Припинення зобов'язання окрім виконання

Виконання зобов`язання

Під виконанням зобов'язання розумілося виконання певною особою дії, яка власне складала зміст цього зобов'язання: передачі речі; надання речі у тимчасове користування; виконання певної роботи (дії). Без згоди кредитора заміна предмету зобов'язання не допускалася (наприклад, людина, яка позичила гроші, повинна була повернути саме гроші, а не якийсь інший предмет, навіть набагато цінніший, якщо тільки сам кредитор не погоджувався на таку заміну).

Вимоги до виконання зобов'язань:

- виконання зобов'язання відбувається в інтересах кредитора, якщо виконання прийняв сам кредитор. Зобов'язання виконує сам боржник, якщо на цьому наполягає кредитор; .

- місце виконання зобов'язання має принципове значення (тут береться до уваги ризик транспортування, вартість перевезень тощо). Якщо місце виконання в договорі не обумовлювалося, ним вважалося
або місце проживання боржника;

- має бути дотриманий час виконання (саме строками визначався
нормальний ритм господарського життя). Час виконання встановлювався договором, в позадоговірних зобов'язаннях (наприклад,
деліктних) - законом. Якщо час не визначався, діяло правило, за
яким борг наступав негайно. Боржник, який не дотримав встановленого строку виконання, вважався в простроченні, тому нагадування кредитора за зобов'язанням, строк виконання якого настав,
не вимагалося. Після того, як боржник прострочив, кредитор, крім
виконання самого зобов'язання, отримував право:

- а) вимагати покриття усіх спричинених простроченням збитків (продукти зіпсувалися);

- б) ризик випадкової загибелі індивідуального предмета зобов'язання переходив на боржника;

- в) кредитор мав право відмовитися від виконання зобов'язання, якщо воно втратило для нього інтерес. Прострочення могло наступити і з вини кредитора, якщо він відмовлявся прийняти зобов'язання без поважних причин або не прибув на зустріч з боржником без поважних причин. В такому випадку кредитор мав компенсувати збитки боржника, ризик випадкової загибелі речі покладався уже на нього;

- виконання повинно строго відповідати змісту зобов'язання, недопустиме дострокове виконання зобов'язання, якщо тільки така можливість спеціально не передбачена у домовленості з кредитором,
не допускається виконання зобов'язання по частинах. Заміна предмета зобов'язання (наприклад, віддати золотий зливок замість грошей) можлива тільки зі згоди кредитора.

Римському приватному праву були відомі принципи непорушності договору, які полягають при необхідності у збереженні первинної домовленості сторін. Неприпустимі одностороння зміна, розірвання та відмова від виконання договору. Окрім виконання, існують такі підстави припинення договору:

Новація - це договір, який відміняє раніше існуюче зобов'язання і породжує нове. Вона укладається з метою погашення раніше чинного зобов'язання та містить певний новий елемент у порівнянні з первісним зобов'язанням. Можливі два типи новацій: 1) зміна підстави договору - наприклад, борг з позики перетворюється на борг з купівлі-продажу; 2) зміна змісту договору - наприклад, річ передана у в найм, оголошується річчю, даною в позичку. Якщо змінюються сторони, це уже цесія, тобто перевід боргу.

Залік - взаємне зарахування зустрічних вимог. Для цього необхідне поєднання чотирьох умов: а) вимоги - зустрічні; б) вони дійсні; в) однорідні (гроші на гроші, зерно на зерно); г) "зрілі", тобто за двома настає строк платежу; д) безспірні. Смерть однієї з осіб не припиняє зобов'язання - на спадкоємців переходять як активи, так і пасиви- уся сукупність прав і боргів померлого. Не переходять у спадщину борги, які випливають з деліктів (наприклад, штраф за спричинену образу), якщо тільки такий делікт не збагатив спадкоємців (померлий злодій передав у спадщину украдене). За сам делікт збагачені спадкоємці відповідальності не несуть. Спадкоємці повинні повернути суму завдатку - як незаконне збагачення. Стягнення аліментів у спадщину не передається.

Випадкова неможливість виконання буває двох видів - фізична і юридична. Фізична полягає у тому, що предмет зобов'язання випадково знищується. Юридична неможливість - предмет правочину вилучається з обороту.

7. Поняття та види вини, поняття і види шкоди

Боржник відповідав перед кредитором за невиконання та неналежне виконання зобов'язання. Спочатку відповідальність носила особистий характер, і лише в IV ст. до н.е. з прийняттям Закону Петелія була встановлена майнова відповідальність. Для настання відповідальності необхідно було:
наявність шкоди, тобто майнових втрат;
наявність в діях боржника вини (за загальним правилом);
наявність причинного зв'язку між діями (бездіяльністю) боржника і шкодою.
Вина поділялась на два види:

а) умисел (dolus), або умисні дії боржника. Боржник передбачає наслідки своєї дії або бездіяльності і бажає цих наслідків;

б) недбалість (culpa) - це ненавмисна вина, вина в тісному сенсі слова. Боржник у цьому випадку не передбачав, але повинен був передбачати наслідки.
За ступенем недбалості її розрізняли: груба недбалість або необережність (culpa lata), коли особа не дотримується ніяких правил обережності, не проявляє елементарної дбайливості, обережності, якою можна чекати від будь-якого господаря.

Culpa lata близька до наміру; легка недбалість (culpa levis) - невжиття заходів дбайливості, притаманної доброму господарю, дбайливому голові родини.
Недотримання необхідної дбайливості визнавалося culpa, необережності виною. Але коли охорона речі становила предмет зобов'язання, боржник був зобов'язаний до custodia - охорони речі, що передбачає з його боку надопіку і ощадливість.
З поняттям легкої провини збігається поняття недбалості (neglegentia) або неуважності, а також недосвідченість (imperita) - невміння щось зробити. Невміння розцінювалося як недбалість. У джерелах ще згадується culpa levissima - найлегша вина.

