• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

П Л А Н

За своєю економічною природою ринок – це система економічного примусу, тобто впливу на економічні інтереси при повній свободі економічної діяльності суб’єктів товарного виробництва і сукупність економічних відносин, які складаються між покупцем і продавцем з приводу купівлі – продажу товарів. Таким чином, ринок – це система економічних зв’язків, заснованих, переважно, на приватній власності та вільному ціноутворенні.

Поняття ринку і його функцій. Сучасна структура ринку.

Види цін та їх функції.

Ціна – це виражена в грошах вартість товару.

Ціна товару нерідко відрізняється від його вартості. Коли попит на товар перевищує пропозицію на нього, тоді ціна товару стає вищою від його вартості. А коли пропозиція перевищує попит – ціна стає нижчою за вартість.

До типів цін відносять:

- оптові ціни (ціна товаровиробника чи великих торгових партій товару);

- роздрібні ціни;

- закупівельні ціни.

За допомогою цін регулюється ринкове виробництво, стимулюється розвиток одних галузей, скорочення чи зміна виробництва в інших.

За допомогою цінової політикидержава може суттєво впливати на економіку, підтримувати необхідні сфери виробництва (сільське господарство, видобувні галузі) і шляхом перерозподілу національного доходу підтримувати певні верстви населення.

Конкуренція –основна об’єктивна закономірність товарного виробництва, що виражається в боротьбі приватних товаровиробників за кращі умови виробництва та збуту товарів з метою отримання максимальних прибутків.

Ринок– це, по-перше, своєрідний економічний простір, де зустрічаються продавець і покупець товару, співвідносяться, порівнюються попит і пропозиція. По-друге – це економічний механізм регулювання відносин суб’єктів ринку. Стрижнем ринкової системи є свобода підприємницької діяльності у всіх її аспектах, свобода придбання, конкуренція.

В ринковій системі виробництво зорієнтоване на ті товари, реалізація яких дає прибуток.

Функції ринку:

- забезпечує взаємозв’язок різних сфер економічного життя (виробництва, обміну, розподілу, споживання);

- регулює і контролює процеси, що відбуваються в них;

- стимулює та оптимізує економічну діяльність, технологічний прогрес.

Структура ринку складна.

За об’єктами купівлі-продажу, різновидами товарів розрізняють такі види ринків: засобів виробництва, капіталів, робочої сили, предметів споживання, послуг, цінних паперів і т.д.

За територіально-географічними ознакамивиділяють світовий, національний та регіональний ринки.

З точки зору структури, сучасний ринок характеризує домінація таких форм, як олігополія(тобто панування на ринку чи в окремих галузях економіки декількох великих фірм, які ведуть між собою переважно нецінову конкуренцію) і монополістська конкуренція.

До основ сучасної ринкової економіки належить маркетинг, який виник в США на початку 20 ст., і активно поширився в світі з 50-х років.

Маркетинг – це комплексна система способів організації управління діяльністю з виробництва та збуту, яка заснована на вивченні ринку з метою максимально можливого задоволення потреб покупців.

Поряд з маркетингом елементом організації сучасної ринкової економіки є менеджмент.

Менеджмент – це управління процесом виробництва при делегації власником прав управління та розпорядження професійним управлінцям.

1. Поняття світогляду.

2. Основні світоглядні проблеми. Світогляд як форма духовно-практичного освоєння світу та самовираження людини в ньому.

3. Структура світогляду. Буденний і теоретичний, індивідуальний і масовий світогляд.

4. Моральні основи життєдіяльності людини та суспільства. Поняття добра і зла.

5. Особливості художнього освоєння дійсності. Поняття прекрасного і потворного.

6. Міфологія світогляду.

7. Особливості релігійного світогляду.

8. Поняття науки.

9. Особливості наукового світогляду. Філософія і наука. Основні функції філософії. Філософія як теоретична форма світогляду.

1. Поняття світогляду.

Світогляд – це система поглядів, звернених на об’єктивний світ і місце людини в ньому, на ставлення людини до довколишньої дійсності та самої себе, а також зумовлені цими поглядами основні життєві позиції людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання й діяльності, ціннісні орієнтації.

Специфіка світогляду в тому, що в ньому створюється не якась узагальнена модель дійсності і буття в ній людини, а осмислюється сукупність відношень «людина – світ».

У будь-якій своїй історичній формі світоглядні уявлення мають відповісти на основне питання – питання про призначення людини, тобто про те, якими є цілі, цінності та способи справжнього людського життя.

