• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Система суб’єктів адміністративно-правового регулювання в сфері охорони здоров'я

Правове регулювання державного управління охороною здоров’я в Україні

Систему українського законодавства про охорону здоров'я становлять:

- Конституція, зокрема ст. 28 надає людині право захисту від примусового залучення до медичних, наукових чи інших дослідів, які можуть завдати шкоду здоров'ю або бути такими, що становлять загрозу для життя; ст. 49, яка встановлює право кожної людини на охорону здоров'я, медичну допомогу та ме­дичне страхування; ст. 50 встановлює право на безпечне для життя і здоров'я довкілля тощо.

- Загальне законодавство про охорону здоров'я, що ґрунтується на встановленні правового регулювання найважливіших питань охорони здоров'я, медичної та фармацевтичної діяльності. Ос­нови законодавства України про охорону здоров'я — зведений, консолідований законодавчий акт, який комплексно охоплює найважливіші відносини галузі охорони здоров'я, виконує роль базового системоутворюючого законодавчого акта, на якому ґрунтується законодавство про охорону здоров'я; Закон Ук­раїни від 12 грудня 1991 р. "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення" (в редакції Закону від 3 березня 1998 р.), Закон "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", Закон України від 23 червня 1995 р. "Про донорство крові та її компонентів", Закон України від 16 липня 1999 р. "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині", Закон України від 22 лютого 2000 р. "Про психіатричну допомогу", Закон України від 6 квітня 2000 р. "Про захист населення від інфекційних хвороб".

Серед актів законодавства, розроблених і прийнятих на під­ставі відповідних норм Основ законодавства України про охо­рону здоров'я, слід також назвати закони України від 4 квітня 1996 р. "Про лікарські засоби", від 5 липня 2001 р. "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз", від 15 лютого 1995 р. "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів" (в редакції Закону від 22 грудня 2006 р.), від 26 квітня 2001 р. "Про охорону дитинства", від 5 жовтня 2000 р. "Про курорти" тощо.

Система суб'єктів державного регулювання у сфері охорони здоров'я:

— Верховна Рада України;

— Президент України;

— Кабінет Міністрів України;

— Міністерство охорони здоров'я України.

Основи державної політики у сфері охорони здоров'я визначає Верховна Рада України - шляхом закріплення консти­туційних і законодавчих засад охорони здоров'я, визначення мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів та обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, фіскальних, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров'я. Верховна Рада України традиційно щорічно прово­дить парламентські слухання щодо стану охорони здоров'я в Україні з метою винесення відповідних резолюцій щодо пок­ращення стану галузі.

Діяльність парламенту багатогранна, один із її напрямів — це робота народних депутатів у комітетах. Серед 28 утворених у липні 2006 р. комітетів Верховної Ради України був створе­ний Комітет з питань охорони здоров'я, що є робочим орга­ном Верховної Ради України, який формує відповідні проекти засад державної політики в галузі охорони здоров'я, розглядає концепції реформування системи охорони здоров'я.

Президент України у своїй щорічній доповіді Верховній Раді України доводить до відома народних депутатів України стан реалізації державної політики у сфері охорони здоров'я. Прези­дент України є гарантом права громадян на охорону здоров'я, забезпечує виконання законодавства про охорону здоров'я через систему органів державної виконавчої влади, впроваджує у життя державну політику охорони здоров'я та здійснює інші повно­важення, передбачені Конституцією.

Окремими указами Президента України утворено провідні національні медичні заклади. Так, Указом від 7 квітня 1997 р. № 295/97 утворено Національний центр серця, а Указом від З листопада 1995 р. № 1018/95 — Міжнародний дитячий ме­дичний центр "Євпаторія".

Ще одним напрямом діяльності Президента України є органі­зація державного регулювання шляхом затвердження програм охорони здоров'я населення.

