• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 5.

План

Тема 4

Поняття, сутність, форми, функції права. Правомірна поведінка, законність, правопорядок.

1. Поняття і сутність права

2. Форми і функції права

3. Правомірна поведінка

4. Правопорушення та юридична відповідальність

5. Законність та правопорядок

6. Суспільний порядок та дисципліна

1. Поняття і сутність права

Проблема праворозуміння досить складна, адже у праві знаходять своє відображення дуже різноманітні відносини та інтереси людей, воно має різні форми вияву, прямо пов'язане з природою людини, її життєдіяльністю, безпосередньо впливає на поведінку людей, визначає межі їхньої свободи. Тому за будь-якого праворозуміння спільним є те, що вони так чи інакше, у тій чи іншій формі торкаються свободи людини, способів та засобів її визначення та обмеження.

Отже, сутністю права є свобода людини, тобто притаманні людині властивості й форма життя, що відображають її прагнення до самовираження й самореалізації. Але це не будь-яка свобода, а свобода певним чином визначена й забезпечена. Тому право є свободою:

• взаємодії з іншими суб'єктами;

• у першу чергу, діянь, що знаходять своє втілення у вигляді дій чи бездіяльності;

• що поєднує в собі свободу суспільства та його членів;

• межі якої забезпечуються суспільством, а не окремою людиною;

• реалізація якої захищається юридичними засобами;

• не кожного окремого індивіда, а типових членів суспільства, тому межі свободи є рівними для кожного з однойменних суб'єктів.

Право — це система загальнообов'язкових формально визначених правил поведінки, які встановлюються або санкціонуються державою, нею охороняються, виражають волю домінантної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві і є регулятором найбільш важливих суспільних відносин.

Право характеризується такими ознаками:

1) регулятивний характер права. Право має регулятивний характер, оскільки впливає на поведінку людей. Це засіб регулювання суспільних відносин. У цьому полягає одна з його функцій, його соціальне призначення, а отже, і соціальна цінність;

2) нормативність (нормативний характер) права. Свою регулятивну роль право може виконувати, оскільки містить норми права, тобто встановлює правила поведінки для соціальних суб'єктів. Право моделює у своїх нормах правомірну поведінку цих суб'єктів. Це має місце в ситуаціях, які передбачаються нормами права, що вносять у життя людей суспільне буття, певну впорядкованість і визначеність;

3) загальнообов'язковість правових приписів. Право — це система норм, обов'язкових до виконання всіма, кому вони адресовані;

4) формально визначений характер правових установок. Право — це сукупність формально визначених норм, тобто ці норми приймаються (видаються) при додержанні встановленої державою процедури і мають відповідати певним вимогам щодо їх змісту та оформлення;

5) системність. Право становить не розрізнену сукупність норм, а систему взаємопов'язаних, узгоджених між собою і взаємодіючих правил. Право складається із сукупності тісно пов'язаних між собою норм, які виконують свої регулювальні функції не ізольовано одна від одної, а в системі та у взаємодії. Система простежується не тільки на внутрішньогалузевому рівні, коли взаємопов'язані норми, що регулюють однорідні суспільні відносини (скажімо, кримінальне право, сімейне право тощо), а й між нормами різних галузей права;

6) встановлення (санкціонування) державою. Право як система норм походить від держави, а конкретно — від її органів. Такими є, насамперед, законодавчі органи. Але нормативно-правові приписи встановлюються також багатьма іншими державними органами, діяльність яких має підзаконний характер. Щодо санкціонування раніше діючих правил як правових норм, то цей спосіб створення права державою в сучасному житті застосовується відносно рідко. Але ж державні органи формуються народом, тому в праві знаходить вираження воля більшості народу в умовах демократичної держави;

7) можливість забезпечення реалізації правових приписів не лише засобами організаційного характеру та переконання, а й державного примусу. На відміну від інших соціальних норм, норми, які утворюють систему права, гарантуються державою. Норми права, як і інші види соціальних норм, виконуються, як правило, добровільно. Але лише право підтримується державою. Номенклатура заходів державного примусу достатньо широка: від різних видів юридичної відповідальності до інших видів невигідних правових наслідків державно-примусового характеру. Вид і міра державного примусу, як і порядок його застосування, суворо регламентуються правом.

2. Форми і функції права

Форма права — це державно-офіційні способи закріплення і зовнішнього прояву правових норм, що засвідчують їх загальнообов'язковість.

В юридичній літературі ра­зом з поняттям «форма права» використовується поняття «джерело права». Джерело права в матеріальному розумінні — це фактори, які обумовлюють виникнення, розвиток, зміст пра­ва (передусім система соціально-економічних відносин). Джерело права в ідеалістичному розумінні — це сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право. Джерело права в спеціально-юридичному розумінні — це і є власне форма права, тобто зовнішня форма вираження і існування норм права. Переважання тих чи інших форм права в державі залежить від специфіки правової системи, історичних традицій, національних особливостей, якості правотворчості, рівня правової культури суспільства тощо. Найпоши­ренішими формами права в більшості правових систем є правові звичаї, правові прецеденти, нормативно-правові акти, нормативні правові договори.