Світогляд – це форма суспільної самосвідомості людини.

2. Основні світоглядні проблеми. Світогляд як форма духовно-практичного освоєння світу та самовираження людини в ньому.

У світогляді за допомогою відчуттів, образів, понять відбувається освоєння різних типів відношення «людина – світ». З цього погляду в структурі світогляду виділяють чотири аспекти, що фіксують і розкривають основні способи та грані людського буття.

1. Онтологічні проблеми (онтологія – вчення про буття). У цьому аспекті світогляду розглядається узагальнена картина походження світу й людини, розкриваються їхні структурні особливості, основні закономірності.

В онтологічному аспекті найбільш помітні відмінності в побудові картини світу, у вирішенні питання про походження людини між історичними типами світогляду – міфологічним, релігійним, науковим.

2. Гносеологічні проблеми (гносеологія – вчення про пізнання). У цьому аспекті розкривається пізнавальне ставлення людини до світу і до самої себе. Цей світоглядний аспект покликаний відповісти на питання про мету пізнання світу й самопізнання людини.

3. Практичні, або праксиологічні проблеми. У цьому аспекті світогляду розкривається ставлення людини до світу й самої себе з погляду можливості, меж і способів її діяльності. Найсуттєвішим тут є питання про свободу волі людини і те, як вона має діяти, щоб досягнути своєї мети, сенсу життя в цілому. Традиційною є дискусія з приводу того, що визначає людську поведінку, чи має людина свободу у виборі цілей та способів своєї діяльності.

Альтернативними є трактування, одне з яких стверджує, що життя людини наперед визначене, інше – що людина істота вільна. Вона може довільно обирати цілі своїх дій та шляхи їх досягнення.

Перша світоглядна настанова була властива для багатьох релігійних та філософських концепцій. Їх називають фаталістичними.

Другий підхід характерний для сучасних філософських напрямів, наприклад – екзистенціоналізму. Він визнає, що людина з самого початку є істота вільна, вона приречена на свободу. Її життя – це нескінченний процес вибору й здійснення своїх життєвих шляхів.

4. Аксеологічні проблеми (аксіологія – вчення про цінності). Це центральний аспект світогляду. Крізь нього переломлюється решта світоглядних знань про світ і людину. У цьому аспекті відбувається осмислення цінностей людського життя (моральних, естетичних, соціально-політичних).

Таким чином, у світогляді через різні форми відображення розкривається сукупність відношень «людина – світ», які називають духовно-практичними. Іноді їх поділяють на духовні та практичні. За такого підходу перший (онтологічний) і третій (праксиологічний) аспекти світогляду визначаються відображенням практичних відношень, другий (гносеологічний) і четвертий (аксеологічний) – духовних відношень.

3. Структура світогляду. Буденний і теоретичний, індивідуальний і масовий світогляд.

У виділених чотирьох аспектах світогляду його структура розкривається з точки зору основних світоглядних проблем, вирішення яких є історично конкретним осмисленням характеру відношень «людина – світ». Поряд з цим її можна розглядати і з інших позицій.

Через форми відображення і відповідні їм об’єкти. За такого підходу світогляд прийнято структурувати, поділяти на буденний та теоретичний. Традиційно вони називаються рівнями світогляду.

Буденний світогляд виникає як відображення щоденної діяльності людини. Передусім через почуття, настрої, емоції, логічно неоформлені уявлення.

Буденний світогляд створює у людини емоційно забарвлену модель світу та власного буття в ньому. Їй властиве полярне бачення, коли людина ділить усі явища на «свої» і «чужі», «добрі» і «злі». Ставлення людини визначається не осмисленими оцінками, а почуттями любові чи ненависті, особистими і груповими симпатіями й антипатіями.

У філософії буденний світогляд називають світовідчуттям, яке визначають як переживання людиною реальності та свого буття у ній.

Теоретичний світогляд або теоретичний рівень світогляду. Він ґрунтується на таких формах відображення, як поняття, концепції, теорії, гіпотези. На цьому рівні відображення створюється концептуально оформлена модель світогляду. Світоглядна картина ґрунтується на пізнанні сутності явищ, законів буття світу та людини.

Необхідні компоненти теоретичного світогляду – розвинене самоусвідомлення, навички аналітичного мислення, а також момент сумніву.

Відмінності об’єктів світоглядного відображення особливо разюче виявляються у двох його структурних утвореннях – індивідуальному та масовому світогляді.