Компетенція Кабінету Міністрів України у сфері охорони здоров'я реалізується в розробці та здійсненні комплексних цільових загальнодержавних програм, створенні економічних, правових та організаційних механізмів, що стимулюють ефек­тивну діяльність у галузі охорони здоров'я, у забезпеченні роз­витку мережі закладів охорони здоров'я, укладанні міжурядо­вих угод і координації міжнародного співробітництва з питань охорони здоров'я.

Надзвичайно важливе значення для розвитку національної системи охорони здоров'я мають такі нормативно-правові акти, як Міжгалузева комплексна програма "Здоров'я нації" на 2002- 2011 роки, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 р. № 14 тощо.

Міністерство охорони здоров'я України (МОЗ) є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері охорони здоров'я, формуванні державної політики у сферах санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів, медичних імунобіологічних препаратів і медичних виробів, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням.

Правовий статус МОЗ визначається Положенням про Мініс­терство охорони здоров'я України, затв. Указом Президента України від 13 квітня 2011 р. № 467/2011

Основними завданнями МОЗ є:

формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони здоров'я;

формування державної політики у сферах санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів, медичних імунобіологічних препаратів і медичних виробів, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням.

МОЗ України очолює Віце-прем'єр-міністр України - Міністр охорони здоров'я України (далі - Міністр), який призначається на посаду за поданням Прем'єр-міністра України і звільняється з посади Президентом України.

Міністр має першого заступника та заступника Міністра - керівника апарату, які призначаються на посади за поданням Прем'єр-міністра України і звільняються з посад Президентом України.

Міністр спрямовує та координує діяльність Державної санітарно-епідеміологічної служби України, Державної служби України з лікарських засобів, Державної служби України з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань (далі - центральні органи виконавчої влади).

Рада міністрів АРК і місцеві державні адміністрації реалізу­ють державну політику в галузі охорони здоров'я у межах своїх повноважень. Так, місцеві державні адміністрації здійснюють загальне керівництво закладами охорони здоров'я, які пере­бувають у сфері їх управління, їх матеріально-фінансовим забез­печенням, організують роботу медичних закладів щодо надання медичної допомоги населенню, здійснюють заходи щодо по­передження інфекційних захворювань, епідемій, епізоотій та їх ліквідації тощо.

Державні, громадські або інші органи, підприємства, уста­нови, організації, посадові особи та громадяни зобов'язані за­безпечити пріоритетність охорони здоров'я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров'ю населення і окремих осіб, у межах своєї компетенції надавати допомогу хворим, інвалідам та потерпілим від нещасних випадків, сприяти працівникам органів і закладів охорони здоров'я в їх діяльності, а також виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про охо­рону здоров'я.

На підпорядковані МОЗ установи та організації покладені також експертні функції: а) експертизи тимчасової непрацездат­ності громадян; б) лікарсько-трудової експертизи; в) військово-лікарської експертизи; г) судово-медичної і судово-психіатричної експертизи; д) патолого-анатомічний розтин трупів.

Державна служба України з лікарських засобів (Держлікслужба України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра охорони здоров’я України.

Держлікслужба України входить до системи органів виконавчої влади у галузі охорони здоров'я та утворюється для забезпечення реалізації державної політики у сферах контролю якості та безпеки лікарських засобів, у тому числі медичних імунобіологічних препаратів (далі – лікарські засоби), медичної техніки і виробів медичного призначення, що перебувають в обігу та/або застосовуються у сфері охорони здоров'я, дозволені до реалізації в аптечних закладах і їх структурних підрозділах (далі – медичні вироби), а також ліцензування господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами.

Держлікслужба України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства охорони здоров'я України, іншими актами законодавства України, а також дорученнями Президента України та Міністра охорони здоров'я України.

У відповідності до Положення про Державну службу України з лікарських засобів, затвердженого Указом Президента України 08.04.2011 року основними завданнями Державної служби є:

внесення пропозицій щодо формування державної політики у сферах контролю якості та безпеки лікарських засобів, медичних виробів, а також ліцензування господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами;

реалізація державної політики у сфері державного контролю якості та безпеки лікарських засобів і медичних виробів;

ліцензування господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами.