В Україні розрізняють такі форми права:

1. правовий звичай — санкціоноване державою звичаєве правило, що має загальнообов'язковий характер та гарантоване його примусовою силою;
2. релігійно-правові норми — санкціоновані державою церковні канони та інші норми, яким надається загальнообов'язковий характер;
3. правовий прецедент — судове, або адміністративне рішення по конкретній юридичній справі, якому надається обов'язкове значення при розв`язанні всіх наступних аналогічних справ;
4. нормативно-правовий акт — письмовий документ компетентного органу держави, в якому закріплено правила поведінки загального характеру, що забезпечується державою;
5. нормативний договір — правило поведінки загального характеру, що встановлюється за взаємною домовленістю кількох суб'єктів і забезпечується державою;
6. міжнародно-правові акти — норми міжнародного співтовариства, які з санкції держави поширюються на її територію.

В Україні основною формою права є нормативні правові акти.

Соціальне призначення права, його місце і роль у системі соціально-нормативного регулювання відображається в його функціях. Функції права- це основні напрямки його впливу на людину, на суспільство, на суспільні відносини.

Функції права ділять на загальносоціальні та спеціально-юридичні.

Загальносоціальні функції - це основні напрямки правового впливу на різні сфери суспільного життя -економіку, політику, культуру тощо, напрямки взаємодії права з іншими соціальними явищами як єдності форми і змісту. До загальносоціальних функцій належать:

> гуманістична (право охороняє та захищає право людства, народу, людини);

> організаторсько-управлінська (право суб'єктів правовідносин на розв'язання певних соціальних проблем);

> комунікативна, або інформаційна (право інформує людей про волю законодавця);

> оціночно-орієнтаційна (з позицій законів держави оцінюють

поведінку людей, право вказує на допустимі й бажані шляхи і способи задоволення своїх потреб у межах правомірної поведінки);

> ідеологічно-виховна (право формує певний світогляд, виховує звичку дотримуватися чинного законодавства, дає зразки правомірної поведінки);

> пізнавальна (право є джерелом знань) та інші функції.

До спеціально-юридичних функцій, котрі здійснюють, власне, правове регулювання суспільних явищ, відносять:

> регулятивну (сприяє розвитку найцінніших для суспільства і держави соціальних зв'язків, регулює суспільні відносини);

> охоронну (похідна від регулятивної, покликана забезпечувати, здійснювати її за допомогою правових обмежень - зобов'язань, заборон, покарань тощо).

3. Правомірна поведінка

Правомірна поведінка — це вольова поведінка суб’єкта права(дія чи бездіяльність), яка відповідає приписам правових норм, не суперечить основним принципам права і гарантується державою.

Склад правомірної поведінки — це система ознак поведінки, яка відповідає розпорядженням права.

Правомірну поведінку можна класифікувати за різними критеріями:

Залежно від суб'єктів права

• поведінка індивідуальних суб'єктів (громадянина, посадової особи);
• поведінка колективних суб'єктів (діяльність трудових колективів, державних органів).

Залежно від об'єктивної сторони

• активна поведінка — дія (своєчасне подання декларації про доходи);
• пасивна поведінка — бездіяльність (відмова обвинувачуваного давати показання).

Залежно від ступеня суспільної значущості

• необхідна (належна) поведінка(захист батьківщини, виконання трудових обов'язків, додержання правил дорожнього руху та ін.);
• можлива (соціально допустима):

• бажана (участь у виборах, оскарження неправомірних дій посадових осіб, вступ до шлюбу);
• небажана (розлучення, страйк та ін.).

Залежно від психологічних ознак

• добровільна поведінка(спирається на ціннісні і прагматичні мотиви у відповідності з правами та законними інтересами суб’єктів);
• вимушена поведінка(визначається змістом її мотивів, суб’єктивною стороною вчинку).

Залежно від причин вияву

• поведінка, зумовлена внутрішніми причинами і потребами;
• поведінка, зумовлена зовнішніми обставинами.

Залежно від способу формування в текстах правових документів

• прямо й однозначно сформульована поведінка;
• опосередковано передбачена поведінка.

Залежно від форм реалізації норм права

• дотримання;
• виконання;
• використання;
• застосування норм права.

4.Правопорушення та юридична відповідальність

Правопорушення — суспільно шкідливе неправомірне (протиправне) винне діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, що спричиняє юридичну відповідальність.