Індивідуальний світогляд відображає специфіку, неповторні риси людської особистості, особливості її існування, життєвого досвіду, унікальність духовного світу окремої особистості, її цілей та цінностей.

У масовому світогляді відображається те, що властиве життєдіяльності багатьох людей, таким соціально-історичним суб’єктам, як, наприклад, соціальні прошарки, класи, нації, а також те спільне, що характерне для буття людей на певних історичних етапах у межах певних культур.

Традиційно виділяють такі історичні типи світогляду:

- міфологічний;

- релігійний;

- науковий.

4. Моральні основи життєдіяльності людини та суспільства. Поняття добра і зла.

Мораль – особлива форма суспільної свідомості та вид суспільних відносин, який виявляється в сукупності особливих цінностей і способів нормативного регулювання життєдіяльності людей у суспільстві.

Моральні норми й цінності регулюють поведінку людини не в окремій, а у всіх сферах суспільного життя. Норми моралі мають загальний характер, поширюються на всіх людей і забезпечують стабільність або заміну підвалин суспільного життя, форм взаємин між людьми.

Моральність як особливий спосіб регулювання поведінки людей, передує появі права й політики. Відмінна риса морального регулювання у порівнянні з правовим – та, що воно не вимагає створення спеціальних соціальних інститутів (держави). Моральне регулювання виступає як саморегулювання поведінки людей.

У моральному регулюванні особливу роль відіграє свідомість. У моральній сфері першочергове значення має оцінка.

По-перше, це самооцінка людиною своєї поведінки, і таким внутрішнім суддею є совість.

По-друге, це оцінка іншими представниками соціального середовища (засудження чи схвалення вчинків), яка виражається у громадській думці, ставленні (підтримка чи осуд).

Ключовими категоріями моральної свідомості, полюсами морального життя, моральної оцінки поведінки людини є поняття «добро» і «зло». Уявлення про них історично змінювались.

Добро можна в цілому визначити як нормативно-оціночне поняття моральної свідомості, що в узагальненій формі фіксує уявлення про морально-позитивне, благо і необхідне для людського існування.

Зло тлумачиться як протилежне за своїм змістом добру, тобто як варте осуду, морально негативно у мотивах, цілях і вчинках, у житті суспільства.

Особливо значущою є роль моралі в духовному житті людини й суспільства. Духовне життя, на відміну від багатьох інших сфер буття людей, характеризується більшою свободою – свободою вибору і волевиявлення людини. Тому у філософії світ морального життя тлумачиться як світ свободи.

Свобода і моральне життя – невіддільні. По суті, моральним може бути лише той вчинок, який здійснено внаслідок вільного його вибору. З іншого боку, моральне життя немислиме без самооцінки людиною, тобто без відповідальності перед самим собою та ін. людьми.

Рівновага міри свободи та відповідальності у моральному житті вимагає визнання рівності суб’єктів моральних відносин, тобто всіх людей, а також самоцінності кожної людини для того, щоб відносини були моральними.

5. Особливості художнього освоєння дійсності. Поняття прекрасного і потворного.

Духовне освоєння дійсності відбувається у різних формах. Одна з них – художнє освоєння. Специфіка його в тому, що художнє відображення не прагне отримати точної копії світу, такої, якою вона існує сама по собі.

Основною формою художнього відображення є художній образ.

Художній образ – це відображення дійсності, яке виникає в процесі сприйняття і переживання дійсності людиною, тобто світогляд суб’єкта відображення, його цінності (моральні, естетичні, соціально-політичні).

Призначення художнього образу – показати, створити картину дійсності з погляду її відповідності і не відповідності ідеалам людини. В художньому відображенні відбувається усвідомлене спотворення образу дійсності, щоб оцінити її згідно з людськими уявленнями про прекрасне, потворне, добро і зло, справедливе й несправедливо.

Художній образ містить елементи вимислу, фантазії, оціночного суб’єктивного ставлення.

З естетичного погляду художній образ – це відображення світу через уявлення про прекрасне й потворне.

Ці уявлення історично дуже мінливі. У найзагальнішому вигляді прекрасне (красиве) можна визначити як одне з найважливіших понять естетики, вищу естетичну цінність, що характеризує явища буття природи й людини, які здатні викликати у людей безкорисливі, піднесені почуття радості, любові, свободи.

Потворне розуміють як протилежне за своїм змістом прекрасному, тобто таке, що викликає негативні естетичні почуття. Потворне також трактується як відсутність художності в образі, естетичного начала.

Художній образ як оціночне відношення містить не лише естетичні, а й моральні цінності, тобто відображення дійсності з погляду уявлень про добро і зло.