Держлікслужба України здійснює свої повноваження безпосередньо та через територіальні органи – державні служби з лікарських засобів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Начальники державних служб з лікарських засобів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі є одночасно головними державними інспекторами, а їх заступники – відповідно заступниками головних державних інспекторів з контролю якості лікарських засобів на відповідній території.

Держлікслужба України у процесі виконання покладених на неї завдань взаємодіє в установленому порядку з іншими органами виконавчої влади, допоміжними органами і службами, утвореними Президентом України, органами місцевого самоврядування, відповідними органами іноземних держав і міжнародних організацій, профспілками та організаціями роботодавців, а також підприємствами, установами, організаціями.

До консультативно-дорадчих суб'єктів адміністративно-правового регулювання у сфері охорони здоров'я належать:

Національна координаційна рада боротьби з наркоманією при Кабінеті Міністрів України - це консультативно-дорадчий орган, утворений з метою забезпечення спрямування і координації зусиль органів виконавчої влади і громадських організацій для боротьби з наркоманією як соціальним явищем.

Основними завданнями Національної координаційної ради є:

· розроблення заходів щодо забезпечення реалізації державної політики та контролю за вживанням наркотиків в Україні;

· координація діяльності заінтересованих міністерств, інших органів виконавчої влади та громадських організацій з питань протидії зловживанням наркотичними засобами та їх незаконному обігу;

· організація підготовки та виконання програм запобігання незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, вживання яких перебуває під міжнародним та національним контролем;

· вироблення на основі міжурядових та міжвідомчих угод і домовленостей пропозицій про участь представників України в міжнародних організаціях, симпозіумах, конференціях тощо та здійснення заходів щодо міжнародного співробітництва у питаннях контролю за вживанням наркотиків; [7, с. 243]

· організація підготовки та внесення в установленому порядку пропозицій про вдосконалення законодавчих та інших нормативних актів, спрямованих на протидію зловживанням наркотичними засобами та їх незаконному обігу;

· подання звітів Кабінетові Міністрів України і відповідним міжнародним організаціям про стан, пов'язаний з обігом наркотичних засобів в Україні, та здійснення заходів, спрямованих на припинення зловживань наркотичними засобами та їх незаконного обігу (постанова Кабінету Міністрів України від 13 травня 1993 р. № 343 «Про Національну координаційну раду боротьби з наркоманією при Кабінеті Міністрів України» зі змінами від 12.10.2011 р.).

Державна санітарно-епідеміологічна служба України (Держсанепідслужба України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра України - Міністра охорони здоров'я України (далі - Міністр), затв. Указом Президента України від 06.04.2011 р. № 400/2011 .

Держсанепідслужба України входить до системи органів виконавчої влади у галузі охорони здоров'я та утворюється для забезпечення реалізації державної політики у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення.

Основними завданнями Держсанепідслужби України є:

внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення;

реалізація державної політики у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення.

Держсанепідслужбу України очолює Голова, якого призначає на посаду за поданням Прем'єр-міністра України, внесеним на підставі пропозицій Міністра, та звільняє з посади Президент України.

Відповідно до Положення про державний санітарно-епіде­міологічний нагляд в Україні метою державного санітарно-епідеміологічного нагляду є запобігання, виявлення та припи­нення порушень санітарного законодавства.

Запобіжний нагляд здійснюється шляхом державного санітар­но-епідеміологічного нормування; державної санітарно-епіде­міологічної експертизи; видачі передбачених законодавством висновків та дозволів; погодження; визначення необхідності профілактичних щеплень та інших заходів профілактики у разі загрози виникнення епідемій, масових отруєнь та радіаційних уражень; проведення перевірки стану будівництва та видачі висновків на відповідність вимогам санітарних норм об'єктів і споруд, що вводяться в експлуатацію тощо.