До основних ознак правопорушення слід віднести такі:

• суспільне шкідлива (напр., прогул) або суспільно небезпечна (зазіхання на життя людини) поведінка. Суспільна шкідливість (вина) і суспільна небезпека (злочин) — об'єктивна основна ознака, що відрізняє правомірну поведінку від неправомірної. Юридичний аспект шкідливості виражається в порушенні суб'єктивних прав і юридичних обов'язків або в протидії їх виконанню. Матеріальний аспект шкідливості полягає в заподіянні учаснику правовідносин матеріального або морального збитку;
• протиправна, неправомірна поведінка — суперечить нормам права, здійснюється всупереч праву, є свавіллям суб'єкта; являє собою порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах, невиконання обов'язків, що виходять із нормативно-правового акта, акта застосування норм права або договору, укладеного на основі закону;
• свідомовольова поведінка - визначається психікою людини, яка в момент вчинення правопорушення перебуває під контролем волі і свідомості, здійснюється усвідомлено і добровільно. Відсутність вільного волевиявлення с юридичною умовою, за якою діяння не визнається правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються);
• дія (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльність (недбалість, прогул, залишення особи в безпомічному стані). Думки, наміри, переконання, що зовні не виявилися, не визнаються чинним законодавством об'єктом переслідування доти, поки вони не переросли у протиправні вчинки. Практика переслідування за інакомислення (опозиції) є виявом репресивної суті тоталітарного режиму в державі;
• винне діяння — дія, що виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів людей, наносить своєю дією (або бездіяльністю) збитки суспільству і державі, містить доведену вину.

Юридична відповідальність — одна з форм соціальної відповідальності. Сутність соціальної відповідальності полягає в обов’язку індивіда виконувати вимоги, що висуваються до нього суспільством, державою, іншими індивідами. Крім юридичної, в суспільстві діють і інші форми соціальної відповідальності: моральна, політична, організаційна, суспільна, партійна й інша.
Юридична відповідальність є важливим елементом правового регулювання суспільних відносин, суть якого полягає в цілеспрямованому впливі на поведінку індивідів за допомогою юридичних засобів з метою впорядкування суспільних відносин, надання їм системності і стабільності, уникнення різких загострень соціальних конфліктів, втілення принципів соціальної справедливості тощо. Саме існування права як регулятора суспільних відносин обумовлене необхідністю підтримувати соціальний порядок у неоднорідному суспільстві, попереджаючи будь-які відхилення від встановлених правил поведінки.
За допомогою юридичної відповідальності встановлюються дієві механізми охорони і захисту суспільних відносин від неправомірних посягань шляхом покарання діянь, які порушують умови нормального розвитку суспільства, суперечать інтересам держави, суспільства в цілому і окремих індивідів. К. Маркс визначав відповідальність як засіб самозахисту суспільства проти порушення умов його існування. Розгляд юридичної відповідальності саме в цьому контексті дозволяє з’ясувати її роль і значення в системі забезпечення і гарантування прав і свобод особи, їх охорони і захисту від незаконних порушень.
З категорією юридичної відповідальності пов’язано дуже багато полемічних питань, немає єдності у трактуванні цього явища.
Виділення в окремих наукових працях “позитивного аспекту” юридичної відповідальності призводить до ототожнення юридичної відповідальності з такими явищами правової сфери, як правова свідомість і юридичний обов’язок.
Це призводить до того, що юридична відповідальність розглядається не тільки як наслідок скоєного правопорушення, але й як наслідок майбутньої, навіть правомірної поведінки, що абсолютно неприпустимо, бо це суперечить ретроспективному характеру юридичної відповідальності.
В інших випадках юридична відповідальність розглядається як “міра покарання правопорушника шляхом позбавлення його певних соціальних благ чи цінностей”. Вид і міра стягнення або покарання за скоєне правопорушення міститься у санкції порушеної правової норми, отже, таке визначення юридичної відповідальності повністю ототожнює її з санкцією. Це невірно, адже, крім санкції, існують і інші підстави притягнення до юридичної відповідальності.
Іноді юридична відповідальність визначається як “закріплена правовими нормами необхідність певної поведінки суб’єкта права”. Таке визначення повністю ототожнює юридичну відповідальність з юридичним обов’язком і зовсім не розкриває її суті.
Визначення юридичної відповідальності як “обов’язку правопорушника перетерпіти певні обмеження” є також непереконливим, тому що стосується не всіх без винятку видів юридичної відповідальності, а лише тих, які носять карний характер.
Найбільш доцільним може вважатись наступний підхід.
Юридичною відповідальністю є застосування до особи, що скоїла правопорушення, примусових заходів, передбачених санкцією порушеної норми, у встановленому для цього процесуальному порядку від імені держави і на підставі закону.

5. Законність та правопорядок

Законність — це режим (стан) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам держави, який утворюється в результаті неухильного дотримання їхніх вимог всіма суб'єктами права.

