форми форм, тобто Бога; піфагореїзм теж був проникнутий містицизмом.

3. У східну культуру також проникали містичні та релігійні погляди. Східні релігійні ідеї зливалися з грецькою філософією і творили синкретичну (поєднувальну) філософію. Вона проявилася у двох формах. А саме: на східноєвропейській основі утворилася грецько-єврейська релігійна філософія та на грецькій основі виникли дві інші системи: неопіфагореїзм і неоплатонізм.

Теософія – стародавня грецька філософія, що розпочиналася запереченням віри в міфи і легендарні перекази та шукала правди на землі, наприкінці свого розвитку відвернулася від землі, звернувши свій погляд у небо, щоб там знайти пояснення найвищих проблем буття. (Чи не нагадує нам ця історія біблійну притчу про блудного сина? Чи не істинною є думка про те, що хто відійде від Бога, той рано чи пізно до Нього повернеться?).

Повернімося тепер до грецької філософії. До такого стану вона прямувала не раціональним, дискурсивним пізнанням, а теософією, тобто позараціональним баченням божества, джерела всякого буття, в екстатичних станах та візіях за допомогою надприродного осяяння. Таке пізнання називали тоді gnosis (“ґносіс”), а його представників – ґностиками. До нього підготувала релігійна практика, молитва, роздуми, віра, чистота серця, палка любов до Бога, аскетичне життя. Найбільшу зацікавленість викликало вже не етичне питання “як жити?”, а релігійне – “як визволитися від дочасних марнот і об’єднатися з божеством?”. Про саму філософію говорилось, що вона сприяє міркуванню над смертю, підготовці до неї, уподібненню себе до Бога.

Найважливішими проблемами синкретичної філософії були: Бог і світ, добро і зло. Поняття Бога радикально змінилося. Між Богом, як абсолютно трансцендентною сутністю, і світом відкрилася безодня, яку заповнили посередники між Богом і світом. З того постала так звана градуалістична, тобто ступенева, александрійська метафізика, щоби пояснити добро й зло. Було відновлено концепцію дуалізму двох джерел – Бога та матерії.

Завдання, що перед собою поставив Плотин, – як філософське, так і теософське: показати істинну вартість людини у світі, довести, що коли вона захоплюється чуттєвим предметним світом, то тим понижує вартість свою і своєї душі. Пересічна людина, заклопотана своїми дріб’язковими буднями, відходить від істинної природи, своєї субстанційної основи. Що далі людина занурюється у світ чуттєвих предметів, то важче їй повернутися до своєї власної природи, відчути свою субстанційну основу. Щоправда, існують люди піднесеної душі, яка спрямовує їх до осягнення духовної межової основи всякого буття – Єдиного. Єдине не обмежене ні будь-чим іншим, ні собою, воно самодостатнє, бо первісніше за все, замкнене в собі. За Плотином, самодостатність Єдиного вказує на те, що воно Благо, але не для себе, а для іншого буття.

Два способи буття – почуття і розум, неспроможні піднестися до осягнення Єдиного, оскільки наділяють його ознаками, які має все існуюче. Поняття форми, що застосовує розум, незастосовне до Єдиного, який є Першопочатком. Отже, Єдине не можна пізнати звичним способом. Зате можна осягнути, вчути. Річ у тому, що Єдине як універсальна основа всього істного, присутнє в кожному предметі як його душа. Душа – це істотність предмета, а тому в кожному предметі можна виявити Єдине. Цього не можна зробити ні за допомогою чуттів, ні думки, ні слова, а лише зосередженням на предметі пізнання. Це зосередження не є власне пізнанням, не є спогляданням, а є вгляненням, яке зливає в одне ціле осягаючого, предмет і сам процес осягнення. Лише в такому осягненні можна домогтися поєднання душі та Єдиного. Осягнення ж Єдиного як Блага, що приводить людину до щастя, є вгляненням у джерело життя, у початок існуючого та корінь душі, є поверненням людини до своєї субстанційної основи. Вона ж є правдивим життям, бо життя у світі чуттєвої предметності лише відбиток тамтого життя. Оскільки наша душа відмінна від Бога й воднораз від нього походить, тому доконечно його любить і прагне до єднання з ним. Для цього людина має відкинути предметну чуттєвість світу і звернути погляд на себе. Вглянення у самого себе, стверджує Плотин, дає змогу осягнути себе самого, наповненого умоосягаючим світлом, світлом чистим, необтяжливим, легким – це екстатичне осягнення себе в Богові[3]. Отже, неоплатонізм, вбачаючи вартість людини в її богоподібності, її щастям проголошує єднання з Богом. Спосіб осягнення щастя (єднання з Богом) суто ірраціональний – це містичний екстаз.