Поточний нагляд включає: контроль за дотриманням юридич­ними і фізичними особами передбачених санітарним законодав­ством, санітарними та протиепідеміологічними (профілактични­ми) заходами, приписами, постановами, висновками, дозволами та реєстраційними свідоцтвами, умовами державної реєстрації вимог безпеки для здоров'я і життя людини; контроль за орга­нізацією і проведенням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, орга­нізаціями та громадянами санітарних і протиепідеміологічних (профілактичних) заходів; вивчення, аналіз і оцінку санітарної та епідеміологічної ситуації, прогнозування показників здоров'я населення залежно від стану середовища його життєдіяльності, визначення факторів довкілля, що шкідливо впливають на стан здоров'я і життя людини; видачу обов'язкових для виконання приписів, постанов та висновків щодо усунення або обмеження шкідливого впливу на стан здоров'я і життя людини факторів середовища життєдіяльності, причин та умов виникнення і поширення інфекційних хвороб; ведення державного обліку інфекційних хвороб, професійних захворювань, масових неінфекційних захворювань (отруєнь), радіаційних уражень.

Відповідно до Закону "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення" здійснення дер­жавного санітарно-епідеміологічного нагляду є найважливішим напрямом діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби. Його мета — контроль за дотриманням юридичними та фізичними особами санітарного законодавства, попереджен­ня, виявлення та усунення шкідливого впливу небезпечних чинників на здоров'я людей та застосування у необхідних ви­падках заходів правового характеру щодо порушників.

Для виконання покладених на них завдань органи санітарно-епідеміологічного нагляду мають право застосовувати адмі­ністративно-попереджувальні заходи, заходи адміністративного припинення та заходи адміністративного стягнення.

4. Адміністративно-правове регулювання в сфері соціального захисту населення

Одним із принципів правової держави є те, що держава гарантує соціальні права і свободи, які забезпечують людині гідний рівень життя та її соціальну захищеність. За своєю сутністю ці права і свободи є, з одного боку, вимогами до держави, а з іншого - її обов'язками щодо підтримання життя особи та її соціальної захищеності. Соціальні питання, при їх невирішеності, є одним з небезпечних джерел, пов'язаних з національною безпекою, самою суттю існування в майбутньому державних інститутів.

Під соціальним захистом необхідно розуміти комплекс заходів, які здійснюють державні органи в різних сферах діяльності, спрямований на забезпечення доступу кожного члена суспільства до соціальних благ, усунення соціальної нерівності та підтрим­ку найбільш незахищених членів суспільного життя.

Соціальний захист має на меті поліпшення морального та матеріального забезпечення соціально вразливих верств на­селення, подолання бідності та зниження міри розшарування суспільства. Він включає такі напрями: 1) соціальне страхуван­ня; 2) соціальну допомогу; 3) державне пенсійне забезпечення; 4) недержавне пенсійне забезпечення.

Сутність державного управліннязазначеною сферою полягає в тому, що держава: а) дбає про соціальний захист своїх грома­дян; б) забороняє використання примусової праці; в) створює робочі місця; г) забезпечує підготовку кадрів; д) забезпечує нормальні умови праці, вільний вибір місця роботи, професії; є) матеріально підтримує своїх громадян; ж) гарантує захист від незаконного звільнення; з) забезпечує право на своєчасне одержання винагороди.

Одним із важливих напрямів державної політики у сфері соціального захисту населення є становлення державних стан­дартів і державних соціальних гарантій, які встановлюються законами та іншими нормативно-правовими актами. До них належать встановлення: а) мінімальних розмірів оплати праці; доходів громадян; пенсійного забезпечення; б) визначення видів і розміру соціальних допомог; в) визначення розмірів соціальних виплат, що забезпечують рівень життя, не нижчий за прожитко­вий мінімум.

Правовоюосновою державного управління в зазначеній сфері є закони України від 5 листопада 1991 р. "Про пенсійне забез­печення", "Про зайнятість населення", "Про охорону праці", "Про загально­обов'язкове державне пенсійне страхування", "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про державні соціальні стандар­ти та державні соціальні гарантії", "Про реабілітацію інвалідів в Україні", "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування", "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування".