Принципи законності, тобто ті головні засади, на яких базується законність у сучасній державі:

єдність, тобто однаковість розуміння і застосування законів та підзаконних нормативно-правових актів на всій території їхньої дії та щодо одноіменних суб'єктів;

верховенство закону, тобто регулювання всіх найважливіших аспектів суспільного та державного життя законами та відповідність всіх підзаконних нормативно-правових актів Конституції та законам;

контроль за законністю, тобто наявність дійового механізму недопущення та усунення будь-яких порушень законності з боку будь-яких суб'єктів права;

неминучість відповідальності за порушення вимог закону, тобто кожен випадок порушення закону з боку будь-якого суб'єкта права повинен тягнути за собою відповідне реагування з боку держави, відповідних органів.

Наслідком законності є встановлення у суспільному житті правопорядку. Правопорядок — це стан впорядкованості, організованості суспільних відносин, який складається за умов законності.

Показником стану правопорядку є дотримання і виконання правових норм, правильне їхнє застосування. Тобто, правопорядок можна розглядати, як суму, яка складається з правомірної поведінки кожного окремого суб'єкта правовідносин. І чим менше у суспільстві допускається випадків неправомірної поведінки, тобто вчиняється правопорушень, тим міцнішим є правопорядок.

Гарантії законності — це система засобів, за допомогою яких у суспільному житті проваджується, охороняється, і в разі порушення, відновлюється законність.

Гарантії законності поділяються на загальносоціальні, тобто такі, що залежать від стану суспільства в цілому чи в окремих його аспектах, вони бувають економічні, політичні, ідеологічні; та спеціальносоціальні, або юридичні.

Юридичні гарантії законності — це передбачені законом спеціальні засоби впровадження, охорони та відновлення законності.

Види юридичних гарантій законності:

1) За найближчими цілями:

превентивні, або попереджувальні, тобто такі, що спрямовані на запобігання правопорушенням;

відновлюючі, тобто такі, що спрямовані на усунення чи відшкодування негативних наслідків правопорушень;

каральні, або штрафні, які спрямовані на реалізацію юридичної відповідальності правопорушників.

2) За суб'єктами застосування гарантій:

парламентські;

президентські;

судові, прокурорські та ін.

3) За характером юридичної діяльності:

правотворчі;

правороз'яснювальні;

правозастосувальні;

правореалізаційні.

4) За формою зовнішнього виразу (об'єктивації):

документальні, які поділяються на нормативно-документальні (гарантії законності, передбачені нормативно-правовими чи правороз'яснювальними актами загального характеру)

індивідуально-документальні (правозастосувальні акти, покликані забезпечувати, охороняти чи відновлювати законність).

5) Діяльнісні, які поділяються на діяльність певних суб'єктів щодо:

застосування юридичних норм;

реалізації юридичних норм.

6.Суспільний порядок та дисципліна

Громадський порядок - урегульована правовими та іншими соціальними нормами система суспільних відносин, що забезпечує захист прав і свобод громадян, їх життя і здоров'я, повагу честі та людської гідності, дотримання норм суспільної моралі.

На особливу увагу заслуговує питання про дисципліну. Дисципліна є найважливішим соціальним чинником, що має безпосередній вплив на життя суспільства і кожної людини. Від рівня дисципліни значною мірою залежать успіхи в економічній діяльності, якість соціального обслуговування.
Дисципліна і правопорядок взаємопов'язані і характеризують у суспільстві взаємозв'язок людини зі своїм трудовим колективом, суспільством, масою інших людей. Ставлення людини до питань дисципліни є одним з показників рівня соціалізації - здатності усвідомлювати, підтримувати й розвивати соціальні взаємодії.
Дисципліна - це певний порядок поведінки людей, що забезпечує згідно з нормативними приписами узгодженість їх дій у колективі, суспільному та державному житті. Можна говорити про те, що дисципліна є однією з форм вияву правопорядку в країні.
Існує багато різновидів дисципліни залежно від того, що регулює і якими нормами стверджується порядок поведінки людей: дисципліна державна, громадська, партійна, трудова, договірна, технологічна, військова і т. ін.
Державна дисципліна - це дотримання всіма організаціями і громадянами встановленого порядку діяльності механізму держави по виконанню покладених на них повноважень. Державна дис¬ципліна передбачає свідоме позитивне ставлення громадян та інших суб'єктів до встановленого правопорядку, що виражає інтереси всього населення. Дисципліна сприяє розвитку соціально-політичної активності громадян, являє собою невід'ємну рису демократії. Державна дисципліна є важливою формою вияву соціальної відповідальності особи. В дотриманні державної дисципліни виявляється політична, правова і моральна культура громадян

Правові способи забезпечення законності, правосвідомості.

Переглядів: 2319