Отож, Єдине в Плотина – це Бог. Єдине і єдність – це ідеал усього і первень усього існуючого. Єдине не пізнається через множинне, бо воно вище, а множинне нижче. У вищому є те, що недосяжне нижчому. Єдине є абсолютною єдністю, воно поза множинністю і не містить відмінності, протилежностей та суперечності. Єдине не має жодних бажань, воно позачасове, а тому має характеристику вічності. Єдине як Сонце є джерелом тепла та світла.

Мовлячи про ґенезу світу з Єдиного, Плотин відкидає ідею творення світу з нічого. Творення світу пов’язане з еманацією. Латинське походження цього терміна має значення – “виливатися, вимиватися”. Нижче спливає з вищого. Перше, що є необхідністю, походить від Єдиного, є Розум (Nus). Розум пов’язаний з буттям, він існує. Розум мислить себе самого і має дві спрямованості: а) до Єдиного; б) від Єдиного. Перше – Єдине, а друге – множинне.

Не все поширюване Єдиним світло поглинається Розумом, а поширюється далі. Його результатом є Світова Душа. Завдяки Душі з’являється час. Душа формується від Єдиного опосередковано, а від Розуму – безпосередньо. Душа, як і Розум, має спрямованості: а) до Розуму; б) від Розуму. Душа воднораз є верхньою і нижньою. Нижня душа має безпосередній контакт з феноменальним світом. Сама вона безтілесна й неподільна. Розум має ідею руху, а душа сам рух.

Світова Душа у своїй нижчій іпостасі постає природою, що також має дві спрямованості. Через зародкові логоси вона формує речі, що є відблиском ідей розуму. У феноменальному світі душа дробиться. Є душі небес, зірок, планет. Душа землі породжує душі рослин, тварин, людей. Усі ті душі потрапляють у кабалу до тіла. З кращого боку природа – частина Світової Душі, а з гіршого – вона те, що породжує земні речі.

Матерія для Плотина є небуття, неіснуюче, яке він протиставляє існуючому. Матерія, за Плотином, – це результат згасання світла. Матерія протистоїть добру і є джерелом зла, яке постає як брак добра.

Єдине не тільки “виливається” у множинне, але й множинне прямує до нього, намагається стати Єдиним, подолати свою відірваність і приєднатися до Блага, що найбільш активно виходить у людини. Її душа також спрямована вгору й униз. Людина здатна подолати чуттєвий світ. Цьому сприяє екстаз, тобто душа наче виходить з тіла. Це є містичний стан поєднання душі з Єдиним, розчинення душі в ньому.

Погляди Плотина стають філософським підґрунтям містичної традиції в християнській філософії та релігії. Основним у містичному досвіді є тяжіння людського духу до безпосереднього поєднання з Богом як універсальною основою всього істного. Існує основна відмінність між філософським і християнським релігійним містицизмом. Філософський містицизм розуміє Бога як безособову космічну силу, має тенденцію до пантеїзму. Результат поєднання особи з Богом є знеособленням і обожненням, вчуванням себе універсальною духовною сутністю. Завданням християнського містика є уподібнити себе як особу Божій іпостасі.

Читайте також:

1. Виховання й шкільна освіта в державах Стародавньої Греції. Освіта епохи еллінізму
2. Епоха еллінізму і Римської імперії

Переглядів: 1354