Спеціальним органом, який уповноважений від імені дер­жави впроваджувати в життя соціальну політику, є Міністерство соціальної політики України (Мінсоцполітики), яке діє на підставі Положення, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 року з наступними змінами від 18.03.2013 р.

Міністерство соціальної політики України (Мінсоцполітики України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Мінсоцполітики України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики у сферах зайнятості населення та трудової міграції, трудових відносин, соціального захисту населення, з питань сім'ї та дітей, а також захисту прав депортованих за національною ознакою осіб, які повернулися в Україну.

Мінсоцполітики України є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків та спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань попередження насильства в сім'ї.

Мінсоцполітики України є центральним органом виконавчої влади, до повноважень якого належать питання усиновлення та захисту прав дітей.

Мінсоцполітики України є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань гуманітарної допомоги.

Основними завданнями Мінпраці є:

1) формування державної політики щодо забезпечення державних соціальних стандартів та державних соціальних гарантій для населення, координація розроблення проектів прогнозів і державних програм з питань соціальної та демографічної політики;

2) формування і реалізація державної політики щодо регулювання ринку праці, процесів трудової міграції, визначення правових, економічних та організаційних засад зайнятості населення і його захисту від безробіття;

3) формування і реалізація державної політики стосовно визначення державних соціальних гарантій щодо прав громадян на працю, оплату праці, а також щодо нормування та стимулювання праці, професійної кваліфікації робіт і професій, умов праці;

4) формування та реалізація державної політики у сфері пенсійного забезпечення громадян;

5) формування основних напрямів державної політики та здійснення відповідно до закону державного нагляду у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування, проведення соціального діалогу з питань формування та реалізації державної соціальної політики, регулювання соціально-трудових відносин;

6) формування та реалізація державної політики щодо надання адресної соціальної допомоги вразливим верствам населення, у тому числі малозабезпеченим та багатодітним сім'ям;

7) формування державної політики у сфері надання соціальних послуг людям похилого віку, інвалідам, бездомним громадянам, іншим соціально вразливим верствам населення;

8) формування та реалізація державної політики у сфері соціального захисту ветеранів, інвалідів, людей похилого віку, громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, жертв нацистських переслідувань, жертв політичних репресій, захисту прав депортованих за національною ознакою осіб, які повернулися в Україну;

9) формування і реалізація державної політики щодо соціальної та професійної адаптації військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, та тих, які підлягають звільненню у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України та інших військових формувань;

10) формування і реалізація державної політики з питань сім'ї та дітей;

11) формування і реалізація державної політики щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків;

12) участь у розробленні та реалізація державної політики щодо попередження насильства в сім'ї;

13) забезпечення формування та реалізація державної політики з питань гуманітарної допомоги.

Мінсоцполітики України очолює Міністр, який призначається на посаду за поданням Прем'єр-міністра України і звільняється з посади Президентом України.

Міністр має першого заступника та заступника Міністра - керівника апарату, які призначаються на посади за поданням Прем'єр-міністра України і звільняються з посади Президентом України.

Міністр спрямовує та координує діяльність Державної служби зайнятості України, Державної служби з питань інвалідів та ветеранів України (далі - Служба), Державної інспекції України з питань праці (Держпраці України), Пенсійного фонду України

Пенсійний фонд України(Фонд) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України (далі - Міністр) і діє на підставі Положення, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 року № 384/2011.

Пенсійний фонд України входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики з питань пенсійного забезпечення та ведення персоніфікованого обліку надходжень від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок).