6. Міфологія світогляду.

Міфологія – історично перший тип світогляду чи спосіб оформлення світоглядних уявлень. Виникає він на етапі становлення суспільства. Цей світогляд властивий первісному ладу та ранньокласовому суспільству.

Міфологія – це така форма світогляду, у якій через художні образи відображається залежність людського існування від природних явищ, стихій, а також колективного буття у межах родоплемінних відносин.

Характерними рисами міфологічного світогляду є антропоморфізм і анімізм, що виявляються в одухотворенні явищ природи, перенесенні на них душевних і тілесних властивостей людини. Сонце, Земля, Вітер, Вода, та інші стихії сприймалися як живі й одухотворені.
У міфологічному світогляді не проводилась межа між чуттєвим образом дійсності і самою реальністю.

Міфологія створювала цілісну й завершену картину світу людського буття в усіх світоглядних аспектах. У доступній художній формі, яскравих чуттєвих образах розкривалися будова космосу, доля людини, природа добра і зла, потворного і прекрасного.

Реальність міфологічного взаємозв’язку людини і природи, можливість людини впливати на події, що відбуваються, виявлялися у феномені магії, тобто у діях, спрямованих на об’єкт міфологічних уявлень з метою впливу на нього(наприклад, втихомирити шторм, викликати дощ, домогтися прихильності того, чи іншого бога).

Міфологічний світогляд ґрунтувався на вірі-вірі релігійного характеру, отже, на некритичному ставленні до дійсності і змісту міфологічних уявлень.

Перехід від міфологічного світогляду до релігійного історично досить тривалий. Релігійні погляди містять у зміненій формі багато міфологічних уявлень та образів.

7. Особливості релігійного світогляду.

За своєю природою релігійний світогляд є антропоморфічним та теїстичним, тобто Бог сприймається як першооснова і сутність світу, як істота, що має людську подобу та людські властивості. Поряд з цим, людина розглядається як істота, що створена за образом та подобою Бога, а також визнається «вінцем творіння». Основою релігії та релігійного світогляду є ідея креаціонізму – створення Богом світу з нічого.

Релігійний світогляд виходить із принципу монізму – першоосновою і першопричиною світу визнається першопочаток, який створює природою людину.

Релігії, особливо світові(буддизм, християнство, іслам ), виникають на новому етапі розвитку суспільства, коли людина, її існування більшою мірою залежать не від сил природи, а від соціального середовища. У класовому суспільстві людина залежить від людини, тому і Бог, як вища сила, асоціюється вже не з явищами природи, а безпосередньо з людиною.

Специфікою релігійного світогляду, як і міфологічного, є фаталізм – визнання наперед визначеності кимось життя людини, її долі. По суті, релігійний світогляд заперечує свободу в бутті людини. Це властиво всім релігіям, а найбільше – іудаїзму та мусульманству. Релігія і релігійний світогляд ґрунтуються на вірі – вірі у надприродне. Надприродне (Бог, ангел, диявол) – особлива духовна сутність, яка існує сама по собі. Вона протилежна і не рідко протистоїть матеріальному світові і не підкоряється його законам.

Поділ світу на земний і божественний, тобто поділ і протиставлення природного й надприродного проглядається вже у міфології. В релігії цей поділ завершується. Релігійний світогляд – теоцентричний ( Бог _ центр світобудови, буття світу й людини.

Порівняно з міфологічним, релігійний світогляд базується на ідеї історизму, незворотного руху вперед. Бог, актом свого творіння, дає початок існуванню земному світу, існуванню людського роду, душі кожної людини. Він встановлює спрямованість та сенс людської історії і буде її завершенням після Страшного суду. Історично трактується в релігійному світорозумінню і земне буття кожної людини, яке має свій початок і свій кінець.

Релігійним сенсом життя є спасіння безсмертної душі, яке можливе в наслідок праведного життя.

Віра в релігійному світогляді, це не лише обов’язкова умова досягнення сенсу життя, але й гносеологічна установка. Віра- це і соціально – психологічний механізм, і спосіб передачі досвіду від людини до людини, від покоління до покоління.

Дані Богом ідеї, моральні цінності, норми поведінки та спілкування визнаються абсолютними, тобто всезагальними, істинними.

Релігійний світогляд багато в чому не можу бути основою переконань, оскільки переконання – це усвідомлена віра.

В цілому, релігійний світогляд має своєю головною метою духовне перетворення людини. її морально – практичне вдосконалення.

Переглядів: 953