За dolіs і грубу необережність відповідальність наступала завжди незалежно від характеру договору. Більш сувору відповідальність, тобто навіть за легку необережність, боржник ніс, наприклад, за договором безоплатного користування річчю.

Culpa levis ділилася на два види залежно від ставлення винної особи до своїх дій. За загальним правилом враховувався абстрактний критерій - міра дбайливості абстрактної людини. Цей різновид іменувався culpa levis in abstracto. Інший різновид - culpa levis in concreto - це міра дбайливості, яку він виявляв у своїх власних справах.
Однак мали місце випадки, коли відповідальність за договором наступала при відсутності провини, особа виявляла повну уважність, турботливість, але шкода все ж наступала. Це - випадок (casus). За деякими винятками за випадок ніхто відповідальності не ніс.

Винятки: відповідальність несли незалежно від вини (і випадку) власники трактирів, постоялих дворів, капітани суден при пропажу речей постояльців і мандрівників. У той же час вони звільнялися від відповідальності у випадках настання шкоди внаслідок дії непереборної сили (урагану, повені) - vis major або casus major.
Умови відповідальності: відсутність достатніх підстав для неприйняття виконання; при відсутності провини в окремих випадках.
В цьому випадку обмежувалася відповідальність боржника:
боржник відповідав тільки за умисел і грубу необережність;
боржник мав право на відшкодування витрат (за зміст). Міг здати річ на зберігання в храм або суд; припинялося нарахування відсотків, якщо борг був процентним; ризик загибелі речі ніс кредитор.
Відшкодування збитків - підлягали відшкодуванню не тільки за невиконання договірних зобов'язань, а й за правопорушення. Спочатку, в епоху формулярного процесу, стягувалися збитки в розмірі дійсної вартості речі. Розвинуте римське право в поняття збитків включало: реальний збиток (damnum emergens) - дійсна вартість втраченої або пошкодженої речі і упущена вигода (luсrum cessans) - неотримані доходи, які особа одержала б при нормальних умовах, тобто при виконанні зобов'язання.

Розрізнялися ще прямі і непрямі збитки.
Прямі (circa rem) - це збитки, що були безпосереднім результатом порушення зобов'язання.
Непрямі (extra rem) - це більш віддалені збитки, які не відшкодовувалися за деяким винятком.

8. Забезпечення зобов`язання

Завдаток, неустойка, порука, застава - це спеціальні юридичні засоби, що забезпечують виконання зобов'язання в цілях захисту інтересів кредитора. Вони гарантували кредитору відшкодування збитків у разі неналежного виконання боржником зобов'язання.

Завдаток - це певна грошова сума або майно, передані одним з контрагентів іншому, засвідчуючи вже виниклий договір. Він підтверджував наявність угоди сторін і зараховувався в рахунок належних майбутніх платежів. Але в класичному праві він практично нічим не відрізнявся від авансу. Потім поступово його характер змінюється і йому надається штрафна функція. Якщо передавша завдаток сторона порушувала договір, вона втрачала завдаток. Якщо отримавша сторона не виконувала договір, вона була зобов'язана повернути завдаток у подвійному розмірі. Але сторони могли домовитися про відповідальність у розмірі завдатку.

Неустойка - це штрафна сума, яку зобов'язувався сплатити боржник кредитору при невиконанні чи неналежному виконанні зобов'язання. Неустойка полягала у формі стипуляції. Це була додаткова плата до основного зобов'язання — покарання. За загальним правилом, у випадках, коли угодою сторін не обумовлено інше, має бути стягнуто або основний борг - предмет договору, або штраф. У випадках, передбачених контрактом, могла мати місце кумуляція (сукупність) вимог: стягувалися і основний борг, і штраф.

Порука -це договір у формі стипуляції, за яким третя особа, що іменується поручителем (адпроміссор), приймає на себе відповідальність перед кредитором за зобов'язанням боржника. Це так званий додатковий договір. Встановлювалося поручительство для отримання кредиту, де поручитель був гарантом. Зобов'язання поручителя не могло перевищувати розмір зобов'язання, за яким він виступає поручителем. Існувало три форми встановлення поручительства за допомогою вербальних договорів - sponsio, fideipromissio, fidejussio.
Перші дві форми - більш древні. Розрізнялися вони лише словами, за допомогою яких вони укладалися. Обидві ці форми застосовувалися тільки в усних зобов'язання, і в цьому їх головний недолік. Sponsio і fideipromissio також схожі по терміну дії (не більше 2 років), за ступенем і обсягу відповідальності. Зі смертю поручителя його обов'язок припинялася, оскільки відповідальність поширювалася тільки на особу (поручителя і боржника) і не передавалася нащадкам. Кредитор міг пред'явити вимогу про виплату боргу на свій розсуд або до основного боржника, або до його поручителя. Жінкам по сенатус-консульт 46 р.н.е. заборонялося бути поручителями.
Більш спрощені форми поручительства встановлювалися шляхом простого угоди, наприклад доручення надати кредит (видати позику), що складалося в дачі доручення третьою особою майбутньому кредитору надати кредит майбутнього боржника, гарантуючи своєчасне погашення.
Застава.На різних історичних стадіях розвитку застава існувала в різних формах (fiducia, pignus, hupotheca). Саме тому зміст цього способу забезпечення зобов'язання було різним - в залежності від форми застави. Однак це завжди було речове забезпечення вимог кредитора.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Сторони в зобов'язанні	\|	Тема 8. Контрольні повноваження органів державної влади. 1 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.