Основними завданнями Фонду є:

реалізація державної політики з питань пенсійного забезпечення та ведення персоніфікованого обліку надходжень від сплати єдиного внеску;

внесення пропозицій Міністру щодо формування державної політики з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню;

керівництво та управління солідарною системою загальнообов'язкового державного пенсійного страхування;

призначення (перерахунок) пенсій, щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці та підготовка документів для їх виплати;

забезпечення своєчасного і в повному обсязі фінансування та виплати пенсій, допомоги на поховання, інших виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України та інших джерел, визначених законодавством;

ефективне та цільове використання коштів, удосконалення методів фінансового планування, звітності та системи контролю за витрачанням коштів;

забезпечення надходжень від сплати збору на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, ведення обліку цих надходжень, інших коштів відповідно до законодавства та здійснення контролю за їх сплатою, забезпечення ведення реєстру застрахованих осіб;

виконання інших завдань, визначених законами України та покладених на Пенсійний фонд України Президентом України.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1.Особливості адміністративно-правового регулювання у галузі охорони здоров'я населення в Україні.

2. Структура і повноваження Міністерства охорони здоров'я України.

3. Соціальний захист як об'єкт адміністративно-правового регулювання.

4. Основні завдання Міністерства соціальної полі­тики України.

Тести:

1. До системи органів виконавчої влади в соціально-культур­ній сфері не відносяться:

А)Міністерство культури України;

Б) Міністерство освіти і науки України;

В) Міністерство соціального забезпечення України;

Г) Міністерство охорони здоров'я України.

2. До якого поняття належить наступне визначення: "Це різно­вид державного управління, сукупність функцій, що здійснюються органами державної влади з метою здійснення управління освітою, наукою, культурою, туризмом, охороною здоров'я та соціальним захистом населення України, фізкультурою та спортом"?

А)управління в адміністративно-політичній сфері;

Б) управління в соціально-культурній сфері;

В) управління в сфері освіти;

Г) соціальне управління.

3. До якого поняття належить наступне визначення: "Це основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України, відтворює і нарощує інтелектуальний, духов­ний та економічний потенціал суспільства"?

А) освітні рівні;

Б) базова освіта;

В) наука;

Г) освіта.

4. Структура освіти включає в себе:

А)дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру, докторантуру; самоосвіту

Б) вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру, докторантуру; самоосвіту

В) дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту

Г) професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру, докторантуру; самоосвіту

5. В Україні встановлюються наступні освітні рівні:

А) початкова загальна освіта, професійно-технічна освіта; базова середня освіта; повна загальна середня освіта; базова вища освіта, повна вища освіта;

Б) повна загальна середня освіта; базова вища освіта, повна вища освіта

В) початкова загальна освіта, професійно-технічна освіта; базова середня освіта

Г) початкова загальна освіта, повна вища освіта, неповна вища освіта, незакінчена вища освіта.

6. До освітньо-кваліфікаційних рівнів не належить:

А) кваліфікований робітник;

Б) аспірант;

В) бакалавр;

Г) спеціаліст, магістр.

7. До основних (з числа перерахованих) принципів освіти в Україні не належить:

А) доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

Б) рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту;

В) гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

Г) законність та дисципліна в державному управлінні.

8. Вчені звання "старший науковий співробітник", "доцент", "професор" присвоюються на основі рішень:

А) Міністерства освіти та науки України;

Б) Вищої атестаційної комісії України;

В) колегії Вищої атестаційної комісії України;

Г) вчених рад вищих закладів освіти.

9. До якого поняття відноситься наступне визначення: "Це комплекс заходів, які здійснюють державні органи в різних сферах діяльності, які забезпечують доступ кожного члена суспільства до соціальних благ, що направлені на усунення со­ціальної нерівності та підтримку найбільш незахищених членів суспільного життя"?

А)соціальний захист;

Б) соціальні блага;

В) громадянське суспільство;

Г) суспільний захист.

10. Соціальний захист включаєв себе наступні напрями:

А)соціальне страхування; соціальну допомогу; державне пенсійне забезпечення; недержавне пенсійне забезпечення;

Б) соціальне страхування; соціальну допомогу; визначення розмірів соціальних виплат;

В) визначення розмірів соціальних виплат;

Г) державне пенсійне забезпечення; недержавне пенсійне забезпечення;

ВІДКРИТІ ЗАВДАННЯ

Переглядів: 899